3. Тенденції розвитку світової та вітчизняної преси у період їх формування.

З перших двох питань можна логічно скласти відповідь – як розвивалася та формувалася зарубіжна журналістика.

Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською мовою, то на її початковий етап розвитку справили вплив і пресові традиції інших європейських народів, що на той момент випередили нашу батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку". Існує кілька класифікацій періодизації розвитку української преси, Зокрема:

1. Зародження і становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини XIX ст.

2. Формування журналістських систем – 60–90-ті рр. XIX ст.

3. Українська преса епохи першої народної революції – 1898–1905 рр.

4. Українська журналістика 1905–1914 рр.;

5. Українська журналістика в період Першої світової війни – 1914–1917 рр.

6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-визвольних змагань в Україні, преса Січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси – 1917–1921 рр.

7. Західноукраїнська преса 20–30-х рр. ХХ ст.

8. Преса Радянської України – 20–30-ті рр.

9. Українська еміграційна преса 20–40-х рр. ХІХ ст.;

10. Українська преса періоду Другої світової війни – 1941–1945 рр.;

11. Преса в Україні після Другої світової війни, тоталітарна журналістика – 1945– 1990-ті рр.;

12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори – 1945–1990 рр.;

13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав – 1960–1990 рр.; напівлегальні видання – 1957–1990 рр.;

14. Преса періоду розбудови української державності – 1991 р. і до наших днів.

Билет № 2

1. Методика джерелознавчих досліджень історичної періодики

2. Праобрази сучасних газет у Давньоримській імперії

3. Основні завдання світ та вітчизняної преси у період їх формування

1. Будь-яке дослідження починається з встановлення можливого кола джерел. Це свого роду вихідна точка. Кінцевою метою є реконструкція подій минулого, осягнення сенсу історичного процесу.

Насамперед, треба розглянути досліджувані історичні об'єкти на предмет того, чи можуть серед них бути документообразователі (установи, організації, військові частини, громадські рухи, політичні партії і т.д.). Якщо вони є, то в документах, за допомогою яких установа функціонує, можуть відбитися потрібні досліднику відомості, здатні залишити слід як у загальних документах, властивих роботі цієї установи в цілому (відомості, розпорядження та ін.), Так і в спеціальних, складених за приводу саме цікавить історика події (звіти, військові зведення, доповіді і т.д.).

Встановивши приблизне коло можливих документообразователей- установ, слід звернути увагу на дійових осіб, історичні персоналії. У них можуть бути особисті справи (формулярні списки, офіційні біографії і т.д.), в скупих рядках яких відбився цікавить нас подія. Люди, як правило, залишають після себе документи особистого походження: листи, щоденники, записки, мемуари, різного роду особисті документи та довідки тощо У них історики також знаходять необхідну інформацію.

Нарешті, подія відбивається в історичних творах - наративних пам'ятниках. Це можуть бути тексти загального характеру (наприклад, літописи), і тоді потрібні для дослідника факти треба виявляти з контексту інших подій. Однак якийсь факт з минулого іноді набуває настільки велике значення, що сучасники присвячують йому спеціальні наративні твори: історичні повісті, спогади, записки і т.д.

Після виявлення гіпотетичного кола джерел настає наступний етап - пошук джерел. Багато документів втрачені, іноді історик має відомості про існування того чи іншого щоденника, історичної повісті, літописи, а сам текст не дійшов до наших днів або зберігся в пізньої копії з численними спотвореннями. Цей етап носить назву евристичного пошуку, здійснюваного по фондах бібліотек, архівів, музеїв. Його мета - зібрати всі варіанти списків і копій досліджуваного джерела, оскільки від повноти залучення матеріалу залежить правильність зроблених висновків. При вивченні середньовічних наративних джерел даний етап називається археографічним пошуком, оскільки в його процесі доводиться не тільки проводити вишукування по описам архівних і рукописних колекцій, але і займатися археографічним описом середньовічних кодексів, у складі яких перебувають тексти наративних джерел. Це необхідно для точного датування списків пам'ятника і встановлення співвідношення списків (про те, як це робиться і що таке Стемм, див. Параграф 3.3).

Для джерел Нового і Новітнього часу перший етап дослідження називають архівної евристикою. Для успішного пошуку матеріалів слід ознайомитися з історією та особливостями організації архівів, де зберігаються розшукувані документи (цим займається архівознавство). У процесі історичної евристики необхідно користуватися бібліографічним пошуком, оскільки для вивчення будь письмового джерела необхідно виявити всі його публікації, зроблені в різний час, з урахуванням ступеня їх повноти, науковості, якості підготовки видання і т.д.

2. На відміну від грецького полісу, римська культура сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це зумовило пріоритет писемної культури.

Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали, «Ефемеріди»), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливе місце посідали римські афіші. «Соrpus inscriptionum Latinarum» нараховує 120 тисяч написів. Ці засоби інформування були достатніми для жителів Рима. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, або ж орегагіі. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесення патрону. Оскільки це були в основному декласовані елементи або ж вільно-відпущені раби (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки), то їх професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор). Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація й Овідія сприяли багатофункціональ-ності жанрової форми листа. Варто відзначити, що суб’єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує й наявність особливого жанру відкритого листа – in publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах у людних місцях. Створення офіційної газети пов’язане з ім’ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар наказав складати і публікувати сенатські та народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між «Acta senatus» – протоколів сенату, які відправлялися в архіви і мали строго секретний характер, і «Acta diurna senatus ad рориіі» («Щоденні протоколи сенату і римського народу»), «настінної газети» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Рима й усієї імперії. Зміст «acta diurna» складали звіти про засідання сенату, промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання. Крім того, в «актах» можна було прочитати про народження дітей у високопосадовців, про різні надзвичайні події.

За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш-менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, повідомлення про одруження. Мова газети не відзначалася особливою правильністю. Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) відразу враховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася по-різному. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Цицерон отримував «газету» з приватними листами. Крім того, в Римі існувала пошта і спеціальні раби – поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani), які розвозили римський вісник. За вказівкою імператора Октавіана Цезаря зменшили обсяг офіційної інформації, значно розширили відділ пригод, які самі римляни називали «пустощами» (ineptiae). А після імператора Августа газета (під назвою «Acta senatus at рориіі») перетворилася в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. «Acta diurna» використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові «Асіа senatus» стали об’єктом сатири. Цікаво, що на той же період припадає й виникнення цензурних органів. Інститут цензури, як контролюючого органу, що формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н. е. як наслідок дроблення патриціями консульської влади. Складання acta diurna входило до обов’язків квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором до римської магістратури входили два цензори, обов’язком яких була перевірка складу общини, а також здійснення нагляду за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожні п’ять років. Цією високою метою – забезпечувати морально-етичне здоров’я общини та держави – виправдовувалася не тільки поява цензури, але і її подальше існування.

3. Завдання

• Забезпечити доступ до інформ

• Інформувати про важливі події

• Висвітлення політичних, соціальних подій

• Розвиток торгівлі

• Обмін інформацією між жителями міст, країн

• І т. д.

Билет №5

1. Становлення періодичної преси у Києві Преса Києва ХІХ – початку ХХ ст. є явищем унікальним у суспільно-політичному, освітньо-інформаційному і культурно-духовному аспектах. Періодичні видання як свідки своєї епохи відтворюють живу картину тогочасного життя, дають можливість об’єктивно подивитися на минуле українського народу. Загалом упродовж 1835–1917 рр. на території Києва виходило 814 періодичних видань. Існує ймовірність того, що ця кількість також не є остаточною, бо не всі часописи, зафіксовані в каталогах і довідниках чи згадані в спогадах і в пресі, досі виявлено, не вся періодика описана у допоміжних джерелах. В усі часи Київ був унікальним містом і справжнім духовним осередком Східної Європи, відіграв неповторну роль у житті багатьох етносів. Саме Київ об’єднав колись у могутню державу сусідні народи, залишаючись головним культурним центром Київської Русі. У 988 р., після прийняття християнства, почали відкриватися перші бібліотеки при церквах і монастирях. Найбільшою стала бібліотека Софії Київської, заснована 1037 р. Ярославом Мудрим. Власне її майстерня дала поштовх для створення інших бібліотек, зокрема у Печерському монастирі. У XII ст. монастир набув статусу головного релігійного центру й увійшов в історію як Києво-Печерська лавра. Саме там започатковано видання перших релігійно-духовних книжок, а згодом періодичних видань. У ХІХ ст. Київ стрімко розвивається як велике промислове, торговельне й культурне місто. З’являються вищі навчальні заклади, зокрема Імператорський Університет св. Володимира (1834), виникають культурно-мистецькі центри. Все вищезазначене зумовило появу періодики в Києві: перше видання побачило світ у 1835 р. Значний вплив на розвиток національно-культурних процесів на території України справила українськомовна преса 1906–1914 та 1917 рр. Не випадково Києву тут належить першість серед усіх східних губерній: від 1903-го до 1917 р. з’явилося 95 українськомовних і 7 двомовних (українською і російською) видань. Для порівняння візьмемо цифри, подані в передмові Н. Сидоренко до хрестоматії “Потужна сила рідного слова”: у Полтавській губернії виходило 30 українськомовних видань, у Харкові та Харківській губернії – 14, в Одесі та Херсонській губернії – 12, Катеринославській губернії – 10, Подільській, Волинській і Чернігівській – по 3, Таврійській – 0. До національної періодики Києва належать і такі провідні російськомовні видання, як “Киевлянин”, “Киевская старина”, “Археологическая летопись Южной России” та інші, адже у своїх етнографічних, краєзнавчих, історичних матеріалах вони висвітлювали суто українське минуле, а не ту історію, якої дотримувалася офіційна імперська наука. У київській пресі друкувалися відомі українські публіцисти: М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Лебединцев, М. Грушевський, Б. Грінченко, В. Науменко, С. Петлюра, Ф. Матушевський, М. Шаповал, С. Єфремов, В. Винниченко, А. Ніковський, Леся Українка, І. Франко та багато ін. Функціонування місцевої системи преси, нерозривно пов’язане з національно-демократичним і духовно-культурним піднесенням українського народу.

2. .Основні тенденції розвитку світової та вітчизняної преси ХІХ ст Перша газета українською мовою "Зоря Галицька" вийшла в Галичині 15 травня 1848 р. Вона видавалася до квітня 1857 р. як орган Головної Української Ради.На Наддніпрянській Україні розвиток періодики зумовлювався політикою російського царизму. Перші газети та журнали на підросійській Україні почали видаватися на початку XIX ст., "Харьковский еженедельник" (1812), гумористичний журнал "Харьковский Демокрит" (1816), громадсько-політичний журнал "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824 —1825), "Украинский альманах" (1831), "Запорожская старина". Особливої уваги заслуговує "Украинский вестник" — один із перших краєзнавчих журналів, який уміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. У 1817—1823 pp. видавалися "Харьковские известия", частина матеріалів у яких друкувалася українською мовою. В Одесі з 1828 р. почала виходити щоденна газета "Одесский вестник", яка видавалася протягом 65 років. У Києві першою газетою були "Киевские объявления" (1835—1839). У 1837 р. тут засновано газету "Воскресное чтение", яка проіснувала майже до кінця століття. У 1840 p. М. Максимович розпочав видання альманаху "Киевлянин", всього вийшло у світ три числа цього збірника. Принципове значення для становлення преси як історичного джерела мала поява у 1838 р. в усіх губернських центрах України губернських відомостей (у їх назві відтворювалася назва відповідної губернії, наприклад, "Киевские губернские ведомости"). Відомості були друкованим органом губернських властей і відображали офіційну точку зору на ті чи інші події. Проте вони мали суттєву перевагу над іншими виданнями: їх матеріали не підлягали цензурі (за винятком 1863 — 1881 pp.). Мабуть, цим пояснювався той факт, що багато хто з учених охоче друкував у них матеріали з місцевого краєзнавства. Губернські відомості видавалися російською мовою і мали дві частини: офіційну і неофіційну, причому іноді кожна з них виходила окремими випусками. В офіційній частині друкувалися постанови, розпорядження центральних та місцевих властей. Для істориків неабияку цінність мають матеріали неофіційної частини, де уміщувалися історичні есе, спогади, огляди літератури, бібліографічні покажчики з історії краю тощо. Деякі "Ведомости" (Полтавські, Чернігівські) завдяки активній участі в них відомих громадських діячів перетворилися на своєрідні центри історико-краєзнавчої роботи і відповідних публікацій за участю відомих учених-українознавців. У 60-ті роки XIX ст. кількість газет та журналів значно збільшилася. З'явилися газети, розраховані на ширші кола читачів: "Киевлянин" (Київ, 1864), "День" (Одеса, 1869), "Новороссийский телеграф" (Одеса, 1869) та ін. В умовах піднесення українського національного руху, в Петербурзі було засновано журнал "Основа" (1861—1862), за участю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, О. Кістяківського, О. Лазаревського та інших діячів української науки і культури. Частина матеріалів журналу друкувалася українською мовою. Проте вже у 1863 р. вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр, згідно з яким друкування книг та газет українською мовою заборонялося. Тому в наступні роки видання періодики українською мовою в Росії було припинено аж до революції 1905— 1907 років. Наприкінці XIX ст. кількість періодичних видань помітно зросла. У багатьох містах почали виходити масові щоденні газети, значення яких, як історичного джерела, важко переоцінити. У Західній Україні першою щоденною газетою (з 1888 р.) стала львівська газета "Діло" (1880—1916). На той час у Львові видавалося чимало журналів народно-демократичного і радикального спрямування ("Друг", "Світ", "Громадський друг", "Народ", "Житє і слово"), у становленні й діяльності яких активну участь брав І. Франко. Деякі з цих видань, зокрема "Громадський друг" (1878—1879), уміщували матеріали з Наддніпрянщини і загальноукраїнську інформацію. У 1882 р. у Києві був заснований журнал "Киевская старина", який перетворився на головний друкований орган Київської Громади. Протягом 25 років на його сторінках друкувалися численні історичні джерела, наукові праці з українознавства, книжкові огляди тощо. Наприкінці XIX ст. українські часописи виникли й поза межами України. Най відоміший із них — "Громаду" (1878—1882) — заснував у Женеві М. Драгоманов. Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика, С. Подолинського та інших відомих діячів це видання набуло великої популярності. З появою в Україні політичних партій та рухів виникла партійна преса. Оскільки діяльність політичних партій у Росії тривалий час була заборонена, партійна преса мала нелегальний характер. Першим соціал-демократичним друкованим органом була газета "Вперед", заснована 6 січня 1897 р. Починаючи з третього номера вона стала органом Київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу. У серпні 1897 р. в Києві почала виходити "Рабочая газета". На І з'їзді РСДРП її було проголошено друкованим органом партії. АНГЛІЙСЬКА ПРЕСА XIX ст. У XIX ж столітті впали останні перешкоди, стримували розвиток англійської преси. У 1851 р . були скасовані податки на публікації та оголошення, в 1855 р . вийшов закон про газетному штемпелі, у 1861 р . був знищений податок на газетний папір і в 1881 р . усунені сором'язливі правила про відповідальність за дифамацію в пресі й за повідомлення неточних відомостей. До цього часу видавці, редактори і складачі були відповідальні за всяке повідомлення, а після законодавчого постанови 1881 р . не може бути оскаржений жоден правдивий звіт про публічних зборах і судових та інших засіданнях. За неправдиві твердження, образливі зауваження і припущення можуть бути притягнуті до судової відповідальності виключно тільки самі оратори. Типовою рисою англійської преси того часу є її націоналістичний характер. Для неї на першому плані стоїть велич, могутність і благополуччя Англії. 

3. 3. Переважно усний характер проповіді нового релігійного вчення визначив його взаємодія з традиціями пізнього античного красномовства. Роль проповіді в історії християнства взагалі була виключно велика. У своєму класичному вигляді вона зводилася до цитування євангельської перікопи і роз'яснювала її сенс. Природно, що рання монологічне проповідь була спрямована до умовляння, роз'ясненню, сповіщеної істини, тобто мала дидактичні цілі. Першим в ряду євангельських вчителів, ймовірно, слід поставити самого Ісуса, який проповідував своє вчення серед учнів. Раннеевангельскіе літературні форми викладу короткі і дуже виразні, відрізняються фольклорної свіжістю образів. Прикладом суворої простоти стриманості виразів і може служити найраніше з Євангелій - Євангеліє від Матвія. Семіотичні форми думки то і справа просвічують тут крізь грецький синтаксис, з'являється багато розмовних і негрецьких виразів, відсутні обов'язкові для традиційної риторики декоративні частини, такі як вступ. Практично проповідь Ісуса у викладі євангелістів будується в рамках близькосхідної традиції, і про грецькому вплив можна говорити тільки стосовно композиції Євангелій, що співвідносяться в описі "житія" Христа з греко-римської біографією, і про деякі чисто грецьких елементах оповідання в найбільш "літературному" Євангелії від Луки, де виявляються риси ліризму, жанровости, витонченої чуттєвості і проч. Але все це стосується суто літературних аспектів і не має прямого відношення до риторики. Зовсім інший характер має останнє за часом написання Євангеліє від Іоанна, включене в канон. У ньому викладав не житіє Ісуса і практична мораль, як у Нагірній проповіді, а переосмислене в дусі християнської етики позднееллінское вчення про Логос. Земне життя Христа "інтерпретувалася як саморозкриття світового сенсу (приблизно так може бути передано грецьке поняття" логос ", умовно перекладне по-російськи як" слово "). Один з найвизначніших апологетів християнства, також уродженець африканської провінції, Квінт Септимій Флоренс Тертуліан у своїх проповідях нового віровчення взагалі заперечує розум і заміняє його парадоксальним містичним вчувствованием і співпереживанням: "Розп'ятий син божий - не соромно, бо це ганебно. І помер син божий - це цілком вірогідно, бо безглуздо. А похоронений, він воскрес - це вірно, бо неможливо "(de carne Chr. V). Формування єпископальної церкви - найважливіший період у розвитку християнської риторики, тому що в цей час в нову церкву приходять люди знатні, багаті та освічені. Саме вони, пристосовуючи християнську проповідь для потреб імперської державності, вводять в неї ідеї та прийоми греко-римської риторики. Вже Оріген (III в. Н.е.) розглядає проповідь не як плід божественного натхнення, а як результат високого мистецтва і говорить про необхідність спеціальної підготовки проповідника. Наступне за Орігеном покоління християнських проповідників - суцільно оратори, які отримали освіту в язичницьких риторичних школах: Григорій Неокесарійський, Іполит, Кіпрі-ан, і, зрозуміло, учні знаменитого Лібанов Василь Великий (Кесарійський) і Григорій Богослов (Назианзин). На думку дослідника візантійської риторики Г.Л. Курбатова, "оформлювачем деяких видів християнської риторики IV в. Слід визнати Євсевія Кесарійського. Збережений текст однієї з його гомилий свідчить про засвоєння прийомів античної риторики (гра антитез, смак до патетики, відома ритміка," музикальність "тексту - риси, властиві азианского школі) . Йому належить чимала заслуга у формуванні жанру християнського панегірика, а згодом - житія, заимствовавшего форму язичницького панегірика і поєднував його з моральної проповіддю. "1 У числі перших був і Арій (родоначальник однієї їх найпотужніших єресей середньовіччя - аріанства), який вніс значний внесок у розвиток "народної" проповіді, призначеної для найширших мас. Найбільш значний внесок у розвиток і вдосконалення християнської риторики зробили "три великі каппадокійці". Великі християнські письменники IV в. н.е. Аврелій Августин, Іоанн Златоуст та Ієронім вже органічно сприймають і здійснюють чудовий по витонченості синтез риторичної традиції античності з емоційним напруженням християнства.

Билет №7

1. Цензура політика царського уряду щодо розвитку української преси;  2. Друковані листки та газети після появи верстата Гуттенбергра;  3. Проаналізуйте основні жанрові особливості світової та вітчизняної преси у XIX ст..  Відповіді:  1. Валуєвський циркуляр 30 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ РФ Петра Валуєва , в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.  Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських та антицарських настроїв.  Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II від 18 травня 1876 року. Спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.  Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:  • Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;  • Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;  • Друкувати будь-які книги українською мовою;  • Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);  • Влаштовувати концерти з українськими піснями;  • Викладати українською мовою в початкових школах.  2. Рік появи першого друкованого видання залишається предметом дискусій - називаються дати від 1445 до 1447. Перші видання, приписувані Йогану Гутенбергу, представляли невеликі листівки-календарі та підручники. З ранніх гутенберговскіх видань збереглися так званий «Фрагмент про Страшний суд» - надрукований з двох сторін лист.  Перші книги: Біблії, промови, офіційна література. Перша газета з’явилася у Венеції, називалася «Gazetta». 1566р. – щотижнева газета.  В Україні перша друкарня з’явилася у 1491 році.  Столицею друку стає Венеція. В ній на той час 113 друкарень. Найзнаменитіша – «Айда», 1469 року. Проіснувала сто років. Видала за цей час 552 книги.  Перша книга англійською була надрукована в 1464 році в місті Брюгге. Книга мала назву: «Збірка оповідань про Трою».  3. Неоціненним є значення журналістики для розвитку української літератури. З невеличких джерел народилися струмочки, а з'єднавшись докупи, вони утворили могутню річку художнього українського слова. Якщо на початку XIX століття ми спостерігаємо цілковиту відсутність літературного процесу, наявність окремих явищ літератури, роз'єднаних між собою в часі й просторі, то наприкінці століття за допомогою журналістики сформувався літературний процес, творення художніх цінностей перетворилося в безперервний потік, що виражав духовне життя нашого народу.  За допомогою журналістики українське суспільство пройшло шлях від інтуїтивного, інстинктового ураїнофільства до свідомого самого себе і своїх завдань українства, до усвідомлення своєї національної гідності, до формування національної свідомості в ширшого кола представників народу й інтелігенції, а відтак і до постановки питання про політичну незалежність української нації й побудову нею своєї держави.

Билет №9