1.3. Життєво-світоглядний простір Лесі Українки як підгрунтя її творчості.

Лариса Петрівна Косач-Квітка народилася 25 лютого 1871 року у місті Новоград-Волинському в одній з найуспішніших родин того часу. Мати – Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (Олена Пчілка) – письменниця, поетка, перша журналістка, фольклористка, перекладачка, критик, видавець, активна учасниця жіночого руху. Батько – Петро Антонович Косач – юрист прогресивних поглядів, знаний меценат української культури, активний громадський діяч. Обоє самодостатні, цільні, високоосвічені особистості.

Леся, Лося, а найчастіше просто Зея, Зеїчка – так називали її у ранньому дитинстві. Братики і сестрички були змалечку привчені до книжок, то і вичитали що кукурудзяний початок називається зея. Дослідники стверджують, що від природи була дуже ніжною, тендітною. Донька статського радника та відомої письменниці – родовита аристократка, що породила нечуваний аристократизм духу. Маєтки у Колодяжному, Торчині, Зеленому Гаю. Батько був дійсним статським радником, що дорівнювало званню генерал-майора. Дядьком відомий громадський діяч Михайло Драгоманов, який був для неї справжнім авторитетом. Спілкування з ним – одна з платформ її особистісного становлення. Як відомо рід драгоманових ще здавна мав величну славу. Слово драгоман походить з арабської мови (тарджуман – перекладач), вживається з ХІІ ст.  і запозичене з ділового лексикону часів імперії Великого Війська Степового і Османської імперії, вживалося в діловодстві Війська Запорізького, Російської імперії.

Від цього слова походять прізвища Драгоман, Драгоманов, зокрема і прізвище відомого роду культурних діячів Драгоманових. Науковці подейкують, що саме звідси бере свій початок творчий геній Лесі Українки – родинна риса, один з виявів драгоманівської складки мислення – гнучкого, сильного в діалектиці. Можливо це результат виховання літературного, пильного читання грецьких авторів, почасти доступних Лесі в оригіналах. Позначилися також і впливи доби, що була часом суперечок, полеміки.

Зі всіх шістьох дітей Леся найбільше вдалася в батька: і вродою і характером і звичками. Обоє були лагідної вдачі та виняткової доброти, крім того, відзначалися терплячістю та винятковою силою волі. Хоч і були людьми доволі заможними, їм були чужі жадоба, зажерливість, користолюбство. Була в них і ще одна спільна риса: вони надзвичайно цінували людську гідність.

Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було чотири роки, вона вже дуже добре володіла читанням. А через рік Леся самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі в Гадяч та за кордон до дядька Михайла Драгоманова.

Дуже рано дівчинка почала познайомилася з народною творчістю: піснями та художніми виробами. Мати возила дітей до різних сіл та містечок. Там вони зачаровано слухали веснянки, які селяни співали бодай чи не всім селом. Дітвора сприймала це з неабияким захопленням, особливо ж Леся. Багато пісень увійшли в побут Косачів і стали улюбленими піснями: «Подоляночка», «Зайчик», «Женичок-бренчичок» та інші. Навесні 1882 року родина Косачів перебралася на постійне проживання до села Колодяжного. Воно знаходилось недалеко повітового містечка Ковеля. Тут поліська народна стихія заполонила Лесю і на якийсь час повністю поглинула. З допомогою брата Михайла в цьому селі майбутня поетеса виконала дуже цінну роботу: записала від різних людей чимало пісень. Перед текстами кожної пісні була наклеєна стрічка нотного паперу з нотами тієї пісні. В дитячому віці була не одна цікава подорож Лесі до тих джерел, які збагатили її чудовим матеріалом, що під її чудодійним пером перетворився на високомистецькі твори. Глибоке знайомство з поліською народною творчістю дало можливість Лесі Українці написати їй твір, що приніс абсолютне визнання та невмирущу славу – драму-феєрію «Лісова пісня».

До десяти років Леся росла здоровою і розвивалася як усі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала із братом «козака». Коли їй виповнилося п’ять років, батьки придбали фортепіано. Вона не тільки успішно вчилася грати, а й сама бралася складати музичні твори. Любила Леся й серйозну роботу – господарчу. Вона завжди мала свій квітник і город, сама його доглядала й обробляла. Будучи зовсім маленькою у 6 років навчилася шити і вишивати, а згодом навіть взялася мережати батькові сорочку. Та невдовзі її спіткало горе, що невідступно, аж тридцять два роки день у день, рік у рік, до останнього подиху мучило Лесю. ЇЇ сестра Ольга розповідає так: «… 6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися як святять воду і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї почала боліти нога права, що вона незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога через деякий час перестала боліти і не боліла кілька років. Але від тої пори – це початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала «тридцятирічної війни» з туберкульозом. В той час, коли не боліла нога, почався туберкульоз у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року. Хвора рука позбавила Лесю можливості стати піаністкою. Після руки знову почала боліти нога, туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих на Карпатах та в Італії легенів на туберкульоз заслабли нирки. Хоча, як хоробро і витривало вела війну Леся, однак туберкульоз, зірвавши їй здоров′я,звів її у передчасну могилу…». Що інтенсивніше наступала хвороба, то непоборнішим ставав дух, незламнішою воля і жага до життя . Не раз про це заявляла і сама поетеса. У творі («Contra spem spero» / «Без надії сподіваюсь») вона пише:

Гиньте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна молода!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Ці слова були написані авторкою у дев’ятнадцять років, коли вона лише розкривала себе як особистість. Знаючи, що воно буде для неї тяжке, і, можливо, коротке, вона твердо вирішила – іти тільки вперед, тільки з вірою в майбутнє і бадьорою піснею.

Знала близько десяти мов: багато європейських, включаючи і слов'янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також  давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень. Статна інтелігенція підкреслювала енциклопедичні знання дівчини. Звідки вона з нею зналася? У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовували вечори і домашні концерти. Цей дім приваблював численних діячів української культури: Іван Франко -  видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч, М. Лисенко – український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч, М. Старицький- український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч. Один з корифеїв українського побутового театру. Орест Левицький – історик, правознавець, архівіст, археограф, белетрист, академік. Модест Левицький – лікар, письменник, публіцист, перекладач-поліглот,мовознавець, педагог, композитор, дипломат, громадський і політ. Діяч. Олександра Євгенівна Судовщикова-Косач, українська письменниця, перекладачка, громадська діячка. Подруга Лесі Українки, а з 1893 дружина Лесиного брата Михайла. Григорій Мачтет – український та російський поет-реаліст, і це далеко не всі видатні особистості що свого часу навідувалося до родини Косачів. Така аудиторія не могла не справити відповідного впливу як на Лесю, так і на її братів і сестер. Крім неї у сім'ї було ще п’ятеро дітей. Старший брат Михайло, молодші – Ольга, Оксана, Ісидора та Микола.

Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що таємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку.

Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але згадана хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі ("До мого фортепіано").

Проте музика зовсім не залишила її, через глибоке розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: "Сім струн", "Мелодії", "Ритми", "Пісні про волю", "Лісова пісня" …

Великий вплив на її духовний розвиток Лесі з дитинства мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він та мати, Олена Петрівна, бачили у Ларисі «українку» чи не більше ніж вона сама. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.

Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона написала вірш "Надія" – перший відомий нам твір письменниці. Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах Забайкалля революційної народниці Марії Ковалевської, матері її найближчої товаришки. Відтоді в душі маленької дівчинки – майбутньої великої поетеси – проростали перші зерна протесту і непокори, розуміння того, що живе вона "у небезпечний час", який вимагає "боротись до загину". Відтоді і на все життя її захоплює герой, який "до землі прибитий списом, шепотів: "Убий не здамся!" ("Мріїї").

Уперше літературне ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884р. у львівському журналі "Зоря", де було надруковано вірші 13-літньої поетеси "Конвалія" і "Сафо". З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка "На крилах пісень". Саме з цього року з′являється псевдонім «Леся Українка».

Сердечна дружба єднає Ларису з її старшим братом Михайлом. За нерозлучність в сім′ї їх називали спільним ім′ям «Мишолосіє». Деякий час Леся навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована олійними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати. Ольга Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного вияву своїх почуттів. Про рівень її освіти також може свідчити і той факт, що у 19-літньому віці дівчина написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918). Не можна залишити поза увагою й численні переклади М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюго, Гомера та ін.).

З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єднання творчої молоді "Плеяда", часто буває також на потаємних зібраннях, де читались і обговорювались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії.

Плеядівці намагались працювати для народу. Вони готують популярні видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної літератури, пишуть власні твори. З "Плеядою" пов’язаний початок роботи Лесі Українки як прозаїка.

Вона пише оповідання "Така її доля", "Святий вечір", "Весняні співи", "Метелик" та ін., які публікуються в журналах "Зоря", "Дзвінок". Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкою був переклад оповідань М. Гоголя "Запропаща грамота" та "Зачароване місце", який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільшої уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з’явилась українською мовою "Книга пісень" німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.

Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої "була весна, та тільки за вікном". Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом.

Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у "добровільне вигнання". Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі "Подорож до моря". А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", "Іфігенія в Тавріді". Пізніше Італія, Єгипет.

Тут в Криму, 1897р. Леся Українка (на той час уже достатньо відома поетеса) познайомилась з Сергієм Мержинським (не менш відомого у своїх колах діяча соціал-демократичного руху). Син армійського офіцера мешкав у Мінську, куди Леся не раз їздила погостювати. Бував Мержинський і в гостях у Косачів. Це була надзвичайна людина. Революціонер-романтик, за словами сучасників, він був одним з перших пропагандистів марксизму на Україні та в Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі.

Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу "Жизнь", де публікує літературно-критичні статті – "Малорусские писатели на Буковине", Заметки о новейшей польской литературе", "Два направления в новейшей итальянской литературе", "Новые перспективы и старые тени". У них "найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське спрямування думки".

Їхнє знайомство тривало майже три роки, протягом яких здоров’я Сергія постійно погіршувалося. Леся, ламаючи всі стереотипи поведінки світської жінки, оббивала пороги у Києві, домагаючись посади у Криму для Мержинського, який не був їй навіть нареченим, адже клімат півострова якнайкраще сприяв би одужанню Сергія

Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона "почала нову мрію життя, вмерла і воскресла".

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!», – так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ увічнений віршами "Завжди терновий вінець", "Порвалася нескінчена розмова", "Квіток, квіток, як можна більше квітів…" та в багатьох інших.

Тим часом слова поетеси ширилися по Україні. У статі "Леся Українка" І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини".

У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки "Думи і мрії", письменниця активно друкується в журналах "Народ", "Житє і слово", "Літературно-науковий вісник", готує нову збірку. "Відгуки", яка вийшла у Чернівцях 1902р.

Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці. "Мріє, не зрадь… хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною", – такими словами зустріла вона час народного повстання.

Того року Леся Українка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах, у Києві – вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій. І карбувала слово, свій огнистий меч у боротьбі за волю рідної землі.

У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала багато поем, серед яких виділяються "Давня казка", "Роберт Брюс, король шотландський", "Віла посестра", "Ізольда Білорука". І хоч переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного ґрунту. Незважаючи на "чужі" образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.

Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до драми Гергарта Гауптмана "Ткачі", з польської на українську мову перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської – Ади Негрі. Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання Івана Франка "На дне", "К свету", "Сам виноват", "Хороший заработок". Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товарищів у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось: "Видання групи українських соціал-демократів".

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих літ ("Русалка") і кінчаючи останніми творами ("Про велета"), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття.

З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка "Дитячі гри, пісні й казки" (1903), упорядкований збірник "Народні пісні до танцю" (54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки "Народні мелодії. З голосу Лесі Українки", яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.

На Буковині, куди у 1901 році запрошує Лесю погостювати її близька подруга Ольга Кобилянська, бажаючи розрадити і відволікти від нестерпних мук, відбувається знайомство тридцятилітньої Лесі з молодшим на дев’ять років юристом, любителем фольклору та музики Климентієм Квіткою. Кльоня (так пізніше називатиме чоловіка Лариса) відразу захопився харизматичною жінкою. Але було ще зарано. Декілька років після смерті Мержинського вона ще страждає, присвячує йому вірші, роздумує про нього у листах до друзів. Климентій виявляється терплячим. Цілих шість років минуло, поки “братерське почуття” до Квітки переросло у кохання. У 1907 році вони одружуються.

Можливо, почуття Лесі до Квітки не були такими пристрасними та самовідданими, як до Мержинського, але Климентій був закоханий у дружину безтямно. Здоров’я Лесі не дозволяло подружжю мати дітей, і вони заповнювали цю порожнечу активною спільною працею. Із Квіткою Леся залишалася завжди спокійною, він турбувався про неї та оберігав від негараздів. Саме під час заміжжя Українка створила свої найвідоміші твори. Разом з чоловіком вони подорожували, записували пісні, видавали фольклорні збірки.

В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела "тридцятилітню війну". Поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі – в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет.

"Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції" (12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі,

Той не знаює як людині боротьба та праця милі. (1,376)

Праця і боротьба. Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення.

В основі творчої діяльності Лесі Українки – проблема національного обов’язку митця. У системі складних, часто болісних філософських та морально-естетичних тенденції доби модернізму це її основний орієнтир. Через незадовільний стан здоров'я поетеса не змогла відважитися на фізично активну форму боротьби: «Коли моє здоров'я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись», - писала Леся в одному з листів до Михайла Павлика.

Наріжним каменем у побудові глибоко патріотичної та політично грамотної свідомості стало СЛОВО. Воно ж слугувало Лесі і важкою артилерією у боротьбі за національну і демократичну волю свого народу.

Ювелірна робота над поетичним словом, невтомне шукання свого місця в житті характеризує увесь її творчий шлях. Дійсність тогочасного життя звільняє її від сентиментів та порожніх мрій. Вона добре розуміє, що становище України під пануванням російського самодержавства «страшніше дантового пекла» . Сліпо служачи своїм ворогам, народ втрачає національну свідомість: «Темна, без просвітня ніч стоїть над розтерзаним краєм… Скрізь із хаосу і тьми виринають голод, злидні, жах несвітський усім морозить душу», - пише авторка.

«Не поет, хто забуває про страшні народні рани» - поетичне кредо поетеси. Тому природно що такі закличні інтонації звучать й у наступних творах.: «Ставай вартовий без вагання на чати», «Товариші, даю вам добрий приклад», «Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами». Зрадивши ідеали народу митець – уже не митець. Будучи ще зовсім юною, Леся переймалася і обурювалася пасивністю громадськості. Розпачливі настрої, соціальна інфальтивність, невиразність ідеалів викликали в Українки рішучі настої і бажання протидії. Ніяк не могла прийняти твердження «народовців» і «москвофілів», що український читач ще ніби то не доріс до світових тем і проблем. Свої думки з цього приводу Лариса часто висловлювала у листуванні з вищезгаданим М. Павликом: «Всі в нас кажуть, що зле жити у нашому світі, а як же воно має бути ліпше, коли всі задовольняються констатуванням того факту, і то тільки в приватних розмовах, хоч би, принаймні люди знали, як, власне зле і чому». А в наступному листі критична оцінка ситуації помножена на оптимістичний порив набуває ще більшої соціальної виразності: «Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не знаю, що буду робити вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під'яремного життя…» Основними важелями контролю у Російській імперії були підозри, терор, абсурдна цензура, шовінізм, абсолютизм. Творити в «тюрмі народів» духовні храми для чужих богів – не могла і не бажала. Леся писала: «неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна… Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Мега популярні на той час класові ідеї Леся піддавала жорсткій свідомій аналітиці. Вона робить висновок, що класова солідарність є штучною, оскільки позбавлена національної основи. Вона не спроможна єднати людей духовно. Національна ідея – об’єднує, гартує і надихає на сподвижництво. Служу своїй меті – собі служу. Безперервна генерація національної свідомості, головним виявом якої є розуміння своєї національної приналежності, а отже, місця і призначення в цьому світі. Усвідомлення того, що основним обов’язком цільної, національно-свідомої особистості є не якесь там абстрактне служіння державі, а вміння позиціонувати себе гідним господарем у своєму домі. Сильна духом інтелектуальна особистість, для якої національна ідея є чітко усвідомленою системою ціннісних орієнтацій. «Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі», - зазначала дочка юриста у статті «Державний лад». Ця жінка була однією з небагатьох, хто надавав соціальному змісту мистецтва нової доби. Через систему образів своїх героїв авторка прагнула показати як соціально-типові риси, так і своєрідне індивідуальне начало. Як і вона сама її позитивні герої не живуть хвилиною, а роздумують над сенсом свого існування, що дає їм право бути ЛЮДИНОЮ. Вона славить свідомий подвиг, готовність людини до самопожертви – альтруїзм без відвертих демонстрацій і фальшивих істин.

Якщо аналізувати проблему громади й еліти, то Леся Українка віддає перевагу еліті. Це справжня еліта, аристократи духу - неважливо з якого роду вони вихідці чи з родовитого чи то прості гречкосії. Культура і мистецтво – потужні засоби об'єднання і просвіти народу.

Визволившись від народницько-соціалістичних ідей, Леся звеличує цілком протилежні цінності:

• щира любов до своєї землі;

• раціональної боротьби;

• возвеличення людського духу;

• віри у відродження українського народу:

Отже, основними психологічними стимулами українського неоромантизму було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культур і можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву.

В просторі бачу я країну

Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди…

В нас на землі нема такого раю!

Питаєш ти , що бачу я в просторі? –

Прийдешність бачу я, віки потомні!

Сприймати, розуміти, відчувами мистецтво Ларисі вдавалося особливо тонко. Вона розглядає мистецтво як спосіб духовно-практичного освоєння світу. Бо мистецтво таки має все необхідне для цього. Так, наприклад, у листі до Івана Франка вона писала: "…наші слова стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших», а над ким того фатуму нема, той базікає собі, скільки схоче, і ніхто з нього нічого не питає. … Чи ж не Ви самі сказали про поетів: "Най будуть щирі, щирі, щирі!" Отут весь закон і пророки!"

Немало уваги Леся Українка приділяла критиці. У листах до матері та друзів частенько висловлювала своє занепокоєння тим, що на сторінках сучасної їй періодики майже не має якісної конструктивної критики. "Нашій літературі багато чого бракує, але найбільше бракує доброї і талановитої критики, – писала вона до О. Маковея, – …я хотіла б, щоб судили мене по щирості, не вважаючи ні на молодість, ні на молодість нашої літератури, а я б тоді відала, як мені з тим судом обійтися. Щоб розв’язати руки до гострішої критики я скажу, що ніколи не ображаюсь, коли судять мою роботу".

Лариса Косач-Квітка одна з перших заговорила про естетизм і багато уваги приділяли саме мистецькій проблематиці. Творче самоусвідомлення митця у цей період стає глибиннішм, виразнішим і водночас драматичнішим. Драматизм пов’язаний насамперед із баченням пріоритетності естетичних, художніх вартостей і водночас – у культурі недержавної нації, в атмосфері національно-культурного відродження початку ХХ століття була очевидною неможливість зречення націєтворчих завдань. Ці мотиви яскраво відображені у творчості цієї неординарної постаті, цієї дивовижної жінки.

Виникнення романтизму пов’язане перш за все з тим періодом розвитку Європи, коли на межі ХІХ – ХХ століть іде процес інтенсивного пошуку  перспектив подальшого розвитку мистецтва. У цей час виникають нові течії, проголошуються естетичні концепції, обґрунтовуються різноманітні мистецькі теорії.  В Україні утверджується явище, яке в науковий вжиток увійшло під назвою «авангард». Колишні народники, - перелякані революційними зрушеннями, відмовили поезії у призначенні служити масам, Леся Українка змогла відстояти велику гуманістичну гідність і громадянську честь власної естетики. Головне завдання вона бачила у звільненні свого народу від ярма соціального і духовного кріпацтва. Так, у її поемі „Давня Казка” образ безіменного співця став народним завдяки тому, що на нього не можна одягти «золоті кайдани», а тільки залізні. Поети, закуті у золоті кайдани, німіють, в залізних же – здобувають собі безсмертя [ 3 ,50].

         У листах до А. Кримського,  І. Франка, брата Михайла, О.Кобилянської, М.Павлика, у статях  „Малорусские писатели на Буковине”, „Заметки о новейшей польской литературе”, „Новейшая общественная драма”, у фрагменті„Європейська соціологічна драма в кінці ХІХст.” поетеса шукає, висловлює та обґрунтовує теоретичні засади нового мистецтва, виражає своє художнє  credo.  На думку О. Білецького, О.Бабишкіна, І. Журавської це був „неоромантизм з усією складністю, неординарністю і суперечливістю його зв’язку із визвольною боротьбою” [1 ,32]. Вказані автори, в умовах панування радянського соцреалізму, цей неоромантизм поєднували із боротьбою робітничого класу за своє політичне звільнення, взявши за зразок „Ткачів” німецького письменника Г. Гауптмана. Але не цей твір митця, а такі його драми як „Михаель Крамер” та „Потонувщий колокол” задали новий тон німецький неоромантиці, на яку і орієнтувалася Леся Українка.

         У Лесиній естетиці відобразилася еволюція світового мистецтва від фольклору до постмодернізму. За концепцією, запропонованою  К. Юнгом, її естетика подвійна: вона екстравертна, тобто обернена до читача, та інтровертна, тобто, обернена до суб’єкту – герою свого твору. Її модернізм – це змагання двох типів світоустрою, подібно як змагання антично-ренесансного і християнського типів цивілізації, так змагання романтизму із реалізмом. Неоромантизм Лесі Українки – це „сюрреалізм ”, характерний для зовсім іншої епохи, або романтизм, який „перехворів реалізмом ”[ 8 , 25].

         Основою естетики Лесі Українки став принцип поєднання „художньої правди, реальної дійсності  і нероздільним з нею ідеалом художньої краси”

[1, 27]. Невід’ємною частиною її переконань стає розуміння гармонії як поєднання національного і загальносвітового у мистецтві. Поетеса створює цілий арсенал художніх  понять образів її героїв, що різнилися від тих, які заполонили тогочасну українську творчу ниву. Посилені емоції експресіонізму, властиві національній українській естетиці, живляться з потужного джерела всесвітнього соціуму. Леся Українка, вочевидь, художник нового типу творчості, а саме – інтуїтивного, емоційно – забарвлений принцип якого сприймається через „серце” [8 ,24]. Цей тип реалізується у мові  натяків, тобто у тому, що підказує інтуїція. Особливістю її творчої манери стає  символ.

Поетична символіка у її творах займає велике місце від народнопісенного побутового походження до пори року  – символів романтичного характеру, які мають кілька сконденсованих у певному ключі абстрагованих авторкою ознак. Так трагедія особистого інтимного почуття надихнула її до порівняльного образу плюща – символу глибини кохання - самопожертви („Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти”). Такі символи як темрява, сонце, море, зоря виконують різноманітні смислові та естетичні функції і походять крізь усю її творчість („Дивлюсь я на яснії зорі” чи „Хотіла б я піснею стати” тощо).  Але краще всього надав можливість реалізувати задум поетеси жанр, сюжет, загальний тон її творів.   Як стверджує М. В. Моклиця, символізм у творчості Лесі Українки – це „заземлений романтизм”, романтизм, який позбувся зайвого флеру і наївного мрійництва. Разом з цим, символізм Лесі Українки – це пристрасне бажання здобути те, чого ще нема. Особливо це помітно у драматичних творах. Як зазначав О.Білецький, драми Лесі Українки – це „драми  ідей”, у яких на першому плані стоїть бажання перебудови дійсності. Лесин символізм – це її ідеалізм, який перебудовує не світ, але власну душу.

         Структура естетичної спадщини Лесі Українки охоплює майже усі категорії естетики: гармонію і міру, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, героїчне і іронічне, комічне і трагічне, які набувають національного забарвлення. Фольклор, елементи декоративно – ужиткового мистецтва, художнє конструювання на тлі естетичних оцінок, суджень, смаків, ідеалів формують своєрідну творчу лабораторію поетеси. Поетика художнього образу, художня форма, її естетичні погляди і теорії рясно відображені в усіх її творах. Діапазон цих творів коливається від дрібненького вірша до історичної драми та науково – публіцистичної статті. Художня правда тут поєднується з умовністю, ідеалізація – із типізацією, а творча уява – із свідомим і підсвідомим.   Свобода і детермінізм у творчості мислительки поєднують національне і загальнолюдське, елітарне і масове, зміст і форму. Усе це розмаїття сформувало неповторний та індивідуальний стиль, манеру написання, естетику та філософію Лесі Українки.

        Разом з тим саме драма стала найзрозумілішою формою волевиявлення цього нового для Лесі Українки напряму. У цьому жанрі написана переважна більшість   останніх творів, які відобразили естетичні погляди письменниці ( „Одержима” (1901), „Вавилонський полон” (1903), „Кассандра”(1907), „У пущі” (1909),„На полі крові” (1909), „Адвокат Мартіан” (1911), „Оргія” (1913). Йдеться не про заміну романтичних штампів неоромантичними, а про естетичне духовне перетворення, яке, неначе своєрідне осяяння, прийшло наприкінці життя, а стало початком нового життя, художньо – естетичного безсмертя. Суперечність між бажаним і дійсним стає великою рушійною силою творчих шукань поетеси. Вона була впевнена, що її мрія про світле майбутнє для українського народу не стане fata morgana. Втім, це не бажання відгородитися від життя свого народу цією мрією, а навпаки, проживання у ній. Так її мрія стає її життям, а образ України, як чергової жертви почуттєвого голоду Дон Жуана, переосмислюється через призму естетики чужого, ворожого табору (згадаймо „Забуту тінь”). Україна в неї усамітнена і невільна, як і сама поетеса. Її герої живуть жадобою прийдешнього визволення, прагненням нової пригоди, яка і стає акцією бунту, проти існуючого стану речей. „Цвинтарний мавзолей – і ... розкішна природа під голубим небом Андалузії. Високий штиль – і ... безодня. Життя – і ... смерть. Мрії про високості і незмінна атмосфера традиційної ритуальності. Мрії про шалене кохання, яке спадає з неба,  – і ... прагматизм, тверезий розрахунок. Подруги – і таємниця. Казка – «се міра правди»  [10 ,61]. Камінь у „Камінному господарі” і Лесина мрія виступають естетичним символом образу України, такої ж уярмленої і камінної, як уярмлені і камінні усі персонажі драми. Вони разом винні у камінному стані країни і повинні вигоїти її тяжкі рани. Поки, що це казково і тільки з часом стане можливо. Вирватися з-під „камінної влади” надає почуття „вічної любові”, яке ритмомелодійно трансформується в її естетиці у концепцію  героїчного життя заради батьківщини. Еволюція естетичних поглядів Лесі Українки повною мірою співпадає з вивільненням людини з пут життєвого плазування і подібна сходженню на вершину нового буття, як і у праці Ф.Ніцше „Так говорил Заратустра”, коли його герой покинув свою печеру, осяяний і сильний, як ранкове сонце, піднявся з під темних гір. Леся Українка – поетеса високої героїчної мрії вміло використовує у своїх творах глибокі філософські ідеї та порівняння, основою яких завжди стає антитеза.

                            Кожний меч – промінь світла небесного, –

                            Впав згори й знов угору зроста;

                            Кожний гук – відгук сили одвічної,

                            Що руйнує й будує світа.

У цій антиномії відображена суспільна перспектива бачення Лесею майбутнього рідного народу. Риторично-питальні речення допомагають розкрити велику вагу тих завдань, які ставить перед собою поетеса, а її естетика лише з одного боку дозволяє виразити зміст усієї її творчості, її праведну думку. Ритмомелодика таких складних конструкцій краще за все надає можливість виявити контрастність її естетичних відношень: промінь світла і сталість гори, гук і відгук, що „руйнує й будує світи”, рух і спокій. Головне те, що досягнення мети стає можливим тільки тоді, коли її герої діють вільно. Свобода волевиявлення – це і зразок, і умова у боротьбі за майбутню долю України. Трагедія України – втрата її державності – усвідомлюються поетесою як неволя, несвобода. Це і наслідок, і зміст духовного стану країни поневоленого народу.У цьому драматизм і трагедія героїв Лесі Українки. Ось чому і справжніх страждань вони зазнають лише внаслідок дій, що виконуються усвідомлено і спрямовані на утвердження своїх ідеалів. І це так само виправдано, як і сповнено права на існування. Тобто, героїка подолання наслідків духовного і соціального кріпацтва стає у творчості поетеси домінантною стосовно інших поглядів на життя. Формується ціла концепція естетичних цінностей поетеси, пов’язаних із суспільно - значущою змістовною формою її художніх образів, які даються людині тільки під час наполегливої  боротьби. Специфіка естетики Лесі Українки – в нерозривній єдності чуттєво - моральних та ідеально - змістових моментів ментальності українського народу.

Вінцем естетичної творчості Лесі Українки є її драматичні поеми. Саме під такою назвою можна об’єднати усі віршовані твори поетеси, незалежно від їх жанрової специфіки. За образним висловлюванням С.Павличко: „Ібсен був, безперечно великим авторитетом для Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Загалом, їхні авторитети є цікавою темою. З одного боку, жодна з них не висунула теоретичної концепції повстання проти національної традиції, з іншого – жодна з них не знайшла для себе авторитетів у її рамках. Авторитети вибиралися майже виключно з – поза меж України” [ 6 , 409]. З одного боку, її естетика ніби – то не  є українська, але це така естетика, на яку і Леся Українка, і Україна (обидві поневолені) були тоді єдиноспроможні. Сюжет її творів розвивається іноді в лірико – драматичному плані („Вавилонський полон”, „На руїнах”). Загальний тон опису місця події похмурий, настрій пригнічений, „серед тих, хто не спить, чутно лише зітхання і шепіт”. Емоційна ремарка доповнюється розмовами про трагічні події, що створює той пригнічений настрій, який супроводжує читача до останнього рядку твору. У„Оргії” напружений тон посилюється нагнітанням подій, швидкою зміною сцен і закінчується трагічною розв’язкою. Своєму улюбленому героєві з „Камінного господаря” – Долорес – Леся Українка надає потужного опонента, яким виступає консервативно - статичний лад «камінного життя». У драмі - фейєрії „Лісова пісня” лірико - драматичний елемент доповнюється узагальнюючою силою алегоричних образів Мавки, Лісовика, Того, хто „греблі рве”. Образи героїв поетеси не є завжди історично  пізнаваними чи індивідуально - конкретними. Ключовим моментом щодо розв’язання проблеми її естетичної творчості є написана у 1896 – 98 роках психологічна драма «Блакитна троянда». Розвиток дії драми йде відповідно із логікою авторської ідеї, а не за логікою розвитку образу. При цьому історична достовірність у ній не є головною. Леся Українка тут виступає талановитим майстром естетичної композиції такого міцного каркаса логіки людського духу, якому може позаздрити найвищий геній” (Л. Костенко). У третій дії конфлікт стає кульмінаційного точкою зовнішньої логіки. У п’ятій – драма перетворюється на трагедію. „Авторська мотивація страждань закінчується неминучою розплатою за обраність і талант, за протистояння загалові” [ 4  , 155].

У об’єктиві естетичних уявлень письменниці – психологія героїв, тлумачення історичних подій, художня мова, діалогізм, переживання, художній контекст. Усе це відкриває, уособлює, репрезентує те, що увійшло у вжиток як естетична спадщина, яка сформувала історичну типологію, новаторство, стиль і метод її філософії. Опираючись на метафізичні досягнення Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, М. Хайдеггера, можемо сказати, що носієм естетики Лесі Українки стає мова її героїв, яка виступає символом діяльності заради виявлення правди про життя. Феномен естетичного, на думку Ріккера, може бути опанований за умови поєднання трьох підходів: рефлексивного, екзистенційного та семантичного. Це надає можливість залучити такі складники аналізу творчості Лесі Українки як розповідь, характер, думку, видовище, музичність. Через ці артефакти читач сприймає мистецький твір як „проживання заново”, виробляє у собі „нове ставлення до певних історичних подій, а завдяки уяві і фантазії долає часові обмеження і робить їх сьогоденням” [6, 350]. У поведінці, мові героїв розкриваються філософсько - естетичні погляди Лесі Українки. Палітра її міркувань та устремлінь охоплює майже усі види художньої творчості: поезію, прозу, музику, театр; всі роди мистецтва: епос, лірику, драму; майже усі жанри: повість, оповідання, пейзажний опис, нарис, казку, новелу, історичну трагедію, драму - феєрію. У різноманітних композиціях сюжетів розкривається читачеві зміст творів, в яких поєднується міф і реальність, художній час і простір, хронотоп і ритм, інтонація і метафора, символ і архетип. Ось чому семіотичний і герменевтичний аналіз творів Лесі Українки ще й досі залишається предметом уваги дослідників.

Поетика екзистенційних ін’єктив поетеси приваблює не тільки семіотичною структурованістю, але й ознаками, які формуюють цілісність сюжету твору. Архетипній моделі її естетики надається новий смисл. Так, наприклад, міфологічна модель гомерівського епосу в образі Антонія (з драми „У пущі”)  асоціюється у Річарда Айрона з діалогом Одіссея та небіжчика Ахіллеса. А поріг Еробової брами – символічна межа живого і неживого – відокремлює пустелю Річардового існування в Північній Америці від туману рідної Темзи. Естетична мова Лесі Українки народжувалась у деякому інтуїтивному одкровенні, яке відображало певний аспект людського буття. Творча палітра Лесі, немов підручник з естетики, у якому всі категорії розглядаються парами: „прекрасне – потворне”, „комічне – трагічне”,  „високе – низьке”. Її естетика, як і саме життя: крок ліворуч – драма, крок праворуч – трагедія. Навіть сама назва творів ( „У пущі” „Кассандра”, „Камінний господар”, „Лісова пісня”, „На полі крові” тощо) відображає ставлення поетеси  до різноманітних аспектів буття. У них вона дає власне розуміння призначення і ролі митця та його вплив на життя людини. Так, якщо старий романтизм намагався визволити героїчну особу від натовпу, натуралізм вважав її залежною від нього, то новий реалізм, на  думку поетеси, у поєднанні з романтизмом спроможний перетворити юрбу українського народу у суспільство. Вона вважала, що „... ні в природі, ні в житті немає нічого, що само по собі, так би мовити, по праву народження, було б другорядним, що кожна особа суверенна, що кожна людина, яка б вона не була, є герой для самої себе і частина середовища у відношенні до інших ...” [ 7 ,140]. Так, у драмі „Оргія” це не Хілону лякає доля Антея, котрий не може жити і творити без підтримки і визнання рідної Еллади, а власне, доля тих людей, які зневірилися в можливості отримати для себе незалежність. Смислове навантаження дійових осіб (йдеться про „Оргію”) перетворює їх не так в особистість, як, швидше, в індивідуалізовану ідею” [ 2 ,152 – 153]. У „Невільничих піснях” авторка теж переносить акцент дії з героя на історію безпосередньо, де буття ідеї, що проймає та пориває його до героїчних вчинків, стає буттям „тут - і - тепер”, набуваючи перспективи за рахунок розбудови часового континіуму. Так „героїчне минуле стає прагненням його втілення у майбутньому і власне майбутнім” [ 11 , 147]. В естетиці відтворення минулого все більше звучать соціальні мотиви, акцентується увага на роль історичної правди, гіперболізується значення громадського протесту, звеличуються героїчні і патріотичні почуття. Філософська свідомість Лесі Українки виходить на новий ідейно - смисловий рівень - коли  художні новації починають функціонувати в надзвичайно тонкій естетико - соціальній, образно - психологічній та національній сфері. Лесина естетика створює своєрідний історико - культурний поліфонізм, що співвідносить її із вічними критеріями буття.

Через збереження загальнолюдського і історично-минулого національно – естетичні образи - архетипи стають досягненням світового інформаційного контексту, входять у світове культурне поле.  Естетичний діалогізм та ідейно – смисловий дуалізм мислительки за допомогою художньої образності наближаються до філософськогоегоцентризму, що веде авторську свідомість, а з нею і свідомість читача, до рівня інформаційного модуля нації. Її гаслом було „не накидай оков на вдохновення”. Вона однією з перших в українській літературі помітила невідповідність між формою та змістом, що відчувалось у творчості багатох письменників і вбачала у цьому момент деградації мистецтва та називала це формалізмом. Разом з тим, дуже добре розуміла, що неможливо „загнати” різні ідеї в одну і ту ж форму, відстоювала право художника на формотворчість та версифікаційну майстерність. Так, наприклад, якщо у „В.Шекспіра ідея обирає форму класичного сонета, то у Лесі Українки вірш - легенда з героєм - оповідачем стає набагато місткішим за образом; якщо Шекспірові притаманний бароковий стиль, то Лесі Українці – неоромантичний розмовно - оповідний – розкритий” [ 5  , 66].

Розділ 2