1.2. Філософізм неоромантичних уявлень в літературі. Становлення неоромантизму в Україні.

Україна належала до тих країн, де середньовічна художня традиція не відживала. Для історичного руху української літератури ХVІ –ХVІІІ ст. Притаманний потяг до природної простоти і краси, до світу див та пригод, вільного польоту фантазії, спонтанних творчих порухів. У сучасних наукових дослідженнях існує думка про те, що в українській літературі цього періоду поряд ренесансним класицизмом існував ренесансний романтизм. Він являв собою переробки лицарських романів і повістей , ліро-епічні жанри близькі до балад та романсів. Це ще не був власне романтизм як вже викінчене ідеологічно-філософське та художнє явище чи літературний напрям, це швидше романтичний тип естетичного світогляду.

Зацікавлення інтимним світом особистості пожвавилося наприкінці ХVІІ - у ХVІІІ ст. і дало поштовх до розвитку в українській літературі ліричної поезії. Вона позначена мотивами приреченості несправедливого світу, сліпої людської долі, швидкоплинності буття, нещасливого кохання. Має прояв середньовічна антитеза світу реального («марного», який не дає умов для розвитку душі, почуття, пізнання щастя) і світу уявного, (небесного) як ідеального. Такі мотиви інтимної лірики, що часто поєднувалась із стильовими ознаками бурлеску, можна трактувати як прояв сентиментально-преромантичної течії в літературі. Її основою є барочна художня свідомість. У бароко яскраво проявляється несумісність ідеалу і дійсності, контраст між реальними умовами буття й почуттям, трагізм боротьби особистості з суспільством.

У соціально-історичному плані романтизм був відповіддю людського духу на прискорений рух історії, на відмову від буржуазної традиції (Французька революція 1789-1794рр., наполеонівські війни, національно-визвольна боротьба пригноблених народів) і відзначався прагненням по-своєму зрозуміти характер розвитку світу, що є непідвладним розумові. Романтизм став новим типом ідеології і художньої свідомості та позначився на історії, філософії, психології, праві, політиці.

Романтизм ставить людину у центр перетину світових сил і законів, акцентує на нерозривному зв'язку із природою, всесвітом, суспільством, долею та Богом як вічною животворною силою. Оскільки людина – частина всеосяжної природи і є теж частиною космосу, вона постає самоцінною, неповторною у своїй індивідуальності з неповторних внутрішнім світом. Свідомість її не визначається тільки сферою розуму. Внутрішня сутність людини виходить за межі практичного мислення. Царина почуття, інтуїції, уяви, фантазії, за допомогою яких тільки й можна осягнути все багатство буття, його найвищої гармонії. На противагу реалізму, романтизм підпорядковує логічну ідею образові, віддає домінантну роль художній фантазії. Перебуваючи в центрі універсального буття, людина романтизму віддаляється від впливів меркантильних інтересів суспільства. Життя у своєму найкращому вияві, сповнене свободи і краси. Тоді як основою Відродження і Просвітництва є служіння людини суспільним інтересам, у романтизмі основним є конфлікт між особистістю і суспільством, бунт проти нього. Особистість стає

Для романтиків неперевершеним художнім взірцем «органічної» поезії є фольклор. Він уособлює народний дух. Образи-символи не вичерпуються певним конкретним змістом, а відбивають загальні закономірності буття. Звідси у романтиків єдність міфу та історії. Отож утвердження романтичного типу творчості означало цілий переворот в художньому освоєння дійсності.

За ідейно-естетичної єдності основних художніх рис світовий романтизм має свої особливі соціально-історичні функції світовий романтизм має свої особливі соціально-історичні функції та специфічні типи в різних країнах, що в кінцевому підсумку залежить від характеру суспільних умов, рівня розвитку буржуазних відносин, історичних традицій кожної культури , характеру художньої системи літератури.

В країнах з яскраво вираженими суперечностями буржуазного розвитку (Західна Європа) романтизм був реакцією на буржуазний спосіб життя. В центрі його художньої системи – нове розуміння особистості, її самоцінності, проблема людини і суспільства. Романтичний індивідуалізм, який протиставляє себе світові. В період розвитку романтизму провідними стають проблеми трагічної долі, культ душевного страждання, різке протиставлення мрії, ідеалу і дійсності.

Становлення неоромантизму в літературі генетично пов’язана з класичним романтизмом і відбувалося паралельно з розвитком етнографії та історії. У результаті з'явилися збірки фольклорних і географічних матеріалів – українських народних пісень М. Максимовича, історичних пісень і дум Івана Срезневського, народної усної творчості П. Лукашевича, а також публікації сторичних праць і пам'яток: М. Маркевича, О. Бодянського, А Скальовського та ін.

Основоположницею розвитку українського романтизму була харківська школа, що мала у своєму два гуртки. Перший – створений ще у 1820-х pp. Найвидатніші поети-романтики І.Срезневський, Л. Боровиковський і О. Шпигоцький.

Другий, що діяв у середині 1830-х p. також під проводом І. Срезневського, до нього входили: А. Метлинський (псевдонім - Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім – Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими збірками для діяльності цих гуртків були "Украинский альманах" (1831) та "Запорожская старина".

Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила "Руська трійця" з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького. Основним програмовим документом для них була "Русалка Дністрова" (1837р.) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками "Руської трійці" в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури згодом стали М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другий осередок українського романтизму (1830-40-х p.) був багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри, з виразнішим національним і політичним обличчям. Представники: М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, автор виданого вже 1840 року "Кобзаря". Немалу роль відіграли також прибулі з Харкова А. Метлинський і М. Костомаров.

Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою –"Книгами Битія українського народу" і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його баченням майбутньої України.

Кращими літературними надбаннями цього етапу українського романтизму були альманахи:

• "Киевлянин" (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;

• "Ластівка" (1841) Є. Гребінки;

• "Сніп" (1841) О. Корсуна;

• "Молодик" (1843, 1844) І. Бецького;

• "Южно-Русский сборник" (1848) А. Метлинського.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, письменників і діячів, згуртованих навколо журналу "Основа"(1861-62). До них належали: кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману "Чорна Рада" (1857) й видавець альманаха "Хата" (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі поем "Юродивий" і "Неофіти". До цього ж етапу пізнього романтизму відносимо творчість: О. Стороженка, автора багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголева, Ю. Федьковича. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.

Загалом, у поетичній творчості українського романтизму помітні дві течії – національно-патріотична. Вона чітко виражена у убільшості поетів-романтиків. І суб'єктивно-лірична, у таких представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізацією минулого, національними мотивами, нахилом до форм пісенної творчості. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським.

Даючи оцінку значення й ваги народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючись здебільше жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми.

Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і "Чорна Рада" П. Куліша. Історичні драми М. Костомарова "Сава Чалий" (1838) і «Переяславська ніч" (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах українських, російських, польських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Неоромантизм ( з грец. neos – новий, молодий і франц. Romantisme) – стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку ХХ століття. Леся Українка дала ще одну назву новоромантизм. Неоромантизм яскраво виявився у прозі Ольги Кобилянської, Миколи Хвильового, Олександра Довженка, Юрія Яновського. Найяскравіше виявився у поетичній творчості Євгена Плужника, Олександра Олеся, Богдана-Ігоря Антонича. У 20-х роках термін «неоромантизм» використовували О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко. Ця течія була чи не найсильнішою в новітній українській поезії. М. Нервлий відзначає:

«Основними психологічними стимулами неоромантизму було соціальне і національне визволення України, видимі перспективи нових культурних та політичних можливостей, масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву». Неоромантизм як і романтизм мають спільну провідну рису – конфлікт з дійсністю, що породжує напружений сюжет. Неоромантики відмовляються від гострого розуму, матеріалістичного сприйняття світу . В основі культу неоромантизму чуттєва сфера людини, глибокий психологізм, емоційно-інтуїтивне світосприйняття. Це ідеали в яскравих художніх образах, надзвичайні герої у надзвичайних обставинах, увага зосереджена на внутрішньому світі людини. У неоромантичних творах наявні засоби символіки, гра кольорів і півтонів, гіперболізація, автори дбали про багатство ритміки і строфіки. Тоді як класичні романтики освоювали переважно сільську тематику. Передавали переживання робітника, інтелігента («Червона зима» В. Сосюри), поетизували революційні події («Слово о полку М. Бажана», славили історичних постатей («Галілей» Є. Плужника), перебували у вічному пошуку та моральних цінностей «Діалог з мужністю» Ю. Яновського.

Твори неоромантиків відзначаються динамізмом, драматизмом, вольовим началом, загостреним патріотизмом, увагою до національно-суспільних проблем, категоричне заперечення тоталітаризму, прагнення і пошук героїзму, звеличувався національний ідеал (а не соціалістичний). На першому плані постає активна, цільна, самодостатня особистість.

Звернення до героїчних сторінок української історії . ідеал України як самостійної національної держави протиставляли ідеалу інтернаціональної радянської України.

Неоромантичні тенденції підтримали ранні футуристи (М. Бажан, О. Близько), символісти (П. Тичина, М. Терещенко, Я. Савченко).

У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви зневіри та розпачу. Вони мали соціально-психологічне підґрунтя, адже в період НЕПу активізувалися імперські сили.

Неоромантична національна течія має два етапи розвитку:

1. Початок ХХ ст. ( Леся Українка, Олександр Олесь);

2. 20-ті роки ХХ ст. (М. Хвильовий, М. Бажан, О. Близько, Є Плужник) .

Неоромантизм поєднував у собі прийоми символізму (недомовленість, загадковість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, елементи експресіонізму, імажинізму, необароко. Так, наприклад, М. Бажан репрезентує неоромантизм, поєднаний з необароко, використовує складні метафоричні сполуки, гру ритмів.

У творах М. Хвильового, Є. Плужника, Д. Фальківського неоромантизм поєднується з імпресіонізмом, у прозі О. Кобилянської із символізмом, Г. Косинки – з неореалізмом, у поезії О. Влизька – з футуризмом

Слід зазначити, що у словянських літературах неоромантизм відображав певну опозицію впливам декадансу, що загрожували безпосередньому та незаангажованому розвитку української культури.

Так, найповніше вольова неоромантична інтенція виражена у вірші Лесі Українки "Contra spem spero!". У поезіях "Поет під час облоги", "Averegina!" та "Зимова ніч на чужині", поглиблюється філософське осмислення поетесою проблеми творчого обов'язку митця. Дух бентежності пронизує вірш "To be or not to be?", де по ставлена перед митцем склад на гамлетівська проблема вибору. Головне призначення митця-модерніста авторка не асоціювала зі служінням гр маді, її візії пов'язані з романтичним пориванням до неба – ins Blau , високих зір, подалі від обов'язків на землі, тобто вона відходила від суспільних цінностей та ідеологем. У драматичній поемі "Оргія" розкрито проблему митця і влади, ролі мистецької індивідуаль ності, стосунків панівної й колоніальної культур. Проблему служіння митця утилітарним потребам громади осмислено авторкою в драмі "У пущі". От же, в модерних тво рах Леся Українка декларувала концепцію митця нового типу, який обстоював право людини на прекрасне, її прагнення до вищого, "надземного" ступеня краси, вільної від суспільно-практичних потреб.