2. «Так казав Заратуста» Фрідріх Ніцше «Так казав Заратустра»

       «Однак це сказано не для довгих вух. Не кожне слово личить кожній мармизі. Це речі витончені й далекі: не слід топтати їх баранячими ратицями».        Саме мармизою, яка нічого не може второпати, себе і почуваєш, коли починаєш читати «Так казав Заратустра» Ніцше. Розумієш, що не для твоїх очей написано, не для твоїх вух сказано. Цей трактат – трактат про життя і діяння мандрівного філософа-пророка Заратустри – справді річ витончена й далека. Далекою вона для мене залишалася майже до останньої сторінки. Лише наприкінці  склалася цілісна картинка, знайшовся пазл, якого так не вистачало для розуміння. Тому якщо читати – то тільки вдумливо і повністю.        Головна думка твору – «Людина – це те, що треба подолати». Не розвинути, не зберегти, не примножити, не зрозуміти чи ще щось. Ні – подолати, згубити, щоб створити місце для надлюдини – тієї, що прийде, але ще в дорозі. «Я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього», - говорив Заратустра. "Майбутнього, в якому пануватиме надлюдина", - це вже додаю я.        Заратустра мандрував і жив самітником у горах, бо саме самотність проголошував передумовою будь-яких перетворень. «Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ перевертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках». Людей вважав купкою блазнів, місце яким – на торговищі, де й можна побачити їхню справжню суть. «Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним».        Як і людину, Ніцше критикує державу, бо вона – найхолодніша з усіх холодних потвор. Створена людьми і на подобі людей «…холодно бреше вона, і ця брехня виповзає з вуст її: - Я держава, і є народ». «Всі хочуть допастися до трону – вони схибнулися на цьому, ніби на троні щастя сидить! Нерідко на троні нечисть сидить, а часто й сам трон стоїть у нечисті». Ніцше критикує не саму владу як таку, не прагнення її здобути, а те, якою вона є в людей та ті способи, якими вони її досягають. Найгірше ж, стверджує автор устами Заратустри, коли на чолі держави – неук, блазень, людина, що не здатна вести народ вперед, бути його моральним поводирем та учителем. «На світі немає більшого нещастя, ніж коли можновладний не є водночас і першою людиною. Тоді все стає облудним, кривим і потворним. А якщо він узагалі останній і більше скидається на тварюку, ніж людину, тоді потолоч дедалі набиває собі ціну, а відтак навіть її чеснота подає свій голос: «Дивіться, тільки я єдина – чеснота!».         Людина, що живе в такій державі – апогей безглуздя, безглуздя, яке створив Бог і яке колись, можливо, було гідною людиною. Тепер же ця людська гідність десь поділася, залишилася лише людина – найзажерливіший хижак. Тому й Ніцше стверджує, що Бог помер. Інакше він би щось змінив, зупинив руйнівні метаморфози. З іншої сторони: чи існував Бог взагалі? Бо «…втома, що хоче одним стрибком – стрибком у смерть – осягнути все, жалюгідна невідома втома - ось що породжує богів та потойбічні світи». Про яку втому йдеться – втому від думок, розмірковувань над тим, хто така людина, яка її суть і призначення, що таке життя і для чого воно потрібне, чи втома від чогось іще – питання відкрите. В будь-якому випадку суть слів Ніцше очевидна: якщо Бог і існував, то людина створила його собі сама.        Проблема в тому, що скільки б боги не вмирали, люди створюватимуть собі нових. Про це показово свідчить уривок із тексту, де так звані послідовники Заратустри, зібравшись якось у нього в печері, почали молитися ослу. Осел став новою подобою Бога, бо ж «Бог – це дух» - хтось заперечуватиме? «Краще молитися Богові в подобі осла, ніж без ніякої подоби», - стверджуватимуть люди. На що Заратустра відповість: «Померли всі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина».        Надлюдина Ніцше – ідеал, до якого треба прагнути звичайній людині у своєму розвитку. Це персонаж, вільний від всіляких забобонів,стереотипів і релігійних догм.  Це мета, а міст на шляху до неї – людина, яку треба подолати.        З ідеєю надлюдини тісно пов’язана й ідея «вічного повернення», висловлена в останніх рядках трактату: «Чи хотілося вам двічі прожити одну мить, чи казали ви коли-небудь: «Щастя, яке ти мені любе! Затримайся на хвилиночку!» - отже, чи ви прагнули, щоб усе поверталося? Все починається знову, все вічне, все сковане в ланцюг, все переплетене, все закохане, - якщо для вас це так, то ви любите світ».        Сюжет надзвичайно простий. Філософ-пророк на ім’я Заратустра мандрує від міста до міста,  пропагує своє вчення про надлюдину, періодично усамітнюється в горах для роздумів, після чого знову повертається до людей зі своїми проповідями.        Мова твору: надзвичайно складна. Трактат написано частково у прозовій формі, частково – у віршованій, де вірші – це проповіді Заратустри, алюзія на вчення пророка і реформатора давньоіранської віри Зороастра. Текст слабко структурований, тому його частини можна читати окремо, «забігати наперед» та «повертатися назад», комбінувати без втрати загального сенсу. Частини – це ніби пазли, цілісна картинка з яких складається лише після прочитання останнього речення. Мова метафорична, що значно ускладнює розуміння твору. Багато залежить і від самого читача – його інтелекту, поглядів, настрою. Цитати, що запам´яталися: * У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою, - ось що різнить їх від козопасів. * Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим – і те, і те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту. * Нема пастиря, є лише отара. Кожен хоче рівності, всі рівні, - хто має іншу думку, той сам іде в божевільню. * «Заприсягаюся честю, друже, - відповів Заратустра, - немає нічого, про що ти кажеш, - ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло, - не бійся ж нічого!». * Спати – не проста штука: для цього потрібно цілий день не втрачати пильності. * Шануй владу й виказуй покору, якщо навіть та влада крива… Хіба я винен, що влада полюбляє криві стежки? * Кого огортає полум’я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе самого. * Я повірив би в Бога, який вміє танцювати. * Убивають не гнівом, а сміхом. * Це дерево росте самотою тут, на горі, піднеслося воно високо над людиною й звіром. І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів, - так високо виросло дерево. * Я бачу багато солдатів – хотілося б мені бачити багато воїнів. * Вороги ваші мають бути гідні ненависті, а не самої зневаги. Своїм ворогом ви повинні пишатися – тоді успіхи вашого ворога будуть і вашими успіхами. * Твій друг повинен бути тобі ще й найкращим ворогом. * Ти раб? Тоді ти не можеш бути другом. Тиран ти? Тоді ти не можеш мати друзів. * Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома дише любов. * Досі були тисячі цілей: адже живуть тисячі народів. Лише кайданів на тисячі ший бракує, бракує одної мети. Людство ще не має мети. * Найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах… Ти будеш собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм. * Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки. * Не тільки розум тисячоліть – і безум тисячоліть проривається з нас. Небезпечно бути спадкоємцем. * Погано віддячує своєму учителеві той, хто назавжди лишається тільки учнем. * Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене. Я озирнувся навкруги: леле! – час був моїм єдиним сучасником. * Найбільша дурниця в світі – кидати сіль у море, а обеліски – в болото. * Найвидатніші події – це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші. * Хто не хоче серед людей загинути від спраги, повинен навчитися пити з усіх склянок; хто хоче серед людей залишитися чистим, повинен уміти вмиватись і брудною водою. * Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності. * В одного самотність – це втеча недужого, а в другого – втеча від недужих. * Де вже несила любити, там слід – обминути. *  Те, що вчора було не по зубах навіть часові,— сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників. * Хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати, лазити і танцювати – нараз літати не навчишся. * Саме душа, що може підійматися найвище, може й опускатися найнижче. * У кожної душі – окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа – потойбічний світ. * Колись диявол сказав мені таке: «Навіть у Бога є пекло: це його любов до людей». А недавно я чув, як він сказав: «Бог мертвий; через своє співчуття помер Бог». * Тільки той, хто знає, куди йому треба, знає також і те, який вітер для нього сприятливий і попутний. * Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого – шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті – досить для найбільшого щастя. * Коли хочете піднятися вгору, покладайтеся на власні ноги! Не дозволяйте себе нести, не сідайте на чужі плечі й голови.        Вирок: Якщо десь і є список «творів всіх часів і народів», то я б без вагань вписала туди філософський трактат Ніцше «Так казав Заратустра». І не тому, що він мені так сподобався, якраз навпаки – до кінця зрозуміти його мені так і не вдалося. Швидше тому, що ідеї, викладені в ньому – настільки глибокі, незвичайні, сумбурні, сміливі, що вивчати їх доведеться не лише нам і нашим сучасникам, а й наступним поколінням.