2.3. Парадокси глобалізації

Оскільки ринок капіталів на відміну від іноземних ринків знаходяться під безпосереднім впливом глобалізації, цілком закономірно розглядати суперечності і навіть парадокси, що сформувалися наприкінці 90-х років ХХ ст. і поставити під сумнів об’єктивність глобальних трансформацій на фінансових ринках. Глобалізація фінансових ринків – це усунення бар’єрів між внутрішніми і міжнародними ринками і розвиток різних зв’язків між окремими їх секторами. Отже, мобільність міжнародних потоків капіталу буде зростати до тих пір, доки світова економіка не буде характеризуватися відносно рівномірністю власного розвитку. Дослідження останніх років ХХ ст. спростувало тезу про класичні уяви фінансової глобалізації і визначили наявність трьох основних парадоксів: 1. парадокс домашнього зміщення; 2. парадокс Філлстайна-Хоріокі; 3. парадокс низької мобільності чистих потоків капіталу. Парадокс домашнього зміщення ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваннях прибутку у порівнянні з не диверсифікованим. В межах однієї держави економічні процеси і економічні змінні модифікуються одночасно. Таким чином міжнародні прибутки за акціями можуть мати високий ступінь кореляції. Це дозволяє зробити висновок про те, що на внутрішньому ринку існує межа скорочення ризику. Ступінь цього скорочення може бути значно підвищений, якщо диверсифікація здійснюється на міжнародному ринку. Дослідження 60-их років ХХ ст. показали, що за умов відсутності штучних бар’єрів оптимальний інвестиційний портфель повинен включати цінні папери всіх країн, що дозволяє одержати стійкий прибуток, забезпечувати його кореляцію і зводити до мінімуму ризик.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. було помічено, що портфелі міжнародних інвесторів характеризувався значним зміщенням убік внутрішніх активів у порівнянні з міжнародним оптимальним портфелем. Так, наприклад, у складі американського портфелю акції національні папери – 94 %, японського портфелю – 98 % власних коштів, в той час, як французькі, німецькі та канадські інвестори вклали лише 1% власного капіталу в японських та американських цінних паперах. Повного пояснення цього парадоксу й досі не існує, але частково його можна пояснити тим фактом, що міжнародні фінансові потоки є безпосередньо пов’язаними з діяльністю ТНК і відображають виробничі операції за кордоном, за цією причиною прямі іноземні інвестиції є постійними за обсягом. Іншим поясненням може виступати і те, що інвестори віддають перевагу вкладанню коштів за кордон в зобов’язання, а не в акції. Крім того, оцінки оптимального портфелю є крайнє точними і можуть віддзеркалювати повний переніс у розподілі інвестицій на користь внутрішнього виробництва. Парадигма Філлстайна-Хоріокі ґрунтується на класичній ідеї про те, що вільне пересування потоків капіталу дозволяє внутрішній нормі інвестицій значно відхилятись від норми заощаджень, отже збереження поза залежністю від місця розташування мають шукати шляхів найбільшого використання на всьому ринку. В той же час, внутрішні інвестиції не обмежуються тільки внутрішніми заощадженнями, оскільки джерелом інвестиційних коштів повинен бути і міжнародний ринок капіталу. Проте дослідження показала, що країни, які характеризуються високою нормою заощаджень, мали і велику норму інвестицій. Звідси Філлстайн і Хоріоні роблять висновок про те, що існує низька мобільність капіталу і світовий ринок капіталу не сприяє одержанню країнами довготривалого виграшу від між часової торгівлі. Визначити достатність розміру від між часової торгівлі неможливо, якщо не знати реальну економічну ситуацію. міжнародні потоки капіталу є одним з найважливіших індикаторів глобальних фінансових ринків. В системі національних рахунків рахунок поточних операцій платіжного балансу відповідає різниці між валовими національними заощадженнями і інвестиціями. Подібна структура платіжного балансу дозволяє розглянути динаміку сальдо рахунків платіжних операцій як міжнародну мобільність капіталів. Дослідження показали, що середній розмір чистих міжнародних потоків капітулу, які дорівнюють відношенню рахунка поточних операцій до номінального ВВП в середньому встановив > 3 % на передодні І світової війни. Наприкінці 90-х рр. Такий показник  3,5 %. Таким чином на шляху інституціональних інвесторів й досі стоять певні перешкоди, а саме, державне регулювання, витрати інвестицій, недоліки інформаційної бази, інерція та консерватизм менеджменту та цілий ряд ризиків (валютний, ризик різниці в часі між країнами, юридичний ризик, ризик оцінки міжнародної інформації та суверенний ризик).