2. Самосвідомість особистості

Самосвідомість - складний психічний процес, що виявляється, насамперед, у сприйнятті людиною численних образів самого себе в різних ситуаціях діяльності та спілкування. Ці образи спочатку ви­никають на основі усвідомлення людиною її оцінок іншими людьми, далі на основі співвіднесення оцінок інших та своїх власних. Іншими словами, вони, завжди результат соціальної взаємодії індивіда та його оточення. Первинний, багатий почуттєвим змістом образ самого себе інтегрується в єдине цілісне утворення - в уявлення, а потім і в поняття власного Я як суб'єкта, відмінного від інших. У русі від одиничних, ситуативних образів самого себе до виявлення в собі істотного і непо­вторного здійснюється процес самопізнання. Але самосвідомість не зводиться тільки до самопізнання. Про­цес самопізнання тісно пов'язаний з переживаннями, у яких відобра­жається власне ставлення особистості до пізнаваного у собі. Як у сфері самопізнання, так і в переживаннях різних емоційних станів, пов'яза­них зі ставленням до себе, виявляється та ж сама інтегративна тенден­ція розвитку - з багатьох переживань різних емоційних станів, почуттів особистості щодо самої себе в різні вікові періоди розвитку складаєть­ся більш-менш узагальнене емоційно-ціннісне ставлення до себе. Уза­гальнені результати самопізнання й емоційно - ціннісного ставлення до себе закріплюються у відповідну самооцінку, що включається в систему регуляції поведінки у формі саморегулювання.

Самосвідомість людини – усвідомлення за допомогою мови себе самої, свого ставлення до природи і до інших людей, своїх дій і вчинків, думок переживань і психічних якостей. Розвиток самосвідомості людини виявляється у:

1) самоспостереженні;

2) критичному ставленні до самої себе;

3) оцінці своїх позитивних і негативних якостей;

4) самовладанні;

5) відповідальності за свої вчинки .

Самосвідомість особистості характеризується почуттям окремості, почуттям самості Я, самоподібності (ідентичності). “Я” – глибинна суть людини, його самість, справжність, аутентичність, що дозволяє їй відрізняти себе від інших людей, відчувати, переживати, усвідомлювати реальність свого існування (діяння). “Я” – активне начало, що об’єднує всі життєві вияви особистості, дозволяє їй розглядати себе одночасно як із середини, спостерігати, усвідомлювати, видозмінювати себе, регулювати свою життєдіяльність та виходити за межі свого Я, щоб збагнути свою глибинну суть, свої цінності, з’єднати своє минуле, теперішнє і майбутнє в одному моменті.

“Я” має декілька значень як от:

1) система уявлень людини про себе (Я-образ);

2) форма самоідентифікації, індивідуальні відмінності особистості від інших людей та навколишнього світу;

3) самосприйняття себе як суб’єкта психічної діяльності (уявлення людини про свої почуття, вчинки, потреби, цілі, бажання, думки, поведінку, ставлення тощо);

4) те, що залишається у психіці незмінним, незважаючи на розвиток;

5)”людина в людині” (“господар”), котра відповідальна за її життя і контролює поведінку, думки і т.ін.;

6) “ядро”, в якому зосереджена суть людини .

На свідомому рівні уявлення особистості про себе виражається поняттям Я-концепція.

Я-концепція - це цілісний образ власного Я людини, її узагальнене уявлення про самого себе, система настанов щодо власної особистості.

Вона включає сприйняття властивостей Я, власних стосунків з іншими людьми, свого життя та цінностей. Також Я-концепція визначає і портрет людини, те, як людина бачить себе у зв’язку з різними життєвими ролями.

Виникає і формується Я-концепція у процесі розвитку самосвідомості. Самосвідомість і Я-концепція співвідносяться як ціле і його частина. Самосвідомість є узагальненим знанням своєї особистості, а Я-концепція – сукупністю уявлень та суджень людини про себе.

Самосвідомість включає три компоненти: пізнавальний, емоційний та вольовий. Пізнавальний компонент включає самовідчуття, самоаналіз, уявлення про себе, самооцінку тощо. Емоційний компонент – це самопочуття, скромність, гордість, почуття власної гідності, все те, що характеризує переживання людини, які мають місце тоді, коли вона порівнює себе з іншими. Під вольовим компонентом самосвідомості розуміють самовладання, саморегуляцію поведінки і діяльності, самодисципліну, самоконтроль, тобто все, що є результатом активності особистості. У психічній діяльності дитини, дорослої людини завжди представлені всі названі компоненти самосвідомості. Але ступінь їх розвитку, вияви можуть бути різними в залежності від життєвих ситуацій, психічного стану, мети діяльності суб’єкта.

Формування самосвідомості в онтогенезі проходить ряд ста­дій, що послідовно ускладнюються, пов'язаних з віковими етапами психічного розвитку людини. Між усіма стадіями самосвідомості завжди збері­гається глибока внутрішня наступність. Безупинний характер розвит­ку, стадійність, наступність окремих онтогенетичних етапів дозволя­ють розглядати онтогенез самосвідомості як такий, що поступово роз­гортається в часі та характеризується усе більш ускладненими форма­ми самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе і саморегуля­ції.

Процес формування самосвідомості у дітей починається з відчуттів та самовідчуттів, які потім переходять в уявлення дитини про себе, а далі – до думок про власну особистість. Головним змістом самосвідомості є усвідомлення себе як особистості. Процес соціалізації індивіда неодмінно включає засвоєння еталонів оцінки результатів як своєї діяльності, так і оточуючих. Починаючи з кінця віку немовляти, дитина засвоює засоби та еталони оцінювання власної поведінки опосередковано, через емоційні реакції батьків на її дії. Більш того, сприймаючи кожний новий предмет чи явище, дитина, перш за все, цікавиться не його змістом, призначенням чи сутністю, а тим, як оцінює цей предмет дорослий: як щось загрозливе, небезпечне або приємне, сприятливе тощо. Отже, оцінні ставлення можна вважати одними з найбільш первинних у процесі онтогенетичного розвитку дитини. У початковій школі дитина переходить до другого етапу роз­витку самосвідомості - "усвідомлення себе суб'єктом суспільних від­носин". Розібравшись в собі і вибудувавши свою самостійність у ви­гляді визначеної моделі поведінки, підліток переходить до іншої стадії розвитку самосвідомості - "усвідомлення себе суб'єктом свого життя". Дана стадія визначає заклопотаність самосвідомості особистості побу­довою життєвого шляху молодої людини в дорослому житті. Профе­сійне самовизначення як новий етап самосвідомості, почавшись в ста­ршій школі, швидше за все, закінчується десь після отримання профе­сійної освіти.

Таким чином, розвиток самосвідомості в онтогенетичному плані слід розглядати як поступово розгорнений в часі інтегративний психічний процес, в основі якого знаходиться поступово ускладнена діяльність самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе і здатності регулювати свою поведінку і діяльність.

Важливою складовою самосвідомості є самооцінка. Самооцінка – це не просто уявлення про самого себе, про свої можливості, якості, місце серед людей , а власне оцінка себе, своїх можливостей і якостей. Вона впливає на самопочуття людини, це важливий орієнтир для поведінки, діяльності та спілкування.

Як людина оцінює себе? На які критерії орієнтується? З одного боку самооцінка – це результат постійного зіставлення, порівняння себе з іншими людьми, особистим ідеалом, на який орієнтуєшся. Тут є труднощі, бо правильно оцінити іншого теж не просто. Є ще інший шлях самооцінювання – це оцінювання своїх успіхів чи невдач, вчинків, досягнутих результатів. Крім того, в своїй самооцінці людина орієнтується на оцінки, які їй дають інші люди. При самооцінюванні особистість має еталон, мірку оцінки. Це може бути інша особа, вчинок, досягнутий результат тощо. З другого боку, самооцінка – це результат порівняння себе із самим собою, яким я був вчора, яким я є сьогодні і яким я буду завтра. Узагальнено механізм становлення самооцінки можна представити як процес перенесення всередину людської особистості (інтеріоризація) соціальних контактів, еталонів, орієнтацій і цінностей.

Механізми захист»Я». Особистість, постійно перебуває серед людей, під впливом діяльності і тих стосунків, що склалися у суспільсті. Можна сказати, що вона перебуває під постійним тиском великого потенціалу зовнішнього психічного, яке чинить на неї і негативний, і позитивний вплив.

Належний збіг ідеального уявлення про себе з реальним визначає душевне благополуччя людини. Але коли з»являється суттєва розбіжність, то виникає внутрішнє напруження. У цьому випадку включається інстанція, здатна до створення захисних механізмів, щоб зберегти душевну рівновагу людини.

Заперечення - це прагнення уникнути нової інформації, несумісної з тими уявленнями про себе, що склалися.

Подавлення – проявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації

Раціоналізація – це спосіб розумного оправдання будь-яких вчинків та дій, що протирічать моральним нормам

Заміщення – часткове непряме задоволення неприйнятного мотиву будь-яким морально допустимим мотивом (вдарити- словами вбити)

Проекція – несвідоме перенесення неприйнятних власних відчуттів, бажань, прагнень на інших.

Якщо ці механізми не спрацьовують, то незадоволені імпульси дають про себе знати в закодованій формі, наприклад, у сновидіннях, описках, обмовках, дивностях у поведінці людини, патологічних формах поведінки.

Основне завдання психологічного захисту полягає у витісненні негативної психоенергії. Це відбувається через перебудову установок, зміну складових свого переконання, вироблення нових поглядів, цілей.

Однак, психологічний захист може негативно впливати на поведінку людини, розуміння себе, оскільки спотворює інформацію про власні наміри, бажання, реальний стан справ, задля збереження в собі душевної рівноваги.