Лекція 2 частина 1 Поняття та сутність юридичної особи

Центральною категорією корпоративного права є юридична особа. Тому без з'ясування суті цього явища, неможливо зрозуміти особливості корпоративних відносин.

Природа юридичної особи досліджувалася неодноразово та у різні часи. Не претендуючи на повноту викладу, вважаю за необхідне звернути увагу читача на наступне.

Виникнення ідеї юридичної особи. Зміст суспільних відносин, які охоплюються категорією юридичної особи, як і будь-якої іншої правової категорії залежить від стану розвитку суспільства, тих конкретних процесів, які в ньому відбуваються. Залежно від необхідності виконання тих чи інших суспільних функцій, зміст та суть правових категорій може змінюватися, а назва їх може залишатися. Не кожне соціальне утворення, яке сьогодні визнається юридичною особою, було б таким століття тому. Змінність права походить з самого його призначення - регулювання суспільних відносин. Якщо змінюються суспільні відносини, то це неодмінно супроводжується і відповідними змінами у їх правовому регулюванні.

Виникнення категорії юридичної особи було зумовлено цілою низкою супільних потреб. Головними умовами, які спричинили появу юридичної особи, бути наступні:

- виникнення і розвиток товарного виробництва і формування товарно-грошових відносин;

- формування колективів осіб, об'єднаних однією метою, єдиним інтересом;

- формалізація суспільного життя;

- необхідність концентрації майна, призначеного для задоволення наперед визначених потреб та його відокремлення від власників з метою участі у суспільних (в першу чергу майнових) правовідносинах.

Формування поняття юридичної особи відносять до числа найважливіших здобутків римського права, хоча юридичні особи в Римі великого значення не мали. На цьому сходиться більшість дослідників римського права, але не всі. Так, Н.Л. Дювернуа зазначає, що римське право не знало розподілу правоздатних суб'єктів на осіб фізичних і не фізичних (юридичних). Всі правоздатні суб'єкти охоплювалися одним поняттям - "особа" (persona). Для потреб практики було достатньо констатувати, що певні колективи (міста, колегії) функціонують так само, як окремі люди.

Римське право не містило терміна "юридична особа". Для позначення об'єднання осіб (в сучасному розумінні - корпорації), застосовувалися різні поняття "collegia", "sodalitates" тощо. Названі об'єднання почали створюватися спочатку для поклоніння певному богу-покровителю. Колективний характер божественних культів породжував необхідність об'єднання людей, оскільки одноосібно не можливо було здійснити божественні дійства.

За законами ХІІ таблиць члени колегії або содалітету мали право самостійно створювати собі статути (pactio), якщо вони не суперечили загальному праву.

Розвиток корпорацій та їх значний політичний вплив на імперію призвів до посилення законодавчого регулювання створення корпорацій в кінці республіканського періоду. В 64 р. до Різдва Христового сенатусконсульт скасовує колегії, існування яких суперечить державному благу, в 55 році з'являється закон про заборонені корпорації (Leх Licinia de sodaliciis), в якому слово "sodalitas" набуло значення антидержавного політичного клубу. Більшість корпорацій, крім "давніх та законних" була знищена імператорами Цезарем та Августином, які бачили у корпораціях політичну загрозу. Виникнення нових корпорацій залежало від дозволу Сенату та імператора.

В перший період імперії найбільш поширеними корпораціями були: 1) колегії ремісників, об'єднуючим фактором яких були вже не релігійні обряди, а спільні ремісничі інтереси; 2) погребальні колегії; 3) суто релігійні колегії; 4) литературні та артистичні колегії; 5) колегії для надання допомоги (наприклад, колегії трубачів, які позичали своїм членам гроші для переїзду через море).

Для колегій першого періоду Римської імперії характерною є значна пов'язаність членів. Всі вони підлягали обліку у спеціальних списках (album), і за законом вважалися один для одного такими самими близькими, як родичі. З часом промислові колегії, існування яких становило державний інтерес, були перетворені в примусові. Між членами колегії існувала кругова порука, держава слідкувала за повнотою складу членів, ніхто не міг вийти з колегії, звання члена колегії переходило за спадком. Разом з тим, для примусових колегій характерним було встановлення певних пільг та привілеїв. Колегії поповнювалися примусовим шляхом: за спадком або за обранням, обумовленим примусовими заходами.

Сама ідея про юридичну особу як засіб юридичної техніки для введення в обіг майна, відокремленого від майна фізичних осіб, що її складають, була висловлена римським правом чітко. Однак юридичні особи в Римі не були юридичними особами в сучасному розумінні. Основна відмінність юридичних осіб римського періоду від сучасних юридичних осіб полягає в тому, що спільне майно корпорацій розглядалося як майно, належне кожному з її учасників в певній частині, або ж як майно, належне одному з учасників, який веде справи об'єднання та відповідає перед його членами. Юридична особа в римському праві пояснювалася з допомогою спільної часткової власності. Функція відокремлення майна від учасників корпорації була реалізована лише частково, оскільки режим спільної часткової власності членів корпорації на майно такої корпорації не забезпечував учасникам відокремленої від корпорації майнової відповідальності. Визнання кожного з членів корпорації власником частини її майна не сприяло стабільності майнових відносин корпорації. Лише згодом з'явилася думка про відмову окремому члену корпорації в праві на виділення йому в будь-який момент його частки в майні корпорації.

Першим чітким виразом ідеї юридичної особи було правове положення, яким римська держава, включаючи міські общини (муніципії) в свій склад та наділяючи їх мешканців римським громадянством, надавало самоуправління та самостійність. Претор визнав за муніципіями права позивати та відповідати в суді через спеціальних представників, що призначалися для кожної окремої справи декретом муніципальної ради. Тим самим, муніципія була визнана таким же суб'єктом майнових прав, як і privatae personae. Були визнані процесуально правоздатними також і приватні корпорації. Саме необхідність визнання за об'єднаннями осіб права на позов (тобто можливості бути учасником цивільних процесуальних відносин) і покликала необхідність визнання за певними об'єднаннями процесуальної правосуб'єктності.

Результатом римського розвитку категорії юридичної особи були наступні положення:

1) корпорація розглядається в сфері приватного права так само, як розглядається приватна особа;

2) юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується вибуттям окремих членів зі складу об'єднання;

3) майно корпорації відокремлене від майна її членів, причому це не майно, що належить спільно всім членам корпорації, а майно корпорації як цілого, особливого суб'єкта права.

4) корпорація вступає у правовідносини з іншими особами опосередковано через фізичних осіб, уповноважених на це у встановленому порядку.

Разом з тим, римські юристи відкидали відповідальність юридичної особи за шкоду, завдану деліктами їх представників. Діяльність корпорації ототожнювали з діяльністю окремих осіб, а тому і майнова відповідальність покладалася на конкретну приватну особу, незважаючи на те, що вона діяла від імені та в інтересах корпорації.

Формування категорії юридичної особи розпочалося від корпорацій, тобто об'єднань осіб. Визначення юридичної особи як об'єднання осіб тривалий час зберігало характер чи не найістотнішої її ознаки. І лише в середині ХХ століття намітився певний відхід від традиційного сприйняття юридичної особи як об'єднання.

Спочатку корпорації виникали вільно з ініціативи тих, хто їх створює. Потім, при Августі, було запроваджено дозвільний порядок виникнення корпорацій. Дозвіл на створення корпорації видавав сенат. Дозволивши виникнення корпорації, сенат тим самим визнавав і її правосуб'єктність, тобто визнавав юридичною особою. Таким чином, корпорації не могли не бути юридичними особами, а саме поняття корпорації включало в себе, охоплювало поняття юридичної особи.

Значно пізніше від корпорацій, в першу чергу завдяки розвитку християнства, в римському праві з'явилася категорія юридичних осіб, які нині називаються установами. Якщо основною функцією корпорації було об'єднання осіб і майна (капіталу) для використання в спільних інтересах, то основною функцією установи було відокремлення майна від власника заради певної, суспільно-корисної, публічної цілі.

Суть юридичної особи пояснювалася римським правом з позиції фікції. Римські юристи розуміли, що юридична особа - це ніби персона, але насправді такою не є. Вона лише прирівнюється до персони. Застосування юридичних припущень характерне для юридичної техніки римського періоду.

Таким чином, основним здобутком римських юристів у розробці категорії юридичної особи було створення самої ідеї наділення правосуб'єктністю об'єднань осіб, їх прирівняння до приватної персони. Ця ідея стала ефективним засобом юридичної техніки для введення в обіг майна, відокремленого від майна фізичних осіб, що складають корпорацію. Були вироблені поняття правоздатності, принцип незалежності від фізичних осіб, основні види юридичних осіб. Це повною мірою було достатнім для задоволення потреб римського суспільства.

Ознаки юридичної особи, сформульовані в Римі, тривалий час залишалися визначальними і вплинули на подальшу розробку категорії юридичної особи. Подальші дослідження цього явища здійснювалися з позицій співставлення римського бачення юридичної особи з існуючими суспільними відносинами. А це неодмінно повинно було призвести до трансформацій цього поняття в силу залежності права від розвитку суспільних відносин. Разом з тим, категорія юридичної особи не набула своєї логічної завершеності, оскільки не було сформовано деяких допоміжних конструкцій, які забезпечують функціонування юридичних осіб, зокрема не створено поняття органу юридичної особи і внаслідок цього не закріплено розмежування майнової відповідальності між представником і самою юридичною особою.

Основні теорії юридичної особи. Внаслідок рецепції римського права, що відбувалася протягом ХVІ-ХVІІІ століть, ідея визнання цивільної правосуб'єктності за певними організаціями була сприйнята законодавством більшості країн феодальної Європи. Подальший розвиток категорії юридичної особи, обумовлений в першу чергу розвитком економічних відносин, призвів до створення нових концепцій, які намагалися пояснити її суть. Вони увійшли в правову науку під загальною назвою "теорій юридичної особи". Кожна теорія юридичної особи - це система поглядів та ідей, спрямованих на пояснення природи її правоздатності, місця та значення у суспільних правовідносинах. Всі теорії виходять з того, що юридична особа - це відокремлена організаційна та майнова єдність, яка виступає в обігу як самостійний носій прав та обов'язків. Але обгрунтуванням цього положення вони відрізняються.

В юридичній науці усталеним вважається поділ теорій юридичної особи на фікційні та реальні. Щодо критерія їх розмежування Л. Дюгі писав, що або колективи не мають власної волі, і тоді вони не можуть бути суб'єктами права, а закон не може зробити так, щоб неіснуюча річ - існувала (тому застосовує фікцію) або ж колективи володіють дійсною волею, відмінною від волі своїх членів, самі по собі є суб'єктами права та втручання законодавця є зайвим: ні до чого їм давати те, чим вони вже володіють.

До фікційних теорій відносяться всі ті, які заперечують існування певного реального суб'єкта з властивостями юридичної особистості. Всі вони пояснюють юридичну особу як витвір законодавця, як реально не існуючу, абстрактну категорію, що створюється та утримується правом. Внаслідок цього юридична особа не має ні власної волі, ні інтересів, відмінних від інтересів тих, хто її складає. Основними різновидами фікційних теорій є теорія фікції, цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності. До цієї ж групи часто відносять позитивістську та нормативістську теорії. Проте, як зазначає С.M. Братусь, ці теорії хоч і близькі до фікційних, але відрізняються від них тим, що взагалі не визнають існування юридичної особи та вважають, що суб'єктами права є лише люди.

Спільним для реалістичних теорій є визнання юридичної особи соціальною реальністю, яка має самостійну волю та інтереси, відмінні від волі та інтересів тих осіб, які її складають. Основною реалістичною теорією є органічна теорія.

Основний розвиток теорій юридичної особи припадає на другу половину ХІХ століття. Це була одна з найулюбленіших тем в цивілістичній літературі. Саме в цей час було створено основні теорії. Найбільшу пошану викликає праця німецьких дослідників. Вони створили і сам термін "юридична особа". У Т.В. Кашаніної з посиланням на В.Б. Єльяшевича зустрічаємо, що автором терміну вважається Нейзе, який в 1807 р. позначив цим терміном різні види колективних суб'єктів, що беруть участь у господарському житті. Значення німецької правничої науки в дослідженні проблеми юридичної особи давало підстави навіть для висновків про те, що література інших країн є простим відображенням чи передруком німецьких теорій.

Перше комплексне дослідження категорії юридичної особи було здійснене в середині ХІХ ст. німецьким правознавцем Ф.К. фон Савіньї у праці "Система римського права" (1840). Концепція Савіньї мала широке розповсюдження і тривалий час була панівною не лише в Німеччині. За його теорією міцно закріпилося найменування "теорії фікції". Її суть полягає в тому, що юридичні особи - це штучні, допущені в силу звичайної правової фікції суб'єкти. Вони є недієздатними, оскільки не мають власної волі, а тому з точки зору свого правового статусу повинні прирівнюватися до неповнолітніх та божевільних. Органи юридичної особи мають для неї таке саме значення, як опікуни для неповнолітніх. Юридична особа - творіння закону, юридично-технічний засіб, який використовується для того, щоб певна сукупність людей могла розглядатися як одна особа.

Теорія фікції створена на ґрунті протиставлення явищ різного порядку: людини - природної істоти, юридичної особи - соціального явища. Вона мала великий вплив на формування законодавства європейських країн (Кодексу Наполеона, Німецького цивільного уложення) і сьогодні домінує в країнах англосаксонської системи права. В США вона знайшла вираз у відомому прецеденті, створеному в ХІХ столітті головою Верховного Суду США Д. Маршаллом по справі "Довірителі Дартмос Коледж до Вудварда": корпорація - це штучне утворення, невидиме, невідчутне та існуюче лише з точки зору закону.

В сьогоднішніх умовах теорія фікції вже не видається такою беззаперечною та всеосяжною як це було в середині ХІХ ст. З її допомогою важко обґрунтувати явочний порядок виникнення більшості юридичних осіб, який був запроваджений у європейських країнах ще в ХІХ ст., їх самостійну майнову відповідальність, вона не придатна для пояснення суті установ.

Другою за часом виникнення стала "теорія персоніфікованого майна", основні положення якої сформульовані Алоїзом Брінцем в роботі "Пандекти" (1873). Він ствержував, що визнавати існування особливого фіктивного суб'єкта права поряд з реальною особою є зайвим. Але існують безсуб'єктні права, - коли майно або певна мета самі групують навколо себе юридичні відносини, виявлення та використання яких в ім'я цієї мети покладається на певних осіб. Словосполучення "юридична особа" - це синонім комплексу майна, призначеного для досягнення певної мети.

Розуміння юридичної особи за А. Брінцем подібне до сучасного розуміння суті підприємства як цілісного майнового комплексу. Він вперше акцентував увагу на значенні майнових ознак для існування юридичних осіб, сформулював висновок про те, що право лише визнає особу, не створюючи її. У модифікованому вигляді ця теорія застосовується і в сучасних умовах. Про це свідчить тенденція визнання підприємств суб'єктами права, характерна для окремих країн Західної Європи. Проте, вищезгадана теорія неспроможна пояснити природу усіх юридичних осіб. З самої її назви очевидно, що вона не може бути застосована до юридичних осіб, створення та існування яких допускається й без майна. Серед таких політичні партії, громадські організації, професійні спілки, навіть деякі види підприємств. З позицій цієї теорії важко також пояснити суть юридичних осіб, які мають загальну правоздатність, а отже і не мають чітко визначеної мети. Нарешті, існування безсуб'єктних прав не відповідає сучасному розумінню суб'єктивного права як юридичного захищеного інтересу конкретної особи (суб'єкта).

Подальшим кроком у розвитку вчення про юридичну особу стала "теорія інтересу", найбільш яскравим представником якої був Р. фон Ієрінг. Він виходив з того, що справжнім суб'єктом може бути лише той, в чиїх інтересах існує право. Суб'єктивне право є захищений юридично інтерес і його суть полягає в користуванні певними благами. Саме тому суб'єктами права можуть бути лише живі люди, інтереси яких захищаються законом. Але, оскільки користувачі благ змінюються, то законодавство створило абстракцію, названу юридичною особою, яка являє собою лише форму відношення користувачів до інших осіб в цивільному обігу. Юридична особа - лише спосіб існування правових відносин справжніх суб'єктів. Такими є ті реальні особи, в інтересах яких існують пов'язані з юридичною особою правовідносини. В корпораціях такими є члени, в установах - ті, для кого вона створена. Цілі юридичних осіб - це ті самі інтереси людей, тільки спільні для певної групи, їх діяльність - це діяльність членів юридичної особи або їх представників, їх воля - це воля окремих особистостей. У зв'язку з цим тотожні інтереси групи осіб розглядаються як одне ціле, як один інтерес, а сама група - як один суб'єкт, юридична особа. Правосуб'єктність юридичної особи - це лише технічний прийом, що спрощує взаємовідносини зацікавлених при цьому осіб.

Погляд на цю категорію крізь призму інтересів тих чи інших груп осіб дозволяє найбільш чітко визначити її соціальну суть, розгледіти тих осіб, які отримують певні вигоди від її діяльності. Одна з основних тез теорії про те, що мета юридичної особи обумовлена цілями її членів, залишилася неспростованою. Ієрінг показав залежність юридичної особи від осіб, які її складають, пов'язав її з інтересами конкретних людей, а тому найбільш правильно розкривав її соціальну суть.

Має ця теорія і слабкі місця. Правий Д. Мейєр, який вбачає основну помилку цієї теорії в тому, що суб'єктом прав визнається не той, кому ці права приписуються, а той, хто ними користується. Ієрінг як і Савіньї, реальність суб'єкта тлумачив з натуралістичних позицій, вважаючи лише людину єдиним справжнім суб'єктом. Саме тому його теорія відноситься до фікційних.

У розвиток теорії інтересу виникла "теорія посадового і товариського майна", основоположниками якої вважають Е. Гельдера і Ю. Біндера. Теорія посадового майна пояснювала суть установ, теорія товариського майна - підприємницьких товариств. Гельдер виходив з того, що здійснювати юридичну владу можуть лише дієздатні особи, посадові особи, а тому майно установи - посадове майно, що перебуває в управлінні керівництва установи. Свою владу останні використовують не в своїх інтересах, а в інтересах інших осіб.

На відміну від майна установ, майно підприємницьких корпорацій - спільне товариське майно її членів, а не індивідуальне майно кожного з них. Майно юридичної особи належить особам, які є органами цієї юридичної особи та відокремлене від їх особистого майна. Права, які походять з цього майна, використовуються лише в тих цілях, для яких створена юридична особа. Отже, суб'єктом права є не сама юридична особа, а її представники - органи, оскільки лише вони можуть виражати волю, а суть суб'єктивного права полягає саме у волевиявленні. Як зазначає С.М. Братусь, юридична особа за Гельдером - технічний засіб для позначення посадового або товариського майна, персоніфіковане юридичне відношення. Отже і тут має місце фікція.

Теорія посадового і товариського майна сфокусувала свою основну увагу на поясненні суті установ. Основним її недоліком є застосування різних підходів до пояснення природи товариств та установ. Цю теорію можна поділити на дві окремі. Вони хоч і об'єднані єдиними засадами, але пояснюють природу різних видів юридичних осіб. Через таку подвійність ця теорія не може вважатися повноцінною. Існує у ній і внутрішня суперечність: майно установ є посадовим і управляється її керівниками, натомість у товариствах, в яких також є органи управління (керівники) власниками визнаються не вони, а члени товариств. Це свідчить про те, що в сучасних умовах теорія посадового і товариського майна неспроможна пояснити суть юридичної особи.

Французька юридична наука збагатила вчення про юридичну особу "теорією колективної власності", основними представниками якої є Планіоль, Бертелемі. Як зазначає С.М. Братусь, суть юридичної особи вони вбачали у природі власності, що покладена в її основу. На відміну від часткової власності, яка є різновидом приватної, колективна власність є особливим станом власності, заснованим на добровільному чи примусовому об'єднані фізичних осіб. Юридична особа - лише засіб, покликаний спростити управління цим майном, форма (прийом) колективного володіння майном.

Теорія Планіоля базується на висновках Ієрінга, оскільки так само виходить з примату інтересів осіб, для яких функціонує юридична особа, так само справжнім суб'єктом вважає лише людину, а тому є фікційною. Заслугою Планіоля можна вважати обгрунтування особливої природи майна юридичної особи. Ідея колективної власності, створена представниками буржуазної, як колись говорили, юридичної науки, знайшла застосування і в радянській правовій системі. Більше того, вона настільки міцно в ній вкорінилася, що колективну власність почали вважати вітчизняним здобутком. З переходом економіки на ринкові засади всі правові інститути радянської системи почали докорінно переглядатися. Не оминули і колективну власність. Термін "колективна" для власності юридичних осіб не завжди виправданий, особливо тих, які не створюються колективом, але потреба в існуванні спеціального режиму власності юридичних осіб беззаперечна.

Незважаючи на позитивні сторони, теорія колективної власності не може бути використана для пояснення суті усіх тих юридичних осіб, які створюються одним засновником. Як і теорія цільового майна, теорія колективної власності не підходить для юридичних осіб, створення та існування яких не пов'язується з майном.

На відміну від інших фікційних теорій, "позитивістська теорія", автором якої вважається Рюмелін, не намагається пояснити суть юридичної особи. Як зазначає С.М. Братусь, вона розглядає юридичну особистість як створений правопорядком центр прив'язки прав та обов'язків. На думку Рюмеліна, права та обов'язки можуть бути поєднані з будь-яким поняттям та ім'ям. Поняття юридичної особи полягає в тому, що воно є самостійним опорним пунктом з яким майно знаходиться в певному зв'язку. З точки зору позитивістської теорії, юридична особа - лише назва, з якою закон пов'язує певні майнові права та обов'язки. Позитивісти відмовляються від пояснення соціальної суті суб'єкта права.

Цінним у позитивістській теорії є акцентування уваги на значенні закону для існування юридичної особи. Якщо Савіньї та його послідовники вважали юридичну особу фікцією, то позитивісти - правовим поняттям.

У розвиток позитивістської концепції виникла "нормативістська теорія", основоположниками якої вважаються Кельзен, Ганс Вольф. Для Кельзена юридична особистість - це лише штучний розумовий засіб, персоніфікація норм, які регулюють поведінку однієї людини або багатьох людей. Реальними є лише індивідуальні людські волі та інтереси, так як вони є психічними станами. Тому фіктивним є тлумачення юридичної особи як реального явища, прирівнювання індивідуально-психологічної волі органа юридичної особи до юридично "спільної волі", ототожнення сукупності осіб, зведення їх в єдність, перетворення їх на особистість. Як стверджує Вольф, юридична особа - не фікція і не реальна особистість, а юридична конструкція, ідеальний, розумовий зв'язок юридичних фактів, відносин, норм. Вона не є ні фікцією, ні створінням держави. Юридична особа - завжди суб'єкт в юридично-технічному сенсі слова, але жодна з її ознак не може виправдати її аналогії з людьми як суб'єктами права.

Нормативістська теорія не пояснює соціальної суті юридичної особи, не досліджує які відносини вона виражає, зводячи її зміст до комплексу норм.

Другу групу теорій складають реалістичні, найбільш яскравою серед яких є "органічна (теорія соціальних організмів)". Основна ідея цієї теорїі була закладена в працях Безелера, проте до цілісного рівня його погляди були розвинуті німецьким вченим Отто Гірке та французами Р. Салейлем, Л. Мішу. З точки зору органічної теорії, юридичні особи - не фікції, а живі соціальні організми, які наділені своєю особливою, самостійною волею, почуттями, бажаннями, корпоративною честю. О. Гірке зазначав, що всі колективні утворення, що задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами, суб'єктами права, тому що право визнало її. Як суб'єкт права, юридична особа здатна формувати та виявляти самостійну волю, яка визначається метою, заради якої створена юридична особа. Воля союзної особистості виражається індивідами, які є її органами. Між колективним утворенням та її органом немає жодного правовідношення, оскільки вони становлять єдину особу. Це представлення цілого через частину.

О. Гірке чітко підкреслив, що субстратом юридичної особи є люди, що знаходяться в певних відносинах між собою. Тому юридична особа так само реальна як і особа фізична. З точки зору органічної теорії, юридичній особі надають властивості суб'єкта права не тому що прирівнюють її до людини, а в силу того, що юридична особа - існуючий організм зі своєю особливою волею, що виражається через його органи. Вчення О. Гірке обгрунтувало явочний порядок виникнення юридичних осіб та визнання їх загальної правоздатності.

Основний недолік вчення О. Гірке полягає у біологізації реальної союзної особистості. Це побачили і виправили його послідовники - Мішу та Салейль, які юридичну особу розглядали як суспільне утворення. Критикувалася органічна теорія і з тих позицій, що юридична особистість може визнаватися і там де немає соціального організму: університет залишається юридичною особою без студентів і викладачів; для створення установи достатньо великої пожертви або урядового дозволу. Дійсно, виникнення і припинення юридичної особи не завжди залежить виключно від людського субстрату. Тому органічна теорія не може пояснити усі прояви існування юридичних осіб.

Незважаючи на недоліки, О. Гірке чітко сформулював положення, які згодом набули загального визнання і навіть трансформувалися в норми права. До основного здобутку його вчення слід віднести визнання юридичної особи як реально існуючої організації. В працях О. Гірке також вперше здійснена спроба аналізу взаємовідносин між юридичною особою та її членами (корпоративні правовідносини), правове становище органів юридичної особи, умови їх діяльності, відмінності органів від представників. Органічна теорія вперше визнала, що не лише людина є суб'єктом прав. Суб'єкт права, як фізична, так і юридична особа - соціальна, а не органічна реальність. З таких позицій категорія суб'єкта права розуміється і в сучасній юридичній науці. Тому органічна теорія, на наш погляд, є найбільш обґрунтованою концепцією юридичної особи, хоч і не може бути застосована з причин, що наводилися вище.

Особливе місце у вченні про юридичну особу посідає радянська правова наука. Правову природу юридичної особи обгрунтовували різні теорії, серед яких теорія колективу, теорія держави, теорія директора, теорія організації, теорія соціальної реальності, теорія соціальних зв'язків, деякі інші. Спільна їх риса в тому, що основна увага присвячувалася правовій природі державного підприємства (організації) як юридичної особи, а не юридичної особи як такої. Висновки, отримані при досліджені державного підприємства (організації) згодом поширювали на всі види юридичних осіб. Цю тенденцію відзначали і справедливо критикували у вітчизняній літературі. Суть радянських теорій юридичної особи достатньо викладена у вітчизняній літературі, тому більш докладний їх аналіз в межах цього підручника не доцільний.

Сучасні погляди на суть юридичної особи. Із зміною суспільно-політичного та, насамперед, економічного ладу в державах, що утворилися на території колишнього СРСР, категорія юридичної особи знову опинилася у центрі уваги. Були здійснені спроби пояснити її суть в нових умовах, не обтяжених ідеологічними обмеженнями. В роботах "нового часу", можна знайти подібність до багатьох класичних теорій юридичної особи.

Однією з перших була робота Є.А. Суханова "Система юридических лиц", який став на позиції теорії персоніфікованого майна. У питанні тлумачення суті юридичної особи автор пропонує перенести акценти з організаційних на майнові ознаки. На його думку, юридична особа - це не стільки людський субстрат, скільки персоніфіковане майно, виділене засновниками підприємства для його самостійної комерційної діяльності. Таке майно є матеріальною основою самостійної діяльності підприємства і самостійної відповідальності підприємства за своїми боргами. Основною ознакою юридичної особи Є.А. Суханов вважає ступінь майнової відокремленості. Залежно від цієї ознаки пропонується і здійснювати класифікацію юридичних осіб.

До позиції Є.А. Суханова подібна позиція В.Ф. Попондопула. Він вважає, що юридична особа є необхідною правовою формою підприємства, завдяки якій відбувається "персоніфікація майна" підприємства та обмеження підприємницького ризику власника (власників) лише розмірами майна, персоніфікованого (відокремленого, вкладеного) в створюваній ним (ними) юридичній особі. В цьому полягає основне службове призначення юридичної особи. На думку В.Ф. Попондопула, юридична особа типу корпорації - своєрідний спосіб управління майном, що належить учасникам корпорації. Це наближує його погляди до теорії колективної власності Планіоля. Подібної точки зору дотримується і В.А. Тархов, який вважає, що юридична особа - це одна з форм діяльності власника. В.Ф. Попондопуло є прихильником збереження різних теорій юридичної особи для обгрунтування існування різних видів юридичних осіб: теорії фікції - для установ та теорії соціальної реальності для юридичних осіб типу корпорацій. З цим важко погодитися, оскільки не може існувати двох правильних концепцій одного правового явища.

Найбільш оригінальні роботи останнього часу, присвячені правовій суті юридичних осіб, належать Ю.Б. Фогельсону. У своїх статтях „О реальности юридических лиц" та "О конституционной защите прав юридических лиц" він обстоює думку, що діяльність юридичних осіб - це форма економічної діяльності громадян, що виділяється з-поміж інших форм діяльності громадян трьома властивостями: соціально-цільовою зв'язаністю, незалежністю від персонального складу громадян, що її здійснюють, відсутністю майнової відповідальності громадян, які здійснюють таку діяльність за її результати. На його думку, юридична особа - це правовий інструмент для включення в господарський обіг майна, призначеного для досягнення певної мети, незалежно від тих людей, які діють для досягнення цієї мети. Якщо для досягнення мети немає необхідності в майні, немає і юридичної особи.

В поглядах Ю.Б. Фогельсона мені імпонує взаємозв'язок юридичних осіб з певним людським субстратом, а також застосування нестандартних методів пояснення юридичних явищ. Разом з тим, не можу повністю погодитися з деякими його висновками. На мій погляд, функції юридичної особи в сучасному суспільстві різноманітні, а тому обмежувати її призначення лише введенням в господарський обіг певного майна для досягнення визначеної мети неправильно.

У 1997 р. опубліковано роботу Є.В. Богданова "Сущность и ответственность юридического лица". Її автор доходить висновку, що головна та визначальна ознака юридичної особи - самостійна майнова відповідальність. Сучасна юридична особа - це персоніфікована відповідальність суб'єкта, спеціально створеного для цієї мети правовим шляхом. Є.В. Богданов пропонує відмовитися від визначення юридичної особи через категорію організації. Юридична особа, на його думку, це створений у встановленому порядку суб'єкт, що відповідає юридично закріпленим за ним майном та виступає в цивільному обігу від власного імені. Такі ознаки, як майнова відокремленість, організаційна єдність, мета, та й сама юридична особа для нього - фікція. Основна задача юридичної особи - перенесення тягара відповідальності з фізичних осіб на юридичних. Погляди Є.В. Богданова близькі до теорії фікції.

У 1997 р. захистив дисертацію, присвячену поняттю юридичної особи, казахський вчений І.П. Грешніков. На його думку, юридична особа - це абстрактна правова конструкція, що дозволяє включити різні організованості до кола суб'єктів цивільного права та одержати їм статус суб'єкта права. В основі такого визначення - теорія фікції.

На думку білоруського вченого І.А. Маньковського, суть юридичної особи полягає у наданій фізичним особам законодавством можливості задовольнити свої матеріальні потреби правомірним шляхом, тобто шляхом створення юридичних осіб і виробництва продукції (робіт, послуг), а також їх реалізації з метою систематичного одержання прибутку. Іншими словами, суть юридичної особи виражається у здатності його засновників задовольняти власні економічні інтереси. Названий автор обмежує застосування інституту юридичної особи економічними інтересами, що на мій погляд, неправильно.

Серед представників вітчизняної правової науки новизною поглядів вирізняється Я.М. Шевченко. На її думку, головним у визначенні природи та причини виникнення такого феномена як юридична особа є те, що вона існує і повинна існувати, маючи ознаки суб'єкта права. Я.М. Шевченко виступає проти будь-яких персоніфікацій і пропонує виходити передусім з тих суспільних потреб, для задоволення яких виникає юридична особа, насамперед потреби обслуговування цивільного обороту. Юридична особа - це самостійний правовий вид оформлення спеціальних зв'язків людей у ринковому суспільстві. Вона являє собою спосіб вияву певних інтересів людей у процесі економічного обороту, специфічним відбиттям їх стосунків, хоча сама ці стосунки не створює, а лише певним чином регулює. На мій погляд, Я.М. Шевченко вірно пояснює суть юридичної особи в сучасних умовах. Разом з тим, видається спірним її висновок, що юридична особа виникає тоді, коли фізична особа (інша юридична особа) має головною своєю метою підвищення прибутку, адже юридичні особи можуть мати різні цілі і не лише сферою підприємницької діяльності вичерпується використання цієї категорії.

Таким чином, існують різні теорії юридичної особи, але жодна з них повною мірою не відповідає умовам сучасного цивільного обігу.

Юридична особа в системі суб'єктів права. Суб'єкти - наріжний камінь будь-якої правової системи. Без них не можуть існувати жодні правовідносини. Юридична особа - один з видів суб'єктів права. Тому належне правове регулювання створення, діяльності і припинення юридичних осіб, особливостей їх участі в суспільних відносинах має, насамперед, важливе практичне значення. Важливість цього питання в сучасному суспільстві невпинно зростає, оскільки основними учасниками економічного життя є саме юридичні особи. Базовим для правильного розуміння цієї категорії є визначення місця юридичної особи в системі суб'єктів права.

Юридична особа - один з видів суб'єктів права, особа, визнана носієм прав та обов'язків. Суб'єкт права - соціальна категорія, природні властивості не є для цього необхідною передумовою. З точки зору С.С. Алєксєєва, яка є домінуючою, для суб'єкта права характерні дві основних ознаки. По-перше, це особа, учасник суспільних відносин, яка за своїми властивостями фактично може бути носієм суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Для цього вона повинна володіти: а) зовнішньою відокремленістю; б) персоніфікованістю; в) здатністю виробляти, виражати та здійснювати персоніфіковану волю. По-друге, це особа, реально здатна брати участь у правовідносинах, яка набула властивості суб'єкта права в силу юридичних норм[42]. Внутрішні властивості, притаманні особі (фактична здатність бути носієм прав та обов'язків) та зовнішнє визнання (в силу юридичних норм), - ось необхідні риси будь-якого потенційного суб'єкта права.

Суб'єктами права визнаються індивіди (люди) та групи індивідів (колективи). Люди є основою суспільства. Саме завдяки ним і заради них виникають та існують будь-які соціальні явища до яких відноситься і право, і держава. Людей найлегше визнати суб'єктами. Вони фактично здатні бути ними - мають власну волю, автономне фізичне існування.

Складніше визнати наявність необхідних ознак суб'єкта у групах індивідів. Які з них є суб'єктами права, як розмежувати тих, які є суб'єктами права, і тих, які такими бути не можуть, - ці питання вирішують неоднаково.

Одні науковці серед груп індивідів (колективних суб'єктів) виділяють державно-територіальні утворення, їх населення, організації; другі - державні, громадські, приватні організації та державу в цілому, треті - державні організації (підприємства, установи, суд, інші органи держави), громадські організації, державу в цілому, четверті - державу, державні органи, юридичних осіб, громадські об'єднання, п'яті взагалі не застосовують поділу суб'єктів на індивідуальних та колективних, класифікуючи їх за наявністю праводієздатності на фізичних осіб, юридичних осіб та державу в цілому.

Незважаючи на значні відмінності у вищенаведених позиціях, всі вони колективними суб'єктами вважають не просто групи індивідів, а певні соціальні утворення, соціальні спільності. Одним з таких утворень є юридична особа. Але не кожна соціальна спільність є юридичною особою. Отож чим відрізняються юридичні особи від інших соціальних утворень?

Людські об'днання утворюються з різних об'єктивних і суб'єктивних причин. Об'єктивні причини покладені в основу таких об'єднань як нація, народ, громада, трудовий колектив, родина тощо. Ці групи виникають самі по собі, як результат історичних, соціальних, економічних, природних та інших об'єктивних процесів. Вони можуть мати права, а відтак - бути учасниками окремих правовідносин. Так, народ має право на самовизначення, територіальна громада - право комунальної власності на майно, трудовий колектив - право на участь в моральному і матеріальному стимулюванні продуктивної праці.

Другий тип об'єднань виникає як результат свідомої діяльності людей. В їх основі - суб'єктивні причини. Об'єднання цього виду називаються організаціями. Їх соціальна природа досліджується в соціології. Однак серед представників цієї науки немає єдиної думки щодо суті організації. Так, за М. Вебером, організацією є сукупність соціальних відносин - закритих або з обмеженим доступом ззовні, в якій регулювання здійснюється особливою групою людей: керівником і, можливо, адмністративним апаратом, що володіє, як правило, представницькою владою. А. Стінчкомб визначає організацію як систему стійких соціальних відносин, що свідомо формуються з чітко вираженим та безперервним прагненням на досягнення певних специфічних цілей та завдань[48]. За Г. Сайменом, організація - це система взаємозалежної поведінки певного кола осіб[49]. В. Радаєв вважає, що організацією є система соціальних відносин, орієнтована на досягнення спільної мети, що володіє власними ресурсами, внутрішньою нормативною та статусною структурами, в межах яких члени організації за відповідну винагороду виконують відведені їм функціональні ролі[50]. З точки зору соціологічних досліджень, будь-яка організація володіє наступним комплексом обов'язкових ознак:

- виражає спільну мету, що не зводиться до індивідуальних цілей членів організації;

- має набір ресурсів та певних способів їх захисту (починаючи від огорожі та службової охорони і закінчуючи можливістю виправдання правомірності свого існування);

- являє собою систему офіційно затверджених норм поведінки та форм контролю за їх дотриманням;

- має структуру стійко відтворюваних статусів (відносно постійне керівництво);

- специфічний розподіл праці між своїми членами;

- наявність винагород та покарань за участь (неучасть) у справах організації [51].

Говорячи про суть організації А. Пригожин зазначає: організація - це цільова спільність[52]. Отже визначальною рисою організації, як такої, є її орієнтованість на досягнення певної мети. Все інше - власні ресурси, структура, функціональний розподіл - підпорядковані меті організації і нею визначаються. Організація - це система взаємозв'язків між особами, а не звичайне їх об'єднання. В такому значенні цей термін вживається в соціології.

Термін "організація" використовується також і в юриспруденції. Легальне поняття юридичної особи безпосередньо визначається через цю категорію. Але на відміну від соціології, спеціальним дослідженням цього поняття юриспруденція не займається. Видається, що термін "організація" повинен мати однакове значення як в соціології, так і в інших науках, в тому числі в юриспруденції. Для цього є всі підстави. Тому висновки щодо організацій, зроблені соціологами, можна перенести і в правову площину.

В юридичній науці досить поширеним є тлумачення організації як певним чином організованого колективу. Коли ж законодавство поступово почало допускати існування, а потім і створення юридичних осіб однією особою (компаній однієї особи), як західні, так і вітчизняні вчені стикнулися з необхідністю перегляду критерія колективності як однієї з головних ознак юридичної особи.

Законодавець не визначає терміна "організація" і тим більше не пов'язує його з колективом. Існують організації, що не мають статусу юридичної особи (наприклад, філії комерційних банків), а також юридичні особи, що не мають ознак організації в традиційному розумінні (приватні підприємства). Отже юридична особа не завжди проявляється через колектив.

Вважаю, що організація виникає не тоді, коли відбувається об'єднання осіб (утворюється колектив), а тоді, коли визначається її мета та форма. При створенні акціонерного товариства однією особою, законодавець допускає потенційну можливість збільшення кола акціонерів за рахунок придбання акцій іншими особами. Мета та форма цієї організації при цьому залишаються незмінні і визначаються не кількістю засновників, а обраною формою організації.

В свою чергу, форма організації - це спосіб взаємодії зацікавлених в її діяльності осіб, їх права та обов'язки, порядок управління, внутрішній устрій. Кількість осіб, які входять до складу організації, може змінюватися, але її форма від цього не залежить.

Таким чином, організація - це створена для досягнення певної мети форма взаємодії зацікавлених осіб. Таке визначення відповідає колективній природі більшості організацій, оскільки об'єднання осіб як раз і свідчить про те, що така взаємодія відбулася.

Кожна юридична особа завжди є організацією, тому що в будь-який момент свого існування вона має визначену мету, заради якої зацікавлені особи об'єднуються відповідно до відомої всім їм форми цієї організації. Організаційна структура (організаційна єдність) юридичної особи (поділ на підрозділи, посади) є похідною і визначається потребами управління та обраною формою.

В основі будь-якої організації, на відміну від інших видів груп (об'єднань), завжди лежить суб'єктивний фактор - мета, яка формується під впливом потреб та інтересів. Ці інтереси досить різноманітні, що зумовлює існування великої кількості організацій. Не всі вони визнаються суб'єктами права, а лише ті, які мають правомірні (легальні) цілі. Нелегальні організації хоч і є реальними учасниками суспільних відносин, суб'єктами права не визнаються. Закон не охороняє права таких організацій, як не охороняє і окремий протиправний інтерес (або сукупність інтересів) її членів.

Всі організації, які існують в суспільстві, залежно від їх узгодженості з правопорядком можуть бути поділені на легальні і нелегальні. Легальні організації переслідують правомірну мету, тобто таку, що не суперечить правопорядку. Нелегальні організації - це організації, котрі переслідують неправомірні цілі. Як наслідок, всі дії, спрямовані на досягнення такої мети, будуть неправомірними, незалежно від способу об'єктивного вираження таких дій. Зовнішньо правомірні дії, спрямовані на досягнення неправомірної мети, є неправомірними.

Прикладами нелегальних організацій можуть бути злочинні угруповання, банди, незаконні воєнізовані формування, організації, що ставлять за мету зміну суспільного ладу антиконституційними шляхами тощо. Такі організації є учасниками суспільних відносин, проте знаходяться поза законом. Мета їх діяльності суперечить закону, вони реалізують протиправний інтерес (або сукупність інтересів) своїх членів. Як наслідок, такі організації не можуть бути визнані суб'єктами правовідносин, за ними не визнається правосуб'єктність.

Легальні організації можуть створюватися в усіх сферах суспільного життя і для реалізації будь-якого правомірного інтересу. Різноманітність суспільних відносин зумовлює і різноманітність організацій. Залежно від конкретної сфери суспільних відносин визначаються організації, які є домінуючими їх учасниками. Наприклад, організаціями - учасниками політичних суспільних відносин є трудові колективи, політичні партії, громадські рухи. Учасниками релігійних суспільних відносин є церква, церковні громади тощо. Учасниками економічних суспільних відносин є юридичні особи (підприємства, господарські товариства тощо), органи державного управління, держава.

Легальність організації не залежить від дотримання якихось юридичних процедур. Важливо лише, щоб мета організації не суперечила закону.

В свою чергу, серед легальних організацій можна виділити два їх типи: нелегалізовані і легалізовані. Нелегалізовані легальні організації - організації, які переслідують правомірні цілі, але в силу закону не потребують легалізації (легалізації не передбачено) або члени таких організації не вбачають за необхідне вдаватися до процедури легалізації. Прикладом таких організацій можуть бути релігійні громади, страйкові комітети, комісії, секції, різні неформальні об'єднання (організації прихильників певного виду мистецтв, спорту). Їх існування є правомірним, легальним і без легалізації.

Законодавством можуть передбачатися випадки, коли певний тип легальних організацій повинен бути обов'язково легалізований. Так, ст. 14 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" передбачає, що діяльність об'єднань громадян, які не легалізовані, є протизаконною. Ця норма встановлює не лише обов'язок легалізуватися, але й презумпцію протизаконності діяльності нелагалізованого об'єднання, яка, на мій погляд, є безпідставною і суперечить конституційному праву на свободу об'єднань. Фактично, встановлюючи таку презупцію, держава виходить із припущення про протиправність мети людей, які об'єдналися. Це не відповідає сучасним реаліям, потребам розвитку громадянського суспільства і свідчить про поліцейський характер цієї норми.

Вважаю, що уникнення легалізації не робить саму організацію нелегальною. Вона лише не визнається державою учасником суспільних правовідносин, внаслідок цього не набуває правосуб'єктності. Проте, організація залишається організацією в тому розумінні, що залишається спільний для членів організації правомірний інтерес, який вони можуть реалізовувати в тій сфері суспільних відносин, яка не вимагає наявності правосуб'єктності, або яка правом не регулюється. Шляхи реалізації мети такої організації не можуть мати правовий характер.

Якщо мета організації може бути досягнута лише шляхом участі у суспільних правовідносинах, легалізація необхідна. Вона є передумовою участі організації у таких відносинах. У випадку уникнення легалізації, організація не зможе реалізувати мету, заради якої вона створювалася.

З наведеного можна зробити такі висновки.

По-перше, легалізації підлягають лише легальні організації, тобто ті, які переслідують правомірну мету.

По-друге, легалізації підлягають організації, які можуть реалізувати свою мету лише шляхом вступу у правовідносини з іншими особами, які не належать до кола членів цієї організації. Для взаємовідносин між членами організації і організацією вцілому (внутрішні взаємовідносини) наявність у організації правосуб'єктності не відіграє істотного значення.

По-третє, в більшості випадків легалізація пов'язується з визнанням за організацією статусу юридичної особи. Це чітко прослідковується у ст. 87 ЦК: юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Такий взаємозв'язок реєстрації і статусу юридичної особи містить і ч. 2 ст. 14 Закону "Про об'єднання громадян": у випадку реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи. Легалізація відбувається шляхом повідомлення про заснування або шляхом здійснення державної реєстрації. Статус юридичної особи виникає у організації лише в другому випадку. Це свідчить про те, що засновники організації вправі самостійно визначати в якій сфері сусупільних відносин і якими шляхами буде діяти організація, чи потрібно створюваній ними організації статус юридичної особи.

По-четверте, змістом легалізації є не надання правосуб'єктності, а визнання правосуб'єктності за організацією. Не держава визначає зміст правосуб'єктності організації. Вона лише стверджує її, контролює правомірність задекларованої мети організації та шляхів її здійснення. Джерелом правосуб'єктності організації є її засновники.

Кожна легальна організація утворюється навколо правомірного інтересу, для спільної (колективної) реалізації цього інтересу. Інтерес - є визначальним при аналізі процесу створення будь-яких організацій. Інтерес - саме та сила, першопричина, яка зумовлює об'єднання людей. В свою чергу, об'єднання осіб є лише формою реалізації належного їм інтересу (права). Коло можливих правомірних інтересів особи широке і не вичерпується лише тими, які закріплені законодавством. Законодавство закріплює лише основні з них.

Створюючи легальну організацію, її засновники, так би мовити, "проектують", переносять частину своїх прав на організацію. Причому не всіх, а лише тих, які пов'язані із реалізацією спільного для всіх інтересу. Організація завжди буде обмежена метою свого створення, яка була визначена засновниками. Вона не матиме іншої правосуб'єктності крім тієї, якою її наділили засновники, її існування завжди буде підпорядковане визначеній меті. Як вдало висловилася Г. Пронська, підприємства мають службове призначення щодо своїх засновників.

Цей висновок у свій час був обгрунтований в радянській юридичній літературі щодо добровільних об'єднань громадян, але мені видається, він має загальний характер. Сутнісна ознака об'єднання - те, що через нього громадяни реалізують свої права, наявність та гарантування яких визначається радянською демократією. Силою, що приводить в рух весь механізм організації, є спільний інтерес та внутрішня організаційна дисципліна, що базується на ньому. Таким чином, правий Ю.Б. Фогельсон говорячи, що діяльність організацій, в тому числі юридичної особи - це така діяльність людей, за якої утворюється єдність актів поведінки людей для досягнення певної мети, або інакше: діяльність організацій - одна з форм діяльності людей.

Правозастосовна практика останніх років підтверджує правильність таких висновків. Все частіше практичні органи розглядають правовий статус організацій, насамперед юридичних осіб, з точки зору конституційних норм про права та свободи людини. Конституції окремих держав прямо поширюють права і свободи людини на юридичних осіб. Вперше це було зроблено у Конституції ФРН, ст. 19 якої проголосила, що основні права поширюються також на юридичних осіб ФРН, якщо ці права, по суті, можуть бути до них застосовані. Схожу норму містить ст. 9 Конституції Естонської республіки: права, свободи та обов'язки поширюються на юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб та суттю таких прав, свобод та обов'язків".

Більшість конституцій ще не містять подібної норми, але тлумачення змісту основних прав та свобод людини і громадянина здійснюється, в основному, на користь поширення цих прав і на юридичних осіб. Показовим у цьому плані є рішення Конституційного Суду Російської Федерації від 17 грудня 1996 р. При розгляді скарги учасників товариства з обмеженою відповідальністю "МКМ ЛТД" стосовно стягнення з юридичної особи недоїмок, штрафів у безспірному (позасудовому) порядку, суд повинен був відповісти на питання чи поширюється на юридичних осіб глава 2 Конституції Російської Федерації "Права та свободи людини і громадянина". Суд дійшов висновку, що конституційне право людини та громадянина поширюється на юридичні особи у тій мірі, в якій це право за своєю природою може бути до них застосовано. Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації конституційних прав".

Аналогічна справа, що розглядалася в Конституційному Суді України, була вирішена протилежно. Своїм Рішенням від 4 лютого 1999 р. № 1-пп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) суд оголосив, що ч. 1 ст. 58 Конституції України, яка передбачає що правові акти не мають зворотньої дії, не поширюється на юридичних осіб. Оґрунтовується таке рішення тим, що в Конституції України ст. 58 міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та ч. 2 статті 3 Конституції України. Положення окремих статей Конституції України, в яких насамперед визначається правовий статус церкви і релігійних організацій в Україні (ст. 35), політичних партій та громадських організацій (ст.ст. 36, 37), гарантують їх діяльність через реалізацію прав та свобод людини і громадянина, а саме - права на свободу віросповідання і світогляду, права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Таке Рішення Суду викликало справедливу критику з боку юридичної громадськості. Рішення і основне - аргументація Конституційного Суду Російської Федерації, видаються більш правильними. Воно відповідає і практиці Європейського Суду з прав людини: діяльність, яка користується захистом, якщо нею займається окрема особа, також користувалася захистом, якщо вона здійснюється колективно.

До легалізованих легальних організацій відносяться організації, які пройшли легалізацію і набули правосуб'єктності у певній сфері суспільних правовідносин. До більшості легалізованих легальних організацій традиційно застосовується поняття юридичної особи. За законодавством України юридичними особами є і підприємства, і міністерства, і релігійні організації, і об'єднання громадян, тощо. Однак постає питання: чи є обгрунтованим застосування категорії юридичної особи до всіх можливих сфер суспільних правовідносин, учасниками яких можуть бути організації? Для чого легальній організації необхідний статус юридичної особи?

В першу чергу, статус юридичної особи надає організації право від свого імені набувати та здійснювати права та обов'язки, реалізовувати свою мету шляхом участі у суспільних правовідносинах, тобто робить організацію правосуб'єктною. Наявність власної правосуб'єктності - головний сенс існування поняття юридичної особи. Юридична особа - це, так би мовити, правосуб'єктна організація.

Сфера застосування поняття "юридична особа". Суспільні правовідносини є різними. Цим і визначається різноманітність потенційних суб'єктів цих відносин. Суб'єктами трудових правовідносин є працівники, роботодавці, трудові колективи, професійні спілки. Але чи потрібний трудовому колективу статус юридичної особи, щоб бути визнаним суб'єктом трудових правовідносин? Чи потрібний адміністративній комісії статус юридичної особи, щоб накладати адміністративні стягнення? Ні, статус юридичної особи не визначає положення цих організацій як суб'єктів суспільних правовідносин. Вони мають певні права не в силу того, що вони є юридичними особами, а тому, що законодавець визначив їх як суб'єктів певних, конкретно визначених суспільних правовідносин.

Вважаю, що статус юридичної особи необхідний лише тим організаціям, мета яких досягається шляхом участі у цивільних правовідносинах. Статус юридичної особи, незалежно від того, яка саме організація його має, забезпечує цій організації лише одне: можливість від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати прав та обов'язків, тобто цивільну правосуб'єктність. В зв'язку з цим юридична особа - це цивільно-правова категорія.

Застосування категорії юридичної особи в сучасному законодавстві не враховує її цивільно-правового характеру і не обмежується лише сферою цивільного права. Візьмемо для прикладу різноманітні органи влади: ради, міністерства, комітети та ін. За діючим законодавством більшість з них є юридичними особами. Нормативні акти, які визначають їх правовий статус досить часто починаються або завершуються словами "є юридичною особою, має печатку з зображенням державного герба України". Юридичними особами є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, суди, палати, комісії, служби, агентства, комітети тощо.

За законодавством усі вони є юридичними особами. Однак правовий статус цих організацій залежить не від того, чи визнані вони юридичними особами. Вони мають права та обов"язки в силу закону; виконання функцій держави не потребує їх оформлення в юридичну особу.

Органи державного управління є суб'єктами цивільного права вже в силу того, що їх правосуб'єктність визнана державою. Для визнання за ними права на участь в цивільному обороті не потрібно з'ясовувати наявність чи відсутність ознак юридичної особи.

Слід погодитися з В.П. Грібановим, який зауважив, що державні госпрозрахункові установи є юридичними особами, а державні бюджетні установи - користуються правами юридичної особи. Вони лише користуються правами юридичної особи для здійснення певних чітко визначених дій. І лише в цьому сенсі можна говорити про державні бюджетні установи як про юридичні особи.

Особлива природа органів державного управління зумовлена природою держави як особливого суб'єкта цивільних правовідносин. Серед усіх її ознак найважливіше значення має суверенітет. Суть держави як особливої організації влади не змінюється залежно від характеру відносин, в яких вона бере участь. В цивільних правовідносинах вона діє в публічних інтересах, з метою ефективного виконання функцій, які визначаються потребами усього суспільства. Участь органів державного управління в цивільному обороті є формою реалізації наданих їм державних повноважень. При цьому не має значення чи позначені вони як юридичні особи. Важливо, щоб вони мали відповідні повноваження, сукупність яких є їх компетенцією. Компетенція органів державного управління істотно відрізняється від правоздатності юридичних осіб. Вона являє собою сукупність правомочностей, які одночасно співпадають з обов'язками. Суб'єкт, наділений компетенцією, може реалізувати її лише у випадку настання визначеного законом юридичного факту чи складу, з яким закон пов'язує право (обов'язок) вчинити певну дію. Його власна воля обмежена. Компетенція органу державного управління реалізується, в основному, в сфері адміністративної діяльності. Виконання функцій держави не потребує визнання її органів юридичними особами. В цивільні правовідносини орган державного управління вступає лише тоді, коли це обумовлено потребами реалізації його компетенції. Від імені органів державного управління діють їх керівники та інші посадові особи. В кінцевому рахунку, саме їх свідомість і воля дозволяють державі діяти як суб'єкту права.

Органи державного управління мають для держави те саме значення, що й органи для юридичної особи. Основна відмінність між органом юридичної особи і органом держави полягає у тому, що останні самі переважно визнаються юридичними особами. В цивільному обороті вони можуть діяти від власного імені (наприклад, коли є стороною договору купівлі-продажу меблів, канцтоварів та ін.) і від імені держави (коли реалізують свої владні повноваження, наприклад, територіальне відділення Антимонопольного комітету України звертається до суду з вимогою про стягнення штрафу з порушника антимонопольного законодавства). Тут немає ділеми. Так само фізичні особи - органи юридичних осіб можуть діяти від власного імені і від імені юридичної особи. У тих випадках, коли державні органи діють від імені держави їх подібність до органу юридичної особи очевидна. Але і тоді, коли вони діють від свого імені, вони діють в інтересах держави. Органи державного управління не мають власних інтересів, про що йшлося вище. В цивільних правовідносинах їх потрібно розглядати як органи держави, за аналогією з органами юридичних осіб.

Органи державного управління покликані виконувати певні державні функції, а тому є суб'єктами публічних правовідносин. Їх участь в цивільних правовідносинах епізодична, обумовлена реалізацією покладених на них державою завдань. В тих випадках, коли органи державного управління беруть участь в таких правовідносинах, вони лише прирівнюються до юридичних осіб, користуються цією правовою маскою. Бути юридичною особою і мати права юридичної особи - не те саме. Їх підпорядковують загальним правилам з метою спрощення правового регулювання цивільного обігу.

Отож, слід розмежовувати юридичних осіб і організації, що користуються правами юридичної особи. Відмінність між ними полягає у тому, що юридичні особи мають необхідні конститутивні (сутнісні) ознаки, а юридичні особи, які не є такими за свою суттю, наділяються правами юридичної особи в силу закону. Ці другі стають правосуб'єктними організаціями не за своєю природою, а винятково через використання законодавцем моделі (або фікції) юридичної особи.

Таким чином, інститут юридичної особи - це явище, в першу чергу, цивільно-правове. На це вказував ще у 1947 р. С.М. Братусь, стверджуючи, що поняття юридичної особи має теоретичну і практичну цінність лише як цивільно-правове поняття[63]. Незважаючи на те, що більшість цивілістів поділяє точку зору про цивільно-правову природу інституту юридичної особи, комплексного наукового дослідження цієї проблеми ні в Україні, ні на теренах колишнього СРСР не було. Наслідком цього стало широке застосування категорії юридичної особи для визначення статусу різних за своєю суттю організацій, зокрема й органів влади та управління. Для обороту це зручно. Поступово конструкція юридичної особи переросла своє цивільно-правове призначення і на даний час використовується законодавцем як універсальна форма для визначення правового статусу різноманітних організацій. Однак забувати справжнє призначення цієї категорії не можна.

Соціальна сутність юридичної особи. Аналізуючи соціальну природу організацій акцентую увагу на суб'єктивних інтересах засновників. Саме заради їх реалізації виникають організації. Ці інтереси можуть бути реалізовані різними шляхами. Деколи для цього вистачає узгоджених дій засновників (членів) організації (наприклад, кінологічне товариство проводить виставку собак), але в більшості випадків мета може бути досягнута лише шляхом вступу організації у відносини з іншими особами. Тобто залежно від мети організації, визначаються і відповідні способи її досягнення.

Вступаючи у відносини з іншими особами, організація певною мірою впливає на них, але і сама від цих осіб залежить. Наприклад, підприємство, маючи на меті отримання прибутку, виробляє ліки, які рятують життя, фінансує наукові дослідження у галузі медицини, а тому задовольняє також і суспільні інтереси у галузі охорони здоров'я. Хворі залежать від ліків, а отже і від їх виробника. З іншого боку підприємство не зможе досягти своєї мети, якщо хворі не купуватимуть ліки. Тому воно залежить від споживачів. Такий взаємозв'язок організації та її контрагентів особливо характерний для юридичних осіб, оскільки вони створюються для самостійної участі в цивільному обігу. Це дає підстави стверджувати, що юридична особа - це організація, мета якої може бути реалізована шляхом її безпосередньої участі у цивільних правовідносинах. Її соціальна природа проявляється через взаємодію мети і способів її досягнення. Мета визначається засновниками виходячи зі своїх інтересів. Способи реалізації мети зумовлюються суспільними інтересами. Суспільні інтереси, в свою чергу, визначаються потребами окремих людей.

Співвідношення понять "організація" і "юридична особа". Розмірковуючи над співвідношенням реального і абстрактного у такому явищі, як юридична особа, мені видається, що існуючі спори багато у чому викликані змішуванням і ототожненням понять „організація" і „юридична особа".

Організація - це реальне соціальне явище. Вона створюється людьми або іншими організаціями, за якими в кінцевому підсумку теж стоять люди. Організації так само реальні, як і люди. Вони існують у суспільстві паралельно з іншими соціальними явищами, такими наприклад, як держава і право. Організації, так само як і люди, можуть існувати незалежно від права, а деколи навіть наперекір йому. Усі держави світу боряться із терористичними організаціями, але навряд чи комусь спаде на думку, що насправді противником є щось абстрактне. Ні, це реальні соціальні утворення, котрі об'єднують живих людей і роблять реальні справи.

Коли організація вступає у сферу, врегульовану правом, вона повинна враховувати ті вимоги, котрі право їй ставить. До організацій, котрі мають намір вступити у сферу цивільного обороту, право ставить одну вимогу - бути (стати) юридичною особою. Це та єдина форма існування організації, яка робить можливою її участь у цивільних правовідносинах. Визнаючи організацію юридичною особою, право не створює її, а лише констатує наявність у існуючої організації певних ознак, які роблять можливою її участь у цивільному обороті.

Юридична особа - це та „шкіра", яку мусить „вдягнути" організація, щоб стати учасником цивільних правовідносин. Юридична особа - це одна з форм існування організації у праві, але не єдина. Це явище принципово іншого характеру, ніж організація. Воно немислиме без права. Поза правом юридичних осіб не існує; навіть поняття таке б не виникло. Отже, юридична особа - це створіння права, таке саме абстрактне, як і все право. Це термін, за допомогою якого у праві позначають суб'єктів певного виду.

Те саме можна сказати про співвідношення термінів „людина" і „фізична особа".

Таким чином, поняття „організація" і „юридична особа" не тотожні. Організація - це реальне соціальне утворення. Юридична особа - це встановлена правом абстрактна форма існування організації у цивільних правовідносинах.

Юридична особа - це один із засобів, з допомогою якого законодавець регулює цивільні правовідносини, інструмент в руках нормотворця, такий самий як правочин, договір, відповідальність та інші.

Відносини за участю організацій можна було б врегулювати і без застосування цього інструменту. Візьмемо для прикладу відносини між товариством і його постачальником. Усі фізичні особи, які є учасниками товариства, могли б укласти з постачальником договір купівлі-продажу, але з умовами про обмежену майнову відповідальність покупців, про оплату придбаного товару учасниками у певних частках, про їх спільну часткову відповідальність перед постачальником в межах їх внесків та ін. І так слід було б робити з усіма контрагентами. Натомість форма юридичної особи дозволяє більш ефективно регулювати ці відносини. Кілька суб'єктів, котрі мають одну мету і узгоджені між ними принципи взаємодії, законодавець сприймає як одне ціле, як окрему особу.

Класифікація ознак юридичної особи. Ознаками юридичної особи є сукупність об'єктивних властивостей організації, які характеризують її як суб'єкта права. Вони є незмінними протягом усього часу існування юридичної особи, стосуються всіх її видів і проявляються в усіх правовідносинах з її участю.

У ст. 80 ЦК юридична особа визначається як організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем в суді.

Поняття юридичної особи порівняно із ЦК 1963 р. спростилося. Воно розкривається через три ознаки: 1) юридична особа - це організація; 2) юридична особа створюється у встановленому законом порядку; 3) юридична особа повинна бути зареєстрована у встановленому законом порядку. Після державної реєстрації організація набуває ще дві ознаки: 1) цивільну правоздатність і дієдатність; 2) можливість бути позивачем та відповідачем в суді.

Вчені давно зауважили, що ознаки юридичної особи є неоднорідними. Д.М. Гєнкін запропонував їх поділ на передумовні і якісні. Одні з ознак юридичної особи мають значення передумов визнання організації юридичною особою, а інші - значення якостей юридичної особовості організацій. Організаційна єдність та відокремлене майно - це передумови, участь в цивільному обороті від свого імені та самостійна майнова відповідальність - якісні ознаки юридичної особовості юридичної особи.

О.А. Красавчиков поділяє ознаки на матеріальні і правові. До перших він відносить внутрішню організаційну єдність і зовнішню автономію, економічну єдність і відокремленість майна, керівну та функціональну єдність. Правовими ознаками, на його думку, є законність утворення юридичної особи, здатність організації від власного імені брати участь в цивільних правовідносинах, нести самостійну майнову відповідальність, наявність статуту (положення)[65].

В.В.Баранєнков поділяє усі ознаки юрдичної особи на статусоутворюючі і похідні від статусу. Статусоутворюючі - це такі ознаки, наявність яких необхідна і достатня для визнання організації юридичною особою (організаційна єдність та автономія, майнова відокремленість, державна реєстрація). Ознаки, похідні від статусу, виникають у організації внаслідок наділення її статусом юридичної особи (самостійна майнова відповідальність, цивільна дієздатність, процесуальна правоздатність). Ознаки другої групи організація набуває в момент державної реєстрації. Ці ознаки є вторинними, вони є не підставою, а наслідком визнання організації юридичною особою. Це не ознаки, а властивості юридичної особи[66].

І.А. Маньковський пропонує поділ ознак на основні і додаткові. Основні мають вирішальне значення для допуску одного або групи осіб до участі у підприємницькій діяльності як самостійного, відокремленого від них суб'єкта. Додаткові ознаки є похідними від основної групи ознак[67].

В. Примак теж виділяє дві групи ознак, називаючи одну з них конститутивними (ознаки організаційної єдності та майнової віокремленості)[68].

Доводилося зустрічати думку про поділ ознак на обов'язкові та факультативні. Обов'язковою визнається легалізація. Всі інші ознаки - факультативні, оскільки можуть мати різне значення залежно від виду юридичних осіб. Основним аргументом для такого поділу є обумовлений в законі момент виникнення статусу юридичної особи, який пов'язується з державною реєстрацією. Однак така позиція видається хибною. Не береться до уваги, що до державної реєстрації засновник вчиняє юридичні дії організаційного характеру, які в сукупності називаються створенням юридичної особи. Слід розрізняти формальні дії - підготовка установчих документів, їх затвердження, оплата реєстраційного збору, якщо такий передбачений, і змістовні (сутнісні) - прийняття рішення про створення юридичної особи, наділення її відокремленим майном, надання власного найменування, визначення статусу, організаційної форми та структури управління. За діючим законодавством реєструюються, власне, суб'єкти - юридичні особи, а не їх установчі документи, тому на момент реєстрації необхідно, щоб організація вже відповідала певним вимогам, за наявності яких вона може бути визнана юридичною особою. Реєстрацією лише завершується складний процес створення юридичної особи. В іншому випадку зареєстровані у встановленому порядку документи і були б самою юридичною особою.

Окремі науковці серед ознак юридичної особи визначають найважливішу. Такий підхід часто критикується, оскільки кожна ознака є важливою. Не одна з них, а всі разом визначають юридичну особу. Саме в цьому і полягає їх значення. Якщо для окремих юридичних осіб певна риса не притаманна, вона не може мати значення ознаки. Єдність ознак для всіх видів юридичних осіб є обов'язковою. Ця критика є справедливою, коли йдеться про поняття юридичної особи. Це соціальне явище закріплюється у праві через дефініцію, яка в свою чергу містить (повинна містити) ознаки, властиві цьому явищу, за якими воно відрізняється від інших подібних явищ. Тому усі ознаки явища однаково важливі, адже лише усі разом вони складають поняття.

Натомість, важливість тих чи інших ознак юридичної особи як суб'єкта права є різною. Їх значимість залежить від того, про які саме відносин за участю юридичної особи йдеться. Так, для засновників найважливішою ознакою може бути майнова відокремленість, для кредиторів - самостійна відповідальність, для працівників - організаційна єдність.

Класифікація ознак юридичної особи є важливою для розкриття суті цієї категорії, оскільки повинна відображати її складну природу: з одного боку як соціальної категорії, з другого - як правової. З огляду на це, ознаки юридичної особи доцільно поділяти на дві групи: сутнісні і правові. Одні ознаки характеризують властивості організації, необхідні для визнання її суб'єктом. Такі ознаки Д.М. Гєнкін називав передумовними, О.А. Красавчиков - матеріальними, В.В. Баранєнков - статусоутворюючими, В. Примак - конститутивними. Сутнісними ознаками є:

1) належна організаційно-правова форма;

2) власне найменування.

Друга група ознак характеризує юридичну особу як суб'єкта права, її юридичну особистість. Це якісні, правові ознаки. Вони характеризують правові якості, які набуває організація внаслідок визнання її юридичною особою. До правових ознак належить майнова самостійність.

Обидві групи ознак характеризують юридичну особу і в сукупності є достатніми для її відокремлення від інших суб'єктів права.

Критики такого поділу ознак відзначали, що усі ознаки є правовими, оскільки закріплюються правом. Отже, так звані сутнісні ознаки, не є ознаками юридичної особи у власному розуміні цього слова. Погодитися з такою критикою можна лише частково. Справді, усі ознаки поняття юридичної особи є правовими, юридичними. Будучи закріпленими у нормі права вони стають ознаками правового явища, а отже набувають правового характеру. Але це зовсім не означає, що усі ознаки існують виключно завдяки праву. Окремі ознаки майбутньої юридичної особи формуються ще до того, як вона виникне як суб'єкт права. Критерієм поділу сутнісних і правових ознак є джерело їх походження, а не спосіб закріплення.

Організаційно-правова форма. Відповідно до ст. 80 ЦК юридичною особою є не будь-яка організація, а організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Встановлений законом порядок передбачає вимоги як до форми організації, котра претендує на підтвердження її статусу юридичної особи, так і до дій засновників, пов'язаних із її створенням.

Міркування щодо поняття та значення терміну "організація", котрі висловлювалися у цій роботі раніше, повною мірою відносяться і до такого виду організацій, як юридична особа. Тому можна без повторення аргументів, вивести тезу, що юридична особа - це створена для досягнення певної мети форма взаємодії зацікавлених осіб.

Термін "організаційно-правова форма" у праві застосовується давно і не лише щодо юридичних осіб. Якщо відійти від цього контексту, то організаційно-правова форма - це передбачена законодавством (правом) форма організації певної діяльності.

В літературі останніх років висловлено декілька поглядів на цю категорію. На думку Мозоліна В.П., організаційно-правова форма - це типова модель, яка є основою для побудови та функціонування як внутрішньої організації підприємства, так і певною мірою його зовнішніх зв'язків.

І. Севрюкова вважає, що організаційно-правова форма - комплекс правових норм, що визначають відносини між учасниками підприємства і всіх разом з оточуючим світом та рештою юридичних та фізичних осіб.

А. Пилипенко, В. Щербина визначають її як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє юридична особа, вбачаючи її суть у класифікації юридичних осіб залежно від трьох форм власності та способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Так само, через форму власності визначає організаційно-правову форму В. Пєсков. Така позиція видається спірною. Організаційно-правова форма є безвідносною до форми власності. В сучасних умовах поняття "форма власності" має виключно економічний, а не правовий зміст, оскільки всім власникам гарантують рівні умови здійснення своїх прав. Важлива не форма, а хто власник, суб'єкт права власності. Тому суть організаційно-правової форми не повинна пояснюватися через форму власності.

На думку І.М. Кучеренко, організаційно-правова форма юридичної особи - це визначена нормами права сукупність пов'язаних між собою елементів (ознак), яка дає підставу у зовнішньому прояві вирізняти один вид юридичної особи від іншого.

Найбільш правильною видається точка зору С. Жилінського. Він визначає організаційно-правову форму як концентроване втілення сутнісних організаційних і правових ознак, які є спільними для юридичних осіб різних видів. Але й ця позиція підлягає уточненню, оскільки не відображає спосіб закріплення організаційно-правової форми.