11. Метод апп

У теорії права під методом регулювання суспільних відносин розуміють поєднання (сукупність) прийомів, способів юридичного впливу на суб’єктів правовідносин, вказує на :

Під методом регулювання суспільних відносин розуміють поєднання (сукупність) прийомів, способів, операцій юридичного впливу на суб’єктів правовідносин.вилв та умови здійсненя адмін судочинства , визначає способи упорядкованості адміністративно процесуальних правовідносин.

Метод правового регулювання визначається предметом( суспільні відносини , що виникають , змінюються та припиняються в ході здійснення адмін. судочинства).

За змістом метод адміністративно-процесуального права імперативно-диспозитивним, сутність якого може бути зведена до: а) встановлення певного порядку здійснення процесуальних дій; б) заборони певних дій; в) надання можливості вибору одного із варіантів належної поведінки; г) надання можливості діяти за своїм бажанням.

Тобто він включає (заборону , дозвіл , припис).

Дозвіл – яким визначаються межі можливої поведінки суб’єктів адмін. правовідносин.

Заборона – спосіб впливу на поведінку суб’єктів правовідносин шляхом категоричної вимоги утриматися від здійснення певних дій або актів бездіяльності .

Припис – закріплення необхідної поведінки суб’єктів , встановлення єдиного або кількох варіантів , що є обов’язковими для виконання у разі настання обставин , передбачених нормою адмін. праваб

Метод правового регулювання –це система закріплених прийомів правового регулювання , яка має на меті встановлення бажаного для державного вольового стану суб’єктів суспільних відносин у стосунках між собою та щодо результатів їх поведінки.

12. Джерела апп

Джерела права — це конкретні форми зовнішнього вираження загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених державою, через яке ці правила справляють свій владно-регулюючий вплив на суспільні відносини.

З огляду на різноманітність джерел (нормативних актів) адміністративного процесуального права, з урахуванням ієрархічності підлеглості їх доцільно класифікувати таким чином.

1. Конституція України — як основний закон, що встановлює загальні правові принципи, права, свободи і особисту недоторканність людини, гарантії їх забезпечення та здійснення правосуддя в державі. Конституція України є основним джерелом прав, має найвищу юридичну силу. Вона виступає як юридична база поточного законодавства.

2. Міжнародні договори (угоди), згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України відповідно до ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

3. Кодекси України:

— Кодекс України про адміністративні правопорушення. Розділ ІІІ цього Кодексу встановлює перелік органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, порядок їх утворення, права, обов’язки та компетенція цих органів, а також підвідомчість справ. У розділі ІУ регламентуються умови і порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення, розгляд адміністративних справ, винесення постанов про накладення адміністративних стягнень, їх оскарження і опротестування. Розділ У встановлює порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень;

— Кодекс адміністративного судочинства України, завданням якого є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Кодекс визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернень до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства;

— Митний кодекс України також визначає засади організації провадження у справах про порушення митних правил (статті 356—406).