1)Укр.мова-державна мова в україні.Державна мова – затверджена традиціями і законодавством мова, вживання якої обов»язкове в органах державного управління, закладах освіти,науки, культури, засобах масової інформації.

Мова є запорукою існування будь-якої нації, її генетичним кодом, в якому не тільки зберігається й накопичується культурно-історична інформація, а й забезпечується саме буття цієї нації. Особливої гостроти проблема національної мови набула в Україні, позбавленій до 1991-го р. своєї державності. У цьому напрямку надзвичайною жорстокістю позначалася політика Росії (і царської, і комуністичної). Подібною методологією користувалися й інші шовіністи - польські, угорські тощо.

Тому недивно, що зростання національного самоусвідомлення українців та становлення Української держави пов'язані із закріпленням статусу української мови як державної. Закон про мови (1989 року) називає українську мову одним із вирішальних чинників самобутності українського народу. Стаття 10 Конституції України закріплює офіційний статус української мови, а також гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на території держави. Державною (офіційною) мовою може бути тільки українська літературна мова, бо саме вона є мовою більшості корінного населення України.

2)Походження назви Україна.Назва Україна офіційно закріпилась з часів виникнення УНР в 1918р. Але саме найменування давнє – сягає спільнослов»янського періоду. Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку Повісті временних літ. Словом Україна позначають всі українські землі. У Густинському літописі від 1516 року згадка про виникнення Запорізької Січі. У 1650 у Франції видано латиною книжку франц. Інженера Боплана «Опис України». У літописі Величка 1720 р. назву Україна можна знайти майже на кожній сторінці.

Три версії походження слова Україна:

1. поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави.

2. Україна виникла у зв»язку з словом краяти: краяти – край – украй – Україна, частина території, що відділена певними особливостями.

3. складання слів анти – ути та країна. Країна антів – уть країна.

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами. 1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами. 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.). 3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.). 4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.). 5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.).

3)Літературна мова – унормована, відшліфована класиками літератури форма загальнонародної мови, яка обслуговує усі сфери суспільного життя.

Діалектною базою нової укр.. літературної мови стали наддніпрянські говірки, їх зачинатилем був Котляревський,а основоположником Шевченко.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Виділяють такі форми норми:

1)Орфоепічні - регулюють правила вимови 2)Акцентологічні - регулюють розстановку наголосів у літ. мовах 3)Словотворчі – керують процесом твор. слів 4)Графічні – рег. написанням слів у відповідності з укр. алфавітом 5)Орфографічні - впорядковують правильність напис. слів 6)Пунктуаційні – допом. розставляти розділові знаки. 7)Лексичні – рег. вживання слів відповідно до значень зафіксованих у словниках. 8)Граматичні – впорядковують правильні творення й вживання морфологічних форм,а також побудову словосп. й речень 9)Стилістичні – регулюють вибір слова чи синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу.

4)Стилі сучасної мови .Сукупність мовних засобів, зумовлених потребами сфери, в якій вони використовуються, метою висловлювання та особливостями змісту інформації – стиль мови.

Основні різновиди: художній, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний.

Науковий – терміни, цитати – це стиль наукового образу. Реалізується в таких жанрах, як дисертація, стаття, підручник, лекціях, відгук. Мета мовлення: повідомлення про результати наукових досліджень, статистичний виклад певних знань. Сфера стилю: наука, техніка, освіта. Форма реалізації стилю: монолог. Мовні особливості стилю: характерні мовні засоби, терміни, спеціальна фразеологія, складні синтаксичні конструкції, повні речення, точність.

8)особливості усної мови. Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) української мови — система норм української літературної мови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування.

Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звуко-сполук та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.

Словесний наголос, вигляд наголосу, визначуваного в межах слова і полягаючого у виділенні одного з його складів, на відміну від фразового, ритмічного (тактового), складового наголосу. С. в. може бути вільним, як в російській мові, або фіксованим, як в чеському, угорському, польському мовах.

Фразовий (виділення кінцевого слова фрази, що підкреслює завершеність висловлення):

Українська мова мелодійна, милозвучна. Ця її якість за-безпечується мелодійним чергуванням голосних і приголо-сних звуків, а також можливістю вживати деякі слова у різних звукових формах, не змінюючи їх значення.

Найпоширенішим і найвиразнішим у цьому плані є чер-гування такі:

1.         Між приголосним вживаються [і], [у] (день і ніч, був у нього), між голосними – [й], [в] (думаю й аналізую, при-йшла в агентство). У пришвидшеному темпі мовлення після слів, що закінчуються на голосний, [і], [у], як правило, зміню-ються на [й], [в].

2.         Перед словами, що починаються з [й], [я], [ю], [є], [ї], сполучник [і] здебільшого зберігається (ішов і їхав, дитсадок і ясла). Щоб не було нагромадження звуків [й], у цих випадках може бути сполучник та.

3.         Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а на-ступне починається з [в] зберігається прийменник у (були у відпустці, зайшли у вагон).

4.         Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а на-ступне починається на голосний, зберігається [в] (зустріч в ефірі, спад в економіці, порядок в установі).

5.         На початку речення (абзацу) завжди вимовляється (і пишеться) у. Лише перед голосним вживається [в], а не [у]: В університеті розпочалася наукова конференція. На почат-ку речення (абзацу) сполучник й взагалі не вживається.

6.         Після паузи найчастіше вживаються [і], [у], особливо якщо ця пауза служить для смислового виділення слів, що йдуть за нею. Наприклад: Усна форма літературної мови має лише один стиль – розмовний. У писемній мові виділя-ють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі.

7.         Не чергуються у – в, і – й у словах іншомовного по-ходження, а також у тих українських словах, у яких при зміні

5) Офіційно - діловий стиль - мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок, тощо. Основна функція офіційно-ділового стилю -інформативна (повідомлення). Сфера вивчення ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, функція офіційно - ділового стилю полягає в тому, що він надає документу офіційно-ділового забарвлення. Сфера застосування:офіційно-ділові стосунки, спілкування в державно-політичному,громадському й економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність.

Документ — основний вид офіційно - ділового стилю.

Найважливіші ознаки офіційно - ділового стилю:

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, грамотна чіткість висловлювання.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартність початків і закінчень документів.

4. Лексика здебільшого нейтральна, слова вживаються в прямому значенні.

5. З метою чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти;

6. Часте вживання словосполучень з дієсловами у формі теперішнього часу зі значенням поза часовості, постійності дії: рішення надсилається має місце, -комісія розглядає.

Фахова культура мовлення, розглядає питання дотримання мовних норм і доречності вживання засобів мови в мовленні окремої фахової галузі. Фах – це багатозначний термін, який вміщує в собі такі поняття, як: спеціальність, професія, дисципліна, галузь. Кожна освічена людина має працювати над розвитком своєї культури мовлення, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні не допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності.

Процес формування фахової культури мовлення передбачає, насамперед, високий рівень національної мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної й емоціональної культури нації.

Культура фахового мовлення – один із найважливіших складників професійної культури фахівця, який забезпечує його конкурентоспроможність на сучасному та майбутньому ринку праці, дозволяє вирішувати виробничі проблеми, спираючись на уміння спілкуватись і співпрацювати з різними людьми.

Це система комунікативних норм, знань, умінь і цінностей, яка реалізується у процесі міжсуб’єктної взаємодії фахівців і є фактором, що супроводжує його професійну діяльність у виробничій сфері й зумовлює її фахово-комунікативну спрямованість.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення фахівця:

• нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

• адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

• естетичність (використання експресивно-стилістичних засо­бів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

• поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різ­них сферах професійної діяльності).

Шляхи підвищення особистої культури мовлення фахівця передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як твер­ді принципи і як звичайні практичні поради:

Головними особливостями писемного мовлення є: 1. Писемне мовлення спирається на своє джерело - на усне мовлення. Це пов'язане з тим, що писемне мовлення вторинне, воно виникло пізніше. 2. Писемне мовлення дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось  мовлення у просторі і часі ( тобто значно пізніше від того, як воно було висловлене). 3. Писемність фіксується знаками, символами, графіками, літерами, цифрами. Та сприймається зором. 4. Користуючись писемною формою мовлення людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст. Тому й писемне мовлення відзначається  більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне. Отож, невдалий вибір слова, слово неточне, невідповідне в даному контексті, слово випадкове – не повинні мати місця в писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити невдалі місця. 5. У писемній формі особливо чітко проявляється поділ текстів за сферами спілкування. 6. У зв”язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-емоційних оцінок. Вони досить яскраво проявляються у художньому стилі. 7. Значну  роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенціально необмежена кількість відтворення й дублювання того чи  іншого тексту. 8.  У писемному  мовленні діють загальнообов”язкові норми графіки, орфографії, пунктуації. Набагато більше уваги та праці витрачається на спеціальну обробку тексту. Автор повинен пам'ятати, що твір, який він створює, виступає одностороннім контактом  по відношенні до невизначеної аудиторії. Тому слід дбайливо, ретельно добирати мовні засоби. 9. У писемному тексті наявна ще така його особливість, здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точною копією писемного тексту.

9. Головні вимоги до документів, що виготовляються машинописним способом а також за допомогою друкувальних пристроїв, визначає ГОСТ 6.38-90.

Береги документа — це площі, призначені для закріплення документа в технічних засобах зберігання, а також для нанесення спеціальних позначок та зображень.

ГОСТ 6.38— 90 (відповідно до ГОСТ 9327— 60 «Бумага и изделия из бумаги. Потребительские форматы») встановлює два формати паперу для виготовлення службових документів: А4 (210 х 297 мм) та А5 (210 х 148 мм). У ГОСТ 6.38—90 встановлено такі розміри берегів формуляра-зразка:

v лівого — 20 мм (8 пробілів);

v правого — не менше ніж 8 мм (3—4 пробіли);

v верхнього — не менше ніж 10 мм (3—4 інтервали);

v нижнього — не менше ніж 8 мм (2—4 інтервали).

Лівий берег призначено для нанесення реквізитів 2 (емблема організації) , 20 (позначка про контроль), а також для закріплення документа в технічних засобах зберігання.

Правий берег — це резерв, залишений задля збереження тексту документа.

Верхній берег призначено для проставляння сторінок, нанесення реквізитів 1 (державний герб), 4 (код підприємства), 5 (код документа) .

Нижній берег — для нанесення реквізитів 29 (позначка про виконання документа й направлення його до справи), 30 (позначка про перенесення даних на машинний носій), 31 (позначка про надходження).

Заголовок до тексту документа має містити стислий виклад основного смислового аспекту змісту документа.

Оформлюючи заголовки дотримуються таких правил:

v заголовок пишуть великими літерами;

v довжина рядка заголовка має бути не більше ніж 40 (сорок) друкованих знаків;

v якщо заголовок містить кілька рядків, то він має ділитися за змістом. В такому випадку між рядками робиться один інтервал;

v текст від заголовка відділяють трьома-чотирма (3-4) інтервалами;

v короткі заголовки пишуть вроздріб, тобто врозрядку;

v крапка після заголовку не ставиться.

Підзаголовки оформляють:

v малими літерами починаючи з великої;

v відстань від заголовка до підзаголовка становить 2 інтервали;

v від підзаголовка до тексту відступають 3-4 (три-чотири) інтервали;

v між рядками підзаголовку має бути 1(один) інтервал;

Виноска – це текст, що розміщений в кінці сторінки, що відокремлюється від основного тексту підкреслюючою лінією.

Текст дозволяється виділять кількома способами:

o виділення великими літерами;

o виділення розрядкою;

o виділення підкреслюванням;

o виділення курсивом;

o виділення жирним шрифтом.

Текст - головний реквізит, завдяки якому складається та оформлюється весь документ.

Вступ – де зазначається причина складання даного тексту, викладення даного матеріалу. Якщо ж мова йде про документи, то про причину укладення даного документу. Вступ також підготовлює до сприйняття тексту документа.

Доказ або основна частина. Тут викладається суть конкретного питання, наводяться докази, пояснення або посилання на документи. Звертаючи увагу на документи ми робимо посилання на якісь конкретні нормативні акти, накази тощо. В основній частині також описуються події, факти, причини, наслідки, висновки, де вміщені пропозиції, розпорядження, рекомендації

Закінчення або висновок. В цій частині формулюється мета заради якої складено цей текст (документ), а також пропозиція, згода, відмова, прохання.

Набуло поширення застосування скорочених слів та словосполучень у службових документах, що зменшує їх обсяги і прискорює сприйняття інформації. В тексті документа у загальному випадку виділяються дві суттєві частини: в одній викладаються причини, основи або мета складання документа, в другій - висновки, пропозиції, прохання, розпорядження, рекомендації.

Текст документа ділиться на абзаци. З них починається кожна нова думка. Абзаци допомагають вдумуватись в зміст документа, робити невеликі зупинки при читанні документа.

Рукописи статей (авторські оригінали) подаються у Видавництво в електронній формі на дискетах (1,44 або 3,5"). Файли записані два рази - оригінал і копія.

Тексти статей набирають у текстовому редакторі Microsoft Word 97 або Word 2000 (шрифт - 12, інтервал - 1,1, гарнітура Times New Roman Cyr) з такими вимогами:

1. Формат аркушів - А4 (210 х 297 мм), поля: зверху- 3,0 см, знизу -2,4 см, внутрішнє - 2,0 см, зовнішнє — 2,2 см (поля дзеркальні). Номер сторінки ставлять вгорі по центру, відстань від краю сторінки до нижнього колонтитула -1,5 см.

2) Основний текст: гарнітура Шрифт (Font) - Times New Roman Cyr, розмір Размер (Size) - 12, міжрядковий інтервал Интервал (Spasing) - Множитель (Multiply) - 1,1. Вирівнювання абзаців - По ширині (Justified).

3) у першому рядку зліва вказується УДК - Полужирный (Bold), відступ После (After) - 6 пт; 4) через рядок справа - ім'я та прізвище автора (авторів) статті - Полужирный (Bold); 5) наступний рядок справа - назва організації, в якій працює автор (автори), назва кафедри (Обычный, Regular), відступ После (After) - 6 пт; 6) наступний рядок по центру - назва статті (розмір Размер (Size) - 14, Все прописные (All Caps), відступ После (After) - 6 пт; 7) через рядок зліва - копірайт авторів (Курсив (Italic), відступ После (After) - 6 пт; 8) через рядок - анотації українською та англійською мовами - Полужирный (Bold), відступ (После (After) - 6 пт; завужений формат - Первая строка (First line) - 1 см, Отступ (Hanging) - 1 см.

Посилання на літературу здійснюють у квадратних дужках, а список літератури розміщують в кінці статті (Курсив (Italic).

Формули набирають у вбудованому у Word формульному редакторі Microsoft Equation 3.0. Вимоги до налаштування редактора:

Якщо необхідно, формат символів може бути змінено за умови його дотримання у всіх формулах видання. У формулах бажано не використовувати українських букв. Формули нумерують у круглих дужках праворуч від тексту. Розшифрування позначених у формулах букв подають у наступному рядку.

Таблиці нумерують зверху праворуч (Курсив (Italic), а заголовки таблиць розміщують по центру Полужирный (Bold), розмір - 12). Розмір шрифта для набору текстів у таблицях - 11.

Рисунки та графіки у публікацію вставляють в одному з растрових форматів (bmp, tif, cdr) з роздільною здатністю 300 dpi. Бажано, щоб крім того вони були окремо на дискеті у форматах bmp, tif, cdr (якщо виникне потреба його поправити). Написи на рисунках виконують шрифтом розміру Размер (Size) - 12). Рисунки підписують і нумерують (якщо їх більше ніж один) під рисунком по центру тексту - шрифтом розміру Размер (Size) - 11 накреслення Курсив (Italic). Рисунки, зроблені у Word мають бути обов'язково згруповані.

9.  Загальні вимоги до цитування такі: 1.     текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в   граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»; 2.    цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського текст) і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається; 3.     кожна цитата обов'язково супроводжується посиланням на джерело; 4.     при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути максимально точним у викладі думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і робити відповідні посилання на джерело; 5.     цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо і те і те знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє —  знижує наукову цінність викладеного матеріалу; 6.     якщо треба виявити ставлення автора КР до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання;   7.     якщо автор КР, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора КР, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. — М.Х.), (підкреслено мною. —  М.Х.), (розбивка моя. —  М.Х.). Коли використовують відомості, матеріали з монографій, оглядових статей, інших джерел, що мають велику кількість сторінок, тоді в посиланні слід точно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул джерела, на яке дано посилання в КР.

10. Оформлення адреси.Управлінські документи оформляють на папері формату А4 (297 х 210мм.) та А5 (148 х 210мм.). Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве - 35мм.; праве - не менше 8мм.; верхнє - 20мм.; нижнє -19мм. Якщо текст документа займає не одну сторінку, то на другу сторінку не можна переносити тільки підпис. Також не бажано: 1. відривати один рядок тексту чи слово від попереднього абзацу; 2. починати один рядок нового абзацу на сторінці, що закінчується, краще почати новий абзац на наступній сторінці; 3. переносити слово на межі сторінок, слід переносити це слово на нову сторінку.

ПІБ, вул.., село, район,область,індекс

6) Культура мовлення – культура мислення та культура суспільних і духовних стосунків людини.

Як відомо, існування людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці неможлива без мови. Го­ловна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух необхідність того чи іншого слова.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність; 2) логічність; 3) стислість; 4) відповідність між змістом і мовними засобами; 5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу; 7) вживання сталих словосполучень; 8) різноманітність мовних засобів; 9) нешаблонність у побудові висловлювання; 10) доречність; 11) виразність дикції; 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Слід пам'ятати про те, що загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й ерудицією людини, культурою її мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, рівнем психологічного й комунікативного розвитку. Усне мовлення є мовною творчістю, імпровізацією, у ньому присутній значний емоційний потенціал.

Писемне мовлення — універсальний засіб спілкування людей. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління. Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості. У писемному мовленні є точний добір лексики.

Має такі особливості:

1. фіксується графічними знаками

2. завжди вторинне і спирається на усне мовлення

3. має в основному монологічну форму

4. характеризується точнішим добором відповідної лексики

5. чітко виявляється стилістика тексту

11) Оформлення списку літератури.Списки використаної літератури оформляються так: порядковий номер в списку ставлять зліва, другий і наступні рядки опису рівняють по першій букві першого рядка. Прізвища записуються в алфавітному порядку.

Цитати можуть бути у віршованій і в прозовій формі.

Віршовані цитати виносимо на новий рядок, без лапок, розташовуючи пропорційно на аркуші.

Цитати з прозових творів записуємо як пряму мову.

13) Дотримуючись вимоги лаконічного, максимально стислого письма, під час укладання ділових паперів на позначення понять чи значень широко користуються системою скорочень, яка розроблена й рекомендована Держстандартом України (ДСТУ 3582 - 97), що чинний від 1998 року.

Види скорочень

Розглянемо такі види скорочень, як загальновживані, спеціальні й локальні.

До загальновживаних, які використовуються в більшості видів літератури, належать скорочення:

а) після переліків;

б) перед іменами та прізвищами;

в) перед географічними назвами;

г) при цифрах;

д) при посиланнях.

До спеціальних належать скорочення в бібліографічних описах. Подані українською мовою, вони повинні відповідати останньому Держстандартові України, а подані російською, англійською та ін. європейськими мовами – стандартам ГОСТ 7.12-93 та ГОСТ 7. 11-78.

 Основні правила скорочення

1. Скороченню підлягають різні частини мови. Одне й те саме скорочення застосовується для всіх граматичних форм одного й того самого слова, незалежно від роду, числа, відмінка й часу.

2. Неприпустиме одне скорочення для двох різних за значенням слів без додаткового пояснення.

3. У скороченому слові слід залишати не менше ніж дві букви, незалежно від прийому, який використовується. Під час відсікання крапка ставиться, а під час стягування – ні.

4. Скорочення слова до однієї початкової літери припускається тільки для загальноприйнятих скорочень: к. (карта), м. (місто), с. (сторінка) та ін.

5. Іменники та інші частини мови, крім прикметників і дієприкметників, скорочують лише за наявності їх у переліку особливих випадків скорочень слів. Під час скорочення іменників ураховуються відмінкові закінчення однини і множини: д-р (доктор), д-ри (доктори); м-во (міністерство), м-ва (міністерства) та ін.

6.        Прикметники й дієприкметники, що закінчуються на:

 

-авський	-ентальний	-ільський
-адський	-енький	-інський
-ажний	-ерський	-ірський
-азький	-еський	-істий
-айський	-ецький	-ічий
-альний	-євий	-ічний
-альський	-ивний	-кий
-аний	-инський	-ний
-анський	-ирський	-ній
-арський	-истий	-ований
-ативний	-иський	-овий
-атський	-ицький	-овський
-ацький	-ичий	-одський
-евий	-ичний	-ольський
-ейський	-іальний	-орський
-ельний	-івний	-ський
-ельський	-івський	-уальний
-ений	-ійний	-чий
-енний	-ійський	-яний
-енський	-ільний	-янський

 

скорочують відсіканням цієї частини слів.

7. Прикметники, що закінчуються на: графічний, -логічний, -номічний, -навчий скорочують відсіканням частини слова: -афічний, -огічний, -омічний, -авчий: географічний - геогр., соціологічний - соціол. і под.

8. Прикметники, що утворені від власних імен, скорочуються відсіканням частини -ський: шевченківський - шевченків., франківський - франків. і под.

9. У прикметників, утворених від географічних назв і назв народів (як в етнографічному, так і в адміністративному значенні), зберігають найповнішу для розуміння форму скорочення: грузинський народ – грузин. народ, Луганська облась – Луган. обл. і под.

Якщо назви району й області збігаються, то вони скорочуються ідентично: Запорізька область - Зап. обл., Запорізький район - Зап р-н і под.

10. Якщо відсіченій частині слова передує літера й або голосний, то слід зберігати наступниц за ним приголосний: калійний – калійн., червоний – червон. і под.

11. Якщо скороченню підлягає тільки одна літера, то слово не скорочують: вищий – вищ., але вища – не скорочують, учений – учен., але вчена – не скорочують і под.

12. Якщо відсіченій частині слова передує апостроф, то слід зберігати наступний за ним голосний і приголосний: торф'яний – торф'ян., слов'янський – слов'ян і под.

13. Якщо відсіченій частині передує літера ь, то скорочувати слід на приголосний, що стоїть перед ним: грецький – грец., гуцульський – гуцул. і под.

14. Якщо відсіченій частини передує подвоєний приголосний, то скорочене слово зберігає один із приголосних: законний – закон., іменний – імен. і под.

15. Якщо слово може скорочуватися відсіканням різної кількості літер, то відсікають максимальну, слідкуючи лише за тим, щоб не затемнювалося безпосереднє значення скорочуваного слова: експериментальний – експерим., а не експериментал., експеримент; графічний – графіч, комічний – коміч. і под.

16. У складних іменниках, що пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них: обліково-видавничий аркуш – обл.-вид. арк.

17. У словосполученнях скорочують кожне слово: видавничий відділ – вид. від. В окремих усталених словосполученнях слова скорочують тільки в складі даного словосполучення: без року – б. р., без ціни – б. ц., і так далі – і т. д.

 18. У географічних назвах, що пишуться через дефіс, відсікають другу складову частину, якщо вона має закінчення -ський: місто Кам'янець-Подільський – м. Кам'янець-Поділ. Географічні назви, що є складними іменниками та пишуться через дефіс, не підлягають скороченню: Івано-Франківськ, Михайло-Олександрівка.

19. У складних прикметниках, що пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них відповідно до загальних правил скорочення: греко-католицький – греко-католиц., фізико-математичний – фіз.-мат. і под.

20. У складних прикметниках, що пишуться разом, відсікають другу частину слова відповідно до загальних правил скорочення: лісогосподарський – лісогосп. і под.

21. Однокорінні прикметники та дієприкметники, що відрізняються лише префіксами, скорочуються однаково: карпатський – карпат., закарпатський – закарпат., прикарпатський – прикарпат. і под.

22. У складених словах, що пишкуься разом, скорочують або першу, або останню частину слова чи залишають перші літери слів, які утворюють складне слово: відеофонограма – відеофоногр., діафільм – дф. і под.

23. Якщо слово є єдиним членом речення (у відомостях, що відносяться до назви), його не відсікають: Лікарські рослини: Словник-довідник, а не Лікарські рослини: Слов.-довід.; але Лікарські рослини: Словник-довідник лікаря – Лікарські рослини: Слов.-довід. лікаря.

Лексичні (абревіатури) та графічні скорочення

Лексичні скорочення (абревіатури) функціонують як самостійні слова. Графічні ж скорочення не є словами й використовуються лише на письмі. На відміну від лексичних вони обов'язково розшифровуються та читаються повністю.

Лексичні скорочення бувають декількох типів.

1. Ініціальні (абревіація) – утворені з початкових букв слів, що означають поняття; вони, у свою чергу, поділяються на:

а) буквені – читаючи їх, треба вимовляти букви: ПДВ (податок на додану вартісь), СБУ (Служба безпеки України), МВФ (Міжнародний валютний фонд);

б) звукові – читаючи їх вимовляють звуки: ТОВ (товариство з обмеженою відповідальністю), ВАК (вища атестаційна комісія), рагс (реєстрація актів громадського стану), ЖЕУ (житлово-експлуатаційне управління);

в) буквено-звукові (змішані) – частина слова вимовляється за буквами, частина – звуками: ЖЕК (житлово-експлуатаційна контора), ОП (орендне підприємство).

2. Складові скорочення – утворені з частин складів слів: завгар, техред, міськком;

3. Частково скорочені слова – утворені з частини або частин слів і повного слова: Донвугілля, Укрнафта, госпрозрахунок, заввідділу, техпрацівник.

4. Відсікання (усічення): зам., зав., пом., акад., доц., асист.

5. Телескопічні скорочення – утворені з початкової та кінцевої частини складових слів: рація (із ра/діостан/ція), біоніка (із біо/логія/ та /електро/ніка ).

Змішаного типу (комбіновані): НДІторгмаш, ЗапБТІ, Райво.                                                                                                                                                                                                           Абревіатури можуть писатись:

·           з великої літери (назви установ): Укрнафта;

·           з малої літери (родові назви): міськрада, педінститут;

·           з великої букви (якщо утворені з початкових букв): НЛО, АТС, МАУП, ГЕС;

·           з малої букви, якщо вони утворені від загальних назв: загс, неп;

·           комбіновані написання: КамАЗ, АвтоЗАЗбанк.

Розрізняють декілька типів графічних скорочень:

а) крапкові: ст. (станція), див. (дивись), гол. (головний), нац. (Національний);

б) дефісні: з-д (завод), б-ка (бібліотека), ін-т (інститут), р-н (район);

в) скіснолінійні: р/р (розрахунковий рахунок), а/с (абонентська скринька);

г) нульові (курсивні) – на позначення фізичних, метричних величин, валют та ін. лише після цифрових назв: 2 хв, 47кг, 250г, 400 грн (після нихкрапка не ставиться, а на письмі вони виділяються курсивом);

д) подвійні – графічні скорочення, як правило не подвоюються, виняток становлять: рр. (роки), пп. (пункти).

Використовуючи абревіатури і графічні скорочення, слід дотримуватися таких вимог:

1. У документах припускається використання лише загальнонормативних графічних скорочень, зафіксованих у державних стандартах та словниках.

2. Не можна перевантажувати текст графічними скороченнями, наприклад: НП, що сталася на ПУ півд.-схід. міської РМС через порушення ПТБ інженером Ковтуном В. С.

3. Скорочення не повинно збігатися за формою зі словом або скороченням, уже наявним у мові: ДонДУ (донецький державний університет), ДДУ (Дніпропетровський державний університет).

4. Скорочене слово чи словосполучення повинно зберігати однакову форму в одному тексті: скорочуючи слово пан один раз формою п., другийпан , порушує однотипність документа.

Не можна скорочувати:

1) імена та імена по батькові (крім ініціалів): не Мих. Серг. Грушевський, а М. С. Грушевський;

2) псевдоніми: не Ж. Занд, а Жорж Занд; не Л. Українка, а Леся Українка;

3) подвійні прізвища: не Б.-Хом'як, а Богачевська-Хом'як

 Написання цифр та символів у ділових паперах.  У текстах службових документах слід застосовувати стандартизовані одиниці величин та одиниці обліку, їхні назви й позначення.  Числа при одиницях величин та одиницях обліку слід давати цифрами. Коли однозначні числа не при одиницях фізичних величин стоять у непрямих відмінках або коли з кількісного числівника починається речення, рекомендується буквення форма чисел, наприклад: «Здійснити випробування семи труб завдовжки 12 мкожна.»; «Дібрати 15 труб для випробувань на тиск.». Числа до десяти рекомендується в текстах писати словами, а після десяти - цифрами: п’ять комп’ютерiв; 156 студентiв.  У разі зазначення інтервалу числових значень фізичної величиний при перелікові числових значень, виражених однією й тією самою одиницею фізичної величини, позначення одиниці наводять лише після останньої цифри, наприклад: Від 100 до 110 мм; 10...100 кг; 5,0; 5,5; 6,3 мм.  Ступінь точності цифрових значень величин, що наводяться в документі, має забезпечувати найбільшу їх інформативність; при цьому треба, щоб у ряду однотипних даних ступінь точності (кількість цифр після коми) був однаковим, наприклад: «...товщина сталевої гарячекатаної стрічки 1,50; 1,75; 2,00 мм».  Позначення одиниць слід указувати після числових значень величин і розміщувати в рядок із ними (не переносити на наступний рядок). Між останньою цифрою числа й позначенням одиниці слід залишати пробіл.  Багатозначнi числа розбиваються на класи по три цифри справа наліво і відокремлюються одна від одної проміжком в один знак. Чотиризначні числа не поділяються на класи. Наприклад: 10 513; 1997.  Не розбивають на групи цифри в числах, що позначають номер (після знака номера), в марках машин, механізмів, у позначеннях нормативних документів.  Цифри, як арабськi, так i римськi, відокремлюються вiд слів промiжком. Винятком є букви, що входять до складу словесно-цифрових позначень, які пишуться разом або через дефіс. Наприклад: будинок 7б; до справи 34Б; стереопрогравач «Діана П406С».  Порядковi числiвники мають відмінковi закiнчення, які пишуться через дефiс. Наприклад: 1-ша лiнія; 3-тє видання. .  Якщо записаний цiлий ряд порядкових числiвникiв, то відмінкове закiнчення ставлять тiльки пiся останньої цифри. Наприклад: 1, 2 i 3-й томи.  Порядковi числівники, що позначаються римськими цифрами, пишуться без вiдмiнкових закiнчень. Наприклад: II ґатунок; I курс.  Складнi прикметники, першою частиною яких є числiвник‚ що позначається цифрою, пишуть без вiдмiнкових закінчень через дефiс. Наприклад: 2-ступеневий; 5-поверховий.  Десятковi дроби, як і цілі числа , поділяють пробілами на групи  по три знаки в кожній, але після коми в зворотному напрямі порівняно з цілими, наприклад: 25, 128 137; 3, 887 93; 42, 140 1.  Простi дроби пишуться через косу риску в одну лінію. Промiжка мiж чисельником i знаменником не роблять. Наприклад: 4/5; 2/3; 1/4.  У змiшаних дробах ціле число вiддiляють вiд дрбової частини iнтервалом в один знак. Налрмклад: 1 2/3.  Римські цифри вiд слiв відокремлюють промiжком.  Наприклад:  ХХ століття.  Знаки “номер” (№); “параграф” (§) i “градус” (°) вiдокремлюють від цифри інтервалом: № 25; § 17; 45 °. Проте знак “за Цельсієм” (С) пишеться разом  із знаком  “градус”: 36,6 °С.  Символи “процент” (%), “хвилина” ('), “секунда” ('') пишуться разом iз цифрою: 110%; 30'; 30'20''.  Знаки “номер”, “параграф”, “процент”, “градус” у множині не подвоюються.  Арифметичнi знаки “плюс” (+), “мiнус” , “множення” (х), “дiлення” (:), знак “дорiвнює” (=) вiдокремлюютъ вiд цифри промiжком в один знак. Вони записуються тiльки з цифрами, у текстi — словами.  Знак граничного вiдхилення (±) пишуть iз цифрою разом: ±0,43.  Між вiд’ємними та додатними величинами, якi означають кайні межi, знак “тире” не ставитъся. У цьому разі пишуть прийменники “вiд” i “до”. Наприклад: температура повітря пiднялася вiд -5 до +10 °С.  Показники сетепеня та iндекси пишуь разом iз цифрою: 10І; 25і.  Географiчнi та математичнi позначення пишутъ скорочено.  Міри довжини i ваги позначають вiдповiдно до метричної системи мір:   км (кiлометр), м (метр), дм (дециметр), см (сантиметр), мм (мелiметр),  т (тонна), ц ( центнер), кг (кiлограм), г (грам), мг (мiлiграм), млрд (мiльярд), млн (мiльйон), тис. (тисяча).  Мiри площi та об’єму скорочують так:   кмІ (квадратний кiлометр),   мІ (квадратний метр),   мі (кубiчний метр),  смі (кубiчний сантиметр).  У хiмічних формулах iнтервал між цифрами i буквами не роблять. Наприклад: Н₂О, Н₂SO₄ . 

12)Рубрикація текстів – це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від ін., а також використ. заголовків, нумерації тощо. Найпростішою рубрикацією є поділ на абзаци. Членування тексту на абзаци часто поєднується з нумерацією(числовою і буквеною). Традиційна система нумер. базується на використ. знаків різних типів – римських і арабських цифр, малих і великих літер поєднуваних з абзацними відступами. Нова система ґрунтується на використ. арабських цифр: 1)кожна складова тексту, яка відповідає поняттям: частина, розділ, пункт одержує свій номер; ном. познач. лише араб. цифрою; після кожної цифри став. крапка; 2)номер кожної складової частини включ. всі номери відповідних склад. частин вищих ступенів поділу.

13) Технічні правила переносу; Розрізняють орфографічні й технічні правила переносу слів. Орфографічні правіша переносу базуються на складоподілі, оскільки частини слів з одного рядка в другий можна переносити за складами,

До технічних правил переносу ставляться такі вимоги:

1. Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали або умовні скороченняЯкщо прізвища, імена, по батькові, звання тощо подаються повністю, то прізвища, а також по батькові можна переносити

2. Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать:

3. Граматичні закінчення, з'єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити:

4. Не можна розривати умовні (графічні) скорочення типу вид-во, і т. д., і т.ін., т-во.

5. Не можна переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки

20) Пароніми - слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки -ся.

Дипломат — посадова особа, яка займається дипломатичною діяльністю. Дипломант — особа, відзначена почесним дипломом за видатні успіхи в якій-небудь галузі. Дипломник — автор дипломної роботи, підготовленої в училищі, технікумі чи вузі.

Омоніми - слова, які однакові за звучанням, написанням, але мають різне значення.(коса, ключ)

14) Жанри публічних вступів.Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

точність у формулюванні думки, не двозначність;логічність;стильність;відповідність між змістом і мовними засобами; відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; відповідність між мовними засобами та стилем викладу; вживання сталих словосполучень; різноманітність мовних засобів; нашаблонність у побутові висловлювання; доречність; виразність дикції; відповідність інтонації мовлене вій ситуації

Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.

Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1)громадсько-політичні промови

2) академічні промови

3) промови з нагоди урочистих зустрічей

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях на річницях.

15) Бесіда На початку бесіди слід передусім заручитися прихильністю свого співбесідника: якщо ви зустрічаєтеся вперше, треба принаймні познайомитись, викликати до себе симпатію, а вже потім, добившись його уваги, можна викладати свої думки, аргументи, наміри, міркування. Читач, певно, пам'ятає, що бесіда як форма спілкування складається зі вступної, основної й завершальної частин. Так-от, саме початок розмови відіграє особливу роль у створенні сприятливої атмосфери спілкування, істотно позначається на подальшому перебігу розмови і, безумовно, на її результатах. Проте найсильніший аргумент не варто оприлюднювати на початку розмови, бо ж ідеться не про письмове повідомлення, де найпереконливіші докази традиційно розміщують спочатку, щоб викликати інтерес у читача і бажання довідатися, що там далі.У бесіді віч-на-віч краще приберегти переконливі докази на кінець розмови, щоб «приголомшити» ними партнера зненацька, коли він трохи втратить пильність і буде переконаний, що нічого цікавого вже не буде. А ось про надзвичайну важливість невербальних форм взаємодії саме на початку бесіди не треба забувати, бо з виразу обличчя, пози, вітального жесту можна скласти певне враження про свого партнера — приязне, байдуже чи вороже — довідатись про рівень його культури і навіть про ставлення до мети зустрічі. Більшість дослідників погоджується, що словами передається в основному інформація, а ставлення до неї висловлюється за допомогою жестів, міміки тощо, до того ж вербальний компонент розмови займає 35 %, а невербальний — 65 % часу.

Композиція мовлення.  Жанри публічних виступів

Публічний виступ — це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні про­мови, вітання, тости).

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету — проіформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.

Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми и закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут — уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови мас бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма — оригінальною, нетрадиційною.

У книзі А.П. Коваль "Ділове спілкування" конкретно характеризується кожен вид публічного виступу.

Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.

Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів — кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів своїх слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ має відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови зазвичай не нова для слухачів, тому завдання оратора — виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, щоб відоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, а чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона має містити більше чи менше рис розмовного мовлення.

Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.

Звітна доповідь — це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правди­во, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього тре­ба чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно добрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний ма­теріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається пов­ністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.

Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин може бути внесено корек­тиви. Уже усталено, що після обговорення такої доповіді приймається рішення — програма майбутніх дій.

Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу — також (лектор має при­стосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).

Усі види лекцій об'єднує те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем.

Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій — переконливо, дохідливе, цікаво — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згур­тувати аудиторію. Знайшовши потрібні для вступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо утримати протягом усієї лекції викликаний інтерес і довір'я.

В основній частині лекції найважливіше — чіткий ви­клад стрижневого питання, послідовне й логічне розкриття його, увиразнення причиново-наслідкових зв'язків. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при пере­ході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини. В окремих місцях досвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він "займається пошуками істини", вирішенням певного питання тут, в аудиторії. Він залучає до цих пошуків слухачів, примушує їх також мисли­ти, розмірковувати разом із ним. Основна частина лекції може мати не більше семи вузло­вих питань або смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати про те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, за ходом її розгортання.

Наукова дискусія — це обговорення будь-якого спірного наукового питання.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлу­мачити попередньо.

Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запро­понований спосіб вирішення проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропоно­ваного рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спро­стувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ними зацікавиться.

Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови ха­рактеризується святковістю, урочистістю, позаяк це своєрід­ний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається юві­лей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них — схвальні відгу­ки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спо­гади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення — невимушена, безпосередня.

Для того, щоб навчитися добре, змістовно говорити, ра­дить відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан, не­обхідно постійно збагачувати свої знання і досвід, удоскона­лювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою осо­бистість. Успіхів у ділових стосунках з людьми можна до­сягти лише за умови постійного вдосконалення власної осо­бистості. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи про­фесійного кругозору.

Людина, яка вміє правильно і гарно говорити, тактовно і терпляче вислуховувати співрозмовника, завжди посміхається і має задоволення від спілкування — це сучасна, ділова, ціка­ва для оточення людина.