§ 4. Банківська таємниця в зарубіжних країнах

Слід зазначити, що практично у всіх країнах відомості щодо рахунків та операцій по них становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відомості можна отримати, як правило, лише у випадку порушення кримінальної справи стосовно тієї чи іншої особи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не передбачає обов’язку банку повідомляти суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам є стороною у справі. Така практика існує, наприклад, у Франції, Німеччині. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських справ. Якщо відповідно до рішення суду проводяться процедури санації або оздоровлення, або якщо застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов’язані видати відповідні відомості. Це правило діє у Франції для проведення процедури оздоровлення відповідно до Закону від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у випадку накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47). Розголошення банківської таємниці переслідується у кримінальному порядку в багатьох іноземних державах. Загроза застосування кримінальної відповідальності забезпечує повагу до вимог закону про збереження банківської таємниці значно ефективніше, ніж проста цивільно-правова відповідальність.

Відповідно до ст. 378 Кримінального кодексу Франції лікарі, хірурги, інші медичні працівники, у тому числі фармацевти, акушерки, а також інші особи, що володіють різноманітною конфіденційною інформацією, яка їм була довірена в силу виконання ними постійно або тимчасово своїх професійних або функціональних обов’язків, і які розголосили ці відомості при відсутності ситуації, коли закон або обставини зобов’язували їх до цього, караються позбавленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 15000 франків. До інших осіб, які є спеціальними суб’єктами злочину, передбаченого ст. 378 Кримінального кодексу Франції, поряд із співробітниками установ соціального забезпечення, присяжними засідателями, представниками влади та їх помічниками (головним чином поліцейськими), співробітниками податкової адміністрації, поштовими службовцями, нотаріусами, адвокатами, священниками, судова практика відносить також банкірів.

У Німеччині обов’язок банку повідомити відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень та процесом про неплатоспроможність і супроводжується обов’язком зробити заяву про третіх осіб (боржників). Серед інших органів, які можуть у Німеччині вимагати в банку передачі відомостей щодо рахунків, слід назвати ще податкові служби. Щодо поліції, то банки не передають їй ніяких відомостей. Більше того, у випадку незаконного запиту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодування заподіяної збитками шкоди.

Дещо інакше ця проблема вирішується у країнах прецедентного права. Наприклад, в Англії право суду вимагати від банку надання копій рахунку клієнта ґрунтується на справі Tournier проти National provicial bank (1924 p.). При цьому суд може не тільки сам вимагати ці відомості, але й зобов’язати банк дати цю інформацію іншим представникам держави, наприклад податковим інспекторам.

У США ці відносини регулюються Законом про банківську таємницю 1970 р. та Законом про право на фінансову таємницю 1978 p., а також рядом пізніших законів стосовно наркотиків, відмивання грошей тощо. Ці закони, як правило, включені в так званий Кодекс законів США (United State Code Annotated), який є не кодексом у повному розумінні, а систематизованим збірником. Ці норми зобов’язують банки належним чином вести облік документів по рахунках клієнтів та повідомляти про угоди на суму, яка перевищує 10 тис. дол. Але судова практика досить суттєво коригує це правило, співвідносячи всі запити з правом на захист інформації, відповідно до якого клієнту повинно бути повідомлено про будь-який запит, який надійшов на його адресу, і він має право звернутися в суд з вимогою відмінити запит, якщо вважає його незаконним. Для забезпечення інтересів клієнта передбачається і відповідальність за незаконний запит, хоча американські юристи пишуть, що на сьогодні вона зведена до мінімуму.

В США, Японії, інших країнах захист комерційної та банківської таємниці забезпечується системою промислової таємниці. При цьому основна роль у забезпеченні її збереження належить самим фірмам, банкам, а не державним органам.

В Японії немає ні законів, ні будь-яких нормативних актів, що передбачають відповідальність за розголошення комерційної таємниці. Там ця проблема вирішується департаментом кадрів, який є в кожній японській фірмі та банку. Він здійснює контроль за точним виконанням режиму таємності, який базується на Кодексі поведінки службовців. Згідно з положеннями Кодексу службовцям фірми, банку забороняється:

• передавати стороннім особам відомості, що містять комерційну таємницю;

• укладати угоди, які можуть підірвати довіру до компанії, банку з боку клієнтів;

• влаштовуватись без дозволу керівництва на роботу за сумісництвом;

• навмисно наносити економічні збитки;

• давати і отримувати хабарі.

Є група країн, де охорона банківської інформації розглядається як одна з найважливіших задач банківського правового регулювання і отримати будь-які відомості практично неможливо. Це перш за все Швейцарія, князівство Ліхтенштейн, Австрія, Люксембург. У цих країнах правовими актами передбачається видача банківської інформації тільки у випадках скоєння злочину, а необгрунтована передача такої інформації тягне за собою суворе кримінальне покарання банківських службовців — до двадцяти років позбавлення волі.

Відсутність кримінальної відповідальності за розголошення банківської таємниці, на нашу думку, є серйозним недоліком українського законодавства.