Лекція 6. Характеристика основних методів фінансування медичних послуг

1. Постатейний бюджет: особливості, позиція основних агентів, стимули, переваги та недоліки.

2. Загальний бюджет: стимули при наданні медичної допомоги. Фінансування на душу населення.

3. Фінансування стаціонарів та амбулаторної допомоги, пристосованих до профілю хворих.

4. Гонорар за послугу: приклади визначення ставок оплати, встановлення цін, стимулюючі правила, засоби контролю за витратами.

5. Оплата на одного мешканця: типи оплати, фінансування на одного мешканця на регіональному рівні.

Методи оплати надавачів медичних послуг

' 8.1. Загальна характеристика методів оплати

Підвищити ефективність використання коштів, вкладених сус­пільством у сферу охорони здоров'я, можливо двома способами: шля­хом ретельного контролю за роботою медичних закладів і лікарів за­гальної практики, потоками хворих і в разі використання надавачами медичних послуг економічно неефективних методів лікування - за­стосуванням штрафних санкцій та впровадженням такої системи оплати медичних послуг, які б зацікавили їх виробників в економіч­но ефективній поведінці. Очевидно, що використання першого зі зга­даних методів як основного вимагає створення складної і дорогої системи контролю за надавачами медичних послуг. При цьому, як показує світовий досвід, навіть дуже дорогі методи контролю не мо­жуть зашкоджати підвищенню вартості медичної допомоги, якщо вона не відповідає економічним інтересам надавачів. В умовах обмеже­них ресурсів розробка раціональної системи оплати медичних по­слуг, яка б в економічно вигідному для суспільства напрямі орієнту­вала постачальників медичних послуг, є життєво необхідною.

Світовий досвід свідчить, що планування відносин між покуп­цями медичних послуг і медичними закладами, включаючи те, яким чином кошти виділяються державою і фондами медичного страху­вання та передаються медичним закладам, здійснює більш суттєвий вплив на ефективність роботи сектора охорони здоров'я, ніж на фор­мування фондів чи навіть рівень фінансування.

З допомогою методів оплати надавачів медичних послуг як механізму державного управління здійснюється розподіл фінансових ресурсів з джерел фінансування (державний бюджет, фонд медично­го страхування чи страхова компанія) медичним закладам, які, у свою чергу, можуть виступати як посередником, так і надавачем медичних послуг. Головним є не те, надходять фінансові ресурси з державних чи з приватних джерел, а механізм їх розподілу між закладами охо­рони здоров'я.

Система оплати надавачів медичних послуг має стимулювати доступ пацієнтів до ефективної і високоякісної допомоги та сприяти стримуванню збільшення витрат. Розробка такої системи пов'язана з

176

177

та

визнанням особливих цілей і стримувальних факторів, які визнана ють поведінку як виробників, так і пацієнтів. Одним із ключових т-системних елементів ринку медичних послуг є недостовірність і асиметрія інформації, якою володіють лікарі та пацієнти та яка є дже­релом агентських відносин між ними. Хоча така форма відносин, на­самперед, спрямована на захист інтересів пацієнтів, вона може при­звести до того, що лікарі, які виступають як представники пацієнтів будуть сприяти підвищенню попиту на свої послуги з метою макси-мізації власного доходу.

Таким чином, система оплати надавачів медичної допомоги -один із найважливіших механізмів державного управління, спрямова­ний на забезпечення макроефективності системи охорони здоров'я й обмеження підвищення витрат. Основна економічна проблема будь-якої системи оплати - це намагання побудувати її в такий спосіб, який надавав би належну мотивацію для сприяння (запобігання) певним типам поведінки серед різних інституцій системи охорони здоров'я, що дало змогу б досягнути поставленої мети, зокрема її ефективності. Оптимальна система оплати передбачає досягнення низки стра­тегічних цілей, включаючи ефективний розподіл ресурсів, до­ступність, якість медичної допомоги, а також глобальний підхід до проблеми охорони здоров'я, а саме профілактику, вибір лікаря пацієн­том і професійну свободу лікаря. Зміна механізмів фінансування ме­дичних закладів має забезпечити досягнення максимально можливого за наявних ресурсів поліпшення здоров'я населення. Пріоритетною вимогою реформи системи фінансування медичних установ є ство­рення стимулів для оптимізації всієї структури медичної допомоги. Таким чином, система оплати медичної допомоги має обмежити над­мірний попит, що стимулюється постачальниками, та зацікавити їх у задоволенні потреб пацієнтів, підвищенні продуктивності і якості праці та власної кваліфікації.

Розрізняють два варіанти оплати послуг надавачів: перспек­тивну (оплата, яка здійснюється до надання послуг) та ретроспек­тивну (оплата, здійснена після надання послуг виходячи з їх кількості та видів). Прикладом перспективної оплати можуть бути бюджетні асигнування та платежі з розрахунку надушу населення, ретроспек­тивної - гонорар за послугу та оплата з урахуванням кількості ви­падків захворювання або хворих.

Крім того, система розрахунків з медичними організаціями може базуватись на основі двох підходів: окремої оплати амбулатор­но-поліклінічної, стаціонарної й інших видів медичної допомоги та інтегрованої системи оплати комплексу взаємопов'язаних медичних установ. У першому випадку фінансуюча сторона оплачує діяльність

Вагомою частиною спадщини радянської епохи була низка за­конодавчих актів, відомих у 80-х рр. XX ст. під назвою "новий еконо­мічний чи господарський механізм" (НГМ), які були апробовані в кількох регіонах колишнього Радянського Союзу. Часто під час роз­робки нових стратегій на 1990-ті рр. реформатори брали за зразок саме таку модель. Здебільшого НГМ сприяв розширенню автономії місцевого самоуправління, що давало змогу утримувати частину місцевих податків, а в галузі охорони здоров'я - перетворенню поліклінік на повноправних фондотримачів, які відповідали за опла­ту амбулаторним і стаціонарним лікувальним закладам послуг, що надавались пацієнтам за їх направленнями. Організаційна структура поліклінік і закладів, які надавали спеціальну медичну допомогу, на­зивалася "територіальні медичні об'єднання". Згадані вище зако­нодавчі акти забезпечили накопичення деякого досвіду і успішність розробки концепції вдосконалення місцевого самоуправління в сис­темі охорони здоров'я, включаючи укрупнення послуг. Однак реформа охорони здоров'я як частина НГМ не тільки не мала успіху, але й не була повністю проваджена, оскільки всі зусилля були зосереджені лише на акціонуванні поліклінік. Здавалося би, другорядні, проте не менш важливі елементи реформи, не дістали належної уваги. Зокре­ма, деяким медичним закладам була надана лише мінімальна автоно­мія управління. З фінансового погляду при русі коштів між окреми­ми статтями спільного бюджету не було достатньої гнучкості, керів­никам поліклінік не вистачало авторитету і влади, щоб спланувати і побудувати ефективнішу систему надання медичних послуг (вклю­чаючи зміни в клінічній практиці), і це за наявності різнорідної гру­пи спеціалістів поліклінічного профілю, а також лікарів первинної медичної допомоги. Кваліфікація керівників виявилась надто низь­кою, а інформаційні системи - надто обмеженими для того, щоб ви­конати великий обсяг нових фінансових зобов'язань. Крім того, між територіальними медичними об'єднаннями конкуренції практично не існувало, таким чином, пацієнти не мали можливості переконати­ся у перевагах реформ шляхом власного вибору поліклініки. Ці недо­ліки звели нанівець успішність проведення ринкових реформ.