3. Становлення вікової психології у хіх – на початку хх століття

Альфред Тiдеман, „Спостереження за рознитком душевних здібностей дитини” (1787р.). Перша спроба докладного i послiдовного опису психiчного розвитку особистостi.

Наприкiнцi ХIХ ст. визрiли всi передумови для формування вікової психологiї як самостiйної галузi психологiчних знань. На ту пору вченi почали сприймати дитячу психологiю як окрему науку. Об’єктивними передумовами формування її були вимоги педагогiчної практики, глибоке пiзнання й осмислення ідеї розвитку в біологiї, поява експериментальної психологiї, розроблення об‘єктивних методів дослідження.

А ще на початку ХIХ ст. про необхідністъ урахування психологічних даних при формуванні методів навчання дошкiльникiв писав Ф. Фребель, К. Ушинський.

По-справжньому проблема зв’язку мiж педагогічною і практичною психологією постала в середині ХIХ ст. у зв’язку з розвитком загального навчання. За великої кількості дітей у класах масової школи став неможливим iндивідуальний підхiд до кожної дитини. Тому виникла необхіднiсть дослiдити загальні для всіх дiтей механізми й етапи психічного розвитку, що дало б змогу з’ясувати, коли, в якому вiці, в якій послідовності доцільно навчати дітей, які прийоми є найадекватнішими для них у певному віці..

Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Віктора Прейєра (1822—1899), який намагався цілісно проаналізувати проблему на основі систематичного її дослідження. „Душа дитини” (1882) репрезентувала опис психічного та бiологічного розвитку дитини від народження до трьох років. На його думку, у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. Він прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мовлення, емоцій дитини, а й навчити дорослих розуміти дітей, використовуючи об’єктивні методи.

Важливе значення для вiкової психологiї мало вчення Ч. Дарвiна про еволюцiю живого на Землi, походження видiв та їх властивостi, зокрема психiчнi, експериментальнi методи німецького психолога, фізіолога, філософа Вiльгельма Вундта (1832—1920), дослідження пам’яті нiмецьким психологом Германом Еббiнгаузом (1850—1909), індивідуальних відмінностей англiйським бiологом, психологом і антропологом Френсісом Гальтоном.

Розвиток дiттячої психології наприкiнцi ХIХ — на початку ХХ ст. був тiсно пов’язаний з педологiєю — наукою про дiтей, яка охоплювала результати дослiджень психологiї, анатомії, фізiології й педагогіки. Започаткував її американський психолог Стенлі Холл (1844—1924), який дію бiогенетичного закону поширив на людину, доводячи, що онтогенетичний розвиток психiки дитини є повторенням усiх стадiй філогенетичного розвитку психіки людини (теорiя рекапітуляції, поєднала в собі вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і вікової психології). Педологи розглядали психологію розглядали як науку про суб’єктивне, педагогіку вважали емпіричною наукою. Аналізуючи якісні особливості людини, яка розвивається, вони підмінювали вив-чення особливостей особистості дослідженням середовища, що свідчило про їх антипсихологізм для визначення рiвня психічного розвитку педологи використовували надто недосконалі тести.

Неабиякий інтерес виявляв до питань вікової психології психоаналіз, доводячи що пов’язана з інстинктом життя лібідозна енергiя є також основою розвитку особистості, характеру. З. Фройд стверджував, що в процесі життя людина долає кілька етапів, які відрізняються способами фіксацй лібідо і задоволення iнстинкту життя.

Психоаналiтичну теорiю З. Фройда критикують за перебiльшення ролi бiологiчного чинника у вiковому розвитку людини, надмiрне спрощення цiєї проблеми.

Наприкiнцi ХIХ — на початку ХХ ст. вiкова психологiя почала формуватися як самостiйна психологiчна наука. Активно розвивалася дитяча психологiя, що було зумовлене вимогами педагогiчноi теорiї i практики. Важливi iдеї вiкової психології сформувалися у зв’язку з дослiдженням загальнопсихологiчних та педагогiчних проблем. Концептуальнi пiдходи до аналiзу вiкового розвитку заявили про себе в лонi класичних напрямiв психології, насамперед у психоаналiзi.