2. Ідеї вікової психології в епоху Просвітництва

Рене Декарт

1. Він підніс душу до рівня субстанції(сутності, що не залежить ні від чого). Таке розумiння душi відкрило нову сторiнку в iсторії психологiї. Вiдтодi предметом цiєї галузi знань стала свiдомiсть, яка, за Декартом, є основою усiх основ у фiлософiї та науцi. „Я мислю, отже, я iсную” .

2. Вивчаючи суть свiдомостi, Декарт дiйшов висновку про iснування iдей. 1)Породжені людиною iдеї пов’язанi з її чуттєвим досвiдом, дають знання про окремі предмети чи явища, але не дають змогу пiзнати об’єктивнi закони навколишнього свiту. 2)Набуті iдеї є теж знаннями лише про окремi сторони навколишньої дiйсностi. Вони вже грунтуються на узагальненному досвiді рiзних людей. 3)Вроджені iдеї дають людинi знання про сутнiсть навколишнього свiту та основнi законів її розвитку.

3. „психофiзична взаємодiя”, вiдповідно до якої тiло впливає на душу, пробуджуючи в ній пристрастi як чуттєвi сприймання, емоцiї тощо, а душа, володiючи мисленням i волею, впливає на тiло, змушуючи його працювати. Цi несумiснi субстанцiї, за уявленнями Декарта, взаємодiють завдяки роботi шишкоподiбної залози внутрiшньої секрецiї (епiфiзу). Однак його твердження нiхто всерйоз не сприйняв. (створив нову форму дуалiзму душi i тiла).

4. Iдеї вiкового розвитку особистостi він висловив у вченнi про пристрастi, порушивши питання про причини i джерела пристрастей, їх характеристику та класифiкацiю, розвиток, саморозвиток i виховання почуттiв. Засобами у боротьбi з небажаними пристрастями вважав розум i волю.

5. висловлювався про тотожнiсть психiки i свiдомості.

Б.Спіноза засвідчив необхідність переглянути існуючу версію про тіло (організм) як машину. Кожна річ як одиничний прояв, частинка субстанцiї має два головних атрибути: протяжнiсть (тiло) і мислення (ідею про цю рiч, її духовну сторону, душу). Мислення виступає функцією дії тіла у світі речей. За його твердженням на різних етапах життя у людини на основi первинних афектiв (бажання, задоволення, незадоволення) виникають усi інші пристрасті шляхом зміни уявлення про предмет, через співпереживання i за асоцiацiею. Афекти різних людей мають індивiдуальні ознаки i відрізняються настiльки, наскільки одна людина вiдрізняється від іншої.

Загалом, мислителi ХУII ст., намагаючись пізнати психіку та її явища, традиційно зверталися до тіла як до машини, знання якого у них були далекі від об’єктивності.

Д. Гартлі одним із перших психологів порушив питання про необхідність використання педагогами у своїх навчальних методах знань про закони психічного життя, доводив, що підкріплений позитивним почуттям рефлекс буде стійкішим, а негативне почуття сприяє забуванню рефлексу. Вчасне зміцнення потрібних і знищення шкідливих рефлексів є основою формування соціально схвалюваних форм поведінки, моральної людини. На цій основі викристалізувалася теорія iдеальної людини, яка грунтувалася на механістичному розумінні її психічного життя.

Вбачаючи в людині вiнець природи, французькi мислителi вважали, що в кожному iндивiдовi закладенi невичерпнi можливостi для вдосконалення і розвитку. Теорiя природної людини актуалiзувала проблему спiввiд-ношення мiж вродженими особливостями iндивiда i зовнiшнiми (географiчними, клiматичними, соцiальними) умо-вами. Вона утверджувала вирiшальну роль виховання і законiв у формуваннi людини.

Ж.-Ж. Руссо. Завдяки йому було науково обгрунтовано вимогу враховувати iндивiдуальнi вiдмiнностi дiтей, знання яких давали змогу вибудовувати навчання, зважаючи на їхнiй психiчний розвиток. Одночасно з iндивiдуальними вiдмiнностями iснують загальнi закономiрностi психiчного розвитку дiтей, що змiнюються з кожним вiковим етапом. З урахуваннлм цього створив першу розгорнуту перiодизацiю розвитку, однак її критерії спиралися не на факти і спостереження, а на його особистi теоретичнi погляди. Перiодизацiя охоплювала такi перiоди:

а) вiд народження до 2 рокiв. (фiзичний розвиток дiтей, оскiльки у них ще не розвинуте мовлення, а раннiй розвиток його недоцільний);

б) вiд 2 до 12 рокiв. (на сенсорний розвиток , який є основою майбутнього розвитку мислення. На цiй пiдставi вiн виступав проти раннього навчання, доводячи, що його варто починати тільки з 12 років.

в) з 12 до 15. У цьому віці визрiвають усі умови для цілеспрямованого навчання, дитина вже здатна адекватно сприйняти та засвоїти пропоновані знання. Однак ці знання повиннi бути пов’язанi тільки з природними і точними науками, а не з гуманiтарними, тому що моральний розвиток, розвиток почуттiв у дiтей вiд бувається пізнiше.

г) вiд 15 років до повноліття. Розвиток почуттів, діти вже встигли нагромадити певний життєвий досвід.

Природу біологічного і соціального в людині намагалися з’ясувати французькі енциклопедисти. К-А. Гельве-цій і Д. Дідро вважали спадковість і середовище основними факторами психічного розвитку, здібностей дитини. Здібність тлумачили як здатність виконувати певну діяльність на високому рiвнi. Однак швидкість і легкість навча-ння, на їх погляд, до здібностей не належать. Гельвецiй дійшов висновку, що здібності не є вродженими, а формуються в процесі навчання. Цей висновок був закорiнений у його концепції загальної рівності людей, індивідуальні відмінності яких є результатом різного соціального становища і виховання. Д. Дідро, що психічний розвиток дитини залежить не тільки від виховання, а й від вроджених задаткiв. Тобто його погляди на цю проблему поєднували в собi біологічний та історичний підходи.

В епоху Просвiтництва були сформульонанi нажливi iдеї щодо ролі біологічного i соцiального, вродженого i набутого, раціонального і емоцiйного у вiкокому розвитку особистості. Просвітники вказували на безперервність розвитку, роль свободи в ньому, запропонунали асоцiативну теорiю розвитку, а також розробили першi характеристики дитячого та юнацького вiкових перiодiв.