2.Зарубіжні концепції розвитку дитини

Когнiтивно-генетична теорiя.

Її представники розглядають психiчний розвиток як якiсний процес, обумовлений внутрiшнiми законами саморуху. Родоначальником цiєї теорії є Ж.Пiаже, який разом зі своїми послiдовниками започаткував один iз найпродуктивнiших напрямiв у вивченнi психiчного розвитку особистостi Женевську школу генетичної психології. Головним у цьому планi вiн вважав розвиток iнтелекту, пiзнавальних процесiв, здатностi здiйснювати логiчнi операції, а розвиток емоцыіно-мотиваційної сфери залишається в тіні.

Згiдно з когнiтивно-генетичною теорiєю розумовий розвиток i його стадiї детермiнованi та пiдлягають певним закономiрностям. Особливо важливо зрозумiти механiзми пiзнавальної дiяльностi особистостi, прихованi за зовнiшньою картиною її поведiнки. З цiєю метою Ж.Пiаже використовував прийом, зорiєнтований не на фiксування зовнiшнiх особливостей поведiнки i поверхового змiсту висловлювань особистостi, а на прихованi iнтелектуальнi процеси, якi зумовлюють виникнення зовнiшнiх феноменiв. Дослiдження засвiдчили, що розвиток iнтелекту людини полягає в переходi вiд егоцентризму (центрації на собi) через децентрацiю (зосередження на ситуацiї, iншiй особi) до об’єктивної позиції щодо зовнiшнього свiту i себе.

Сучасник Ж. Пiаже і його постiйний опонент французький психолог Анрi Валлон (1879—1962) високо оцiнював його працi за спробу подолати описовий пiдхiд до психiчного розвитку особистостi й генетичне пояснения його яскравих феноменiв. Одночасно вiн стверджував, що бачення в генетичному процесi його етапiв не є поясненням самого процесу.

Принципова методологiчна настанова А Валлона полягає в необхiдностi вивчення конфлiктiв, антиномiй (суперечностей) в розвитку особистостi, оскiльки пiзнання саморуху має справу iз суперечностями, долає їх. Тому при вивченнi розвитку психiки необхiдно зважати не стiльки на подiбнiсть процесiв, скiльки на вiдмiнностi миж ними. Для розв’язання суперечностей важливо навiть поглибити вiдмiнностi мiж явищами, що дає змогу краще зрозумiти причини та умови їх взаємозв’язку, переходiв вiд одного стану до iншого.

Одна iз ключових суперечностей психiчного розвитку полягає в особливостях спiввiдношення тiла i душi, бiологiчного, органiчного, тiлесного i психiчного, переходу вiд органiчного до психiчного. На думку А. Валлона, психiка не може бути зведена до органiки i водночас не може розглядатися без неї. Пояснюючи, як органiчне стає психiчним, вiн послуговувався поняттями «емоцiя», „моторика”, „наслiдування”, „соцiум”. У генезi психiчного життя, за переконаннями А. Валлона, емоції з’являються ранiше за iншi психiчнi феномени. Дитина здатна до психiчного життя тiльки завдяки емоцiям, що єднають її iз соцiальним оточенням. Завдяки емоцiям вона набуває опору для своєї бiології, в емоцiї поєднуються органiчне i психiчне, вiдбувається своєрiдна трансформацiя одного в iнше. Одночасно емоцiї тiсно пов’язанi з рухом. У маленької дитини, яка ще не говорить, рухи тiла свiдчать про її психiчне життя. Іншим великим якiсним стрибком в онтогенезi психiки дитини є перехiд вiд дії до думки, який можливий завдяки наслiдуванню як соцiальній дiї.

А. Валлон визнавав важливу роль дозрiвання в рознитку. На його думку, дозрiвання нервової системи забезпечує послiдовнiсть розгортання типiв та рiвнiв активностi. Оскiльки для дозрiвання необхiдне впранляння, воно iз самого початку включене в природу емоцiй, мотори ки та iмiтацiї.