Типологізація усних вербальних комунікацій

Критерії класифікації	Типи комунікацій
Умови спілкування	а) пряме (безпосереднє) спілкування – може здійснюватися з активним і пасивним зворотним зв’язком (виступ на зборах, конференції); б) опосередковане спілкування (виступ на радіо, на телебаченні).
Кількість учасників	а) монолог (промова однієї людини); б) діалог (мова двох людей, які обмінюються комунікативними ролями); в) полілог (мова кількох людей, які чергуються комунікативними ролями, наприклад, дискусія).
Мета спілкування	а) інформування (виступ лектора, викладача, прес-секретаря тощо); б) переконання (виступ агітатора, PR-мена, пропагандиста); в) розважання (виступ артиста); г) вітання (виступи на ювілеї чи святі).
Характер розмовної ситуації	а) ділова розмова (повідомлення, дискусія); б) побутове спілкування (розмови з батьками, родичами).

Спеціалістам із ПР особливо важливо оволодіти усною монологічною мовою, оскільки PR-мену доводиться часто виступати перед представниками громадськості та готувати керівників чи інших представників установи чи організації до публічних виступів.

Монолог – це мова людини наодинці з собою або тривала мова однієї особи, у якій вона звертається до слухачів.

Публічна промова – це монолог, з яким звертаються до великої аудиторії і який має офіційний або діловий характер.

Монолог людини при зустрічі з двома друзями не буде публічним виступом, а ось монолог прес-секретаря на прес-конференції для журналістів або його промова на телебаченні – це публічний виступ.

Вступ потрібний для встановлення зв’язку між темою, слухачами і тим, хто виступає. Від того, як починається виступ, багато залежить: вдалий початок створює атмосферу чекання, інтересу. Для цього використовують різні засоби: ретроспективний огляд теми, роз’яснення понять, обґрунтування актуальності теми, використання прислів’їв, анекдотів, цитат тощо.

Основна частина розкриває суть теми, вона повинна бути логічною, містити в собі достовірні факти, аргументи.

У висновках подаються підсумки виступу. Бажано, щоб він був природним і випливав із змісту промови. Пропонують використовувати такі варіанти висновку:

• викладати основну думку виступу у вигляді тез;

• робити підсумкові висновки зі своїх висловлювань;

• висловлювати своє ставлення до змісту промови;

• вказувати на невирішені проблеми;

• апелювати до слухачів (заклик до дій, побажання, застереження);

• навести “дотепне” висловлювання;

• посилаючись на регламент, подякувати за увагу і можливість висловити свої думки [19, 122-123].

Спосіб виступу, на думку Х.Кюна – автора книги “Мистецтво політичної промови”, визначає і спосіб підготовки, оскільки зміст промови пов’язаний з її формою, і повинен продумуватися одночасно.

Підготовка передбачає врахування, перш за все, величини та характеру аудиторії, оскільки те, що доречно для великої аудиторії, може виявитися зовсім неприйнятним у невеликій аудиторії, де виникає інтимна атмосфера, що вимагає безпосередно-сті і відвертості. Якщо в масових аудиторіях, вважає вчений, бажано мати текст виступу, то в невеликих – краще від нього відмовитися. Він пише: “Той, хто сліпо підкоряється рукопису, може бути хорошим “читачем”, проте ніколи не буде хорошим оратором. Слухач чекає від оратора не читання завчасно підготовленого тексту, а переконливих роздумів, він пробачить ораторові, якщо той у своїй імпровізації іноді погрішить проти правил граматики”[62, 7].

Усна мова не може повністю замінюватися письмовою мовою. Про різне сприйняття усної та письмової мови досить точно писав І.Андронников у статті “Слово написане та сказане”:

“Якщо хлопець вийде на побачення з коханою і прочитає їй освідчення в коханні з папірця, вона його засміє. Між тим, та ж записка, послана поштою, може її розчулити. Якщо вчитель читає текст свого уроку з книжки, авторитету в цього вчителя немає. Якщо агітатор користується весь час шпаргалкою, наперед відомо – такий нікого не загітує. Якщо людина почне в суді давати свідчення з папірця, цим свідченням ніхто не повірить. Поганим лектором вважається той, хто читає, уткнувшись носом у рукопис. Проте надрукований текст цієї лекції може виявитися цікавим. І стає зрозумілим, що лекція нецікава не тому, що беззмістовна, а тому, що письмова мова замінила на кафедрі живу усну мову.

У чому тут справа? Справа в тому, що написаний текст є посередником між людьми, коли неможливе живе спілкування. У такому випадку текст виступає як представник автора. Але якщо автор присутній і може говорити сам, текст у спілкуванні стає перешкодою” [12, 84-85].

З іншого боку, як правило, не приносить успіху спроба відтворити по пам’яті текст промови. Зазначають, що неефективність такого способу пов’язана з тим, що в промовця стає помітною певна скованість, викликана тим, що процес пригадування гальмує мовну діяльність. На аудиторію переконливо діє тільки безпосередня діяльність мислення, яка залучає слухачів до творчого процесу. Х.Кюн радить: “Той, хто хоче встановити зі слухачами міцний контакт, повинен кожного разу перевіряти свої думки, навіть якщо вони були заздалегідь зафіксовані. Промова повинна мати вигляд не пасивного пригадування уже готових думок, а активного формування ідей, що обговорюються, а це, зрозуміло, можливо лише у випадку імпровізації” [62, 7].

Імпровізація також передбачає наявність тексту, проте оратор до нього не прикований, він йому тільки допомагає не втрачати думки і послідовно її викладати. Коли використовується цей спосіб виступу, то природними є прислів’я, гумор, іронія. Але це дуже небезпечні засоби, їх треба ретельно дозувати. Що стосується цитат і чисел, то треба мати на увазі: перші (особливо довгі цитати) швидко втомлюють слухачів, а другі – створюють лише видимість вирішення проблеми.

Виступаючи публічно, треба пам’ятати, що слухачі – живі люди, яким властива фізична втома, відсутність чи втрата інтересу до предмета виступу та промовця. Аналізуючи цю проблему, науковці дійшли висновку, що рівень уваги аудиторії змінюється протягом 40 хвилин. Спочатку він високий, потім у перші 10 хвилин знижується повільно, потім швидше, доки не досягне найнижчого рівня (приблизно через 30 хв.). Потім знову різко піднімається і в останні 5 хвилин він знову високий.

На основі цього можна зробити кілька висновків:

• Коротший відрізок часу – 25-30 хвилин – має відповід- но більший відсоток уваги.

• Те, що аудиторії варто запам’ятати, треба говорити на початку або наприкінці виступу.

• Після перших 10 хвилин і до початку зростання уваги треба застосовувати засоби активізації уваги.

Під час публічного виступу до оратора дуже часто звертаються з запитаннями слухачі. Ця форма зворотного зв’язку має певні складності для промовця. Запитання можуть бути різними.³⁴ Залежно від їх особливостей може бути різна реакція на запитання того, хто виступав.

Запитання -- приховане заперечення (чому така висока ціна? чому керівник так рідко зустрічається з персоналом? тощо). У цих умовах Е.Джей радить:

не ставати в оборонну позицію, не вступати в суперечку, відкласти запитання на потім сформулювати запитання для себе, згадати про вигідну сторону справи.

Допитливе запитання – прохання навести цифри, факти, джерела інформації, висловити точку зору або оцінити подію чи факт. Вони призначені для перевірки знань промовця та його досвіду. Золоте правило тут – не блефувати і не намагатися приховати своє незнання. Якщо ви не знаєте, пообіцяйте з’ясувати це і повернутися до запитання пізніше.

Запитання-демонстрація – запитання, що супроводжується роз’ясненням думки та позиції того, хто ставить запитання. Дуже часто реальним мотивом такого запитання є бажання показати свою поінформованість. Ніщо не зробить цю людину щасливішою, ніж похвала публічна, не бійтеся сказати їй, яка вона розумна. Е.Джей пропонує таку відповідь: “Ви маєте рацію. Я не згадав про це тільки тому, що для більшості людей це занадто складно технічно, але, як ви розумієте, це не зашкодить виступу”.

Запитання-виклик. Такі запитання виникають тоді, коли оратор висловлює певне твердження, що посягає на галузь знань одного із слухачів. Найкраще – миттєво відступити, зберігаючи гідність, повернути йому повні територіальні права в його володіннях і, можливо, запитати в нього поради.

Оборонне запитання – запитання, що є спробою захиститися. Щось із того, що промовець пропонує, може торкатися інтересів когось із слухачів. Радять поставити зустрічне запитання цій людині і примусити її розговоритися.