9.5. Навчально-виховні аспекти християнської екологічної етики

Сучасна екологічна етика знаходить свого покровителя в особі св. Франциска з Асизу (1182-1226 рр.), який намагався ослабити монархічну владу людей над тваринами і встановити демократію стосовно всіх Божих створінь. Після св. Франциска братство людей і тварин, братство природних сутностей вельми розширилося від брата-мурашки до брата-людини і до брата-вогню. У гімні “Слава Творцеві світу” св. Франциск прославляє Бога з такими братами людей, як Сонце, Місяць, Вітер, а також: “Слава Тобі, Господи, за землицю-сестру нашу і маму, що нас годує, вирощує і любить, що дає нам всім смачні овочі, барвисті квіти і зела цілющі”. Св. Франциск проповідував птахам і рибам, правда, у докір людям, які не хотіли приймати його проповіді. Проте св. Франциск не учив про трансміграцію душ і не проповідував пантеїзму. Його бачення природи і людини ґрунтувалося на своєрідному надприродному панпсихізмі як притаманного всім речам і створінням – живим і неживим, які прославляють Творця. Св. Фран­циск знав, що весь Всесвіт співає славу Творцю.

Найвеличніший революціонер духа в Західній історії св. Франциск відстоював альтернативний християнський погляд на природу і на місце в ній людини. Він намагався замінити ідею безмежного неблагоговійного панування людини над природою та її створіннями ідеєю рівності всіх тварин, всіх створінь, включаючи людину. Але європейська, як і вся світова цивілізація розгорталася іншими шляхами і керувалася іншими критеріями і принципами. Люди, діючи за схемою “мета – засіб – результат”, досягали значних успіхів, і загалом із переплетінням дій і звершень виплив той результат, якого ніхто не передбачав. Вплітаючись у зв’язки і структури природи, порушуючи біосферу Землі, яка має свій внутрішній законопорядок, людська діяльність набрала ворожого характеру і для природи, і для людини. Той факт, що доцільна раціональна діяльність людей, врешті-решт, створює небажане і до того ж загальне, глобальне ціле, свідчить про те, що бездуховна людина не сумісна з природою. Але тут є й інший план буття. Оскільки людина у своєму космологічному вимірі є частиною природи, народжується й існує в ній, то зазначена несумісність є розломом у надрах самої природи і свідчить про внутрішню суперечливість і нераціональність природного цілого. Розлом у надрах самої природи свідчить про те, що людина є істотою не лише природною, але й надприродною, тобто такою, яка не може бути виведена з одного лише природного буття. Оскільки це так, то нам необхідно пам’ятати про ті чотири виміри буття людини, які були окреслені в першому розділі.

У наш час, коли так швидко зростає роль духовних факторів у розвитку людини і життєдіяльності суспільства, навряд чи можливо аналізувати і розв’язувати питання екології, екологічної етики, не торкаючись так чи інакше питань екології духа, філософії духа і духовного пізнання. До цього кола проблем відносяться, передусім, питання екологічної етики, етичного пізнання загалом, екологічних функцій людського розуму і волі, свідомості та людської духовності. Залежність духовних концепцій людини від її власної природи, а також від стану навколишнього оточення стала очевидною. Прогресуюча руйнація навколишнього середовища є яскравим проявом порушення зв’язку між природними та духовними складовими людського буття.

З етико-пізнавальної точки зору як ніколи необхідний перегляд духовних якостей сучасної людини і всього людства. На часі необхідне філософсько-світоглядне й ноологічне з’ясування таких складових людської духовності, як мудрість, святість, здатність зрозуміти й оцінити різноманітні фрагменти нашого природного і космічного оточення, відчуття відповідальності й усвідомлення гріховності тих чи інших руйнівних дій і впливів на біосферу Землі. Відсутність страху і почуття гріховності за свої діяння треба кваліфікувати як одну з найбільших небезпек сучасності.

Розширене й узагальнене християнсько-етичне пізнання сприяє етико-екологічній свідомості, яка, у свою чергу, взаємопов’язана з поняттям “моральна свідомість”. Структура моральної або ж морально-духовної свідомості може бути осмислена на підставі принципу єдності та взаємозумовленості свідомості та творчо-вольової діяльності людини. Екологічна свідомість та екологічне мислення мають бути такими, щоб адекватно оцінювати ситуації природокористування, вміти звужувати цілі та визначати ті чи інші стратегії з урахуванням глобальних екологічних і технічних можливостей їх досягнення. Отже, необхідне формування і культивування любові до природи, дбайливого ставлення до неї, тобто тут має місце та частина духовно-культурної та культурно-світоглядної діяльності, яка називається екологічним вихованням і немислима без розгляду етичного, екологічного й етико-екологічного пізнання.

Ми є свідками дивовижного феномена проникнення християнського віровчення у різноманітні сфери сучасної науки. У наш час формується християнське соціальне вчення, яке є, по суті, науковим дороговказом до гармонійного розвитку людського суспільства, зокрема в такій болючій сфері, як взаємодія людського суспільства з природою. Як ми вже зазначали, наріжним каменем християнського екологічного вчення є теза про те, що Бог дав людям Землю, щоб вони своєю працею і духовно-розумним ставленням до життя панували над земною біосферою і по-господарськи користувалися її плодами. Наша праця на Землі повинна бути дисциплінованою і творчою, спрямованою на покращення як природного, так і людського середовища. Але, на жаль, люди охоплені споживацькими настроями й у нестримному і похапливому споживанні природних ресурсів пішли шляхом бездумного і бездуховного руйнування природного середовища. Люди у своїй гордині уявили, що можуть без будь-яких обмежень визискувати землю замість того, щоб на ній розумно жити, керуючи її біосферою. Люди забули про те, що Земля має надані їй Богом ресурси і призначення, які вони повинні усвідомити, не зловживаючи дарами Божими. Тобто фундаментальна моральна ідея “панування над природою” була грубо спотворена на Землі і, як зазначає Л. І. Василенко, у наш час мало хто захищає старі ідеї “панування над природою”, її “перетворення” та “керування” природними процесами. І це не випадково, оскільки саме з цими ідеями була пов’язана матеріально-технічна діяльність людей на Землі протягом ХХ століття, що губила природу і природне людське середовище.

Християнська екологічна етика повинна розглядати роль духовних факторів у розвитку людини і життєдіяльності суспільства. У рамках нового екологічного мислення нам необхідно по-справжньому оцінити ідею “панування над природою”. І тому в наш час навряд чи можна аналізувати і розв’язувати фундаментальні проблеми екології, не торкаючись так чи інакше питань екології духа, екології людської індивідуальності, тобто без розвиненої наукової дисципліни – християнської екологічної етики.

Ця етика в контексті християнсько-філософської ноології, тобто філософії духа і духовного пізнання повинна розглядати підвалини вчення про місце і роль духовно-розумної людини на Землі та в Космосі. Нещадна експлуатація природи (зовнішньої і своєї власної) людьми призводить до того, що людина збіднює себе біологічно, психологічно і духовно. Прогресуюча руйнація навколишнього середовища є безумовним проявом порушення фундаментальних етико-екологічних законів і норм, зв’язку між природними та духовними вимірами людського буття, про які згадувалося в першому розділі. Це порушення призвело до того, що зараз технічна цивілізація на Землі увійшла в критичний період свого розвитку, причому період вкрай небезпечний.

Нині йдеться про формування принципів нового антропоцентризму. Дійсно, якщо раніше навколишнє середовище людини трактувалося як певний безсистемний придаток соціуму, призначення якого – забезпечувати людські потреби та цілі, то в руслі неоантропоцентризму кожний значний фрагмент природи і біосфери є самоцінним. Такі доцільні, цілісні одиниці буття роблять свій необхідний внесок у гомеостаз біосфери і біосферних процесів.