7.6. Нові горизонти сучасної духовності й духовної культури

Криза людської цивілізації наприкінці ХХ ст. призвела до антропологічної катастрофи. Протистояти руйнівним силам видимого і невидимого світів може допомогти високий потенціал духовності, який завжди виступав як принцип і реалізація самовдосконалення, самозростання людини. Свідомість, самосвідомість, самопізнання, духовність – це фундаментальні сутності будь-якої справжньої філософії та будь-якої теорії пізнання. Духовність – це прорив до вищих цінностей, до інших розсудливих інстанцій конституювання особистості, її пізнання і самопізнання, її менталітету. Духовність – це глибинне внутрішнє звернення до того, що не досягається буденними справами, буденними мисленням; це досягнення того, що виходить за межі природного і соціально-психологічного порядку установлення соціуму та загальновідомих норм, правил життя і мислення. Духовність – це (за С. Б. Кримським) здатність трансформувати універсум зовнішнього буття у внутрішній світ особистості на етичній основі, здатність створити той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини, її свободи від жорсткої залежності перед ситуаціями, що постійно змінюються. Духовність, врешті-решт, приводить до своєрідної смислової, розсудливої космогонії, в якій споріднюється і поєднується образ світу з морально-духовними законами і нормами особистісного і суспільного життя.

Духовність не зводиться до душі, до чуттєво-душевної активності та діяльності. Душа – суб’єкт духовності, а не її самість. І тому духовність не підпадає під опозицію “суб’єктивне – об’єктивне”, а виступає як буття, націлене і кероване духом. Таке буття М. О. Бердяєв називав першожиттям, у якому органічно поєднуються духовні та матеріальні начала людини, її фундаментальні смислотворчі, творчо-вольові, життєвотворчі та пізнавальні здатності та прояви.

У цьому ракурсі буття є не лише фізичним чи соціальним існуванням, а благом, дарованим Богом. До такого буття, до такого Божественного першоджерела буття-екзистенції не можна прийти, а можна лише з нього вийти.

Міркуючи над універсальною філософією буття і мислення, легко піддатися магічному впливові минулого – минулої філософії, науки, минулих соціально-психологічних ідей, минулої психології та минулого життя. Нехтуючи ж цією минулою цілісністю, можна провалитися в порожнечу, в онтологічну і гносеологічну безодню. Отже, необхідно уникнути зачарування минулим. Треба вміти тверезо оцінювати вітчизняну і світову духовно-культурну спадщину. Однак слід знати і свій час. Необхідно усвідомлювати ту граничну ситуацію, яку американський соціолог Ф. Фукуяма назвав кінцем історії, велінням часу, екзистенціально-філософським осмисленням багатьох сучасних пограничних (в екзистенціальному смислі) ситуацій у культурі, мистецтві, філософії та науці. Необхідно зрозуміти жахливий відчай постісторичної свідомості, для якої немає “ні мистецтва, ні філософії” (Ф. Фукуяма). Українські співвітчизники намагаються знайти відповідь на сакраментальне питання про причини нашої все ще (або вже?) нездійсненої історії. У суспільно-політичній і культурологічній думці нашого сучасника переважає “трагедійна свідомість”, яка уникає нинішнього, сьогоднішнього, тут і саме зараз нагального.

Онтологічним підґрунтям трагедійної свідомості є нездійснення, нереалізованість великих історичних можливостей. Трагедійна свідомість, як і будь-яка інша суспільно-політична свідомість, проявляється в екзистенціально-філософському смислі, у своїй безпосередній і очевидній реальності, у всьому своєму відчаї на рівні окремого індивіда, окремої особистості. Виявляється, що трагедійна самосвідомість пронизує, передусім, філософське нерозвинуте, спрощене мислення нашого сучасника, якому пануюча ідеологія навіяла казку про простоту світу і життя, про простоту проблем людини та її пізнання.

Простота світу і простота можливостей його перетворення, його зміни – це головна засада колишньої комуністичної ідеології, позбавлена глибини й універсальності інтуїтивно-духовного сприйняття світу. У цій жахливій простоті заперечувався загальнолюдський духовний універсалізм, загальнолюдські та релігійні цінності.

Філософська думка має виявити нові універсальні пізнавальні зусилля, щоб подивитися на горизонти майбутнього і взяти на себе місію осмислення і переосмислення пережитого досвіду – історичного, соціально-психологічного, політичного тощо. Перегляд минулого в контексті нових умов історичного розвитку вимагає докорінної зміни концептуальних і методологічних основ нашої соціальної філософії. Ми зараз є спадкоємцями великої культурної, духовно-світоглядної та філософської традиції, процес прилучення до якої має бути творчо-вольовим і смислотворчим.