Розділ 9 морально-духовні аспекти людино-, природо- і богопізнання

9.1. Ноологічні передумови людинопізнання

У всій своїй християнсько-релігійній і філософській повноті проблема антропологічного знання була поставлена у ХХ ст. М. Бер­дя­євим у його праці “Про призначення людини (Досвід парадоксальної етики)”. З точки зору етичного, зокрема духовно-морального пізнання Бердяєв розглядав значущість будь-якої філософії, будь-якої теорії пізнання. Значною може бути лише та філософія, за Бердяєвим, у концептуальних засадах якої лежить морально-духовний досвід людей і людства. Така філософія не може бути однією лише інтелектуальною чи раціональною грою розуму, тому що справжня філософія пізнає буття з людини і через людину, знаходячи в людині розгадування смислу і сутності буття. У цьому аспекті філософія неодмінно стає філософією духа. А філософська антропологія й етична філософія стають центральною частиною філософії духа, яка принципово відрізняється від біологічного, соціологічного і психологічного вивчення людини. Тобто філософія духа – це нова галузь християнсько-філо­соф­сько­го духовного знання і пізнання, яку ми називаємо ноологією.

Головний принцип філософії духа (ноології) полягає в тому, що в ній суб’єкт і об’єкт пізнання співпадають. Тут пізнання починається з людини, через людину і для людини. У цьому духовно-етичному пізнанні й роз­кривається нам смисл життя; розкривається тоді, коли “Я” в собі, тобто в дусі, пізнаю дух і духовне. Тут для мене як суб’єкта немає об’єктивного пізнання, а є пізнання духа в собі, є пізнання смислу і водночас прилучення до смислу – смислу людського і боголюдського життя.

Конкретно-наукове пізнання (наука) відчужує людину від буття, відчужує від буття-пізнання, від буття людини, тому що пізнається буття поза людиною. Все пізнаване при цьому стає об’єктом, тобто відчуженим і таким, що протистоїть людині. У цьому сенсі навіть дослідження з історії філософії, з історії філософських ідей і принципів стають конкретно-науковим пізнанням. Історія філософії тоді стає справжньою філософією, коли світ філософських ідей для філософа стає його власним світом, власним внутрішнім духовно-пізнавальним досвідом. І лише тоді Я буду філософськи пізнавати ідеї та принципи життя і буття загалом, коли історико-філософські ідеї, ідеї Платона чи Гегеля, Соловйова чи Бердяєва стануть моїми власними ідеями, реалізуючи пізнання з людини, через людину і для людини. У цьому сенсі, за Бердяєвим, не може бути філософії про чужі ідеї. Тут може бути лише конкретно-наукове пізнання. Не може бути справжньої філософії про світ чужих ідей, чужих філософських істин, принципів, якщо ці істини не стали моїми власними, моїми духовними інтуїціями, тому що філософія – це вчення про персоналістичні та духовно-розумні, духовно-пізнавальні ідеї та принципи, вчення про дух людський, про пізнання духом духа.

В основі християнсько-філософської антропології лежить ідея про те, що світ – це частина людини, а не людина є частиною світу, тому що у людині як частині світу ніколи не могла б зародитися завзяте завдання пізнання світу, людського прагнення до пізнання таємниць видимого і невидимого світів.

Пізнання буття в людині та через людину не має нічого спільного з психологізмом, тому що психологізм означає замкненість у природному або ж соціально-об’єктивному світі. Психологічно або соціально-психологічно людина є малою частиною світу людей, світу людства. Але в ноологічному аспекті дивним і ненормальним було б забути, що філософ – це також людина, забути про те, що “Я” є трансцендентальною істотою, трансцендентальною духовною сутністю, забути про те, що Я є ноологічною людиною, що Я – людина духовна. У духовному світі все є активністю, духовною динамікою, динамікою життя-пі­знан­ня. Пізнання – це духовна активність у бутті.