- •Розділ 1 душевно-духовний світ людини
- •1.1. Поняття “душа” і “дух”
- •1.2. Філософське поняття “духовність”
- •1.3. Духовне виробництво і суспільна свідомість
- •1.4. Духовна творчість і суспільство
- •1.5. Проблема відношення духа, душі та тіла
- •1.6. Діяльність духа-душі-тіла у самозміні людиною себе
- •1.7. Духовно-пізнавальні здатності людини
- •1.7.1. Уява-інтуїція-розум – ноологічна тріада духовно-розумного пізнання
- •1.7.2. Віра-совість-воля – ноологічна тріада морально-духовного життя і пізнання людини
- •1.7.3. Любов-радість-надія – ноологічна тріада естетичного переживання та духовно-естетичного пізнання людини
- •Розділ 2 душевно-духовні засади свідомості й особистісного пізнання
- •2.1. Структура свідомості людини
- •2.2. Тріадна активність підсвідомості-свідомості-надсвідомості у структурі мислення і пізнання людини
- •2.3. Духовно-культурний характер людського пізнання
- •Розділ 3 формування духовного світу особистості у процесі наукового та релігійного пізнання
- •3.1. Природопізнання
- •3.2. Людинопізнання
- •3.3. Богопізнання
- •3.4. Ноологічні засади формування духовного світу особистості
- •3.5. Ноологічні особливості раціональності людського пізнання
- •3.6. Ноологічні засади формування морально-духовної особистості
- •3.7. Тріадна активність любові-радості-надії у духовному світі особистості. Естетичність природо-, людино- і богопізнання
- •Розділ 4 духовно-розумні та морально-духовні засади спілкування людини з людиною
- •4.1. Міжособистісне спілкування і його роль у житті та пізнанні людини
- •4.2. Тріадна активність міжособистісної зустрічі, одкровення і спілкування
- •4.3. Морально-духовна культура спілкування
- •4.4. Рідна мова – засіб спілкування
- •Розділ 5 людина і культура
- •5.1. Матеріальна та духовна культура людства
- •5.2. Структура культури
- •5.2.1. Матеріальна складова культури
- •5.2.2. Духовна культура суспільства
- •5.3. Українознавство як феномен самопізнання і духовно-культурного відродження української нації
- •5.4. Українознавство як історична наука
- •Розділ 6 культура і цивілізація
- •6.1. Проблеми культури і цивілізації
- •6.2. Філософські засади культурологічних концепцій о. Шпенглера і а. Тойнбі
- •6.2.1. Локальність культур та ідея прогресу в культурологічній теорії о. Шпенглера
- •6.2.2. Циклічний шлях розвитку цивілізації за а. Тойнбі
- •6.3. Суспільство і культура
- •6.4. Призначення культури. Функції культури у духовному житті суспільства
- •Розділ 7 становище людини як духовної істоти у структурі всесвіту
- •7.1. Людина і природа
- •7.2. Сучасна наукова картина світу
- •7.3. Ноологічна діалектика природи
- •7.4. Людина у природному довкіллі
- •7.5. Сучасна наукова картина світу і проблема людини
- •7.6. Нові горизонти сучасної духовності й духовної культури
- •7.7. Ноологічний універсалізм духовного і природничонаукового пізнання
- •7.8. Ноологічна синергетика і нелінійне мислення
- •Розділ 8 морально-духовні аспекти християнсько-філософської антропології та сучасне природознавство
- •8.1. Ноологічна цілісність людини як образу і подоби Божої
- •8.2. Ноологічні аспекти християнсько-філософської антропології
- •8.3. Ноологічна творчо-діяльнісна модель пізнання і смислотворча активність людини
- •8.4. Ноологічне цілепокладання творчо-діяльнісного пізнання людини
- •Розділ 9 морально-духовні аспекти людино-, природо- і богопізнання
- •9.1. Ноологічні передумови людинопізнання
- •9.2. Ноологічні засади християнської етики
- •9.3. Ноологічні передумови узагальненої християнської етики
- •9.4. Ноологічні принципи розбудови техносфери й обмеження технократизму
- •9.5. Навчально-виховні аспекти християнської екологічної етики
- •9.6. Ноологічні аспекти гуманізації техносфери і подолання технократизму
- •Розділ 10 екологічна етика та її роль у формуванні духовного світу особистості
- •10.1. Предмет екологічної етики
- •10.2. Людина в техногенному середовищі
- •10.3. Ноологічні засади етико-екологічного виховання особистості
- •Висновки
- •Література
8.4. Ноологічне цілепокладання творчо-діяльнісного пізнання людини
З категорією “практика” пов’язане поняття “цілепокладання”, яке виражає смислоутворювальний зміст практики, що полягає у формуванні цілі як суб’єктивно-ідеального образу бажаного (цілеформування) і втіленні її в об’єктивно-реальному результаті діяльності (цілереалізація). Свідомим формуванням цілей людини, розробкою програм дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, створенням засобів праці людська діяльність вказує на духовно-розумні засади практики. Цілепокладання, як бачимо, є найвищим виявом активності свідомості людини, виявом її вільної волі, її віри та надії.
Філософське дослідження категорії “цілепокладання” свідчить, що феномен цілепокладання занадто раціоналізувався, а тому не розглядалися явні та неявні аспекти цілепокладання, які не існують у чистому вигляді. А тому в ноологічному аспекті можна говорити про неявні та явні компоненти або характеристики цілепокладання. Існують різні прояви неявного цілепокладання. Сама модель цілепокладальної діяльності існує у вигляді неявної передумови пізнавального акту. Потреби, мотиви, надії діяльності людей також можуть не завжди усвідомлюватися. Але будь-яке неявне цілепокладання передує явному. Взаємозв’язок явних і неявних компонентів цілепокладання особливо проявляється в науковому пізнанні та безпосередньо стосується творчо-діяльнісної моделі пізнання. Дійсно, наукове пізнання є видом людської діяльності та як таке безумовно характеризується цілепокладанням. З іншого боку, мета не може бути виведена з наукової діяльності (бо доцільний процес не може підпорядковуватися тому, чого немає в дійсності), тому що твориться волею і надією вільного людського духа. А тому в науковому пізнанні слід уникати надмірної раціоналізації цілепокладання. Вчений, як правило, переслідує певну конкретну мету, причому вона може й не усвідомлюватися досить чітко. Часто наукове дослідження ведеться методом “проб і помилок”; інколи відкриття здійснюється випадково. У цьому полягають характерні риси творчо-діяльнісної моделі пізнання.
У реальному науковому дослідженні завжди виникають “побічні” результати, які неможливо передбачити і які перебувають на периферії свідомості. Окрім цього, у реальному процесі наукового пізнання його результат диференціюється. Це свідчить про те, що традиційне визначення мети наукового пізнання як осягнення істини є не досить новим, тому що не всі цілі наукового пізнання спрямовані на пошук істини.
Із наведених міркувань випливає висновок про евристичність парадигми людської діяльності, в якій воля і надія людини стають важливими факторами пізнання, важливими чинниками модально-діяльнісної моделі пізнання. На прикладі цієї моделі пізнання ми чітко усвідомлюємо сутність пізнання творчо-вольового процесу як творчості, як пошуку і творення нового, нових смислів і навіть нової реальності. “Пізнання є творчість, – наголошував Бердяєв, – і такі його витоки й вершини. Але пізнання – це також і важка праця. Пізнання пов’язане з соціальними формами праці”. Цей соціально-діяльнісний аспект людського пізнання (і не лише наукового, але й духовного) ще недостатньо виявлений епістемологією. Нам потрібно усвідомити, що через пізнання долається розірваність світу, пов’язана з простором і часом. В умовах нашого світу гріхопадіння в пізнанні людина може перенестися в далеке минуле, у простори Космосу.
Пізнання у викладеному нами аспекті є подоланням людської відокремленості та самотності, вихід до іншого Я, вихід до світу і до Бога. Подолання самотності завжди є трансцендуванням і самотрансцендуванням; у пізнанні є людський і божественний елемент. І людині потрібно прагнути до радісного боголюдського персоналізму в пізнанні. Тут ми підійшли до релігійного аспекту модально-діяльнісної моделі пізнання. Самотність окремої людини, моя самотність долається тому, що є Бог, у якому і завдяки якому ми усвідомлюємо повноту і смисл власного існування. Тут реалізується діяльнісний аспект богопізнання.