7.7. Ноологічний універсалізм духовного і природничонаукового пізнання

Слово “універсум” визначається як філософський термін для позначення об’єктивного змісту як цілісності. Ми будемо розуміти під поняттям “універсум” філософську категорію, приєднуючись до тих філософів, які вважають, що найзагальнішим завданням філософії є пізнання універсуму, тобто того, що є, всього видимого і невидимого. Прагнення охопити своїм розумом Універсум було і залишається глибинною інтенцією людського духа, тематизуючись у філософсько-методо­ло­гіч­но­му і логіко-гносеологічному принципі універсалізму.

Сьогодні універсалізм природничонаукового пізнання у всіх його вимірах (світоглядний, суспільно-історичний, міжнародний тощо) не піддається сумніву, а сприймається як факт. У гуманітарних науках становище складніше. Універсальність тут залишається ще значною мірою програмою, але й тут вона поступово стає фактом.

Для реалізації програми універсалізації гуманітарного пізнання необхідний більш детальний аналіз принципу універсалізму, його світоглядних і теоретико-пізнавальних вимірів і контекстів. Розглянемо спочатку теоретико-пізнавальний універсалізм людської свідомості та мислення.

Універсальною формою реалізації самосвідомості людини виступає світогляд як фундаментальна інтегративна ноологічна цілісність розуму і волі, уяви, віри, чуття, інтелекту і дії. Нас буде цікавити, передусім, науково-філософський світогляд, у якому наявні різноманітні шари і рівні, серед яких можна виділити емоційно-вольовий (світовідчуття) і пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння). У світогляді взасадничуються розуміння й осягнення світу природи, Космосу, а також глибинні підвалини і норми морально-духовного життя людини. Фундаментальні світоглядні принципи виражають сутність і мислення, єдність усього сущого у світі природи і Космосу, а також місце, значення і роль людини у Всесвіті, який постійно еволюціонує.

Принцип соціально-історичного еволюціонізму глибоко досліджується в українській соціальній філософії. Українські мислителі обґрунтували низку самостійних, оригінальних і непересічних ідей, серед яких проаналізовано зв’язки соціального і національного аспектів прогресу, державної самостійності та федералізму, правової держави і демократії тощо. Особливо плідним щодо цього були ХІХ і перша чверть ХХ століття. Найповніше втілення концепція соціального прогресу знайшла у науковій творчості І. Я. Франка (особливо у працях “Мислі об еволюції в історії людства” і “Що таке поступ?”). Соціально-історичний прогрес аналізувався І. Франком у контексті загальної теорії еволюції з виявленням специфічності розвитку природи та суспільства. Знання еволюції того чи іншого фрагменту Універсуму допомагає більш глибокому пізнанню еволюції людського суспільства.

Окремого дослідження заслуговує тема світоглядного універсалізму української духовної-культурної та філософської думки. Світоглядний універсалізм є головною рисою української ментальності, для якої характерне неприйняття звуженого, абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Тут виробився своєрідний тип філософствування, що відрізняється не предметом (ним завжди є універсальне, всезагальне), а суб’єктом пізнання, для якого характерні єдність, універсалізм морально-духовного і гносеологічного. Глибинне екзистенціально-філософське відкриття з його універсальною спрямованістю на буття-мислення, мислення-життя передавалося від одного покоління українських мислителів до другого.

Українська філософсько-світоглядна думка не оминала жодного з фундаментальних філософських питань, досліджуючи найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення, закони буття, всезагальні закономірності взаємодії людини з навколишнім середовищем, з’ясовуючи проблеми релігії, науки, мистецтва тощо. Одна лише українська поезія наповнена глибинним творчо-вольовим осмисленням природи і людини, виявленням глибинних душевних переживань, переходів через різноманітні граничні ситуації екзистенціально-філософського смислу, розкриттям і з’ясуванням роботи уяви-інтуїції-розуму, підсвідомості, де, окрім логічного мислення, точніше абстрактно-понятій­но­го, діють і інші чинники, які не підлягають безпосередньому контролю свідомості. Тут відбуваються несподівані стрибки розуму й уяви, діють екстралогічні інформаційно-енергетичні чинники, керовані уявою-інтуїцією, совістю, любов’ю та розумом людини. Смислотворення і передача художньої, морально-естетичної світлоносної інформації зумовлені складними і вічно для нас (людей) неприступними творчо-вольо­ви­ми здатностями людини-творця.

Універсалізм – веління часу. І нам належить відкрити для себе і для світу українські національні шедеври універсалізму, долаючи навіяну нам меншовартість і провінціалізм у всіх сферах духовної культури. Українська філософсько-світоглядна культура увійшла у плоть і кров нашого національного суспільного буття, нашої ментальності, визначаючи зв’язок людини і світу, впливаючи на різні зразки поведінки, уподобань і переконань.

Національна духовна традиція своїм могутнім потоком захоплювала наших співвітчизників, спонукаючи їх думати і діяти у своєму національному руслі. Світоглядні ідеї, образи, уявлення залишали свій слід у культурі не лише у вигляді філософських трактатів, але й у вигляді різноманітних продуктів смислотворчої та творчо-вольової активності та діяльності нашого народу. Тут перед сучасними дослідниками постає завдання виокремити філософсько-світоглядні та духовно-культурні мотиви в уявленнях, переживаннях, світобаченнях, які далеко не завжди усвідомлюються людьми, але позначаються на характері їхньої діяльності та її результатах. Це пам’ятки матеріальної культури, політичні програми, релігійні вірування, наукові концепції, твори художньої літератури, мистецтва та ін.

Можна поставити запитання: Чому класична або трактатно-натура­лі­стич­на гносеологія зі своїм прагненням до всезагального, універсального охоплення буття і мислення виключила зі свого предметного кола цілі шари екзистенціально-філософських проблем і таємниць, проблем людського духа і волі, таких, наприклад, як свобода творчо-вольової пізнавальної спрямованості людини в тому чи іншому духовно-куль­тур­но­му середовищі? Або ж: Які зміни відбуваються в людині в залежності від її творчо-вольових пізнавальних зусиль і активностей? Чому творчо-вольова духовна активність людини у бутті, що приводить до виникнення концепції сутнісних сил людини з відчутними наслідками в предметному світі культури, не були предметом класичної гносеології? Вірогідно, висновок може бути таким: недооцінка і недостатнє розуміння творчо-вольової активності людини, її божественної свободи, її покликання до творчості, до вільного волевиявлення. Ці питання у всій своїй грандіозності були вперше поставлені у бердяєвській філософії свободи. Що ж стосується класичної гносеології, то вона була зачарована ідеєю незмінюваності та досконалості природного реального порядку світобудови і принципами ідеального порядку абстрактно-поня­тій­ного мислення. Рафінований, холодний раціоналізм відкинув ідею історичності, еволюціонізму, творчого дерзання людини і людства, тобто ті ідеї, які були усвідомлені та тією чи іншою мірою виражені й розвинуті першими християнськими мислителями.

Основними питаннями узагальненої ноологічної теорії пізнання є питання про те, хто пізнає і якою є його приналежність до того чи іншого рівня буття. У нас мова йде про людське пізнання, про його сфери і межі. У зв’язку з цим М. О. Бердяєв зазначав, що теорія пізнання повинна стати філософською антропологією, вченням про людину, а не вченням про абстрактну трансцендентальну свідомість чи про абстрактного гносеологічного суб’єкта. Глибинну екзистенціальну сутність пізнання людини можна виразити в категоріях “екзистенція-буття”, “пізнання-буття”, “буття-мислення”. Людина первісно включена в буття-пізнання і є буттям-пізнанням, яке пізнає саме себе. Пізнання здійснюється в бутті екзистенції, стаючи внутрішньою подією буття, зміною буття, становленням нового буття. Пізнання, як зазначав Бердяєв, є внутрішнім світлом у бутті, духовною активністю в бутті.

Необхідність з’ясування духовно-космічного універсалізму людського духа й мислення постає в наш час у зв’язку з розробкою проблематики універсального еволюціонізму, пов’язаного з переходом до надцивілізації через удосконалення біо- і техносфери Землі.

З появою людини розумної на Землі, поряд із біосферою, з’яв­ля­ється антропосфера, шедеврами якої є людина розумна і людина духовна. Перший прихід на Землю Ісуса Христа як Боголюдини започаткував еволюцію Боголюдства. Творчо-вольовий смисл людства прагне до універсального Божественного Смислу, а Смисл Бога – до глибинно трансцендентного й особистісного, укорінюється в людстві, яке еволюціонує. Відродження окремих особистостей здійснюється через прийняття відкупної Жертви Ісуса Христа і визнання Його як Сина Божого і Спасителя людства.

Більшість мислячих людей у наш час усвідомлює, що людство наблизилося до такого етапу розвитку, коли доля людини, доля біосфери, стан навколишнього і довколоземного космічного простору залежить від подальшої розумної чи нерозумної діяльності людей у межах усієї Землі. Людям треба зрозуміти й осмислити, що від їх розуму, духовності, моральності й усвідомлення всеєдності залежить майбутнє людства.

Розглянуті нами фрагменти універсалізму людської свідомості та мислення свідчать про універсальність людини як духовної істоти. Ця універсальність проявляється у творчо-вольовій цілеспрямованості людини при духовно-практичному освоєнні світу. Універсальність людини – це ідеальний світоглядний і соціально-психологічний регулятив людської життєдіяльності та життєтворчості.

Людина, будучи одночасно космо-природною і надприродною істотою, лише в суспільстві здатна реалізувати свій духовно-космічний потенціал, поєднуючи в собі творчо-вольову активність і ноологічну смислотворчу свідомість. Усвідомлення універсальних природних і надприродних творчо-вольових і смислотворчих здатностей і потенцій духовної людини стає категоричним імперативом для всього людства.