7.3. Ноологічна діалектика природи

Через духовне начало, духовний світ особистості, свою ноосферу людина лише частково підкорена природі. Але якби людина була виключно природною істотою, то її смерть не містила б у собі нічого трагічного, тому що трагічною є лише смерть духовно безсмертної істоти – істоти, яка спрямовується у Вічне Божественне Тепер. Слід наголосити, що лише через свою космічну тілесність, тобто зовнішнє єство як природно-космічний об’єкт, людина є частиною природи. Із середин, зі своєї духовно-душевної ноосфери, тобто зі сфери духа, людина не включає в себе космічну природність. А тому становище людини в Космосі є двоїстим, дуалістичним. Людина, з одного боку, залежна від природи, часто стає рабом природи, з іншого боку, людина – володар природи, володар своєї тілесності (соматичності), володар свого природного оточення. На цій підставі можемо відзначити, що центральне становище людини у природі земного світу визначається не лише космологічно, а й ноологічно, тобто це становище зумовлене духом людини, її боголюдською сутністю. Отже, ми підійшли до фундаментальної ноологічної дихотомії духа і природи, духа і тіла, ноосфери і космосфери.

У цьому контексті зазначимо, що дух не є реальність, не є буття у тому смислі, в якому визнається реальність і буття природи. Це протиставлення визначається категоріями свободи і необхідності, творчо-вольового саможиття і пасивного, детермінованого функціонування безмежних матеріально-енергетичних і енерго-інформаційних утворень і систем природи, Космосу, Всесвіту. Розкриття глибини природи, природно-космічного універсуму можливе лише в дусі, лише у світлі розуміння природного світу (Космосу) як творіння Духа Божого, як символу Божественної Активності, як прояву Божественної Істини-Блага-Краси. Розуміння духовного світу, зокрема духовного світу особистості, передбачає, насамперед, відмежування його від світу природного, подолання будь-якого змішування природного і духовного у з’ясованому нами смислі. У духовному житті немає протилежності між одиничним і множинним. Це положення можна проілюструвати євангельськими словами Ісуса Христа: “Я в Отці Моєму, а ви в Мені, і Я у вас. Хто заповіді мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю його, і об’явлюсь йому Сам” [Йоанн, 14:20-21]. Як бачимо, єдине у духовному світі не протистоїть множинному як зовнішня для нього реальність, а проникає, споріднює множинне і створює його життя. Протилежність єдиного і множинного у природному світі, його принципова відокремленість, суперечливість одного до другого взасадничує матеріально-енергетичну структуру Космосу, структуру простору-часу, уможливлюючи тим самим нам життя у світі гріхопадіння, тобто у світі, що відпав від Бога. У сучасному природознавстві природна дійсність, фізична реальність підлягає найточнішим закономірностям, які ми успішно пізнаємо і використовуємо у духовно-прак­тич­ному освоєнні світу. А тому в нашому духовному житті, у духовному досвіді нам дані дві природи: земна і небесна, людська і Божа. Наше духовне життя, духовний світ особистості є сферою зустрічі, сферою поєднання цих двох природ. І саме у глибинах ноосфери людини, тобто у глибинах людського духовного життя-пізнання, твориться велика боголюдська містерія стосунків Бога і людини через Сина Божого і Сина Людського Ісуса Христа. Духовне життя і духовне пізнання не реалізується на Землі без Бога, однією лише людською природою. Якість духовного життя і пізнання, формування духовного світу особистості вимірюється піднесенням людського та боголюдського. Людина, занурена лише у свою власну природу, була б позбавлена духовного життя. З іншого боку, якби існувала лише одна божественна духовна природа, якби не було для Бога Його іншого, то не було б першофеномена духовного життя людини. У контексті християнської духовності не знімається і не заперечується людська особистість, тобто не зникає у безмежній єдності та цілісності. Дві сутності, два буття або, образно кажучи, дві природи – Бог і людина – залишаються у глибині духовного життя.

Основна відмінність і протиставлення духа й матерії, духа та природи як різноякісних реальностей, різноякісних порядків (планів буття) зовсім не означає заперечення Космосу, відокремлення духовної людини від життя космічного. Космос, Божа Світобудова, божественний світ, божественна природа лише і можуть по-справжньому розкритися у духовному досвіді людини, в її духовному житті-пізнанні. Лише людина як духовна істота, як надприродний, надчасовий і надпросторовий дух може по-справжньому зустрітися з Космосом. А це означає, що конкретна духовність вміщує в себе всю повноту космічного життя, всі ієрархічні ступені Космосу. У внутрішньому духовному світі особистості людини розкривається для нас Космос у всій своїй красі. У зовнішньому, природному світі для замкненої природної людини Космос представляється як зовнішній людині, чужий, непроникливий, як природа, що вивчається фізико-математичним природознавством.

Але споглядання краси і гармонії у природі є вже прерогативою духовної людини, по суті, її духовним досвідом. Любов до природи, до мінерального, рослинного і тваринного царств Землі є великим ноологічним досвідом людини. Наша ноосфера поєднує людське і божественне, тобто є боголюдською ноосферою. На цій основі в духовне життя-пізнання людини входить уся етична й естетична краса культури. Але лише у справжньому духовному відродженні людини розкривається сутність земного, космічного життя.