6.4. Призначення культури. Функції культури у духовному житті суспільства

Культура історично сформувалась як спосіб духовного освоєння дійсності, як духовне виробництво. Культура характеризується, передусім, здатністю створювати, зберігати і транслювати духовні цінності різних форм і типів. Головна функція культури – зберігати і відтворювати сукупний духовний досвід людства, передавати його з покоління в покоління і збагачувати. Для виконання цих завдань виникли різні форми і способи духовної діяльності, які поступово набули самостійного статусу і в сучасній культурі існують уже як інститути культури.

Культура перетворилася у складне за діяльністю, різноманітне за формами духовне утворення. Сюди входять, як зазначалося вище, моральність, релігія, мистецтво, наука, філософія, ідеологія, політика, міф, світогляд тощо. Складна взаємодія різних систем цінностей утворює цілісну тканину культури. Розвиток процесів суспільного розподілу праці приводив до того, що ці форми духовної діяльності все глибше диференціювалися і спеціалізувалися. У розвиненій культурі вони перетворилися у відносно самостійні сфери діяльності та знайшли статус самостійних інститутів культури.

Кожний із таких інститутів володіє специфічною системою методів, певним типом цінностей і своїми культуротворчими функціями. Зрозуміло, що художні цінності та художня діяльність істотно відрізняються, наприклад, від наукової діяльності, хоч вони є лише різними способами духовного освоєння навколишнього світу, засобами виробництва різних духовних цінностей.

Однак, узагальнюючи, можна говорити про деякі загальні функції культур. Передусім, це створення і накопичення духовних цінностей. Культура поступово гармонізує різноманітні цінності та створює цілісний простір духовного багатства людства. Далі духовні цінності випробовуються у масовій діяльності людей, чим встановлюється нормативна сутність культури. Вона здійснює нормативізацію дій, засобів і мети людської життєдіяльності. Практичне використання норм культури дозволяє розкрити їх значення й ефективність. Культура здатна реалізувати оціночну функцію. Вона поділяє дії людини на позитивні та негативні, витончені та грубі, гуманні та нелюдські, прогресивні або консервативні тощо. Культура створює методи і критерії оцінки дій людини і таким чином формує режим регламентованої поведінки людини. Окрім цього, культура, формуючи еталонні цінності, виробляє ідеали, які виконують роль стимулів для формування і відбору цілей у життєдіяльності людини. Культура виконує функцію цілепокладання, типізує цілі, розробляє їх зміст і робить надбанням суспільства.

Практична робота щодо досягнення цілей, їх реалізації та втілення в життя вимагає від людини знань і вмінь, причому знань не лише спеціально наукових, тобто в основному технократичних, але і знань гуманітарних, отже, етично-духовних.

Тому наступна функція культури – пізнавальна у широкому значенні слова. Культура здійснює різні форми пізнання – художнє, релігійне, етичне тощо. Основним результатом пізнавального ставлення до навколишнього світу в культурі є встановлення змісту цінностей або явищ природи, які стали об’єктом культури. Змістотворча функція культури здійснюється за допомогою різних творчих прийомів, особливих для кожного виду духовної діяльності, мов і знаків, специфічного набору символів і образів, понять та ідей. Створюючи духовні цінності, культура створює певну систему комунікацій, яка повинна забезпечити обмін і взаємодію учасників культурного процесу. Культура забезпечує взаємодію людей через цінності, інтегрує суспільство, підтримує і розвиває його цілісність, тим самим здійснюючи соціалізацію людини, постійно пропонуючи їй норми, зразки й алгоритми життєдіяльності, відмінні від поведінки тварин.

Таким чином, культура виводить людину зі світу тваринного у світ “homo sapiens” – людини розумної, що усвідомлює своє суспільно-соціальне призначення. Вона здатна виконати роль суспільної па­м’я­ті, створюючи засоби збереження і накопичення досвіду духовної діяльності людини. Завдяки цьому стає можливим формування глибинних підсвідомо діючих алгоритмів культурної поведінки людини – зразків поведінки на психофізіологічному рівні.

І, нарешті, рекреативна функція культури, яка полягає у створенні засобів і установ, де людина отримує можливість відновлювати свої духовні сили, оновлювати і приводити в норму свій духовний потенціал, провести своєрідну профілактику свого духовного стану, те, що звичайно називається “очищенням душі”. Це можна робити в театрі, а можна і в храмі або на карнавалі. У відкритій культурі людина вільна у своєму виборі, тому їй доступні всі форми і функції культури.

Нарівні з дією на природу, культура впливає на хід історії людства, де вона взаємодіє з суспільством, з соціумом. Культура є продуктом творчої діяльності людини. Але в історію людства входить і руйнівна діяльність людини, наприклад, війни, виникнення яких завжди супроводиться руйнуванням культури. Історія, таким чином, включає всі види життєдіяльності людини – конструктивні та деструктивні, прогресивні та регресивні. Тому не існує тотожності між розвитком культури й історією суспільства. Однак, вірно і те, що культура виявляє себе в історії суспільства і поза цим вона є незбагненною та неможливою. Значення і зміст культури неможливо зрозуміти, якщо розглядати явища культури поза конкретними історичними рамками, тобто абстрактно. Суть історичного процесу, конкретної стадії у розвитку суспільства є контекстом, відносно якого виявляється конкретне значення цінностей культури.

Багато дослідників вважає, що культура виникла, передусім, під впливом суспільних запитів і потреб. Суспільство вимагало закріплення і передачі духовних цінностей, які поза суспільними формами життєдіяльності людини могли бути втрачені. Суспільство, таким чином, надало процесу творення цінностей стійкого і послідовного характеру. У суспільстві стало можливим накопичення цінностей, культура стала набувати кумулятивного характеру розвитку. Крім того, суспільство створило можливості для публічного створення і використання цінностей, що привело до можливості більш швидкого їх розуміння й апробування іншими членами суспільства.

Таким чином, суспільство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру і конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби в тиражуванні та репродукуванні цінностей, що, у свою чергу, перетворюється у процеси відтворення культури. Зрозуміло, що поза суспільними формами життя ці особливості в розвитку культури були б неможливі.

Розвиток інтересів і потреб особистості може стимулювати зміну цінностей культури, тоді вони зазнають реформування або навіть заміни. Суспільство в цій ситуації може відігравати роль як стимулюючого, так і гальмуючого чинників. Загалом тут можливі три типові ситуації. Перша, коли суспільство менш динамічне і менш відкрите, ніж культура. Культура буде пропонувати цінності, опозиційні за змістом, а суспільство не буде їх сприймати. За цих умов стримується прогресивний розвиток культури, суспільство догматизує цінності, виникають несприятливі умови для розвитку особистості. Можлива і зворотна ситуація, коли суспільство внаслідок політичних або соціальних потрясінь змінюється, а культура не встигає з оновленням норм і цінностей. Для розвитку особистості знову відсутні оптимальні умови. І, нарешті, можлива гармонійна, збалансована зміна суспільства і культури. У цих умовах можливий конструктивний і гармонійний розвиток особистості.

У розвиненому суспільстві людина прагне діяти на основі єдності, цілісності та тотожності свого “Я”. Європейська культура завжди надавала особистості якість безумовності, незалежності від інших регулятивів суспільства, стійкості та цілісності особистого світу людини. Лише тоді може виникнути почуття відповідальності в досягненні своєї мети, індивідуалізм як установка на самостійне значення людини. Ці ідеали і цінності поведінки особистості в суспільстві культивуються вже з античності в перших ідеях раціонального і мудрого способу життя. Потім – у християнстві, в ідеях та ідеалах індивідуального порятунку. В епоху Відродження – ідеали цивільного і природного права, освіти і науковості, раціоналізму в етичних і правових ідеалах. І, нарешті, в ідеалах демократії, відкритого суспільства і відкритої культури, характерних для ХХ – ХХІ століть.

Культурне багатство особистості залежить від включення цінностей в особисту діяльність і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, наскільки воно сприяє йому. Цінності культури перетворюються в поведінку, культура живе в поведінці людини. Суспільство розвивається в режимі пошуку все більш сприятливих умов для формування особистості як активного суб’єкта культури, як творця і носія цінностей культури.