Марксизм як явище сучасної європейської філософії

Марксизм позиціонує себе як ідеологія робітничого класу, головне покликання якого співпадає з головним завданням філософії – «не пізнати світ, а змінити його». Це гасло проголосив німецький мислитель ХІХ ст. К. Маркс – зачинатель марксизму. У марксизмі виділяють два напрямки:

• західний варіант марксизму, підґрунтям якого є ранні і пізні праці Маркса;

• радянський варіант марксизму, підґрунтям якого є твори «серединного» Маркса, написані у співпраці з Енгельсом.

Перший варіант представляє значну філософську цінність. Основні концепти цього вчення:

• «природа – неорганічне тіло людини», що означає, що в людині закладене прагнення до постійного вдосконалення природи, її переробляння і перетворення. Таким чином «природа олюднюється, а людина – натуралізується», розкриває свою власну природу;

• практика – специфічно людський спосіб буття, коли мета (ідеальне) передує будь-якій діяльності, людина спочатку прокладає собі мету, а потім досягає її, використовуючи ті знаряддя і засоби (матеріальне), що їй доступні. Досягнувши мети, людина змінює і вдосконалює свої засоби і знаряддя;

• відчуження – віддалення людини, спочатку від природи (у процесі її перетворення), потім від результатів своєї праці (якщо немає особистої зацікавленості у них), далі від людей, що оточують її, і від життя загалом.

Другий варіант постає більше ідеологією, аніж філософією, власне ідеологією, що виправдовує право робітничого класу на революційну боротьбу за владу. Його головні концепти:

• капіталізм як суспільно-історична формація (яких загалом п’ять – первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична), де відчуження набирає найбільш крайніх форм;

• диктатура робітничого класу (пролетаріату) – пригнобленого класу, що має виконати історичну місію – повалити буржуазію і привести до влади комуністичну партію;

• соціалістична революція – збройне повстання, виправдане поваленням права приватної власності;

• комунізм – постреволюційна організація суспільства на засадах рівності, державної власності і соціального пакету у формі безкоштовної освіти, медицини тощо.

«Філософія життя» як напрямок у філософії сучасності. Волюнтаристські ідеї ф. Ніцше

«Філософія життя» – напрямок, що зародився у сер. ХІХ ст. у Німеччині. Його зачинатель – А. Шопенгауер, який спрямував філософські зусилля у бік пошуку нераціональних (нерозумних) чинників людського буття. Головним із таких Шопенгауер вважав волю.

Ф. Ніцше – послідовник Шопенгауера. Своє вчення побудував на переосмисленні шопенгаурівського розуміння волі: у Шопенгауера «воля – це сліпе хотіння жити», у Ніцще воля – це хотіння не просто жити, а жити як найкраще. Волю у зазначеному розумінні Ніцше позначив концептом «воля до влади», що має такі прояви (характеристики):

• воля до влади проявляється як воля над собою, що є справжньою владою, – владою над своїми лінощами, недоліками;

• воля до влади корегує універсальний закон боротьби за існування таким чином, що перемагає не той, хто сильніший фізично, а той, у кого сильніша воля;

• воля до влади породжує справжніх аристократів духу – людей нового типу – надлюдей, імморалістів, тих, хто відкидає віджилу подвійну міщанську мораль слабкої більшості і сама собі є мораллю.

Інші важливі концепти філософії Ніцше:

• сучасна людина як «істота стадна», недорозвинута – така, що прикривається ідеалами загальнолюдських цінностей, щоб виправдати свою слабкість і безсилля;

• прогрес як наслідок того, що сильні (а саме митці, святі і філософи) долають стадність, вириваються з юрби, вказуючи шлях іншим;

• «переоцінка цінностей» – відкидання застарілої моралі і формування нової, заснованої на 1) заміщенні принципу «любові до ближнього» принципом «любові до дальнього»; 2) заміщенні Божественної присутності на землі надлюдиною (ідея «смерті Бога»: «Бога нема, Бог помер»);

• «вічне повернення» – життя у космічних масштабах протікає за принципом перевертання пісочного годинника – дійшовши завершення чергового витка, все повторюється з абсолютною точністю.