6. Свобода творчості.

Свобода творчості - це визнання за автором права вільно, відповідно лише до своїх поглядів і уподобань, відтворювати й витлумачувати об'єктивну дійсність. Свободу творчості слід розглядати в двох аспектах: гносеологічно-естетичному та соціологічному.

Основні засади свободи преси сформульовані у міжнародних правових документах. У «Декларації прав людини», що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів».

Принцип свободи творчості пропонує виходити з того, що наявність будь-яких табу на теми або образотворчі засоби, з одного боку, обмежує можливості самовираження автора, з другого - позбавляє суспільство достовірних художніх творів. Тому, з точки зору прибічників принципу абсолютної свободи творчості, можливість творчості без обмежень цінніша, ніж політичні або моральні принципи, для дотримання яких свободу творчості обмежують. Принцип свободи творчості перебуває в досить складних і неоднозначних взаємовідносинах із суспільною мораллю, релігією і державною політикою, зокрема з принципом терпимості.

Розглянемо принципи, використовувані ЄСПЛ при розгляді спорів щодо обмежень у свободі творчості.

1. Заборони, спрямовані на обмеження демократичних основ суспільства, є свідомо неприйнятними для демократичної правової традиції. У Рішенні від 27 лютого 2001 року в справі «Jerusalem v Austria» ЄСПЛ зазначив: «Тест необхідності в демократичному суспільстві вимагає від Суду визначити, оспорюване втручання "нагальній суспільній потребності ", чи є воно пропорційним законній меті, яка переслідують дметься, і чи є підстави, на які посилаються національні влади, відповідними і достатніми ». Як зазначено в подп. «A» п. 41 Рішення ЄСПЛ від 10 серпня 2006 р справі «Ляшко до проти України », свобода вираження поглядів має виключення, які, однак, повинні чітко тлумачитися, і необхідність в таких обмеженнях повинна бути переконливо встановлена. У Рішенні від 8 липня 2008 р справі «Vajnai v. Hungary »ЄСПЛ також вказав, що ст. 10 Конвенції встановлює вузькі рамки можливостей застосування обмеженьь на політичні промови або публічні дебати. Більш того, коли право на свободу слова реалізується у вигляді політичної промови, застосування обмежень виправдане лише тоді, коли для цього є чітка, невідкладна і певна соціальна потреба.

2. Обмеження повинні ґрунтуватися виключно на законі. У справі Gsell v. Switzerland ЄСПЛ розглянув скаргу на те, що під час перевезення на «Суспільне око в Давосі »(захід, організований антиглобалістськими організації) поліція затримала автобус на в'їзді і перевірила у пасажирів посвідчення особи. Незважаючи на те що заявник показав поліції своє посвідчення журналіста, йому не дозволили потрапити в Давос на тій підставі, що він міг взяти участь у несанкціонованій демонстрації і можливих безпорядках. У Рішенні від 8 жовтня 2009 р цій справі ЄСПЛ вказав, що законодавства Швейцарії не має чітких правових підстав, щоб перешкодити заявнику потрапити на форум. Крім того, згідно з швейцарської судової практику поліцейські обмеження не можуть застосовуватися органами влади в передбачуваних і повторюваних (типових) випадках, а правомірні тільки у «наданих ситуаціях », щоб запобігти« очевидну і реальну загрозу ». Більш того, заходи щодо обмеження свободи зібрань повинні застосовуватися тільки до осіб, ініціював безлади, що аж ніяк не стосувалося позивача. Отже, компетентні органи не мали повноважень вдаватися до застосування поліцейського застереження, щоб не дозволити заявникові потрапити на форум. Отже, втручання в свободу вираження поглядів не було передбачено законом, а тому порушувало ст. 10 Конвенції.

У Рішенні від 17 червня 2008 р справі «Meltex LTD and Mesrop Movsesyan v. Armenia »ЄСПЛ зазначив, що, хоча право держав на ліцензування телерадіомовлення передбачено ст. 10 Конвенції, а також законодавством Вірменії, це законодавство не зобов'язувало Національну телерадіомовну комі- цю обґрунтовувати свої рішення щодо видачі ліцензії. Так, комісія просто оголошувала компанію-переможця без надання будь-яких пояснень щодо переваг пропозиції цієї компанії над пропозиціями інших компаній; комісія не повідомляла мотиви своїх рішень навіть незважаючи на то, що збиралася на засідання під час проведення конкурсу.

Тому компанія-заявник, як і широка громадськість, не могла знати про підстави, на яких комісія реалізовувала свою свободу розсуду при прийнятті рішення про відмову в наданні ліцензії. Відсутність законодавчого обґрунтування відмов є втручанням в свободу заявника поширювати інформацію і ідеї, що порушує ст. 10 Конвенції. У Рішенні від 17 липня 2001 р справі Association of Ekin v. France ЄСПЛ звернув увагу на те, що заборона видання, розповсюдження або продажу у Франції книги «Війна Еускаді» (яка була видана в багатьох європейських країнах і присвячена історичним, культурним, лінгвістичним і соціополітичним аспектам баскської проблеми) грунтувався на законодавстві, яка не з- тримало переліку випадків, коли можна застосовувати таку заборону. існуючий судовий контроль з боку національних судових органів за накладенням адміністративних заборон також не створював достатніх гарантій від зловживання владою з боку відповідних посадових осіб. зміст оспорюваної книги не є настільки загрозливим для громадського порядку, щоб виправдати заборону її поширення. Крім того, ЄСПЛ ще раз підкреслив, що застосування адміністративного заборони у даній справі не обумовлюють гострою необхідністю, а також не було пропорційним мети, яка переслідувалася. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання в свободу вираження заявника не було необхідним у демократичному суспільстві, отже, має місце порушення ст. 10 Конвенції.

3. Чи повинні забезпечуватися широкі можливості для обговорення та критики суб'єктів владних повноважень. У п. 41 Рішення від 29 березня 2005 у справі «Українська Прес-Група проти України »ЄСПЛ зазначає, що межа допустимої критики щодо політика, який виступає в своєму публічному якості, є більш широким, ніж межа допустимої критики щодо приватного особи. Публічний політик неминуче і свідомо відкриває кожне своє слово і вчинок для ретельної уваги журналістів і всього суспільства і тому повинен проявляти більшу терпимість.

У п. 41 Рішення у згаданій справі «Ляшко проти України» ЄСПЛ знову підкреслює, що свобода політичної дискусії знаходиться в самому серці побудови демократичного суспільства, наскрізь пронизує Конвенцію. допустімость критики, відповідно, ширше, коли мова йде про політику, ніж коли мова йде про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово і дія первого неминуче і свідомо стають об'єктом ретельного вивчення з сторони журналістів і громадськості, і, отже, він повинен виявляти високу ступінь толерантності. Допустимість критики в певних обставинах може бути ширшою, коли мова йде про державного службовця, який виконує свої повноваження, ніж коли мова йде про фізичних осіб. Слід при цьому зазначити, що до висвітлення життя приватних осіб ЄСПЛ під- ходить набагато суворіше.

Так, у Рішенні від 16 квітня 2009 р справі «Egeland and Hanseid v. Norway »ЄСПЛ звернув увагу на те, що публікація фотографій жінки, засудженої за вбивства, становила грубе втручання в її приватне життя, а мета заборони опублікування відповідних фотографій переважала над суспільним інтересом до цієї справи. Тобто в даному випадку ЄСПЛ прийшов до висновку, що важливіше було захистити право приватної особи, яка не є суб'єктом тому владних повноважень, на невтручання в його особисте життя, ніж задовольняє громадський інтерес до особистих проблем даного приватної особи.

4. Пріоритет публічних інтересів. Ця тема також знаходить своє відображення в згаданих рішеннях. Так, в п. 41 Рішення у справі «Українська Прес-Група проти України » ЄСПЛ зазначає, що відповідно до п. 2 ст. 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань щодо загального інтересу, дуже мала. У п. 56 Рішення у справі «Ляшко проти України »ЄСПЛ вказує, що всі чотири журналістські статті були викладені в надзвичайно жорстких термінах.

Однак, з огляду на той факт, що вони були написані по питань серйозного суспільного інтересу і стосувалися публічних осіб і політиков, суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною. У Рішенні у справі «Kucuk v. Turkey »ЄСПЛ визнав, що заборона і конфіскація книги «Інтерв'ю в саду курдів» і кримінальне покарання її автора порушили право громадськості отримувати альтернативну інформацію і відслідковувати ситуацію на південному сході Туреччини. Крім того, ЄСПЛ ще раз підкреслив, що мета заборони повинна бути виправданою в демократичному суспільстві. Суд вважає, що, враховуючи інтереси громадської безпеки та громадського порядку, що містить зміст книги не викликало необхідність такого жорсткого втручання в свободу вираження, яке відбувалося у відношенні заявника. Засудження заявника та конфіскація накладу книги не обумовлені нагальною соціальною потребою і не були пропорційними законній цілі, яка переслідувалася.

Таким чином, втручання в свободу вираження заявника не було необхідним у демократичному суспільстві і мало місце порушення ст. 10 Конвенції. У Рішенні у справі «Thorgersson v. Iceland »ЄСПЛ зазначив, що заявник в їхніх творах торкнувся питання жорстокості поліції в своїй країні, а ця тематики має суспільне значення. Юридична відповідальність за розповсюдження такої інформації може перешкодити вільному обговоренню питань, що становлять суспільний інтерес.

5. Обов'язок держави доводити законність і доцільність обмежень. Оскільки обмеження свободи в демократичному суспільстві, в тому числі і свободи творчості, повинно бути обґрунтовано, обґрунтовувати такі обмеження має держава. Подібний підхід проходить через всі рішення ЄСПЛ. Український дослідник В.М. Подгородінскій9 відзначає позицію ЄСПЛ, згідно якої обов'язок доведення необхідності будь-яких втручань і обмежень у здійсненні права на свободу висловлювань покладається на державу.

У справі Handyside v. the United Kingdom ЄСПЛ зазначив, що доцільність обмеження на видання для дітей книги «Маленький червоний підручник» залежить від аудиторії, для якої насамперед було призначене це видання, - дітей і підлітків у віці від 12 до 18 років. ЄСПЛ визначив, що при певних про- обставини «Підручник» може мати згубний вплив на моральність багатьох дітей і підлітків, які його будуть читати. У зв'язку з цим ЄСПЛ не встановив порушень свободи творчості в факті обмежень на видання цього підручника. Як правило, ЄСПЛ вважає відповідні обмеження свободи творчості правомірними, якщо вони спрямовані на запобігання образ почуттів національних меншин або віруючих; на захист найбільш вразливих категорій аудиторії - дітей та юнацтва; якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів, ідеям і / або поглядам, які можуть пошкодити їх моральному розвитку.

Цей же підхід прямо закріплюється в деяких європейських конституціях. Так, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції Німеччини кордону прав на свободу слова, друку та інформації вказуються приписами загальних законів, законодавчих положень про охорону молоді та правом на честь особистості. слід визнати, що така конституційна деталізація питань, на освітлення яких можуть бути накладені обмеження, є корисною, оскільки обмеженість прагнення влади обмежити все, що тільки можливо.

Таким чином, вироблений аналіз і узагальнення дозволяють прийти до виводам.

1. Ключовим принципом виправдання правомірності обмежень прав і свобод, в тому числі свободи творчості, є необхідність таких обмежень саме в демократичному суспільстві. При цьому, безумовно, визнається пріоритет прав. Наприклад, обмеження на мітинги можуть вводитися тільки в «надзвичайних ситуаціях », щоб запобігти« очевидну і реальну загрозу », а не тоді, коли це просто незручно владі (на те й існує поліція, щоб забезпечувати безпеку громадян в типових ситуаціях, не ущемляючи при цьому їх прав).

2. Обов'язок доказування необхідності обмежень свободи самовираження покладається на їх ініціатора, в першу чергу - на державу. Такі обмеження повинні ґрунтуватися виключно на законі і відповідати потребам демократичного суспільства.

3. Практично не визнаються обмеження на критику органів влади та / або їх посадових осіб, а також політичних діячів, оскільки їх діяльність завжди представляє публічний інтерес. Не може обмежуватися обговорення суспільно значущих тем, наприклад зловживання силових структур.

4. ЄСПЛ вважає обмеження свободи творчості правомірним в дуже вузькому колі випадків: якщо вони спрямовані на запобігання образ почуттів національних меншин або віруючих; на захист найбільш вразливих категорій аудиторії - дітей та юнацтва; якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів, ідеям і поглядам, які можуть пошкодити їх моральному розвитку; у випадках захисту приватного життя від невиправданого втручання, якщо потерпілі не здійснюють публічних функцій.

Стаття 10 Конвенції проголошує: «1.Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів.2.Здійснення цих свобод накладає обов'язки і відповідальність, може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя».

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в Конституцію України.

Стаття 15 містить категоричне положення: «Цензура заборонена».

Стаття 34 гарантує свободу слова. «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Свобода творчості також гарантується Конституцією України. У статті 54 зазначено: «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законами».

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов'язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина.»Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Міжнародні організації, які опікуються станом свободи слова в світі, пропонують фінансувати громадське телебачення за рахунок спеціального податку, який сплачує кожен споживач електроенергії (побутовий, корпоративний чи державний) на суспільне мовлення.

Це було і залишається прогресивним трактуванням свободи ЗМІ. Проте у цьому законі не були відтворені положення ст.19 Загальної декларації прав людини, право приватної власності на ЗМІ та право на свободу економічної діяльності у сфері ЗМІ. Проголошена в законі свобода економічної самостійності не тотожна свободі економічної діяльності.

Саме свобода економічної діяльності — запорука економічної самостійності, а не державна підтримка ЗМІ, хоча Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p., закріпила у ст.34 свободу слова, поглядів, переконань, інформації та свободу думки як суб'єктне право, однак у Конституції немає статей про свободу ЗМІ, масової інформації, хоча ці свободи були закріплені у Законі України «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» ще у 1992 р.

Право запитувати та одержувати інформацію в органах влади було визнано на рівні Ради Європи (РЄ) ще в 1979 році в рекомендації Парламентської Асамблеї РЄ (ПАРЄ) № 854⁴, де зазначалося, що парламентська демократія може належним чином функціонувати лише тоді, коли люди є повністю поінформовані; що громадськість повинна мати доступ до урядових документів; що така свобода інформації становить інструмент стримування корупції та розкрадання публічних коштів. Ще раніше - у 1970 році - ПАРЄ схвалила Рекомендацію № 582, де Комітету Міністрів рекомендувалося забезпечити підготовку пропозицій щодо розширення права на свободу інформації, передбаченого статтею 10 ЄКПЛ, шляхом укладення протоколу чи в інший спосіб, для того щоб включити свободу «шукати» інформацію та відповідний цьому обов'язок органів публічної влади надавати інформацію з питань суспільного інтересу з урахуванням належних обмежень.

До визнання права на доступ до інформації поступово підходить Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), у рішеннях якого міститься тлумачення положень Європейської конвенції про права людини (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), зокрема її статті 10. Остання передбачає право кожного на свободу вираження поглядів, у тому числі свободу одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Спочатку ЄСПЛ вважав, що передбачена статтею 10 свобода одержувати інформацію не може розумітися таким чином, щоб покладати на органи влади позитивний обов'язок поширювати інформацію або надавати інформацію громадськості. Суд вважав, що право на свободу одержувати інформацію забороняє уряду обмежувати особу в отримуванні інформації, яку інші бажають або можуть бажати йому надати, і що з Конвенції «складно вивести загальне право на доступ до адміністративних даних і документів.

У 2006 році ЄСПЛ вперше визнав , що відмова надати доступ до адміністративних документів повинна вважатися втручанням у право заявника на одержання інформації, з чого випливало, що стаття 10 ЄКПЛ може передбачати право на доступ до інформації у володінні органів влади. У 2009 році сам Суд визнав, що він наблизився до ширшого тлумачення поняття «свободи одержувати інформацію» і таким чином до визнання права на доступ до інформації.

Водночас ЄСПЛ дотепер визнавав можливість порушення Конвенції за статтею 10 стосовно надання доступу до інформації лише у випадках, коли йшлося про запитування інформації журналістами або громадськими організаціями, які виконують функцію суспільного контролю і збирають інформацію, що може бути використана для наступного інформування громадськості з питань суспільного інтересу.

Рішення ЄСПЛ у справі Osterreichische Vereinigung zur Erhaltung, Starkung und Schaffung eines wirtschaftlich gesunden land- und forstwirt- schaftlichen Grundbesitzes (OVESSG) v. Austria (28.11.2013).

«Суд послідовно визнавав, що громадськість має право отримувати інформацію загального інтересу. Його практика у цій сфері розвивалася стосовно свободи преси, метою якої є поширення інформації та ідей з таких питань. Суд наголошував, що йому слід застосовувати найуважнішу перевірку, коли заходи, які вживаються національними органами влади, можуть потенційно завадити участі преси, одного із «сторожових псів» суспільства, у суспільній дискусії з питань правомірного суспільного інтересу».

Крім того, Суд постановляв, що збирання інформації є необхідним підготовчим кроком у журналістиці і є внутрішньо властивою, захищеною частиною свободи преси.... Проте функція створення форумів для суспільної дискусії не обмежується пресою. Ця функція може також виконуватися неурядовими організаціями, діяльність яких є необхідним елементом поінформованої суспільної дискусії. Тому Суд визнав, що неурядові організації, як і преса, можуть характеризуватися як суспільні «сторожові пси». У цьому зв'язку їхня діяльність потребує захисту Конвенції, схожого захисту, який надається пресі.

1 Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні: закон України: Закон України від 26.01.1993 № 2939-XII

2 Про захист персональних даних: Закон України від 01.06.2010 № 2297-VI

3 Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII