Початки дипломатії

1 листопада 1918 р. УНРада ЗУНР розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Виявилося це непростою справою, оскільки засоби зв'язку західних держав відмовились вступати в будь-які контакти з урядом «неіснуючої» держави. Допоміг вирішити це питання шведський уряд і його посольства, які передали державам світу ноти президента Е. Петрушевича. 26 листопада 1918 р. було надіслано дипломатичну ноту президенту США Вудро Вілсону. Для протидії польській шовіністичній інформації наприкінці 1918 р. у «Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба, яка невдовзі стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком у Європі. До червня 1919 р. його утримувало посольство ЗУНР, потім перебувало під опікою віденського посольства УНР (до осені 1920 р.).

Еміграція керівників, діячів

Пізно ввечері 16 листопада 1919 р. Є. Петрушевич, полковник В.Вишиваний, група урядовців ЗУНР, сотня стрільців особистої охорони^[15] були змушені переїхати через Румунію до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за р. Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини», за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

1 серпня 1920 у Відні сформовано закордонний (екзильний) уряд Диктатора ЗУНР, головна мета якого — домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Є. Петрушевич склав тимчасовий уряд для Східної Галичини: секретар закордонних справ — С. Витвицький, секретар політичної пропаганди — К. Левицький, секретар внутрішніх справ, судівництво — О. Ганінчак, секретар фінансів і торгівлі — В. Сінгалевич. Сформовано дорадчу раду, до якої входило 7 членів Національної Ради.

Протягом 1920–1923 рр. уряд ЗУНР і президент Евген Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти, зацікавлені в існувані сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення стосовно цієї проблеми.

11 серпня диктатор ЗУНР Евген Петрушевич додатково включив до складу свого уряду уповноваженого, відомого діяча УНТП Романа Перфецького — як референта краю — для керівництва соціально-політичними процесами у Галичині.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (Кость Левицький, Ернест Брайтер, Осип Назарук, Лука Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліги Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Раймоном Пуанкаре зустрічався митрополитАндрей Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування. Ця дата вважається кінцевою в новітньому існуванню західно-української державності.