5. Дисидентський рух в Україні.

В умовах поглиблення наростаючої кризи радянської системи у всіх без винятку сферах суспільного життя все більш організовану боротьбу з засадами цієї системи вели дисиденти

(дисидент – незгодний, інакомислячий).

Дисиденти відкрито висловлювали свої погляди, піддавали критиці політику КПРС і радянського уряду. В Україні дисиденти висловлювались за незалежну українську державу, проти колоніальної політики центру. Дисидентство – мирна боротьба, мета якої – переконати загал, суспільство в необхідності демократичних змін.

Особливостями дисидентського руху в Україні було те, що він був загальноукраїнським явищем, виник в усіх регіонах України, охоплював різні соціальні верстви суспільства, був масовим, організованим (спілки, об'єднання, комісії).

Спочатку дисидентами стали “шестдесятники” – молоде покоління письменників:

Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, І. Дзюба, В.Стус, Є.Сверстюк та ін., твор-чість яких прийшлася на період “хрущовської відлиги” й, відповідно, певну демократизацію суспільства та послаблення цензури. Потім кількість дисидентів зростає, починають створю-ватись дисидентські організації.

Організації дисидентів зазнавали переслідувань. Проти активних їх членів і лідерів було проведено судові процеси 1961-65 рр. Репресії було спрямовано проти Петра Григоренка, Левка Лук'яненка, Івана Світличного, Панаса Заливахи, Валентина Мороза та багатьох інших відомих дисидентів.

Відповіддю на арешти дисидентів стала книга Івана Дзюби (літературного критика з Києва) «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автор засудив політику ігнорування громадянських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ. В’ячеслав Чорновіл працює над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?»(травень 1966р.). За документальну збірку «Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)», в якій було подано матеріали про арештованих 1965р. шістдесятників, В.Чорновіл отримав вирок – три роки ув’язнення в таборах суворого режиму (листопад 1967р.). Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвська влада змушена була на це зважати. Отож дехто з тоді заарештованих завдячує Чорноволові життям.

Дисидентський рух розвивався в трьох основних напрямках: правозахисний, релігійний, націоналістичний

Форми діяльності дисидентів:

– розповсюдження книг, статей, брошур (їх називали “самвидавом” або “тамвидавом”);

– мирні демонстрації, мітинги (на честь Т. Шевченка, на захист національних прав і культури; на підтримку прав кримських татар, проти введення радянських військ у Чехословаччину, проти арештів дисидентів);

– листи-протести на адресу влади (колективні та індивідуальні).

– вимоги відновити діяльність забороненої греко-католицької церкви; організація підпільної роботи цієї церкви і Комітету захисту української греко-католицької церкви;

– вимога відновити діяльність української автокефальної православної церкви;

– діяльність протестантських церков і угруповань: євангельських християн-баптистів (“ініці-ативників”), ієговістів і т.ін.

Яскравою сторінкою історії дисидентського руху в Україні стала діяльність Української Гельсінської Спілки (УГС). Вона була створена 1976 р. з метою сприяння виконанню рішень Гельсінської наради 35 держав Європи і Північної Америки, в якій брав участь й Радянський Союз, щодо прав людини і додержання принципів демократії (1975 р.).

УГС була легальною організацією, що співпрацювала з аналогічними групами, створеними в інших республіках СРСР, а також правозахисними організаціями західних країн. Діяльність членів УГС була досить активною і принциповою: вони сприяли ознайомленню українського загалу з Декларацією прав людини, добивалися акредитації в Україні представників закордонної преси, розповсюджували інформацію про незаконні арешти, становище політв'язнів у в'язницях, таборах, засланні, домагалися, аби на міжнародних нарадах обговорювалися питання щодо порушень прав людини в Україні, а Україна була представлена на них окремою делегацією, створили 1990 р. Українську республіканську партію.

Лідери УГС: М.Руденко, О.Тихий, М.Маринович, М.Матусевич, Л.Лукяненко, О.Шев-ченко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара, В.Марченко, Ю.Литвин та ін.

Незважаючи на цілком законний характер діяльності УГС, через 3 місяці після її створення керівників Спілки – М.Руденка і О.Тихого – було заарештовано. До 1980 р. 3/4 групи було засуджено на строк від 10 до 15 років.