36. Іменники *-ŭ -основи. Їх відмінювання.

Ця відміна об’єднувала невелику кількість іменників Ч. роду, які у Н. в. та З. в. однини закінчувалися на -ъ, а саме, сынъ, домъ, волъ, полъ, врьхъ, мєдъ. Р. в., М.в., К. в. закінчення –у, Д. в. –и, О. в. –ь. У множині: Р. в., М. в. та Д. в. –ъ, Н. в. –є, З. в. –ы, О. в. –и.

37. Іменники *-ĭ -основи. Особливості їх відмінювання.

Ця відміна об’єднує іменники ч. та ж. родів, які у Н. в. однини мають закінчення -ь, а в Р, Д, М. та К. відмінках -и.

41-42. Характеристика прикметника. Членні та нечленні.

Прикметники праслов'янської мови разом із іменниками складали клас імен, майже не маючи формальних показників розрізнення. Поступове розмежування їх і формування майбутніх морфологічних класів слів було започатковано на семантико-синтаксичному рівні: якщо в імені переважала субстанція, вказівка на особу, то з часом воно перетворювалося на іменник. Якщо ж в імені домінувала якість, властивість, ознака і воно могло виконувати функцію означення при іншому слові, то така лексема поступово відходила до класу майбутніх прикметників. Спочатку ознака передавалася через конкретний предмет, і лише з розвитком абстрактного мислення почала сприйматися як узагальнена, що й стало остаточним етапом формування прикметника як самостійної частини мови. Проте, виділившись в окремйй морфологічний клас слів, прикметник не відірвався остаточно від іменника, з яким він історично був близьким; граматичні категорії роду, числа, відмінка прикметника не самостійні — вони залежать від категорій іменника, з яким він поєднується у реченні. У старослов'янській мові виділялися ті самі розряди прикметників, що й у сучасній українській мові: якісні,

відносні та присвійні. Крім того, у старослов'янській мові

функціонувала обмежена група подібних до прислівників

прикметників, які не змінювалися за родами, числами, відмінками, а від прислівників відрізнялися синтаксичною функцією — у реченні вони виступали означеннями. Ці прикметники мали закінчення -ь (пізніше могли мати -*ь) і складали обмежену замкнену групу. Прикметники старослов'янської мови за будовою могли виступати у двох формах: короткій та повній.

Короткі (іменні, неозначені, нечленні) прикметники давніші за походженням і безпосередньо пов'язані з виділенням цієї групи слів з індоєвропейського класу імен, у реченні вони могли виконувати як предикативну функцію, так і атрибутивну. У ролі означення короткі прикметники найчастіше стояли перед означуваним словом, вказуючи на ознаку чи властивість без додаткової характеризації. У цій функції їх витіснили повні прикметники і вони стали вживатися переважно у предикативній функції, тобто виступати іменною частиною іменного складеного присудка. Повні (займенникові, означені, членні) прикметники

утворювалися від коротких шляхом додавання вказівних

займенників и (чол.), ≪а (жін.), к (сер.). Ці займенники спочатку виконували функцію вказівки на предмет, виділення його з ряду подібних. Виступаючи енклітиками, вони поступово зливалися у вимові з прикметниками і згодом перетворилися лише на показники граматичного роду прикметників. Повнї прикметники у реченні могли виконувати лише функцію означення, поступово витісняючи у цій синтаксичній ролі короткі прикметники, для яких характерною стала предикативна функція. Якісні прикметники старослов'янської мови могли утворювати вищий та найвищий ступені порівняння.

45-46. Характеристика займенника. Родові та неродові займенники

У старослов'янській мові, як і в усіх сучасних слов'янських мовах, займенники поділяються на дві основні групи: 1) займенники, які не мають граматичного вираження роду (безродові); 2)займенники, які мають граматичне вираження роду {родові}. Ці обидві групи беруть свій початок з ранньої спільнослов'янської епохи. До без родових належать особові займенники та зворотний займенник севє, решта — родові, крім питальних кт^то, мьто.

Безродові займенники. Характерною особливістю цих займенників є те, що в них поняття граматичного роду було не вираженим і тому вони стосувалися усіх трьох родів. Особові займенники:

Ознакою особових займенників старослов'янської мов була відсутність займенників З ос.; їх функцію виконували вказівні. Родові займшники. Значно більшою у кількісному плані і різноманітнішою була група родових займенників, які об'єднувала спільна ознака — наявність граматичного вираження роду. З особливостей їх вживання слід виділити ширшу функцію у

реченні порівняно з безродовими — не тільки вказівку на предмет, а й визначення відношення предмета до інших з погляду мовця.

Вказівні займенники вживалися з урахуванням того, про який предмет йшлося: для вказівки на найближчий предмет використовували займенники сь, си, се; на далекий предмет — онт>, онд, оно; без вказівки на відстань —то; при зіставленні — овт, овд, ово. Вказівні займенники у реченні могли ускладнюватися часткою -жє, -жде. До присвійних займенників належать: мои. Заперечні займенники теж утворювалися від

питальних займенників за допомогою заперечної частки

НИ- і відмінювалися за аналогією до питальних. У текстах вони, як правило, ускладнюються часткою -же. Відносні займенники старослов'янської мови утворилися зрощенням вказівних займенників и, д, к та частки же. Відмінюються вони за зразком відповідних вказівних займенників, а частка же при цьому залишається без змін. Серед питальних займенників розрізняється дві групи: 1) родові форми займенників — чни,

ктии, кок, кдковт, колнкт; 2) безродові займенники — кт>то, чьто.