22. Друга палаталізація задньоязикових, її умови та наслідки.

Друга палаталізація задньоязикових приголосних - це процес зміни твердих задньоязикових приголосних *k, *g, *ch на свистячі [c], [z] [s] перед голосними переднього ряду дифтонгічного походження в процесі словозміни. Дія другої палаталізації задньоязикових була обумовлена тим, що після монофтонгізації дифтонгів *oi, *аі, *еі, що починалися на голосний, змінилася позиція для задньоязикових приголосних: вони знову потрапили в положення перед голосними переднього ряду [i], [м]. Оскільки діяв закон звукового сингармонізму, то тверді задньоязикові повинні були зазнати палаталізації. Наслідки другої палаталізації спостерігаються найчастіше в кінці основи слова, дуже рідко засвідчені на початку слова. Найчастіше цей процес відбувався у таких випадках: - у формах Д. і М. в. однини і множини іменників і прикметників (влъкъ-влъц ять); - у формах Н. в. множини

іменників і прикм. ч. р. (влъци); - у формах наказового способу дієслів (помог юс великий – помози); - у формах Н. в. двоїни іменників ж. р.; - у формах коротких прикметників (высокъ- высоци); - у деяких займенникових формах. У результаті дії палаталізацій задньоязикових у мовах слов'ян з'явилося чергування приголосних: г-ж-з, к-ч-ц, х-ш-с, але вони не однаковою мірою представлені в усіх слов'янських мовах.

24. Сполуки приголосних з j.

Передньоязикові сонорні r, l, n, під впливом j спочатку пом'якшувалися і зміщували свою артикуляцію до середньоязикового, потім повністю асимілювали j, перетворившись на довгі м'які. Пізніше довгота приголосних втрачається і приголосні залишаються пом'якшеними

(*bourja>боуря). Сполучення губний + j змінювалося особливим шляхом. Пом'якшившись, губний асимілює j, перетворюючись на довгий м'який. Втрата довготи супроводжується розвитком супровідного палатального призвука [l'], який згодом перетворюється в самостійний звук (*bjudo>блюдо). Зміна сполучень dj, tj мала свої особливості в тому, втрата довготи м'якими приголосними після асиміляції [j] проходила значно довше і припала на час розпаду спільнослов'янської мовної єдності. Результатом цього стали різні рефлекси цих сполучень у різних слов'янських мовах. Свистячі z, s в результаті взаємної асиміляції з наступним j перетворювалися на довгі м'які приголосні, які при втраті довготи розвивали супровідний шиплячий призвук, що поступово витісняє шиплячий елемент і стає основним звуком (носити-ноша).

26. Походження носових голосних старослов’янської мови. мові.Фонетичне значення юсів відкрив О. Востоков, досліджуючи Остромирове євангеліє. Він перший звернув увагу на те, що юс великий, юс малий у польській мові відповідають носові голосні , . Думку Востокова продовжував розвивати Ф. Міклошич, порівнюючи дані старослов'янських пам'яток з відповідниками інших мов. Графічне написання глаголичних літер юса великого вчені пояснюють як лігатуру о+н, а юса малого відповідно е+н. Голосні та спостерігаємо у позиції перед приголосними і в кінці слов; у позиції перед голосним кожному з них відповідали два звуки: відповідав голосний переднього ряду є або ь + носовий приголосний [н, м] (с ять м юс малий - с ять мєнє). Голосному юс великий у такій позиції відповідав голосний заднього ряду (о, ъ) + носовий приголосний [н, м] (п юс великий то – запона). Після пом'якшених приголосних [о] носовий передавався лігатурою : ор : на початку складу ця лігатура мала фонетичне вираження [j + носовий о]: зна . Лігатура найчастіше вживалася на почату складу як сполучення [j + носовий е]: за. Після приголосних вона вживається значно рідше і означає носовий [е] після пом'якшеного приголосного: м . Їхніми відповідниками в українській мові є: для юс малий – а, я, для юс великий – у, ю.