10. Питання про живомовну основу старослов’янської мови.

Багатовікова історія дослідження старослов'янської мови фіксує кілька теорій, згідно з якими той чи інший діалект вважали основою для створення певної графічної системи. Найпоширеніші з них: сербська (Й. Добровсь­кий, С. Кульбакін); паннонська (В. Копітар, П. Шафарик); моравська (К. Калайдович, Є. Голубинський); руська(І. Огієнко); болгарська. Найдостовірнішою і найобґрунтованішою з них є болгарська, яку висунув О. Востоков у праці "Рассуждение о славянскомязыке" (1820 р.).

Головними доказами правильності цієї теорії були такі. 1. Костянтин, як свідчать джерела, розпочав роботу над створенням слов'янської азбуки та перекладами книг ще до моравської місії. Проте він міг орієнтуватися лише на відомий йому з дитинства солунсько-македонський діалект староболгарської мови. 2. За лексичним складом старослов'янська мова найбільш наближена до болгарської. 3. За окремими фонетичними показникам простежується беззаперечна спільність старослов'янської і болгарської мов, чому немає аналогів у інших слов'янських мовах:

Виходячи з цих та інших чинників, учені дійшли висновку, що старослов'янську мову створено на ґрунті с олунсько македонського діалекту староболгарської мови.

11. Голосні фонеми старослов’янської мови.

Система вокалізму ранньої слов’янської мови об’єднувала 11 звуків. Їх класифікують за такими показниками. 1. За місцем артикуляції у горизонтальному напрямі – голосні переднього, заднього та середнього рядів . 2. За ступенем підняття спинки язика у напрямі до твердого піднебіння – голосні високого, середнього та низького піднесення. 3. Від участі м’якого піднебіння в творенні звуків – носові та ротові. 4. За участю губ – лабіалізовані та не лабіалізовані.

13. Розкажіть, за якими диференційними ознаками розрізнялися приголосні у старослов’янській мові.

Система консонантизму ранньої старослов'янської мови об'єднувала такі приголосні: б, п, в, м, д, т, з, с, л, н, р, j, s, ц, ч, ж, ш, шт, жд, г, к, х, ф. Класифікували їх за місцем творення, за способом творення, за співвідношенням голосу й шуму, за твердістю/м'якістю. 1. За місцем творення: губні — губно-губні (б, п, м); губно-зубні (в, ф); язикові — передньоязикові (д, т, з, с, і, ц, л, н, ж, ч, ш, р), середньоязикові (й), задньоязикові (г, к, х). 2. За способом творення: проривні (б, п, д, т, г, к); щілинні (в, ф, з, с, ж, ш, х, й); африкати (s, ц, ч); складні (жд, шт); змично-щілинні (м, н, р, л). 3. За співвідношенням голосу й шуму: сонорні (м, н, р, л, й); шумні – дзвінкі (б , д, г , в , з, ж , s) і глухі (п, т, к, ф, с, ш, ц, ч, х). 4. За твердістю/м'якістю: постійно тверді (г, к, х); постійно м'які (й, s, ц, ж, ч, ш, жд, щ, шт); решта приголосних залежно від позиції у слові могли бути твердими або пом’якшеними.

18-19-20. Розкажіть про походження складотворних сонорних r, l.

Південнослов'янські мови (болгарська, сербсько-хорватська, словенська) і близькі до них західнослов'янські (словацька, чеська) здавна мали складотворчі сонорні r, 1, що підтверджується сучасними формами. У болгарській мові плавні втратили складотворчість уже в історичний період, вони замінилися сполученнями р, л+ ъ. У мовах північно-західних слов'ян (лужицькій, польській, полабській, кашубській) та східних (українській, російській, білоруській) немає складотворчих сонорних, їм відповідають сполучення «о, е + р, л». У старослов'янській мові складотворчими могли бути не лише голосні, а й сонорні р, л. На письмі ці сонорні завжди виступали у сполученнях ръ, лъ, рь, ль. Складність виділення складотворчих сонорних полягає у тому, що ці сполучення мали подвійний вияв: 1. Нескладовий р, л + складовий ъ, ь. Напр.: кръвь, трьхь.Таким сполученням у сучасних східнослов’янських аналогах відповідає той же порядок складових елементів: голосний стоїть після сонорного — кров, плоть. 2. Складовий р, л + нескладовий ъ, ь. Напр.: гръло, врьхъ. У їх сучасних східнослов'янських відповідниках порядок елементів зворотний: голосний стоїть перед сонорним — горло, верх. Складотворчість сонорних у таких сполученнях підтверджується і тим, що пам’ятки фіксують приклади без нескладових редукованих.

15-16. Тенденція до висхідної звучності у складі (закон відкритого складу). Складовий сингармонізм.

Закон відкритого складу — закон, за яким звуки в межах складу розташувалися за принципом висхідної звучності із голосним чи *r, *l у кінці або ж склад містив один складотворчий сонант. Наприклад, стѣ-на, сто-лъ, зр-но, го-р-дъ. Формування фонетичної системи праслов'янської мови потребувало значної перебудови тих діалектів індоєвропейської мови, які лягли в її основу. Головною причиною цих змін була дія закону відкритого складу, який передбачав побудову складів за принципом висхідної звучності. Тенденція до відкритого складу виявилася в зміні складотворчих сонантів [r], [l], [n], [m] і перетвореннях давніх сполучень із [j]. На праслов'янському мовному ґрунті всі слова, які порушували дію закону відкритого складу, зазнали певних змін. Найголовнішими з цих фонетичних процесів були такі:

1. Монофтонгізація дифтонгів.

2. Зміна дифтонгічних сполучень "голосний + m, n".

3. Зміна сполучень *tort, *tolt, *tert, *telt.

4. Доля сполучень *оr, *l на початку слова.

5. Зміни приголосних у кінці слова. Ряд фонетичних процесів праслов'янської епохи (палаталізація приголосних), а також деякі процеси протослов'янського періоду (доля лабіалізованих голосних в поєднанні з *j) є результатом дії єдиної тенденції, що одержала назву складового сингармонізму. Суть її полягає у тому, що звуки в межах одного складу повинні були бути за артикуляцією близькі один одному. Через це в словах, що суперечили цій тенденції, відбувалися відповідні зміни, направлені на локалізацію складу в єдиній зоні артикуляції: пересування вперед артикуляції голосного під впливом палатальності приголосного; палаталізація приголосного під впливом голосного переднього ряду або [j].