2.4 Зображальні джерела.
Зображальні джерела містять повідомлення про:
побут, час, настрій, характер, психологію та соціальний стан людини;
архітектуру, державу, природу, село, місто, рослинний та тваринний світ;
релігійне життя;
рівень розвитку культури, мистецтва;
висвітлюють позицію творця.
Українське образотворче мистецтво мало свій початок на основі народних і біблійних традицій. Початок існування образотворчого мистецтва споріднено з художнім культурним розвитком Київської Русі.
Своєрідну цінність мають портрети. Детальне дослідження портретного живопису дає змогу історику дослідити зовнішній образ особи, його характер, індивідуальність та період, в якому він проживав. Портрет розкриває громадський стан та діяльність людини.
Портрети зображали на іконах. Так у 1707-1708 рр. був написаний запрестольний образ «Покрови» для Покровської церкви в місті Переяславі. Ікона мала світське змалювання. «Чудовою історичною картиною» її назвав Тарас Шевченко. На ній були намальовані Петро І, Катерина ІІ, Іван Мазепа та інші знатні особи.
Образи козаків Острозьких, Вишневецьких, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Могили та ін., довгий час оздоблювали стіни Успенського собору Києво-Печерської Лаври.
У 1834 році, коли відтворили живопис Лаври частина образів були закриті «дикою фарбою», а в 1893-1901 рр. саме ці портрети Успенського собору за наказом біло знищено.
Інтересним джерелом соціального змісту другої половини XIX століття була скульптура, архітектура та живопис.
Видатним українським скульптором даної епохи був Л. Позен (1849-1921 рр.). Обширно відомі композиції «Кобзарь», «Переселенці», «Запорожець у розвідці» та інші.
В творчості заслужених українських художників Шевченка, Соколова, Жемчужникова та інших митців образотворче мистецтво стало джерелом дослідження:
суспільства та історичної дійсності;
деяких подій, осіб, національних та духовних питань українців.
До зображальних джерел відносять:
книжкову мініатюру;
ілюстрацію рукописних книг;
орнаментальні прикраси;
зображення портретів;
кінофотовідеодокументи тощо.
Отже, українське образотворче мистецтво мало свій початок на основі народних і біблійських традицій. Зображальні джерела несуть інформацію про: побут, час, настрій, характер, психологію та соціальний стан людини, (наприклад, портрет); архітектуру, державу, природу, село, місто, рослинний та тваринний світ; релігійне життя (ікони, картини, фрески, мозаїка); рівень розвитку культури, мистецтва; висвітлюють позицію автора.
Необхідно зазначити, що до зображальних джерел відносяться: книжкові мініатюри, орнаментальні прикраси, портретні змалювання, ілюстрації рукописних книг та кінофотовідеодокументи.
2.5 Лінгвістичні джерела.
Лінгвістичні джерела – це пам’ятки мови, які несуть важливі відомості з історії розвитку та мають вагоме значення історії етносу, історії культури, науки та ін. Джерела лінгвістики розглядаються як давній клас вербальних джерел. До них відносяться слова та словосполучення, які змінювалися з часом та зберіглися до наших днів.
Джерела лінгвістики поділяються на декілька груп.
1. Назви й власні імена природних та географічних об’єктів;
2. Назви небесних тіл;
3. Назви рослин, тварин;
4. Імена людей;
5. Назви етносів, держав тощо.
Вивчають ці лінгвістичні джерела розділи з історичної й філологічної ономастики. Найпоширенішою є класифікацією цих джерел за мовною рисою. Вивчення іншомовних слів в українській мові має можливість відстежити взаємини українського народу із сусідами у різні історичні етапи.
Головним видом лінгвістичних джерел вважають назви й власні імена. Сфера власних назв та імен, які ввижаються окремими народами, враховуючи український, дістав назву ономастикон. Він характеризується стійкістю та традиційністю, які пояснюються дією на його географічні, природні та інші зовнішні фактори.
Ще за княжої доби зроблені перші спроби зрозуміти різні назви та імена. Свідчення про це дають писемні пам’ятники Київської Русі, де знаходяться переклади змісту багатьох церковних імен на слов’янську мову. Так у 1289 році з’явився перший словник на Русі, в якому знаходилися власні імена людей. Він був створений для новгородського єпископа Климента. Розповсюджувачами різних пам’яток мови є словники, що фіксують та упорядковують лексику з відмінних сфер суспільного життя. Давнім українським словником є «Лексисъ съ толкованіємь словенских мов просто» (сер. XVI ст.), «Лексис» (1596) Лаврентїя Зизанія, а також «Лексикон словено-роський і імен толкованіє», що був опублікований у 1627 р. Павлом Бериндою. В середині XVII століття Стефаній Славинецький склав «Лексиконъ латинский», який був написаний латиною, однак у перекладеній частині було чимало українських слів.
Лінгвістика починає вивчати власні імена й назви в XVIII—XIX ст. Істориків зацікавили топоніми – чисельні географічні назви. Вивчаючи топоніми, М. Барсов, склав цікавий та корисний посібник «Материалы для историко-географического словаря Древней Руси» (1865 р.).
І. Філевич вивчав географічні назви Західної України. Найвідоміша його праця – «Угорская Русь и связанные с ней вопросы русской исторической науки» (1894 р.). Вивчали географічні назви й у ХХ ст. Комплекс досліджень по класифікації гідроназв і складанню переліків рік басейнів Дніпра, Дону, Дністра виконав у 1907 – 1934 рр. Павел Маштаков. В заснуванні багатьох ономастичних розробок було покладено саме ці списки. О. Соболевський провів багато цікавих досліджень про географічні назви України.
З середини ХХ століття ономастика в Україні стає головною спеціальною історичною дисципліною. В Києві починає працювати Ономастична комісія АН України. За її ініціативи почалося видавництво наукових праць та «Повідомлення Української ономастичної комісії». Були засновані спілки дослідників ономастики у Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Ужгороді та ін.
Проблемою новітнього лінгвістичного джерелознавства є здобування відомостей, виявлення та вороття до української мови згадок офіційної, наукової, ділової й інших різновидів лексики. Для цього необхідно досліджувати не тільки писемні джерела, які бережуть згадки мови, а також живу українську мову інших регіонів України та діаспори, що є носієм індивідуальних зразків автохтонних термінів, назв та інших.
Усі власні імена й назви з історії України є складовими радянського ономастикона. Він ділиться на такі групи:
антропоніми (людські імена);
топоніми (географічні назви);
космоніми (назви планет, зірок й інших космічних об'єктів);
зооніми (назви та прізвиська тварин);
етноніми (назви племен, народів та етнічних груп);
теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів).
Отже, до лінгвістичних джерел відносяться пам’ятки мови, які несуть важливі відомості з історії розвитку та мають вагоме значення історії етносу, історії культури, науки та ін. Джерела лінгвістики розглядаються як давній клас вербальних джерел. До них відносяться слова та словосполучення, які змінювалися з часом та зберіглися до наших днів.
Необхідно зазначити, що найпоширенішим є розподіл джерел за мовною рисою. Вивчення іншомовних слів в українській мові має можливість відстежити зв'язок українського народу із сусідами у різні історичні етапи.
Такими чином, головним видом лінгвістичних джерел вважають назви й власні імена. Сфера власних імен й назв, які ввижаються окремими народами, враховуючи український, дістав назву ономастикон. Він характеризується стійкістю та традиційністю, які пояснюються дією на його географічні, природні та інші зовнішні фактори. Ономастикон ділиться на такі групи: антропоніми (людські імена); топоніми (географічні назви); космоніми (назви планет, зірок й інших космічних об'єктів); зооніми (назви та прізвиська тварин); етноніми (назви племен, народів та етнічних груп); теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів).