2.3 Усні джерела.
Окрім істориків усні джерела вивчають лінгвісти, етнографи, фольклористи, культурологи.
Джерела містять величезний матеріал про мудрість українського народу в деяких галузях життя:
побуту, господарству, економіки, політики, соціального, національного, культурного життя;
мудрості народу, світогляду та ідеалів народу.
У різноманітні історичні періоди зустрічалися різні форми мислення, що були записані суспільством в усних джерелах:
анімістичне вірування;
міфологічне мислення;
фантастичне мислення;
антропоморфні вірування.
У стародавність міфологія виступала, як окрема система мислення.
Найвідомішими витворами культури у давні часи були літописи, в основі створення яких лежали фольклорні джерела про історичні війни, події, життя та побут людей, походи князів. Найвідомішими були: про Іллю Муромця, Солов'я Розбійника й інших.
В літописах зафіксовано головні образи слов’янського Олімпу: Дажбога, Сварога, Перуна, Ярила, Коляду, Купала та ін.
З народної легенди відомо про Кия, Хорива, Щека, Либідь, Діра, Аскольда, Ігоря, Ольгу.
На сьогодні усна народна творчість зберігається в фольклорі: перекази, загадки, притчі, думи тощо. Найпоширенішим фольклорним джерелом є казка.
Казка - це особливе відображення дійсності. Наші пращури сприймали світ у протистояннях, які сформували поняття про час, простір, людство.
У XIX столітті збирали та обробляли, а також публікували твори фольклору філологи, письменники, історики та ін.
Видання збірки Івана Франка «Коли ще звірі говорили», стало прикладом наукового відношення до народної творчості.
Казка має такий основний перебіг подій: «мудра дівчина - дідова дочка, бабина дочка», «багатий брат - дурний, бідний – розумний». Саме в ній добро перемагає зло.
До фольклорної творчості належать: голосіння, пісні й народне віршування. Своєрідне місце в житті українського людства посідає пісня: господарча, побутова та лірична. Ця пісня завжди була однією з активних прийомів формування національної свідомості українців.
У пам’яті людства були фіксовані усні історичні твори - билини, думи, пісні історичні, станові й політичні. Про конкретних осіб розповідають саме ці твори. Також вони розповідають про історичні події – війни, битви, що були записані пам’яттю народу та писемними джерелами.
Билини зберігають дорогоцінну інформацію про військові традиції, побут, психологію, мораль, етику деяких осіб, висвітлюють окремі явища та факти.
Думи є важливим джерелом для істориків. Наприклад, дума «Марусю Богуславку», думи про боротьбу турків з татарами. До окремих цикли відносяться - думи про великих осіб: «Думи про Богдана Хмельницького», «Дума про Сагайдачного» та інших.
Накопичували, обробляли та публікували думи Пантелемон Куліш, Павло Чубинський та інші.
Усна словесність (пісні, билини, прислів’я та ін.), яка існує у всіх народів та є прадавньою формою передачі історичних даних. При усній передачі деякі подробиці втрачаються або видозмінюються, оскільки лише невеликі пам’ятки можуть запам’ятовуватися.
Однак пам'ять краща у людей, які не вміють писати або малограмотні, ніж у людей, що читають книжки. Звичка записувати зменшує здібність до автоматичного запам’ятовування. За свідченням Рибникова, на півночі Русі неписемні співаки билин зберігали в своїй голові навіть не сотні, а тисячі текстів віршів. Така ж інформація загальновідома й про народних співаків Казахстану, Закавказзя та ін.
Пісні збагачуються самими співаками й таким образом виникають новітні варіанти. Зафіксована усна передача зберігає ознаки часу запису. Так, наприклад, билини Кірши Данилова, які записані в XVIII ст. По них можна виявити, як співалися билина у XVIII ст., але не можна видумати собі їх первісний вигляд. Билини, які зафіксовані в XVII ст., за своїми рисами і складу пісні сильно різняться від билин, що записані у ХІХ ст.
Зазвичай записи усної словесності зберігають специфічність усної народної творчості, маючи різновид вживання різноманітного роду народних слів, індивідуальним пісенним складом та легендарністю сюжету.
Усна словесність зробила довгу еволюцію, зберігаючи основні мотиви. Спочатку її використовували всі суспільні групи. Пізніше в аристократів сформувалася індивідуальна література, а усна словесність стала надбанням народу. Завдяки їй, народи берегли свої кращі спогади.
Прислів’я й приказки також можна віднести до усних джерел. Багато з них хоронили давні риси.
Усні джерела мають інформацію у формі усної традиції, що переходять із покоління в покоління, із уст в уста та зберігаються в пам’яті людей. Фольклорні джерела були винайдені ще до появи писемних джерел і пізніше були записані у писемних згадках.
Досі не існує однієї точки зору на те, коли виникла усна народна творчість, підсумковим результатом якої є різні фольклорні жанри та усні джерела.
Період в історії суспільства та кожного народу характеризується культами міфологічного мислення. Це етап анімістичних (душею наділялися не лише люди, тварини, а ще й рослини та об’єкти неживої природи), антропоморфних (людськими якостями наділялися тварини, рослини, людську подобу приймають боги) вірувань, які склали основу для первісних релігій, сюжетів, мотивів. Міфологічні образи та вірування примусили народну фантазію для створення героїчних епосів, календарно-обрядових пісень тощо. З впливом часу міфологічні постаті втратили свою дійсну основу та почали сприйматися, як художні форми та символи, в яких люди зображали свої ідеали, поняття про добро та зло, відношення до навколишнього світу.
Отже, усними джерелами можна вважати пісні, думи, билини, героїчні епоси та традиції, які переходять із покоління в покоління, із уст в уста та зберігаються в пам’яті людства.
Необхідно зазначити, що найвідомішими витворами культури у давні часи були літописи, в основі створення яких лежали фольклорні джерела про історичні війни, події, життя та побут людей, походи князів. Найвідомішими були: про Іллю Муромця, Солов'я Розбійника та інших.
Також в літописах зафіксовано головні образи слов’янського Олімпу: Дажбога, Сварога, Перуна, Ярила, Купала, Коляду та ін. З народної легенди відомо про Кия, Хорива, Щека, Либідь, Діра, Аскольда, Ігоря, Ольгу.