БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

з джерелознавства

Видова класифікація історичних джерел

Студентки 1 курсу 11а групи

напряму підготовки

6.020302 Історія

Завадської Т. І.

Керівник – ст. викладач Авдєєва О. С.

Національна шкала _____________

Кількість балів: _____

Члени комісії ______________ __________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ __________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

______________ __________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Бердянськ – 2016 рік

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Поняття історичного джерела та його класифікація……………………6

Розділ 2. Історія виникнення видової класифікації історичних джерел.…….…10

2.1 Речові джерела…………………………………………………………………..….13

2.2 Писемні джерела………………………………………………………………...….15

2.3 Усні джерела…………………………………………………………………...……18

2.4 Зображальні джерела………………………………………………………...…….21

2.5 Лінгвістичні джерела……………………………………………………….……...23

2.6 Етнографічні джерела…………………………………………………………...…26

2.7 Звукові джерела………………………………………………………….….……...28

Висновок…………………………………………………………………………...….…30

Список використаної літератури…………………………………………………….32

Додатки…………………………………………………………………………………..33

Вступ

Актуальність теми. Найголовнішою індивідуальністю історичної науки є те, що історик опановує процеси та події, що відбулися багато років, або століть назад. Отже, історик, на величезну відміну від своїх колег, які вивчають точні науки, не може особисто спостерігати та описувати об’єкт дослідження. А отже єдиним джерелом, що несе в собі будь-яке повідомлення про об’єкт дослідження, є пам’ятники минулого чи історичні рештки історії та культури давнини. Здійснення цього дослідження неможливе без застосування історичних пам’яток, або історичних джерел. Неодмінним для застосуванням історичних джерел є їх класифікація на типи та види. З кожним десятиліттям типово-видова класифікація джерел зростає та змінюється, тому історик повинен обновлювати свої знання та досліджувати новітні класифікації.

Об'єктом вивчення є історичне джерело та його класифікація.

Предметом дослідження є видова класифікація історичних джерел та їх різновидність.

Метою даної курсової роботи є охарактеризування історичного джерела та дослідження різновидів його видової класифікації.

Мета роботи установила наступні завдання:

1) Сформувати термін історичне джерело;

2) Визначити класифікацію джерел;

3) Дати поняття виду історичного джерела;

4) Охарактезувати видову класифікацію джерел .

Теоретичною основою роботи сприяла базова навчальна література, теоретичні праці величезних істориків-джерелознавців.

Питання класифікації історичних джерел було знайдено в багатьох працях радянських і зарубіжних вчених. Найбільш значущою у джерелознавстві стала книга двох французьких вчених Шарля Сеньобоса та Шарля – Віктора Ланглуа «Вступ до вивчення історії».

Дуже багато авторів намагалися скласти свою систему класифікації джерел. Варто відзначити німецького історика Іоганна Густава Дройзена, котрий у своїй роботі «Історик» поклав в основу класифікації принцип взаємовідношення джерела і факту.

Зацікавленість до впорядкування джерел було також здійснене Е. Бернгеймом у його роботі «Підручник історичного методу». Він розробив найбільш детальну та ретельну класифікацію історичних джерел.

Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський був першим російським істориком, хто створив типологічну класифікації у ХХ столітті. Платформою для своєї класифікації він вибрав ступінь близькості джерела до виявленої в ньому події.

Дуже відоме визначення отримала класифікація Л.М. Пушкарьова, яка була оприлюднена в 1975 році. Іван Дмитрович Ковальченко трохи пізніше, а саме в 1981 році, модернізував цю класифікацію.

Своєрідну зацікавленість викликають праці вчених сучасності. Дослідники В.О. Устинова, О.В. Євреїнова та Ю.Г. Косарєва розшифрували джерела, написані на незнаних «мертвих» мовах. В своїх працях вони проаналізували Дрезденський та Мадридський рукописи. У середині 1970-х років Л.В. Мілов та Л.Й. Бородкін встановлювали анонімних авторів творів ХV - XVI століть.

В основу наукових праць О.М. Медушевської лягли зібрані та скомпоновані всі теоретичні історіографічні матеріали.

У ході дослідження були використані такі методи:

1) Генетично-історичний метод, який застосовується для показання причинно-наслідкових зв’язків та закономірності розквіту історичної події. Цей метод розпочинається з поступового проникнення в минуле, для виявлення мотивів будь-яких подій, явищ та фактів. Він також дозволяє показати виявлення взаємодії суб’єктивних, об’єктивних та особистісних чинників в історичному розвитку.

2) Типологічно-історичний метод, який дозволяє організувати предмет вивчення за якістю відмінних типів на основі відповідних їм істотних рис. Типологізація за формою являє собою різновидність класифікації, але дає право виявити істотні риси предмета. Опорою методу є бачення співвідношення одиничного, особливого та загального в історичному розвитку.

3) Порівняльно-історичний метод, що дає право винайти як загальні, так й індивідуальні риси в розвитку розбіжних явищ, подій та структур.

Курсова робота має наступний склад: вступ, два розділи, сім підрозділів, висновок та список використаних джерел та літератури.

У вступі дана загальна властивість проблеми, визначена мета, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження.

У першому розділі визначається поняття історичного джерела, а також запроваджується класифікація історичних джерел.

У другому розділі розглядається процес створення видової класифікація та формування його поняття, а також видова класифікація самих джерел.

У висновку зроблені підсумки по роботі в цілому.

Розділ 1. Поняття історичного джерела та його класифікація.

Історичне джерело – це комплекс документів чи предметів матеріальної культури, який в собі несе інформацію про давнину. Історичне джерело також може бути предметом, що відповідає певній епосі. Він слугує свідком якоїсь події. Саме з його показань можна розпочинати аналіз про той чи інший історичний випадок, складати уявлення про причини дій того чи іншого діяча.

Одне з вдалих тлумачень терміна «історичне джерело» належить радянському фахівцю Леонарду Деброву. Він казав, що під історичним джерелом нинішня наука розуміє всі рештки минулого, в яких накопичилися історичні свідчення, які зображують дійсні явища суспільного життя та закономірності процвітання людського суспільства. Фактично це різні продукти та сліди діяльності людства: предмети матеріальної культури, звичаїв, ідеології, мови, писемні пам’ятники тощо.

Одні джерела являють собою частку, яка відійшла в минуле дійсності, тобто наслідки, а саме: знаряддя праці, археологічні пам’ятники, монети, угоди, грамоти тощо. Інші інформують про минуле, описуючи, даючи оцінку, зображуючи його, а саме: хроніки, спогади, щоденники, літописи тощо..

Перші називають рештками, що надають безпосереднє повідомлення про історичні події, а другі ж - переказами, що інформують про них посередньо, крізь призму свідомості розповідача.

Класифікацією називають поділ усієї багатоманітної сукупності джерел на певні групи за якоюсь взаємною для кожної групи рисою. Метою класифікації як дослідницької операції є вироблення норм самої класифікації, виявлення внутрішніх для джерел особливих рис, зведення джерел за цими рисами в групи. Класифікація у подальшому дозволяє зробити й успішно застосувати спільні для кожної групи джерел методи та прийоми дослідження. Оскільки характерні й повторювані ознаки переважно відбивають закономірності й обставини створення джерел, то слід наголосити, що саме на пізнання цього й спирається наукова класифікація джерел.

Однак за всієї своєї важливості й необхідності, класифікація джерел має

дещо проміжний, допоміжний характер для кращого дослідження різних сукупностей джерел, підвищення ефективності їх використання. Тому залежно від завдань вивчення ті або інші об'єктивні ознаки джерел можуть здобувати найважливішого характеру, тобто можливе обрання різноманітних класифікаційних систем. При цьому створюються несхожі за унікальністю й обсягом класифікаційні класи джерел.

З середини ХІХ ст. головну роль в історії джерелознавства виконують різноманітні процедури класифікації історичного джерела. Усі вони зв’язані з терміном історичного джерела та багато в чому відносяться до останніх. Можна відокремити декілька типів класифікації:

1. За метою створення. Була запропонована німецьким вченим Іоганном Густавом Дройзеном. Він поділив джерело на:

• ненавмисні (рештки, що безпосередньо відображають факти);

• навмисні (свідоцтва);

• мішані (пам’ятники).

2. За ступенем близькості джерела до історичного факту. Запроваджена німецьким вченим Ернстом Бернгеймом у 1889 році. Він поділив їх на дві групи:

• залишки ( власне рештки і «інші», тобто данні мови, ігри та ін.);

• традиції.

Цей поділ джерел, а відповідно до джерелознавчого аналізу (для звичая необхідними є зовнішня та внутрішня критики, а для залишків – буде досить зовнішньої), був досить поширеним у джерелознавстві.

3. За носієм. Ця класифікація відома за працями Еріка Фрімена, який розділив джерела на такі види:

• речові (пам’ятники);

• писемні (документи);

• словесні (розповіді).

У зміненому вигляді ця система ввійшла в практику радянського джерелознавства. Згідно з радянським періодом джерела були класифіковані (до способу кодування (фіксації) та збереження інформації) на сім груп.

4. Мішана класифікація за метою створення та носію. Запровадив

А. Ксенополь, та поділив на такі три види:

• речові (пам’ятники);

• випадкові (залишки, які відображають факти);

• усвідомлені (документи).

5. За способом відображення історичного факту. Ввів датський вчений, історик Крістіан Ерслев. Він розподілив її на:

• рештки (природні та людські);

• вироби, що були створені людьми;

• факти теперішнього життя, які дають уявлення про минулі події.

6. Класифікація, яку ввів Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський поділяється на:

• джерела, які зображають історичні явища;

• джерела, які відображають факти.

Завдяки першому джерелу можливе практичне сприйняття події, а дані другого – зобов’язують певного розшифрування, витлумачення та інтерпретації.

7. За соціально-економічними формаціями. Саме ця класифікація була впровадження у радянському джерелознавстві відповідно до марксистсько-ленінської системи історичного піднесення.

8. За видами. Джерела можуть бути розподілені на:

• літописи;

• акти;

• мемуари та ін.

У сучасному джерелознавстві історичні джерела класифікують на такі сім груп:

1. письмові;

2. речові (матеріальні);

3. етнографічні;

4. фольклорні (усні);

5. лінгвістичні;

6. зображальні;

7. звукові.

Отже, історичним джерелом можна вважати усю сукупність документів та предметів матеріальної культури, які прямо відображають історичний процес і фіксують окремі факти та події, на основі яких створюється уявлення про той чи інший історичний період.

Необхідно зазначити, що кожне історичне джерело потребує детального індивідуального вивчення, що зважає при цьому потребу комплексного дослідження всіх отриманих свідоцтв про пережитки суспільного людства.

Відомо те, що історичні джерела містять гетерогенну природу, кожен автор висуває різні системи їх класифікації: за ступенем близькості джерела до історичного факту, за метою створення, за способом відображення джерелом історичного факту, за метою створення і носієм та за іншими критеріями .

Нині у джерелознавстві історичні джерела класифікують на сім груп: письмові, матеріальні (речові), етнографічні, фольклорні (усні), лінгвістичні, звукові та зображальні джерела.

Розділ 2. Історія виникнення видової класифікації історичних джерел.

Розповсюдженою є класифікація джерел за їх ендогенної формою, cтpyктyрою та способом зв'язку елементів змісту на види (акти, листування, статистичні матеріали, мемуари та ін.), оскільки методика опрацювання джерел за видами в цілому найбільш розроблена. Вона ґрунтується на основних принципах найбільш загальноприйнятої типово-видової класифікації джерел, які були вироблені у 70-х - 80-х рр. ХХ століття. Типи джерел виокремлюються за об'єктивно притаманною їм ознакою, а саме за способом кодування (фіксування) інформації. Основними типами джерел є речові, словесні, зображальні та ін. Зважаючи на це, сучасні вчені, спеціалісти у галузі теорії джерелознавства пропонують використовувати термін «типологізація», замість «класифікації» стосовно комплексу історичних джерел. Останнім часом розширилися можливості поділу джерел на поодинокі й масові. Останні характеризуються повторюваністю наданої інформації, яка є ознакою закономірності відображальних явищ. Вони підлягають статистичній обробці за допомоги сучасної обчислювальної та комп'ютерної техніки.

У підручнику Ярослава Сергійовича Калакура «Історичне джерелознавство» вказано, що вивчення тільки джерелознавчого характеру, дослідження тих чи інших проблем історії, галузей суспільного розвитку, історики вживають у таких інцидентах інші класифікаційні схеми, випливаючи зі зв’язку внутрішніх ознак джерел.

Ці схеми називають видовими, або родовими.

Вид – це історична сукупність джерел, що різняться за цілями та об’єднані з метою внутрішньої структури, тобто у кожного виду джерела є своя мета та особлива внутрішня структура.

Проміжною одиницею між видом і типом джерела виступає рід джерела. Під родом Лев Микитович Пушкарьов розуміє об'єднання декількох видів джерел в групи за принципом схожості інформації, які знаходиться в них.

У 1975 році видову класифікацію джерел запровадив Лев Микитович Пушкарьов:

1. письмові;

2. речові (матеріальні);

3. етнографічні;

4. фольклорні (усні);

5. лінгвістичні;

6. зображальні;

7. звукові.

У 1981 році Іван Дмитрович Ковальченко представив вдосконалений варіант типологічного угруповання, побудований тільки з урахуванням способу кодування інформації. До класифікації же джерела необхідно підходити з позиції трьох аспектів прагматично-інформаційного, семантичного і синтаксичного. На основі синтаксичного аспекта весь комплекс історичних джерел був розділений ним на чотири групи:

1) речові;

2) письмові;

3) зображальні;

4) фонетичні.

Виділення основних груп джерел є першим етапом їх класифікації. Найбільшу важливість має класифікація джерел кожних груп, тому що вона дозволяє простежити виявлення еволюції джерела.

Синтетичну класифікацію, що об'єднує класифікацію джерел за видами та критеріями, як за носієм, так і за способом перенесення інформації, запропонував Сигурд Оттович Шмідт (1922-2013):

1. Речові джерела.

2. Зображальні джерела:

а) художньо-зображальні (твори мистецтва, кіно та фотографії);

б) зображально-натуральні (фотографії і кінокадри);

в) зображально-графічні (карти, схеми тощо.).

3. Усні та писемні джерела:

а) фольклор;

б) розмовна мова;

в) писемні пам'ятки;

г) писемні пам'ятки і фонодокументи.

4. Конвенціональні джерела (увесь комплекс відносних позначень графічними символами і інформація, яка записана на апаратних носіях, тобто електронні джерела).

5. Етнографічні джерела (традиції, обряди).

6. Звукові джерела.

Традиційність класифікації Сигурда Оттовича Шмідта, як й інших, дуже видима. Деякі види (наприклад, гроші) не можна віднести лише до одного з встановлених типів. Явище і сенс не завжди відповідають один одному. Було б чудно, якби виникла класифікація, що повністю відповідають поділу джерел в дійсності. У реальному життів взагалі не існує «чистих» типів джерел, і будь-який поділ - річ умовна. Так, наприклад, кінофотоматеріали міцно з’єднані з анотуванням (картки предметно-тематичного каталогу, архівні та студійні монтажні листи). У даному випадку значяться образотворчі та письмові джерела, але предмет зображення один й теж самий.

Класифікація Сигурда Оттовича Шмідта дає можливість, як би оволодіти одним поглядом усю величезну різноманітність джерел – саме в цьому її найголовніша цінність. Вона головним чином дає відповідь навчальним цілям, музейної і краєзнавчої праці. Разом з тим, практичні вимоги деяких дисциплін (бібліографії, археології, документознавства) дають визначення появи інших класифікацій, практичних для застосування в роботі дослідника.

У кожному типі джерел можна виділити декілька родів. У свою чергу, кожен рід джерела поділяється на види (див. додаток 1).

Правильна класифікація джерел спрощує їх розуміння та наукову критику. За походженням джерела ділять на офіційні (службові) та приватні (особисті). По техніці та способу відтворення - рукописні і друковані, звукові, образотворчі та інші. За формою - чистові (оформлені і завірені), чорнові - проекти або варіанти; оригінали (унікальні документи); розмноженні оригінали ( в декількох примірниках); копії - відтворені документи.

Видова класифікація зважає, що для різноманітних часів життя суспільства властиві свої види джерел. Людство еволюціонує, розвивається, тому змінюються їх потреби, і як наслідки деякі види джерел видозмінюються, зникають, деякі з’являються.

Таким чином, вид є історичною сукупністю джерел, що різняться за цілями й сковані з метою внутрішньої структури, тобто у кожного виду джерела є своя мета та особлива внутрішня структура.

Необхідно зазначити, що видову класифікацію запровадили у 70-х – 80-х роках ХХ століття. Багато існує класифікацій і остаточної визначити неможливо, адже для кожного історика та джерелознавця, в основному джерелознавця, притаманна індивідуальна класифікація, тобто та якою буде зручно користуватися особисто.

Сигурд Оттович Шмідт запропонував синтетичну класифікацію, в якій зазначено шість класифікацій.

Отже, можна зазначити, що для видової класифікації різних часів життя суспільства властиві свої види джерел. Людство розвивається, а отже і еволюціонують самі види джерел, які видозмінюються, зникають або з’являються.