СЕМІНАР 5. Етноконфесійні проблеми в світовій політиці.

Етно-конфесійна розрідненність світу і «зіткнення цивілізацій».

Радикалізація ісламу. Проблеми тероризму (джихадізму) в міжнародних відносинах. «Арабська весна» та її наслідки.

Курдська проблема в міжнародних відносинах.

«Ісламська держава» як фактор загрози регіональній безпеці.

В.Е. ЕЛЕНСКИЙ. РЕЛИГИЯ В ГЛОБАЛЬНОЙ ПОЛИТИКЕ: КОНЕЦ ХХ – НАЧАЛО ХХІ ВЕКОВ

Печать

E-mail

07.10.2011 13:25

- доклад, прочитанный на Международной научно-практической конференции "Религия как социальный феномен", Москва, Узкое, 5 сентября 2011 года

Возвращение религии в глобальную политику

В отличие от мыслителей 18-19 вв., ученые 1960-1970-х гг. уже не обещали неизбежного и безоговорочного краха религии. Но и места в публичной сфере ей тоже не оставляли. Хотя констатация провала прогнозов «исчезновения религии» и стала своего рода банальностью, уход ее из публичной сферы все же казался неотвратимым вплоть до последней четверти 20 в. Представления о победном шествии секуляризации были доминирующими среди социологов религии. Едва ли не самый известный из них, Питер Людвиг Бергер, писал в «Нью-Йорк Таймс» в апреле 1968 г.: «...В начале 21 века религиозных людей вероятно удастся найти разве что в небольших сектах, жмущихся друг к другу в своем сопротивлении секулярной культуре»[i].

Но на протяжении последней четверти 20 в. в мире произошел ряд событий, триумфально вернувших религию на публичную арену и радикально изменивших представление исследователей о ее месте в мире. Главными из этих событий стали: взрыв в исламском мире, евангелическое пробуждение, подъем глобального католицизма и неорелигиозный бум.

 

Исламское наступление

Начиная со второй половины 1970-х, буквально в течение нескольких лет, мир становится свидетелем яркой манифестации воинственности под исламскими знаменами: захват в 1979 г. террористами Великой Мечети с тысячами паломников, съехавшимися в Мекку на ежегодный хаджж; восстание против режима партии Баас в Сирии; создание Хезболлы; акции террористов-смертников против американских, израильских и французских контингентов в Ливане, сопротивление советскому вторжению в Афганистан… Академические и политические круги встревожены, они стараются понять, какова природа того, что называют «возрождением» и «возвращением», «пробуждением» и «ренессансом», «подъемом» и «фундаментализацией», «остервенением» и «наступлением» ислама.

Особое место в этом наступлении принадлежит Иранской исламской революции 1978-1979 гг. - одной из самых мощных и самых неожиданных манифестаций религиозного возвращения. Иран считался глибоко вестернизированной и вполне прогнозируемой страной региона; Тегеран называли «восточным Парижем», по его улицам дефилировали женщины в мини. Один из рапортов, направленный в центр резидентурой ЦРУ в Тегеране и содержавший рекомендацию тщательно мониторить именно религиозную ситуацию, был проигнорирован. И даже когда США осознали глубину кризиса, ему был поставлен ошибочный диагноз - как  лишь вуалируемому религиозными лозунгами. Словом, в оценке иранской ситуации победил экономический детерминизм и догматический секуляризм[ii] и должно было пройти десять лет после революции, чтобы один из ее исследователей задался вопросами: «Почему ... мы считаем, как это делают многие из социологов, что активное участие в революции обусловлено исключительно материальными интересами? Почему здесь не может быть других мотивов, как, скажем, стремления достичь идеологических целей? Почему мы не предполагаем, что культура и религия могут потенциально быть ключевыми факторами, дающими толчок структурным изменениям в обществе?»[iii].

Последним эпизодом исламского наступления 1970-х гг. стала реакция на вторжение советских войск в Афганистан. Эта операция, имевшая геостратегическую мотивацию и в любом случае не рассматриваемая ее инициаторами в религиозных терминах, глобализировала всемирный джихад до масштабов, которых он ранее не знал. В «священной войне» приняли участие мусульмане из многих стран мира. После вывода советских войск из Афганистана они продолжат джихад в своих странах, а также в Боснии, Косово и Чечне; примут участие в подготовке бойцов для нового, так называемого «глобального джихада», объявленного Бен Ладеном Западу.

 

Подъем глобального католицизма

Последняя треть 20 в. стала также и эпохой подъема в мировом католицизме. Изменения в Католической церкви после II Ватиканского собора буквально встряхнули целые епархии, церковные институты и монашеские чины. Католическая церковь, которая совсем еще недавно настаивала, что для обмана не может быть свободы и, поскольку вне Католической церковью нет истины, свобода совести является фальшивым концептом, стала в авангарде защиты человеческого достоинства. Церковь идет дальше обвинений в адрес отдельных государственных деятелей и бросает вызов целой экономической и социально-политической системе. «Теология освобождения» - мощное интеллектуальное, социально-нравственное, политический и одновременно – глубоко религиозное движение, было сложно встречено Ватиканом, но оказало огромное влияние не только на глобальный католицизм, но и на мировую общественную мысль и политическое развитие 1970-1980-х гг .

В октябре 1978 г. на престол Святого Петра конклав кардиналов избирает краковского архиепископа Кароля Войтылу, сыгравшего очень большую роль в мировой политике последней четверти 20 в. Первый за 455 лет папа-неитальянец и первый в истории папа-славянин внес выдающийся вклад в ненасильственное свержение коммунизма в странах Центральной и Восточной Европы и, шире, - в глобальную архитектуру мира конца прошлого – начала нынешнего веков. Святой Престол берет курс на отстаивание прав человека и религиозной свободы гораздо более наступательно, чем при Иоанне XXIII и Павле VI. Иоанн Павел II, по сути дела, дезавуирует коммунизм не только как политическую систему, но и как онтологическое зло, подрывающее и искажающее человеческую сущность. Ватикан решительно порывает с политикой невмешательства в международные отношения и берет курс  на возвращение Святого Престола в мировую политику. В конце 1978 г. он выступает с первой дипломатической инициативой, направленной на предотвращение войны между Чили и Аргентиной за пролив Бигль. Это был первый случай посредничества Святого Престола в решении международного конфликта с 1885 г., когда был урегулирован спор между Испанией и Германией за Каролинские острова[iv].

В следующем году Иоанн Павел II впервые посещает Родину в качестве главы Католической церкви; его встречает треть Польши. «Многие из польских товарищей, - докладывало КГБ в Политбюро ЦК КПСС, - наблюдая за папским триумфом, признают, что идеологическую битву мы проиграли»[v].

 

Евангелическое возрождение

Избрание в 1976 г. президентом США «рожденного свыше» Дж. Картера, и, особенно, появление и укрепление правых консервативных организаций – «Морального большинства» и «Обеспокоенных женщин Америки», - стали видимым проявлением нового марша евангелистов за доминирование над страной, которую они имели все основания считать своей. 1970-1980-е гг. – также и годы усиления религиозной риторики во внутри- и внешнеполитическом дискурсе США. Речь президента Рональда Рейгана перед Национальной Ассоциацией евангелистов в Орландо, штат Флорида 8 марта 1983, где Рейган называет СССР «империей зла», не только мощно позиционирует США как защитника религиозных ценностей перед лицом коммунистического безбожия (такое позиционирование было достаточно распространенным и у предшественников Рональда Рейгана, в частности, у Гарри Трумэна), но и, по сути дела, отвергает возможность ценностного компромисса между двумя политическими системами, что влечет усиление глобальной конфронтации и ее непримиримость. Их система ценностей, говорит Рейган о советских людях, радикально отличается от системы ценностей большинства американцев.

 

Неорелигиозный бум

18 ноября 1978 г. 918 членов религиозной общины «Храм народов» под руководством ее основателя Джеймса Уоррена Джонса совершили акт массового суицида в созданном ими в джунглях Гайаны поселении Джонстаун. Трагедия Джонстауна многократно усилила интерес к новым религиозным движения (НРД) и озабоченность их деятельностью, которая (озабоченность) прежде ограничивалась главным образом кругом родителей и родственников членов НРД. Турбулентное распространение новых религий вызывает целый спектр концепций, направленных на объяснение этого феномена. Хотя по мере изучения НРД некоторые из исследователей начали сомневаться, что эти группы отражают широкие социальные трансформации в западных обществах[vi], все же новорелигиозный бум продемонстрировал, как минимум, живучесть религии и ту изобретательность, с которой она реагирует на мир конца 20 в.

Некоторые из новых религий не просто вписываются в контркультуру 1970-х гг, но становятся ее элементом и очень быстро приобретают популярность на Западе. Мантру «Харе Кришна» поет группа «Битлз», сам основатель Общества Сознания Кришны Бхактиведанта Свами Прабхупада становится настолько популярным, что появляется на сцене Вудстокского фестиваля – едва ли не самого знаменитого в мировой истории рок-фестиваля, собравшего в августе 1969 г. на ферме в штате Нью-Йорк около полумиллиона человек.

 

Движущие силы «великого возвращения»

Что послужило причиной религиозного возвращения? Какими были его главные движущие силы? Очевидно, что каждый из перечисленных эпизодов имел свои особенные основания и был вызван к жизни целым рядом специфических факторов. Однако, по крайней мере, четыре глобальных мировых процессах стали в этом «большом возвращении» определяющими.  

Деидеологизация (десакрализация идеологий)

Первым среди этих процессов стало то, что Дэниел Белл назвал «концом идеологии». Хотя его одноименная книга, впервые увидевшая свет в 1960 г.[vii], неоднократно подвергалась критике политологов из всех лагерей, «истощенность» так называемых «больших идеологий» 19 - начала 20 вв трудно оспорить. Так же, как и постепенное уменьшение числа политических сил, которые бы исповедовали «чистые идеологии». Водораздел между социалистами, либералами, консерваторами и др. становится все более условным (сам Д. Белл однажды охарактеризовал себя как «социалиста в экономике, либерала в политике и консерватора в культуре»). Ярким примером «практической деидеологизации» стали реформы Дэн Сяопина в Китае. Не отказываясь на словах от марксизма с его теорией классовой борьбы и уничтожения частной собственности, Дэн Сяопин делает Китай частью мирового рынка. В 1992 г. он озвучивает заявление, которое касается философии совершенного им в экономической области и может претендовать на статус манифеста деидеологизации: «Не стоит сковывать себя идеологическими и практическими абстрактными спорами о том, какое имя все это носит – социализм или капитализм[viii].

В странах «второго мира» растущий интерес к религии и даже для некоторых стран - религиозное возрождение, знаменуют глубокое разочарование в официальной идеологии и ее полный упадок. Некогда сакрализированные символы и смыслы становятся объектами сочных анекдотов; в постулированные догматы ленинизма больше не верят даже их профессиональные интерпретаторы.

Религия возвращается на то место, с которого ее, было, вытеснили «великие идеологии», которые сами претендовали на роль религии и/или хотели заставить традиционные религии освящать себя (как в случае национализмов), или хотели вообще их заменить (как нацизм и коммунизм). Это место пытались, но не смогли занять ни психоанализ, ни экологическое движение, претендовавшие на секулярную религию нового века.

 

Демографический фактор

Вместе с тем, демографические процессы постепенно все в большей степени смещают «глобальный центр тяжести» на юг. Христианство окончательно теряет свою европейскую эксклюзивность и интенсивно приобретает африканские и азиатские черты. В 2005 г. «белое», «северное» христианство охватывало 11 300 различных деноминаций и три тысячи наций, говоривших на 3,5 тысячах языков. Тогда как «южное» христианство, соответственно, - 22 500 деноминаций и 6 тысяч наций, которые говорили на десяти тысячи языках[ix]. Мир выходит из своей «западной фазы» со сдержанным отношением к религии и уходит на глобальный Юг, где религия - это «огонь жерущий, которому целого мира мало»; где религиозные разделения приводят к кровавым столкновениям и настоящим войнам. В своей книге «Грядущее христианство» Ф. Дженскинс утверждает, что христианство появилось на свет как не западная религия и сейчас оно возвращается к своим корням. Киншаса, Буэнос-Айрес, Аддис-Абеба и Манила пришли на смену Риму, Афинам, Парижу, Лондону и Нью-Йорку. Церкви Юга более традиционны, консервативны, апокалиптичны, чем на Севере. Южные церкви отвергают северное либеральное христианство – их христианство более мистично, оно настаивает на исцелении верой и пророчествах. Стремительный рост консервативного, воинствующего христианства в исламском контексте – в Нигерии, Индонезии, а также, в определенной степени, - на Филиппинах, - закладывает фундамент для «столкновения цивилизаций». К концу этого столетия на карте мира окончательно обозначатся, по крайней мере, 20 крупных стран, где соотношение христиан и мусульман будет приблизительно одинаковым и относительно 10 из них можно прогнозировать, что их взаимодействие не будет мирным. (Сам автор прогноза, однако, лелеет надежду, что он не сбудется. При этом он возлагает надежду не на предупредительные меры правительств и международных организаций, а на обновление религиозной духовности. На то, что христиане научатся диалогу друг с другом и с «другими»; что совместное экуменическое видение, наконец, преодолеет узкоконфессиональную ограниченность)[x].

 

Глобализация

Но особое место в «религиозном возвращении» принадлежит глобализации, точнее – ее беспрецедентному ускорению. Глобализация приобретает весьма противоречивые измерения; она превращает мир в «единое целое» и даже если не приводит к глобальной культурной и религиозной конвергенции, то, во всяком случае, делает встречу религий и культур неотвратимой. Но интересно, что огромные массы людей, живущих в «глобальной деревне» и покупающих товары на глобальном рынке, не проявляют горячего стремления к изменению своей религиозной принадлежности. Люди, как заметил Хосе Казанова, ведут себя в данном случае не так, как обычно ведут себя на рынке, - порой они «покупают» товар, не совсем их удовлетворяющий; в других случаях, отказываясь «покупать» этот товар, они не ищут ему замены. Высокий монополизм, убийственный для рынка, не уничтожает высокой активности «религиозного супермаркета», и религиозность в открытых миру Ирландии и Польше с высоким монополизмом Католической церкви, остается одной из самых высоких в Европе.

В одних уголках планеты люди манифестируют непреклонную преданность своим старым, «доглобальным», религиозным идентичностям, в других – их религиозность приобретает некий имплицитный, или «заместительный», по выражению Грейс Дэви[xi], характер. Но в любом случае мы не видим ни мирового масштаба попыток поиска религиозных альтернатив, ни, тем более, возникновения некоей общей для землян «глобальной религии». Новые (или сравнительно новые) глобальные религиозные культуры возникают рядом со старыми, но не заменяют их полностью. Причем новые религии далеко не всегда наделяют своих последователей чувством гражданина «глобального полиса», как это утверждают авторы книги «Новые религии как глобальные культуры»[xii]. Вместо возникновения в едином мире единой религии, планета становится свидетелем почти повсеместного «восстания» религий, проявляющих большую или меньшую нетерпимость к другим религиям. Религия покидает «гетто приватизации», а глобализация религии не только не отменяет установленных ею демаркационных линий, но и укрепляет их. Глобализация приводит к получению религией нового импульса и усиления ее влияния в публичном дискурсе[xiii]. Или, как говорят об этом американские социологи религии, «глобализация разрушает барьеры политики и культуры, но она также дает толчок движениям, направленным на подтверждение идентичностей и самоопределения»[xiv].

 

После возвращения: религия в мировой политике и международных отношениях

После окончания Холодной войны факт религиозного возвращения становится очевидным даже для тех, кто предсказывал неизбежность ухода религии с публичной арены. В 1996 г. Питер Людвиг Бергер был вынужден признать: «Современный мир, за несколькими исключениями ... является таким же неистово религиозным, каким он и был всегда, Это значит, что весь корпус литературы, созданный специалистами по истории и социальным наукам и неопрятно определенный как “теория секуляризации”, является по существу ошибочным. В своих ранних работах я приобщился к этой литературе. Я был в хорошей кампании – большинство социологов религии разделяли подобные взгляды и мы имели достаточные основания придерживаться их»[xv].

Едва ли не самым цитируемый политолог двух последних десятилетий Сэмюэл Хантингтон утверждал, что важнейшей детерминантой мировой политики после Холодной войны становится принадлежность наций не к одной из мировых систем, а к той или иной цивилизации, центральной характеристикой каждой из которых, в свою очередь, является религия. На протяжении Холодной войны сверхдержавы были способны подавлять конфликтогенный потенциал различных религий. Глобальное противостояние между Западом и Востоком вместе с несравнимыми уровнями вооружения разных стран, сильно ослабляли влияние тех или иных культурных характеристик в международных отношениях. Ситуация после падения Берлинской стены изменилась кардинально. «В современном мире религия является центральной, возможно самой центральной силой, мотивирующей и мобилизующей людей, - писал Хантингтон. – Наивно полагать, что поскольку советский коммунизм повержен, Запад выиграл мир на все времена. А также то, что мусульмане, китайцы, индусы и другие собираются воспринять западный либерализм как единственную альтернативу. Разделение человечества, вызванное Холодной войной позади. Но более фундаментальные разделения человечества по этническому, религиозному, цивилизационному признакам остаются и порождают новые конфликты»[xvi].

«Религиозное неистовство» девяностых-«нулевых»: мусульмане и другие

На конфликтах стоит остановиться подробнее. Разумеется, религия способна быть серьезным миротворческим фактором. Но показательно: известный конфликтолог Дэвид Раппопорт, проштудировав наиболее солидные энциклопедии по религии, подсчитал: статей, посвященных отношениям религии и войны впятеро больше, чем религии и мира.[xvii] Хотя религия редко выступает как единственный источник конфликта; конфликты на религиозной почве становятся в 21 в. более частыми, чем в веке минувшем; религиозные меньшинства дискриминируются чаще, чем любые другие; мусульмане участвуют в большинстве конфликтов на религиозной почве, причем чаще всего их насилие направляется против других мусульман. В более пятидесяти конфликтах начала 21 в. присутствуют выразительные или скрытые религиозные элементы.

Если мы обратимся к вооруженным конфликтам в Боснии, Косово, Македонии, Чечне, Азербайджане, Кашмире, на Филиппинах, в Индонезии, на Ближнем Востоке, в Судане, в Нигерии, то увидим, что их объединяет, по меньшей  мере, одна черта - это были столкновения мусульман и не мусульман. В середине 1990-х гг мусульмане участвуют примерно в половине всех этнических конфликтов, где воюют как с не мусульманами, так и с единоверцами. Из 16 самых кровавых террористических актов, произошедших в мире между 1983 и 2000 гг., мусульмане ответственны за 11 и, возможно, даже за 12. Из 32 наиболее масштабных вооруженных конфликтов, происходивших в 2000 г., 23 произошли с участием мусульман[xviii]. Большинство новых террористических групп, начиная с 1980-х гг, провозглашают себя исламскими, и большинство (но, конечно, не все) акты терроризма, начиная с 1980-х гг, совершены теми, кто считают себя мусульманами. Дэвид Рапопорт, доказывающий, что мир сейчас переживает волну именно религиозного терроризма, говорит о четырех волнах современного террора. Первой волной был анархистский террор 1880-х гг, на смену которому пришла антиколониальная волна 1920-х гг, длившаяся около 40 лет; третья волна - левацкая - началась в 1960-е гг и сошла на нет к концу 2000-х гг. Наконец, в 1979 г. началась волна религиозного террора и, как полагает Раппопорт, она продлится примерно до середины 2020-х гг. Религиозный террор существенно отличается от «секулярного». «Секуляристы» предпочитают убивать чиновников, религиозные – просто стремятся уничтожить как можно больше людей; «секуляристы» в целях самосохранения склонны сводить число жертв среди мирного населения к минимуму,  религиозные – к максимальному количеству жертв; человеческая жизнь для них, включая жизнь соратников, - ничто[xix].

«Четвертая волна» выплеснулась в мир абсолютно исступленным суицидальным террором. Акты такого террора не являются спонтанными – они всесторонне готовятся, решения о подготовке террористов-смертников принимаются руководством террористических сетей. Число суицидальных терактов растет – их было менее пяти ежегодно на протяжении 1980-х гг и 180 ежегодно между 2000 и 2005 гг. В течение 2000-2004 гг произошло 472 теракта, совершенные самоубийцами в 22 странах; в результате убито было 7 тысяч человек и десятки тысяч ранены. Хотя среди всех террористических организаций чаще всего к суицидальному террору прибегали «Тигры освобождения Тамил-Илама», большинство таких актов совершили террористические группы, действующие от имени ислама[xx].

Можно много и справедливо говорить о том, что те, кто именем ислама посягают на жизнь других, плохие, даже очень плохие мусульмане. Но, все же, это не дает ответа на вопрос: почему от имени ислама чаще, чем от имени любой другой религии, в современном мире осуществляются акты насилия? Гипотезы, основанные на социально-экономических переменных, мало что объясняют. Исламский миллиард не самый бедный в мире; террористы-самоубийцы очень часто происходят из достаточно состоятельных семей и имеют университетские дипломы; в отряды смертников их приводит не безработица и не стремление материально помочь своим семьям[xxi].

Так или иначе, все вращается вокруг совсем неполиткорректного вопроса: порождает ли ислам как религия, ислам как таковой, насилие? Хантингтон отвечал на этот вопрос утвердительно и подчеркивал, что ислам от самых своих истоков был «религией меча», он прославляет военную доблесть, чего нет в других мировых религиях. Мухаммада помнят как закаленного воина; этого нельзя сказать о Христе или Будде. Коран содержит отдельные запреты насилия, но целостная концепция. отказа от насилия в исламе отсутствует[xxii].

Никакое другое утверждение Хантингтона не вызывало, очевидно,  такого возмущения и отторжения. Но и критики вынуждены признать, по меньшей мере, следующее. Идейные источники насилия все же следует искать в религии; акты террора не вызывают такого единодушного осуждения со стороны мусульманских авторитетов, как в среде иудейского и христианского духовенства; ислам – это пассионарная религия «прямого действия», религия, коллективистская в большей степени, чем индивидуалистическая, в которой накоплен большой антизападный, антиколониальный протестный потенциал; фетва, позволяющая теракт, имеет значительно больший авторитет, чем та, которая его запрещает; теория джихада в исламе и «справедливой войны» в христианстве имеют много общего и оправдание насилия религией в современном исламе напоминает легитимизацию крестовых походов в средневековом христианстве. [xxiii] Отсюда надежда на то, что ислам, как «молодая религия», в конце концов, перерастет свою «воинственность». (Хантингтон связывал надежды на положительные изменения со старением поколения мужчин в возрасте от пятнадцати до тридцати лет, часто не имеющих работы и являющихся естественным источником нестабильности и насилия, что должно произойти до третьего десятилетия 21 в.,  также с экономическим ростом, если таковой произойдет).

Если война ведется «во имя» какой-то религии, то другая воюющая сторона так или иначе, но также обречена эксплуатировать религию. Это очень отчетливо показала война в Боснии, где ключевые политические концепции были «запакованы» в идеи «Священной Сербии», «хранимой Богом Хорватии» и «священной борьбы с неверными». Это также показали две российско-чеченские войны, во время которых осуществлялись серьезные, но, в конечном счете, неудачные попытки избежать восприятия войны как православно-мусульманского столкновения[xxiv]/ В ходе войны чеченский ислам стремительно радикализируется[xxv]? в Ичкерии вводится суд шариата; с другой стороны, символом православно-мусульманского противостояния становится рядовой Евгений Родионов, почитающийся в определенной православной среде как мученик, отказавшийся в чеченском плену снять нательный крест и обратиться в ислам[xxvi]/

Глобальный исламский подъем вызывает и сопротивление со стороны «южного христианства» и глобального Запада, которое становится все более очевидным. В Африке оно приобретает форму откровенного и воинствующего христианско-мусульманского противостояния. В США после 11 сентября 2011 г. – исламофобию и новый подъем евангелистского фундаментализма. В Западной Европе – противодействие преобразованию культурной среды и архитектурного ландшафта европейских городов, неуклонно происходящей под натиском иммигрантских волн с Ближнего Востока, Северной Африки и Юго-Восточной Азии. Исследование взаимовосприятия мусульманами – Запада и «людьми Запада» - мусульман, осуществленное Research Center в 2011 г., свидетельствует, что это взаимовосприятие является, попросту говоря, плохим и это признают как на Востоке, так и на Западе. То, что такие отношения плохие, полагают 38% опрошенных в России, 48% - в США, 58% в Испании 52% - в Великобритании, 61% - в Германии, и 62% - во Франции. В исламском мире плохими эти отношения считают 41% индонезийцев, 45% пакистанцев, по 62% турок и ливанцев, 58% иорданцев, 60% египтян, 72% палестинцев. Мусульмане считают, что Запад является враждебным к ним, причем в 2011 г. такое мнение разделяет больше турок, палестинцев, пакистанцев, иорданцев и египтян, чем это было в 2006 г[xxvii].

Запад начинает делать шаги, которые он сам не может считать политкорректными - запрещает ношение чадры в общественных местах, возведение минаретов, торпедирует наиболее грандиозные проекты возведения мечетей. Сдерживание радикальных проявлений «исламского наступления» требует более внятной прокламации собственной идентичности и более мощной ее подкрепляемости, чем это способна предложить секулярная культура.

Традиционно сдержанные в вопросах религии лидеры Европейского Союза вдруг подчеркнуто к ней обращаются. Адресуясь Экуменическому Конгрессу Церквей Германии (май 2010 г.) канцлер Ангела Меркель провозгласила, что «христианство сформировало нашу страну. Я не говорю, что мы бы не оказались там, где мы находимся сейчас, идя каким-нибудь другим путем. Но здесь, в Германии, совершенно ясно, что мы пришли к нашим ценностям через христианство. Это означает, что мы осознаем: свобода не является свободой от чего-то, свобода дана Богом через его Творение ... Это наиболее важный источник общественного единства»[xxviii]. Еще ранее, в августе 2006 г., после встречи с папой Бенедиктом XVI, немецкая канцлер заявила, что христианские ценности должны найти свое отражение в Конституции объединенной Европы[xxix]. Подобном образом, президент Еврокомиссии Жак Проди заявлял о необходимости для строителей объединенной Европы дать Европе душу, дать ей духовность и смысл[xxx].

Президент Франции Николя Саркози рассуждает о том, что в разъяснении различия между добром и злом учитель никогда не заменит кюре или пастора - заявление, на которое вряд ли решились бы его предшественники. Президент Франции также жестко выступает против насилия в отношении христиан на Ближнем Востоке, против демонстративных мусульманских молитв на французских улицах и использует риторику, которую жестко критикует левая оппозиция как несовместимую с идеалами светскости Французской республики (о «Всевышнем, который не закрепощает, но освобождает человека», «Всевышнем, который присутствует в сердце каждого человека», «Всевышнем, ставящем заслон на пути необузданной гордыни и человеческого безумия»).

Но едва ли не самым неожиданными для мирового общественного мнения стали выступления о чрезвычайной важности религии и межрелигиозного взаимопонимания для глобального развития премьер-министра Великобритании в 1997-2007 гг. Тони Блэра, чей пресс-секретарь в свое время от имени босса заявлял, что «Богом мы не занимаемся». Выступая на Национальном молитвенном завтраке в Вашингтоне, Т.Блэр заявил, что религии должно быть возвращено ее законное место наставника нашего мира, того, что укажет нам путь в будущее ... Без веры в Бога XXI век будет духовно бедным и практически бессмысленным.[xxxi]

В начале 21 в. религия прочно закрепляется в политическом дискурсе США; она занимает свое место и во внешнеполитической деятельности России. Религиозные центры формулируют собственные геополитические доктрины (как, например, «Русского мира»); религия становится языком подтверждения и пере-подтверждения идентичностей, источником глобальных возмущений.

 

***

 

Религия как язык, придающий особую силу и выразительность идеям в борьбе с другими идеями, как идентификационный маркер огромной демаркационной силы, как феномен, предоставляющий человеку и сообществу силу и для великих взлетов, и для колоссальных падений, вновь присутствует в мировой, региональных и национальных политиках . Причем в объемах, которые, судя по всему, мало кто ожидал. Тем более удивительными выглядят попытки закрывать глаза и даже игнорировать религиозный фактор в «большой политике». Один только пример. Эдвард Луттвак, консультировавший правительство США по вопросам военной стратегии, в первой половине 1990-х гг. отметил пять, по меньшей мере, конкретных узлов международной политики, недооценка религиозного фактора в которых стоила Соединенным Штатам серьезных потерь. Это - Ливан, Вьетнам, палестинская интифада, Судан и Иран[xxxii]/ И что же? Через полтора десятилетия после обнародования, этот перечень можно разве только пополнить еще, как минимум, Ираком и бомбардировкой Белграда на Пасху-1999 г. по юлианскому календарю, которую сербы вряд ли скоро забудут.

Западные политики, похоже, еще не осознали до конца - несмотря на предупредительную книгу госсекретаря США в 1997-2001 гг Мадлен Олбрайт[xxxiii] – что религия не просто вернулась. А вернулась во всем своем неистовстве, которое мало напоминает благозвучные пасторали. Не до конца осознали, что религия - это не только мать Тереза, но и шахиды, фанатизм и террор.

Впрочем, религиозные лидеры ведут себя не менее легкомысленно, отказываясь прикасаться к тому в религии, что представляет реальную угрозу человечеству. Показательно, что в Итоговом документе Четвертого Саммита религиозных лидеров в преддверии встречи «Большой Восьмерки» (G8) не просто не обсуждается проблема насилия в религиях, но даже не упоминается само слово «терроризм»[xxxiv].

Межрелигиозный диалог в мире осуществляется, по сути дела, «между своими». Экуменисты не приглашают на свои встречи фундаменталистов, либералы – консерваторов, инклюзивисты - эксклюзивистов. Конечно, миротворцам трудно, а иногда и просто невозможно вести диалог с теми, кто освящает войну. Однако, стоит отдавать себе отчет в том, что разделительные линии между «голубями» и «ястребами» внутри одной религии нередко оказываются более непроницаемыми, чем межрелигиозные разделительные линии.

Еще раз обратим внимание и на то, что напряженность на религиозной почве касается не только «глобального Юга». Наиболее острые дискуссии в Европе тоже вращаются вокруг ценностей и идентичностей, основания которых опираются на религиозные представления и чувствования. Закон Франции от 15 марта 2004 г. относительно ношения в школах, колледжах и общественных лицеях символов религиозной принадлежности, как и недавний запрет чадры, направлены не на что иное, как на утверждение монополии французской гражданской религии. Возможно, еще более показательным стало четко артикулированное сопротивление Конференции Европейских Церквей присоединению к Европейскому Союзу Турции, поскольку, как подчеркивается в документе «Комиссия и общество», «исламское наследие Турции имеет свое собственное подкрепление, но эти ценности могут существенно отличаться от христианского наследия, превалирующего в остальной Европе».[xxxv]

Короче говоря, как заключил уже упоминавшийся Питер Людвиг Бергер, «тот, кто игнорирует религию в своем анализе современных отношений, делает это на собственный страх и риск».

"Арабська весна" у дзеркалі Європейських ініціатив". Захарченко А.М.

«Арабська весна» у дзеркалі Європейських ініціатив.

Алла Захарченко

 

Європейський Союз традиційно підтримує з регіоном Близького Сходу міцні зв’язки та розглядає його як важливу сферу свого впливу. Ці зв’язки зумовлені спільним історичним минулим, а також широким спектром європейських інтересів у регіоні в галузі безпеки, політики, економіки та ін. З огляду на географічну наближеність, Європа є дуже вразливою перед загрозами, що виходять з Близького Сходу: нелегальною міграцією, поширенням ісламського радикалізму й екстремізму, розповсюдженням зброї масового ураження. Енергетична безпека країн ЄС, важливість якої продемонстрували європейцям нафтові кризи 1970-х років, прямо залежить від безперебійного постачання енергоносіїв із арабських країн. Провідне місце в стратегії Євросоюзу посідає розвиток торговельної й економічної співпраці з країнами регіону, населення яких стрімко зростає, створюючи достатньо ємні ринки реалізації європейського експорту.

Під час становлення ЄС як інституції та міжнародного актора його роль у регіоні була не такою помітною. Починаючи з 1990-х років, у зв’язку з бажанням європейських держав координувати свою політику і стати активним гравцем на світовій арені, європейський вплив на Близькому Сході значно зріс. Однак, низка факторів об’єктивного характеру не дають змоги Євросоюзові повною мірою реалізувати в регіоні свій лідерський потенціал.

 

Важливою причиною обмежених можливостей європейської дипломатії залишаються суперечності всередині самого Європейського Союзу, що перешкоджають досягненню консенсусу, на основі якого має діяти ЄС. Європейська спільнота – це сукупність держав із різним ступенем впливу і власними національними інтересами, що перешкоджає виробленню спільної політики. Найбільш впливові країни діють самостійно, ураховуючи позицію загальноєвропейських інтеграційних інституцій, але не керуючись ними. З огляду на складні внутрішні процеси, Європейський Союз доволі повільно реагує на нові тенденції та процеси на Близькому Сході. Керівні органи ЄС не можуть досить легко і швидко забезпечити концентрацію ресурсів на необхідних напрямах зовнішньополітичної діяльності, а також (що більш важливо) переключитися з одного напряму на інший.

 

Утім, не бажаючи залишатися в тіні американського домінування, Європейський Союз розробляє свій особливий шлях взаємодії з регіоном, що концентрується не навколо жорстких проблем регіональної безпеки, таких як урегулювання регіональних конфліктів, стримування розповсюдження зброї масового ураження та ін., де провідну роль завжди відігравали Сполучені Штати, а приділяє значну увагу м’яким аспектам безпеки, а саме: проблемам демократизації, економічної лібералізації, поглибленню економічної та політичної співпраці між країнами регіону, що є обов’язковою передумовою для загальної стабілізації Близького Сходу і вирішення його основних безпекових проблем.

 

Донедавна фундаментом цього підходу залишалася створена у 1995 р. організація Європейсько-Середземноморського партнерства (або Барселонський процес), що передбачала поглиблення економічної, стратегічної та соціокультурної співпраці Європейського Союзу з 12 країнами Середземномор’я. Структура партнерства визначається двосторонніми угодами між ЄС та середземноморськими державами, що зобов’язують країни-партнери дотримуватися принципів демократії та прав людини, містять положення про політичний діалог та кооперацію на різних рівнях і регламентують перехід до режиму вільної торгівлі з ЄС.

 

У 2004 р. партнерство було доповнене Європейською політикою сусідства (ЄПС), що є новим підходом Євросоюзу до сусідніх країн (зокрема, 10 країн Середземномор’я) з метою поглиблення відносин і створення зони безпеки та добробуту, «кільця дружніх країн» на кордонах Європейського Союзу. ЄПС передбачає укладання Плану дій із країнами-партнерами, що спиратимуться на дотримання спільних цінностей у сфері верховенства закону, прав людини, розвитку добросусідських відносин, принципів ринкової економіки та сталого розвитку.

 

Створений за ініціативою Франції у 2008 р. «Союз для Середземномор’я» мав на меті надати додаткового імпульсу вже існуючим програмам. Новизна Союзу полягає у тому, що співробітництво будується навколо конкретних регіональних проектів у певних галузях, що мало стати потужною рушійною силою для поглиблення співпраці між країнами-членами ініціативи. Утім, у процесі становлення організаційних структур Союзу виникли певні проблеми, пов’язані з політичними та економічними розбіжностями в розумінні перспектив взаємного співробітництва членів ініціативи, міжнародною ситуацією та амбіціями окремих країн як арабського, так і європейського регіонів Середземномор’я. Це зумовило дуже скромні результати його діяльності.

 

Таким чином, країни Європейського Союзу за допомогою низки ініціатив та програм будували довгострокову політику співробітництва з державами Близького Сходу, а також намагалися забезпечити стабільність і передбачуваність їхнього розвитку. Очікувалося, що, підписуючи угоди про торгівлю та асоціацію, а також створюючи регіональні структури, такі як Барселонський процес, ЄС робить важливий внесок у довгострокову політичну та економічну стабільність регіону. На практиці виявилося, що європейські ініціативи мали позитивні результати, головним чином, у сфері політичного діалогу, однак не призвели до істотних суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень у близькосхідних країнах, про що яскраво засвідчили події в арабському світі 2011 р.

 

«Арабська весна» стала для країн Заходу несподіванкою, про що свідчать серйозні зовнішньополітичні прорахунки європейської дипломатії на початковому етапі антиурядових виступів. З початком масових протестів у Тунісі та спроб уряду жорстко їх придушити, ЄС зайняв дуже стриману й обережну позицію, обмежившись закликами до туніської влади не застосовувати непропорційних силових методів щодо маніфестантів. Така реакція не відповідала ані традиційній риториці Заходу про необхідність демократизації, ані реальним тенденціям змін суспільно-політичного життя в арабському світі.

 

Позиція Євросоюзу пояснюється низкою факторів, ключове місце серед яких посідає намагання зберегти стабільність енергопостачань до країн ЄС, а також добре налагоджені економічні зв’язки з країнами Північної Африки. Крім того, авторитарні режими Мубарака, Бен Алі та Каддафі в останні десятиріччя ефективно стримували ісламістські організації, що загрожують як самим режимам, так і європейській безпеці. Необхідність протистояння цим загрозам сприяла зближенню та налагодженню співробітництва між північноафриканськими та європейськими країнами. Важливість співпраці між ЄС і арабськими державами була зумовлена також проблемою нелегальної міграції, що швидко загострюється останнім часом. Було укладено низку угод щодо співробітництва, спрямованого на стримування потоку нелегальної арабської та африканської імміграції через Середземне море. Жорсткі й авторитарні режими арабських країн стали надійними партнерами для ЄС у цьому питанні.

 

Можлива нестабільність у багатомільйонних арабських країнах загрожували настільки серйозними наслідками для Європи (пов’язаними з активізацією ісламістських організацій, збільшенням потоку біженців і мігрантів, енергетичною кризою та ін.), що на практиці підтримка авторитарних, але надійних режимів переважувала заклики до демократизації арабських країн. У таких умовах ЄС фактично ігнорував порушення прав людини та фасадну демократію в країнах Північної Африки, не виходячи за межі демократичного дискурсу. Подібним чином програма Європейсько-Середземноморського партнерства між ЄС та північноафриканськими країнами сприяла лише тому, що було зроблено обмежену кількість невпевнених кроків стосовно лібералізації північноафриканських режимів, але ця програма не призвела до масштабних демократичних перетворень.

 

Усвідомивши безперспективність курсу на стабільність, ЄС суттєво скорегував свою зовнішньополітичну стратегію, адаптуючи її під ті процеси, які розгорталися в арабському світі. Новий підхід передбачав позитивну оцінку революційної суспільно-політичної тенденції, сприяння та підтримку цієї безпрецедентної трансформації арабських держав і встановлення відносин довіри та партнерства як із ліберально налаштованими елітами, так і з опозиційними групами, що не мали до цього серйозної політичної ваги. 

У результаті цього переосмислення одразу після початку протистояння уряду та опозиції в Лівії більшість країн Європи стала на бік опозиції та засудила режим Каддафі. Франція та Велика Британія доклали всіх зусиль для формування коаліції західних країн з метою розгортання військової операції, зайнявши у ній лідируючі позиції. Безкомпромісна підтримка опозиції під час бойових дій призвела до порушення резолюції РБ ООН № 1973, що обмежувалась установкою на захист мирного населення та не передбачала зміну режиму в Лівії. Збройне втручання країн Заходу у внутрішній лівійський конфлікт на боці однієї сторони призвело до затягування конфронтації та перетворення її на громадянську війну, що поставило країну на межу гуманітарної катастрофи. 

Підтримавши опозиційні сили та визнавши новий уряд Лівії, ЄС не має жодних гарантій щодо свого впливу у майбутньому та прогнозу щодо можливої політичної орієнтації Лівії. На кшталт ситуації в Іраку, в Лівії зберігається ймовірність продовження бойових дій навіть після повалення режиму М. Каддафі, що перетворює цю країну на перманентне джерело нестабільності поблизу кордонів Європи. Також існує ризик загострення сепаратистських рухів у інших країнах під впливом лівійського прецеденту.

 

Нарешті, дискусія навколо вирішення лівійського питання та небажання Німеччини підтримати військову операцію ще раз виявили глибокі протиріччя всередині самого Євросоюзу. Вони ставлять під сумнів можливість вироблення спільної європейської зовнішньої політики щодо кризових ситуацій та значно звужують претензії ЄС на лідерство в близькосхідному регіоні. 

Непередбачувані події «арабської весни» підтвердили недалекоглядність прагматичного підходу, на якому базувалась попередня політика ЄС, та необхідність вироблення нової стратегії.

 

Одним із найбільш небезпечних наслідків революційних соціально-політичних змін у Північній Африці став масовий відтік біженців та нелегальних мігрантів із Тунісу й Лівії в країни ЄС, насамперед, Італію. Так, після повалення режиму Бен Алі близько 6 тисяч туніських біженців прибули на італійський острів Лапедуза, що таким чином опинився на межі гуманітарної катастрофи. За європейськими оцінками, у випадку відкриття «лівійських воріт» до Європи прибуде не менше 300 тисяч мігрантів.

 

Дестабілізація ситуації на Близькому Сході також поставила Європу перед загрозою енергетичної кризи. Найбільш болісно вона вдарила по європейських імпортерах лівійської нафти, які почали екстрено шукати шляхи диверсифікації енергопостачань. Події в арабських країнах значно підвищили ризик здійснення на Європейському континенті терористичних атак як ісламістами, так і праворадикальними угрупованнями, що на хвилі масової міграції можуть скористатися сплеском ксенофобії.

 

Отже, перед ЄС постала необхідність вироблення нового підходу до проблем регіону. По-перше, це підхід, зумовлений бажанням впливати на нинішні драматичні трансформації в арабських державах з метою їх спрямування у демократичне русло, які забезпечать стабільність та передбачуваність розвитку цих країн і дадуть змогу уникнути їх перетворення на теократичні республіки (Іран) або децентралізовані країни (Ірак, Афганістан, Сомалі). По-друге, активність Європи пояснюється бажанням зберегти та закріпити свої позиції в регіоні, виходячи з принципу «ініціатива – запорука впливу».

 

Нова європейська програма, яка передбачає підтримку політичних перетворень і фінансову допомогу країнам, що стали на шлях системної трансформації, – «Партнерство заради демократії та спільного добробуту з Південним Середземномор’ям» – була оприлюднена 8 березня 2011 р. Вона пропонує країнам регіону конкретні форми допомоги на трьох основних напрямах: гроші, мобільність, ринки.

 

Гроші. Значну фінансову допомогу буде спрямовано на фінансування соціально-економічних проектів з метою прискорення перетворень, що відбуваються нині в арабських країнах, а також для того, щоб зробити ці перетворення сталими. Утім, принциповою відмінністю від попередньої стратегії є те, що обсяг фінансової допомоги буде прямо залежати від успіхів арабських країн у сфері демократизації.

 

Мобільність. Передбачається полегшення в’їзду до Європи для студентів, дослідників та бізнесменів із близькосхідних країн за умови посилення співробітництва арабських урядів з ЄС у сфері контролю над нелегальною міграцією.

 

Ринки. Пропонується доступ до європейських ринків та можливість підписання нових торговельно-економічних угод для тих країн, що продемонструють суттєве економічне зростання.

 

Пізніше, у травні 2011 р., у французькому Довілі за ініціативою Парижу було засновано «Довільське партнерство», метою якого є надання допомоги країнам Близького Сходу та Північної Африки в проведенні демократичних трансформацій. Першими учасниками програми стали Єгипет і Туніс, які протягом найближчих двох років повинні отримати від міжнародних банків розвитку понад 14 млрд. євро.

 

З точки зору більшості європейських аналітиків, нинішня ситуація в регіоні не лише приховує для Європи ризики, а й відкриває значні можливості. Тому ЄС, маючи багатий досвід успішного переходу від диктатур до демократичних режимів, зобов’язаний допомогти арабським націям на складному шляху демократичних трансформацій. Однак, за попередніми оцінками, для побудови демократії та ринкової економіки в Північній Африці щорічно буде потрібно 2,5 млрд. євро. Ураховуючи затяжну економічну кризу в Європі, це буде надзвичайно складним завданням. Крім того, демократична опозиція в регіоні є досить слабкою, вона не має значної народної підтримки, чіткої програми, загальновизнаних харизматичних лідерів, отже, упевненості у її перемозі немає. Натомість, з великою мірою ймовірності можна очікувати на активізацію ісламістських радикалів, які, в умовах політичного вакууму та відсутності демократичної альтернативи, можуть перехопити ініціативу й успішно реалізувати свої політичні проекти.

 

Усі вищезазначені тенденції мають бути враховані Україною в процесі формування її стратегії в новій ситуації на Близькому Сході, що виникла протягом 2011 р. Адже забезпечення стабільності цього регіону відповідає національним інтересам України та має залишатися одним із головних пріоритетів української близькосхідної політики. Особливого значення в цьому плані набуває продовження активної участі нашої держави в міжнародних ініціативах, спрямованих на загальну стабілізацію ситуації в регіоні: створення нових структур безпеки, зниження ризику збройних конфліктів, боротьба з тероризмом та поширенням зброї масового ураження тощо. Утім, слід ураховувати, що безпосереднє втручання позарегіональних сил у внутрішнє протистояння в арабських країнах та силові засоби розв’язання конфліктів, як це мало місце в Лівії, призводять не до стабілізації, а, скоріше, до ускладнення ситуації.

 

Трансформації, що розпочалися в регіоні, матимуть довготривалий характер та можуть призвести до кардинальних змін як у політичному ландшафті окремих країн, так і в близькосхідній системі регіональних відносин загалом. Україна має зайняти виважену позицію щодо зазначених процесів. Це вимагає збереження збалансованої позиції стосовно конфліктів та суперечок між регіональними центрами сили, а також країнами регіону та позарегіональними акторами. Основою цієї політики має бути динамізм і прагматизм, що дали б можливість гнучко реагувати на непередбачувані зміни в балансі сил.

«Арабська весна» − туман і тривога

 Георгій МИРСЬКИЙ 04.06.2013, 12:38

Резюме. У світі відбувається потужне <wbr>відродження релігійного духу, значення релігії в політиці надзвичайно зросло, можна спостерігати такий феномен, як "реісламізація" − новий, небачений з часів халіфату підйом ісламу.

"Арабська весна" відкрила якщо не нову епоху, то <wbr>принаймні новий період в історії <wbr>найбільш бурхливого та непередбачуваного регіону сучасного світу. Багато що стало зовсім не зрозумілим, спроби щось прогнозувати виглядають безглуздими. Єдине, що не викликає сумніву, − це різке зростання ролі тих, кого називають ісламістами, салафітами, ісламськими фундаменталістами, радикалами, джихадистами. Усе крутиться навколо головного запитання: куди підуть сили, очолювані цими людьми? Чи відбудеться ісламізація всього регіону? Чи наблизилося гантінгтонівське "зіткнення цивілізацій"?

Салафіти, джихадисти, просто побожний народ

Салафіти (від арабських слів, що означають "гідні, або благочестиві, предки") − це фундаменталісти, які кличуть мусульманське суспільство повернутися до "золотого віку", коли панував чистий, незаплямований іслам, а благочестиві правителі жили строго відповідно до Корану і Сунни. Звідси − гасло "Братів-мусульман" і фактично всіх салафітів: "Іслам − ось рішення".

Термін "джихадисти" − від слова "джихад", "максимальне зусилля" (мається на увазі − в імʼя віри), найчастіше помилково перекладається як "священна війна". Джихадисти прагнуть до відродження халіфату, але не обовʼязково. Головне − забезпечити домінування ісламу у світі, а для цього − нещадна боротьба з невірними, які ніколи не відмовляться від наміру знищити іслам.

Салафіт прагне не стільки до відтворення халіфату, скільки до утворення ісламської держави у себе. Наприклад, таліби проголосили емірат в Афганістані, і цього було їм досить, а справжнім джихадистам, бойовикам "Аль-Каїди", вони просто надали притулок. Звідси Усама бен Ладен мав намір вести планетарну боротьбу всюди, на будь-якій ділянці земної кулі, адже він поставив джихад за обовʼязок кожному мусульманину.

І для цього недостатньо було просто <wbr>створення "осередків" у тих чи інших регіонах; потрібна була мобілізація самовідданих, готових стати шахідами молодих людей скрізь, де тільки можна. Акції смертників ставали головною зброєю, сильнішою, ніж атомна бомба ворога. Ультрасучасна технологія повинна бути переможена силою віри. Надзброї протиставлялася надсамовідданість. "Ми щасливі померти в імʼя Аллаха так само, як ви щасливі, що живете", − неодноразово заявляв бен Ладен західним "хрестоносцям". Земля повинна була запалати під ногами "невірних" усюди: і на тих ісламських землях, які вони незаконно захопили − від Палестини та Іраку до Андалузії та Чечні, і всередині їхніх власних країн. Ціна цієї постійної війни повинна була стати надто високою для "хрестоносців", і тоді вони підуть з ісламських земель, як Радянський Союз пішов з Афганістану, кинуть напризволяще своїх мерзенних ставлеників, королів і президентів, і поле буде розчищено для торжества ідей халіфату.

Створення глобальної мережевої організації істотно змінило ландшафт світового <wbr>ісламського співтовариства. Воно фактично руйнує традиційні ісламські <wbr>авторитетні структури: замість духовних <wbr>осіб на передній план висуваються бойові ісламісти, які часто навіть не мають релігійної освіти. Вони зухвало беруть "справу ісламу" у свої руки, користуючись відсутністю в цій релігії єдиного духовного центру, поширюють за допомогою Інтернету свої проповіді по всьому світові, організовують численні осередки, що утворюють глобальну джихадистську мережу. Нові джихадисти роблять ставку не стільки на локальні й регіональні дії та проблеми в ісламських країнах, скільки на створення глобального фронту. У свої мережі вони втягують вихідців із мусульманських країн, які живуть у західних державах і для яких першорядною справою є вже не внутрішня боротьба на їхній батьківщині (вони від неї, як правило, відірвалися), а всесвітній, такий, що не знає кордонів, похід "на захист ісламу".

Однак леопард не позбудеться своїх плям, наприклад, "Аль-Каїда в Іраку" переграла сама себе. Її звірства, акції смертників, через які гинула маса простих жителів, прагнення насаджувати найбільш нелюдські та мракобісні норми шаріату − усе це призвело до того, що значна частина сунітських бойовиків-іракців повернулася проти прибульців. Союзники стали ворогами, а сунітські бойовики вступили в альянс із американцями за принципом "Америка − погано, але "Аль-Каїда" − ще гірше". Це не означає, що "Аль-Каїда в Іраку" примирилася з поразкою. Вибухи тривають. Але другою ісламською республікою Ірак не став.

Стабільні осередки "Аль-Каїди" вдалося створити лише в другорядних, маргінальних країнах ісламського світу − Афганістані, Ємені, Сомалі. Однак підірвати хоч скільки-небудь могутність і вплив саудівської монархії, повалення якої було заповітною мрією бен Ладена, джихадистам не під силу. Численні терористичні акти в Європі, Африці, Азії призвели лише до загибелі кількох десятків військовослужбовців західних країн і сотень мирних жителів. Із "другою наддержавою", Сполученими Штатами, не вдалося впоратися так, як це, на думку бен Ладена, сталося з Радянським Союзом. А широке застосування тактики акцій смертників-шахідів, навіть продемонструвавши всьому світові волю та фанатизм джихадистів, справило й контрпродуктивні наслідки. Спочатку здавалося, що мало не всі мусульмани Західної Європи підтримують такі дії, але подальші опитування засвідчили, що, наприклад, в Англії акції смертників схвалюють усього 4% мусульман. І хоча 87% єгиптян у 2008 р. вітали прагнення "Аль-Каїди" змусити американців вивести війська з мусульманських країн і припинити підтримувати Ізраїль, 74% опитаних у Єгипті вважали, що акція 11 вересня мала негативне значення для мусульманського світу. У Саудівській Аравії у 2007 р. позитивно відгукнулися про "Аль-Каїду" лише 10% опитаних.

Відродження релігійного духу помітне в усьому: будівництві нових мечетей, увазі до проблеми мусульманського жіночого одягу тощо. Але реісламізацію не можна ототожнювати з ісламізмом. Професор Ерфуртського університету Кай Хафез писав: "Політичний іслам, що ставить своєю метою встановлення ісламського політичного порядку, є не більш ніж човником у широкому потоці реісламізаціі". Простий побожний мусульманин − це ще не ісламіст.

Справа ще й у тому, що люди не мають уявлення про те, як ісламістам вдасться керувати сучасною країною. Кардинальна слабкість "Аль-Каїди" полягає в тому, що у неї немає проекту, немає погляду в майбутнє. Зрозуміло, що "повернення до чистого ісламу праведних предків" − це не програма дій для ХХI ст., а приклади ісламістів у владі (хоча б "Талібан"), крім жаху й відрази, нічого викликати не можуть.

У середовищі мусульманської інтелігенції неминуче виникає болісна двоїстість. Освічені молоді люди, знайомі з Інтернетом і відповідно життям у "іншому світі", постають перед жахливим вибором: або відмова від антизахідного бунту, від гасел боротьби за самобутність ісламського суспільства, за позбавлення його від злобливого впливу чужої культури вчорашніх колонізаторів, або мовчазна згода з тим, що внаслідок такого бунту зрештою влада опиниться в руках людей на кшталт талібів.

Джихадизм, глобальний ісламізм, не зміг перетворитися на потужну світову силу. Це не означає, що прийшов кінець "Аль-Каїді", однак акцент робиться, судячи з усього, не на підготовку нових широкомасштабних акцій на території "далекого ворога", а на створення міцних баз по периметру ісламського світу. Три з таких осередків вважаються найбільш ефективними: "Аль-Каїда в Месопотамії", яка вбила в Іраку чимало американців і набагато більше арабів-шиїтів, а нині розповсюдила свої операції й на Сирію; "Аль-Каїда на Аравійському півострові", націлена на повалення саудівської монархії, але оперує в Ємені; "Аль-Каїда в Ісламському Магрибі", район дії якої − Лівія, Алжир, Малі.

Яке відношення до цього інтернаціоналу мають ісламісти, що грають сьогодні першу скрипку в Єгипті й Тунісі? Вони навряд чи думають про халіфат, але тим, хто стає обʼєктом їхніх переслідувань, від цього не легше. Помічник Президента Тунісу, члена ісламістської партії "Ан-Нахда", що прийшла до влади шляхом виборів, відповідаючи на застереження з приводу занепаду туризму в разі проведення справді шаріатської (в екстремальному значенні слова) політики, сказав, що туризм − це різновид проституції. Біля входу до Туніського університету бородані-ісламісти та їхні соратниці, закутані в чорні абайї, атакували студенток, чий одяг "не відповідав нормам шаріату", а також професорів ліберальної орієнтації. Декан Туніського університету зробив зауваження двом студенткам, які зʼявилися на іспит у нікабі (паранджі, що повністю закриває обличчя), і тут же ісламісти оголосили його агентом "Моссада" та зажадали кинути до вʼязниці на пʼять років.

Нічого дивного − ці люди завжди були такими, адже так вони виховані, таким є їхній світогляд. Як назвати, наприклад, афганських талібів, що на мотоциклах наздоганяли дівчаток, які йшли до школи, щоб хлюпнути їм у обличчя кислоту − адже жінки не мають права ні вчитися, ні працювати. Таліби, які заборонили музику, телебачення, спорт, змусили всіх чоловіків носити бороди певного розміру − бузувіри, як і бойовики "Аль-Каїди" в Іраку", які відрубували пальці курцям. Єгипетські або туніські ісламісти до цього не дійшли, але порода одна й та ж. Звичайно, нерозумно та безвідповідально вживати такі вирази, як "ісламський терор", і покладати на іслам, на мусульманське співтовариство в цілому провину за безчинства крайніх салафітів, але людиноненависницька ідеологія ісламістських (не ісламських, а саме ісламістських) мракобісів вибудувана на основі однієї певної релігії, нехай навіть деякі з її базових принципів жахливо перекручені. Чому саме ця релігія породила таких злісних виродків − запитання особливе, складне, ще не вивчене.

Саме ці люди, як їх не називай − джихадистами, крайніми салафітами, суперрадикальними ісламістами − є сьогодні однією з головних загроз людству, його безпеці, прогресивному розвиткові. І нам у Росії не треба думати, що нас це не стосується, нехай, мовляв, західники відповідають за свої минулі колоніальні гріхи. Зараза мракобісся доповзе й до наших країв − та й уже доповзає, варто ознайомитися зі зростанням екстремістських тенденцій у Татарстані.

Арабський світ − випробувальний полігон радикального політичного ісламу. Затамувавши подих світ дивиться на те, що відбувається в країнах, якими прокотилась "Арабська весна", і в першу чергу, звичайно, у Єгипті. Там перед ведуть не джихадисти і навіть не салафіти, а "Брати-мусульмани" з їх репутацією помірних ісламістів. Але дистанція між цими категоріями радикального політичного ісламу не так велика, як хотілося б думати оптимістам.

Єгипетська плутанина

Надія на перемогу прогресивних, демократичних сил на будь-яких виборах у єгипетський парламент є невеликою. Основна маса населення Єгипту − міська та сільська малограмотна біднота. До людини приходить агітатор "Братства" і каже: "Ти за іслам чи за Америку, за сіоністів? Якщо ти мусульманин − голосуй за "іхванів" (братів)". А в сільській місцевості, як і десятки років тому, селяни голосують так, як вкаже шейх, сільський староста. І мало хто сумнівається, що "Брати" вийдуть на перше місце.

Однак ще в грудні 2012 р. міжнародне агентство, яке встановлює економічні рейтинги країн, розмістило Єгипет у тій же категорії, що й збанкрутілу Грецію. Готелі пустують, три чверті суден, що обслуговують туристські круїзи по Нілу, стояли на якорях у період різдвяних канікул − цього не було ніколи. Вичерпуються резерви іноземної валюти, зростають темпи інфляції. Збільшується безробіття. Міжнародний валютний фонд обіцяє надати Єгипту позику в 4,8 млрд. дол., і це відкрило б шлях до припливу нової зовнішньої допомоги та до приватних іноземних інвестицій, однак позику буде надано за умови введення суворих заходів економії, включаючи скорочення субсидій на електроенергію. Як це сприйме населення, яке й без того давно запитує: заради чого зробили революцію, скинули Мубарака, що змінилося на краще?

Чи можуть і чи хочуть "Брати" якимось чином відвести в тінь, зробити неактуальною найголовнішу <wbr>основу існування своєї організації − ісламізацію суспільства? А тут же не тільки внутрішні реформи, перевиховання людей у ​​дусі відторгнення "згубного для ісламу" західного впливу з його світськими порядками, органічно неприйнятними для ісламістів (хоча й цього вистачило б для взаємного віддалення "ісламізованого Єгипту" від Заходу). Тут і активна підтримка боротьби за "велику святу справу віри", за Аль-Кудс, тобто Єрусалим, підтримка ХАМАС (по суті, палестинське відгалуження єгипетського "Братства"). А відповідно − і перегляд відносин з Ізраїлем, який з точки зору ортодоксального ісламізму треба буде іменувати "сіоністським утворенням".

Поки що нічого подібного з Каїра не чути. Оптимісти впевнені, що, прийшовши до влади, "Брати" керуватимуться прагматизмом, віддаючи лише риторичну данину своїм переконанням. Однак це ще питання − чи зможуть і чи захочуть вони міняти шкіру або хоча б поступово позбуватися своїх яскравих ісламістських шат, які й створили їм репутацію. А якщо до того ж із економікою буде щось не так, як очікує народ, який завжди має надію на швидкі зміни на краще після позбавлення від ненависної старої влади? На "Братство" накинуться однодумці-салафіти − за відхід від ісламських принципів, і світські сили, включаючи військових − за нездатність вивести країну з кризи. Тоді, безумовно, можна очікувати розколу всередині організації, і всі її вороги піднімуть голови.

Захід домагається не тільки режиму економії, перш ніж фінансувати нову єгипетську владу. Потрібні гарантії того, що не буде радикальної ісламізації. Каїрській владі необхідно відроджувати туризм, отримувати кредити з-за кордону, запрошувати іноземних інвесторів. Однак заради цього доведеться чимось жертвувати, відмовитися від введення шаріату в його максималістському значенні, близькому до мракобісних установок "Аль-Каїди" або "Талібану". Ось тут-таки "іхванів" можуть обійти на повороті їх ще більш радикальні однодумці, бородані-салафіти з партії "Ан-Нур", які отримали на минулих виборах чверть місць у парламенті.

На тлі кризи та безпорадності цивільних політичних сил, особливо "Братства", популярність якого тане на очах, зростають шанси військових. У натовпах маніфестантів навіть чуються вигуки: "Краще вже військовий переворот!"

Зрозуміло єдине: джина випущено з пляшки, народ уже вирвався на волю. Люди не бояться ні влади, ні поліції, ні армії, немає безумовних авторитетів. Вибори нічого не вирішать − це єдине, у чому можна бути впевненим.

Сирія гине

Хто б міг подумати, що з усіх країн Арабського Сходу найбільш нещасною виявиться Сирія − "перлина", "серце арабського світу"? Навіть доля Іраку, де раз у раз лунають вибухи, видається не такою безрадісною. Це вже не лихо, навіть не трагедія, а справжня катастрофа. На наших очах гине країна...

Хто нині повірить, що громадянська війна в Сирії − справа рук купки терористів, іноземних наймитів? Хто памʼятає про "реформи" президента Асада, про нову конституцію, про референдум?

Коли в лютому 2011 р. пʼятнадцять підлітків у місті Дераа вночі написали на стінах будинків "Аш-шааб юріду іскат ан-нізам" ("Народ вимагає повалення режиму"), ніхто не думав, що з цього все розпочнеться. Звичайно, можна тільки здогадуватися, чи здатний був правлячий режим запобігти ескалації конфлікту, якби вчасно провів демократизацію. Можливо, було вже пізно − занадто багато горючого матеріалу накопичилося.

Спочатку боротьбу, ще у формі вуличних <wbr>демонстрацій, вели молоді люди з середнього класу, як і в інших країнах "Арабської весни". Однак у міру ескалації стало зʼявлятися все більше сунітів-бойовиків, як доморощених, так і іноземних, таких же, як ті, що свого часу нахлинули до Афганістану для боротьби з Радянською Армією, а потім в Ірак, щоб бити американців. Ці люди, які відіграють авангардну роль в опозиції завдяки своїй ідейній переконаності, енергії, лютості та вмінню приваблювати маси простими та зрозумілими гаслами, вважають, що час працює на них.

А що ж міжнародна дипломатія? Повне фіаско. План Кофі Аннана не працював із самого початку. І навряд чи хтось вірив у те, що воюючі сторони перестануть стріляти, Асад відведе війська в казарми з міст, де йдуть бої (безглуздо, адже ці міста відразу ж захопить опозиція), а повстанці складуть зброю, щоб потім усім зібратися за круглим столом національного примирення. Навіщо Асаду, який далеко не вичерпав свої ресурси, має потужну російську техніку, своїми руками руйнувати систему, створену його батьком? І навіщо припиняти боротьбу повстанцям, яким вітер дме у вітрила, на бік яких переходить усе більше військовослужбовців урядових військ, включаючи генералів, і які отримують зброю від арабських країн, (приховано, але безсумнівно) від Туреччини та Заходу?

Громадянська війна − війна до переможного кінця, нещадна боротьба на знищення. Може бути лише один варіант, за якого воюючі сторони погодяться на нічию: якщо на них натисне потужна зовнішня сила. І у випадку Сирії така сила є − ООН, яка зрештою має право навіть направити збройні сили, миротворців, щоб буквально змусити забіяк схаменутися. Саме в цьому й міг полягати єдиний шанс плану Кофі Аннана − але за умови солідарних дій ООН. Однак це виявилося нереальним із самого початку; у першій же резолюції Ради Безпеки, представленій Заходом, російські дипломати виявили формулювання, які в разі чого можна витлумачити як виправдання інтервенції. І зрозуміти ці побоювання можна: згадаймо Лівію.

А якщо Рада Безпеки була паралізована, пішла інша гра. Скинути режим Асада американцям треба, оскільки Сирія − єдиний союзник Ірану. Але воювати заради цього? Ірак багато чому навчив. Недарма, йдучи у відставку, Міністр оборони США Роберт Гейтс сказав: "Будь-якого майбутнього міністра оборони, який знову порадить президентові послати великі американські сухопутні сили в Азію або на Близький Схід і в Африку, треба буде відправити на обстеження до психіатра". І в Англії чи Франції не знайдеш людину, яка погодилася б пожертвувати життям хоча б одного "нашого хлопця", солдата, для повалення якогось арабського диктатора.

Однак може реалізуватися видозмінений лівійський сценарій: створюється "гуманітарна зона" на кордоні з Туреччиною, притулок для тих, хто рятується від перехресного вогню цивільних біженців, у цій зоні концентруються сили "Вільної сирійської армії", яка розраховує саме там і облаштувати за допомогою турків плацдарм, свій "Бенгазі". Асад, щоб цього не допустити, кидає туди армію, утворюється новий осередок військових дій, опозиція звертається по допомогу до Заходу, щоб ударами з повітря паралізувати урядові війська. Це був би максимум того, на що готовий піти Захід, і то неохоче − адже Асад отримав від Росії незрівнянно більш потужні засоби ППО, ніж Каддафі, існує ризик втратити літаки і льотчиків.

І все одно режим Асада вже стратегічно програв війну, навіть якщо він <wbr>протримається багато місяців. Цей <wbr>напівтоталітарний, поліцейсько-кадебешний режим виявився паперовим тигром. Біда в іншому: чим довше триває війна, тим більшу роль у стані опозиції відіграють ісламістські екстремісти, джихадисти, оскаженілі відморозки типу бойовиків "Аль-Каїди" або "Талібану". Що буде, коли вони захоплять владу, − не хочеться навіть думати. Горе алавітам і всім шиїтам, горе християнам і курдам.

Навіть коли режим Асада впаде й алавітська еліта втратить владу, у кращому разі зберігши за собою якусь автономну територію в Латакії, − у решті країни не буде стабільності. Більше того − навіть якщо частково знищать, частково виженуть християн і якось домовляться з курдами, до сунітської більшості населення мир не прийде. Крайні ісламісти, оскаженілі джихадисти ненавидять не тільки іновірців, а й мусульман інших сект і шкіл. Згадаймо Афганістан: коли пішли радянські війська, угруповання зіткнулися між собою в жорстокій внутрішній боротьбі; саме тоді і був зруйнований Кабул. А потім прийшли ще більші бузувіри − таліби − і розбили ісламістів усіх інших різновидів. Боюся, щось подібне очікує на Сирію.

Колись історики, імовірно, напишуть, що на першому етапі (рік − півтора) сирійської війни ще був шанс домогтися пристойного результату. Для цього Башар Асад повинен був звернутися до народу: "Я − законний президент, і тільки народ може мене змістити. Але, бажаючи припинити страждання народу, покінчити з кровопролиттям, я передаю владу своєму заступнику і залишаю країну". Схожий варіант, між іншим, Володимир Путін запропонував Саддаму Хусейну 10 років тому, направивши до Багдада з цією метою Євгена Примакова. У 2011 р. те саме пропонувало світове співтовариство й Муамару Каддафі. Обидва диктатори відмовилися, і доля обох відома.

Звичайно, невідомо, чи настав би мир і в такому разі. Але ще була можливість діалогу між поміркованими силами з обох сторін. Сьогодні її вже немає. У таборі повстанців ключові позиції неухильно захоплюють "Джабхат-ан-Нусра" і подібні їй угруповання, створені "Аль-Каїдою". Це найбільш відважні та безстрашні, однак найбільш жорстокі, нелюдяні з бойовиків. І чим довше триватиме війна, забираючи життя десятків тисяч людей під акомпанемент марних розмов про необхідність переговорів, діалогу тощо, чим гостріше взаємне озлоблення − тим більше шансів, що верх візьмуть і рватимуть один одного на шмаття, знищуючи країну, найбільш нещадні групи. З Іраку до Сирії вже йдуть потоки сунітських бойовиків на допомогу повстанцям, і треба очікувати таких же потоків шиїтських бойовиків з Іраку та Ірану на допомогу Асаду. А ще під боком є Ліван із його шиїтами, сунітами, маронітами та друзами. І все це на тлі конфронтації, що поглиблюється, між сунітами та шиїтами, між Саудівською Аравією й Іраном. Не будемо навіть продовжувати...

Ті, хто підтримують владу Асада та його групи, пояснюють свою позицію тим, що не можна допускати іноземної інтервенції. Однак, по-перше, до Сирії західні держави й не мають наміру направляти війська; Ірак, Афганістан, Лівія дечому їх навчили. А по-друге, життя показує на прикладі саме цих країн, що навіть іноземна інтервенція − це ще не найгірше, що може статися з народом, який став жертвою демонів насильства та ненависті, навіть якщо спочатку цих демонів привели в рух зовнішні сили.

Навколо Сирії (та Ірану)

Давно вже говорять: "Бʼють по Сирії, а цілять в Іран". Дійсно, якби режим Асада не був єдиним − і тому особливо цінним − союзником Ірану, головного ворога США та деяких арабських країн, ні в кого не було б причин прагнути покінчити з ним. На відміну від Саддама Хусейна Башар Асад нікому не насолив так, щоб вважати його неприйнятною фігурою, лідером опору "імперіалізму та сіонізму". Однак ситуація нині така, що Вашингтону треба послабити Тегеран як тільки можна, і не лише економічними санкціями. Іран повинен бути ізольований, у цьому сенс американської позиції. З цим усе зрозуміло, але чому ополчилися на Сирію її сусіди?

Тут ми підходимо до питання фундаментального − конфронтації між сунітськими арабськими країнами регіону Перської затоки, а також Йорданією, з одного боку, і шиїтським, в основному перським Іраном. Справа не тільки і не стільки в тисячолітніх розбіжностях між двома спрямуваннями ісламу, скільки в політиці. Коли йорданський король Абдалла кілька років тому з тривогою говорив про "шиїтський півмісяць", він мав на увазі, звичайно, не загрозу "шіїтизації" сунітських країн; це нереально − суніти не стануть шиїтами. Король памʼятав заклики лідера ісламської революції в Ірані аятолли Хомейні до повалення "нечестивих правителів" мусульманських країн. Останній, до речі, ніколи не підкреслював шиїтський характер іранської революції, він завжди робив наголос на її загальноісламському змісті, і саме в цьому була загроза іранської революційної експансії для монархів і президентів арабських держав.

Війна з Іраком і смерть Хомейні, здавалося, надовго відсунули цю загрозу, Іран зализував рани, а от президентом став Махмуд Ахмадінежад, і перед поглядом арабських <wbr>володарів постав "неохомейнізм", який відновив боротьбу за душу <wbr>мусульманського світу і в першу чергу − за душу Арабського Сходу.

Багато хто досі не розуміє, навіщо Ахмадінежаду було говорити про те, що Ізраїль буде стертий з карти світу, повторювати мерзенні твердження щодо Голокосту? Хто його смикав за язик? Але ці просторікування були розраховані не стільки на іранців, скільки на арабів. Завоювати "арабську вулицю", привернути до себе арабів, по суті позбавлених власного лідерства після відходу таких фігур, як Насер, йорданський король Хусейн, Хафез Асад, Арафат, − ось завдання, яке поставив перед собою Ахмадінежад. І він його виконав. Справжній подвиг, безпрецедентний в історії Ірану: це перська та шиїтська держава, подолавши історичну неприязнь між арабами та персами, між сунітами й шиїтами, змогла стати лідером того, що прийнято називати "арабським опором імперіалізму та сіонізму". Ахмадінежад домігся того, чого не зміг Саддам Хусейн, − перетворив країну на авангард "революційного Арабського Сходу".

Саме це зробило Іран головним ворогом <wbr>Саудівської Аравії, як і малих країн Перської затоки, а заодно і Йорданії. Саудівська Аравія і Катар фактично взяли під свій контроль Лігу арабських держав, і антиіранські тенденції породили антисирійську кампанію. Асад виявився ізольованим у арабському світі.

І нарешті − Туреччина. До останнього часу ця країна сприймалася в ісламському світі як аутсайдер, що відноситься більше до Європи, ніж до мусульманського співтовариства. Усе змінилося після приходу до влади Реджепа Ердогана. Процвітаюча Туреччина, яка набирає силу, упевнено виступає на близькосхідну арену, завойовуючи там усе більше симпатій насамперед завдяки тому, що її очолюють ісламісти, нехай і помірковані. Включившись у боротьбу за регіональну гегемонію, твердо ставши на бік палестинців − і заради цього демонстративно погіршивши свої відносини з Ізраїлем, − Туреччина має намір стати регіональним важковаговиком. А для цього треба забрати в Ірану прапор лідера й авангарду "арабського опору". Логічний крок у цьому напрямі − залучити головного потенційного суперника, Іран, шляхом переведення його основного партнера, Сирії, у свою орбіту. А цього можна досягти тільки зміною нинішнього сирійського режиму. Тому настільки здивував багатьох поворот Туреччини від традиційної дружби з Сирією до різко ворожої позиції щодо правлячого в Дамаску режиму. Не можна забувати при цьому, що турки − суніти, і Анкара не безпідставно розраховує на те, що знайти спільну мову з новою сунітської владою в Сирії їй буде набагато легше, ніж шиїтському Ірану.

Нарешті, трохи про міжнародну кризу навколо іранської ядерної програми. "Арабська весна" та міжусобиці в Сирії відсунули цю кризу в тінь, між тим вона може стати джерелом великої війни.

Іран цілеспрямовано йде шляхом створення умов для виробництва атомної зброї. Доказ цього − навіть не стільки нарощування числа центрифуг і будівництво нового заводу зі збагачення урану поблизу Кума, скільки той факт, що тегеранські правителі кілька разів відхиляли пропозицію Росії та інших держав перенести процес збагачення на російську територію. Не хочуть контролю − ось у чому справа, адже в Росії їм не дали б перевищити рівень збагачення урану від нинішніх 20% до 90%, що саме й потрібно для виробництва бомби.

Але створити умови для виробництва ще не означає,<wbr> що бомбу треба неодмінно виробити. Важко уявити, щоб іранці зважилися на ядерну війну з Ізраїлем. Нинішніх тегеранських правителів можна вважати вузьколобими фанатиками, але не божевільними. За всієї ненависті до "сіоністського утворення" навряд чи вони мають намір кинути бомбу на єврейську державу, оскільки чудово розуміють наслідки такої спроби. Ізраїль у змозі в останній момент завдати превентивного удару, який був би для Ірану катастрофою. Та якби навіть вдалося пробити ізраїльську систему ПРО, жертвами удару були б не тільки 6 млн. євреїв, а й така ж кількість арабів на ізраїльській і палестинській території, що є неприйнятним для Ірану, який прагне стати лідером усього ісламського світу.

Чого ж Іран хоче домогтися? Зняття санкцій і сприяння Заходу в розвиткові своєї економіки як плати за те, що Тегеран не зробить "останній крок". Америка повинна раз і назавжди офіційно, за участю ООН, відмовитися від "агресивних намірів" щодо Ірану. Неправильно було б вважати, що іранські правителі лише роблять вигляд, що бояться американської агресії, вони цього побоюються насправді, і ці настрої різко зросли після американського нападу на Ірак.

Тегерану необхідно, щоб його виключили з <wbr>американського "чорного списку", з числа <wbr>країн "вісі зла". І сенс його ядерної програми, можливо, полягає насамперед у тому, щоб домогтися від Заходу як економічної допомоги, так і політичних поступок. Однак, є й інша, більш зловісна версія: тегеранська "муллократія", а тим більше Корпус вартових ісламської революції, що набрав величезної сили, побоюються і не хочуть примирення з Америкою − адже тоді різко ослабне здатність влади мобілізувати навколо себе на патріотичній основі населення.

Схоже, що правителі Ірану в принципі хотіли б довести процес розвитку <wbr>ядерної енергетики до такої точки, коли у них буде реальна можливість створити атомну <wbr>бомбу. Але саме можливість. Реально робити бомбу не обовʼязково. Швидше за все, гіпотетична іранська атомна бомба − зброя політична. Важливо не стільки мати бомбу в руках фізично, скільки досягти "стану пʼятихвилинної готовності", щоб заявити: "У разі необхідності ми здатні себе захистити й такими ось засобами, до цього нам залишилося зробити один крок".

Біда от у чому: населення Ізраїлю навряд чи повірить у якісь гарантії того, що Іран зупиниться за один крок від реального виробництва бомби. І тиск народу навряд чи може бути настільки сильним, що коли іранці перетнуть якусь червону межу на шляху від 20-ти до 90-відсоткового урану, у ізраїльського керівництва не залишиться іншого вибору, окрім удару по ядерних обʼєктах. Так може розпочатися війна, в неї, безсумнівно, будуть втягнуті й Сполучені Штати, а звідси недалеко й до "війни цивілізацій", здатної завдати чимало лиха багатьом країнам, включаючи, між іншим, і Росію.

Нинішні економічні санкції США та Західної <wbr>Європи проти Ірану − це спроба запобігти війні, яка загрожувала б катастрофічними наслідками для західного світу, і не тільки для нього: згадаймо тут проблему цін на нафту. Економіка Ірану серйозно страждає, але чи будуть санкції більш ефективними, ніж спроба Барака Обами на початку його президентства "подати Ірану руку дружби" − питання відкрите. Якщо в найближчі місяці жодних змін у ситуації не відбудеться, слід очікувати гіршого. І безглуздо виглядатимуть ті, хто вважає, що все якось минеться, що Іран просто шантажує, Ізраїль блефує, а Обама лише робить вигляд, що готовий до крайніх заходів. Історія не раз засвідчувала, що війна може розпочатися, навіть коли ніхто її по-справжньому не хоче.

Журнал "Зовнішні справи" висловлює подяку журналу "Росія в глобальній політиці" та особисто головному редактору Федорові Лукʼянову за надане право публікації цієї статті.

Часть 1. Мир цивилизаций.

Глава 1. Новая эра мировой политики.

После окончания холодной войны мировая политика начала выстраиваться вдоль культурных линий. Люди находят все больше способов самоидентефикации. М.Дибдин: «Не может быть настоящих друзей без настоящих врагов. Если мы не ненавидим того, кем мы не являемся, мы не можем ллюбить того, кем мы являемся.» Смысл книги в том, что как раз эти процесы идентефикации определяют процемы сплоченности, дезинтеграции и конфликта.

В истории можно выделить несколько этапов: 1 контакты между цивилизациями не осуществлялись или были сравнительно редкими 2 Запад завоевывает и колонизирует территории других цивилизаций 3 биполяризация глобальной политики во время холодной войны и раздел мира на три части: западный и коммунистический блоки и страны неприсоединения.

Групы класифицируются с помощью таких критериев, как происхождение, религия, язык, история, ценности, обычаи и общественные институты, и объеденяются в пелемена, этнические групы, религиозные общины, нации и цивилизации. «Мы узнаем, кем мы являемся, только после того, как мы узнаем, кем мы не являемся, и только тогда мы узнаем, против кого мы.»

Основными блоками внешнеполитических игроков являются цивилизации. Не-западные страны процветают и отвергают ценности, навязанные им Западом. Локальная политика – политика этнической или расовой принадлежности, а глобальная – это столкновение цивилизаций, которое пришло на смену соперничеству сверхдержав.

Cтолкновения будут происходить не только между цивилизациями, а и внутри них между различными этническими группами. Некоторые из этих конфликтов будут иметь последствия для соседних стран или братских народов, при чем смогут переростать в большие войны.

В новом мире общества с общей культурой, но разной идеологией объеденяются (Германия), а с разной культурой даже при общей идеологии распадаются (СССР). Международные формации, основанные на союзе государств со схожей культурой (ЕС), намного эффективнее тех, что хотят подняться над культурой.

Очевидно, что религияя, политика и экономика имеют своей первоосновой культуру.

Основное противостояние в условиях окончания холодной войны – это запад и не-запад.

В мире насчитывается 7 или 8 цивилизаций, при чем крупнейшие влиятельные страны не принадлераж к одной, а есть в каждой. Глобальная политика стала многополюсной и полицивилизационной. Стойкую тенденцию к перерастанию в войны имеют конфликты именно между разными цивилизациями.

Фукуяма не прав, говоря о том, что период широкомасштабных конфликтов в мировой истории закончен, так как война идей завершилась победой либеральной демократии. И доказательством этому стало возникновение после холодной войны ряда новых как этнических, так и других конфликтов, но при всем при этом гораздо более жестоких и кровопролитных, чем могли бы быть во времена строгой биполярности.

В истории существовало множество вариантов деления мира. Взяв за основу мусульманские понятия дар ал-ислам и дар ал-гарб, ученые поделили новый мир на зоны мира и зоны беспорядков, при чем к первым относятся только запад и Япония, а это лишь 15% населения. Другое деление – на богатых и бедных – порождает мысль о противостоянии таковых, но эта концепция далека от реальности, ведь богатые страны именно потому и перестали быть империями, что отказались от поддерживания развития в бедных странах, а последние все еще слишком бедны, чтобы бросить вызов первым. Поэтому конфликты могут происходить между богатыми и бедными на двух уровнях, но никак не между ними.

Мир слишком сложен, чтобы разделять его в эк.плане на север и юг, а в культурном – на восток и запад. Но при последнем варианте деления, лучше определять «Запад и остальные», так как запад един, а не-западные общества разнообразны.

Реалистический вариант деления на отдельные государства и их коалиции в зависимости от общности интересов весьма эффективен, хотя тоже имеет изъяны, ведь согласно ему во времена холодной войны СССР и Европа должны были бы объедениться против США, так как осязаемая угроза исходила от них. Но Европа объеденилась со США выбрав культурный фактор как определяющий. Можно сделать вывод, что интересы подчиняются культурным импульсам. Возможна иерархия: культура – политика – интересы.

На даном этапе, когда все доказываемое выше стало осознанным, цивилизационное родство все больше учитывается при проведении внешней политики, не смотря на глобализацию. Когда мир перестал видеть угрозу в чуждой идеологии, он начал видеть ее в чуждой культуре, ведь людям, которых мы не понимаем, мы не склонны доверять.

Глобализация стимулирует цивилизационные конфликты, так как государство теперь мало что регулирует в мировой политике, а племена и этносы получили блестящую возможность взаимодействовать напрямую, формируя в целом анархию.

Таким образом рассмотрены четыре парадигмы: богатые и бедные, запад и не-запад, государства и хаос.

Логично, что для устранения недостатков каждой из парадигм можно было бы скомбинировать их. Но на практике это невозможно, потому как «либо мир един, либо их два, либо это 184 государства, либо бесконечное количество племен, этнических групп и национальностей». А вот концепция 7-8 цивилизаций дает возможность избежать недостатков этих парадигм, абстрагируясь от них. Она включает в себя некоторые их элементы, котороые могут быть согласованы. Кроме того, полицивилизационный подход утверждает, что: 1 интеграция реальна и как раз она сталкивает разные культуры 2 западную и не-западную совокупности 3 государства останутся основными игроками, только факторы их взаимодействия станут цивилизационными и культурными 4 межплеменные и межэтнические конфликты имеют место, но конфликты между государствами разных цивилизаций куда опаснее.

Цивилизационный подход подчеркивает возможность раскола Украины. Кроме того, этот подход предсказал: разрыв между СССР и ФРНЮ, усиление исламских и конфуцианских государств, направленное на получение ядерного оружия и т.д. Л.Пирсон: возрождаясь, не-западные государства примут новую более могущественную форму.