10) Початки професійної історико-краєзнавчої діяльності (перша половина хіх ст.). Виникнення наукових осередків і товариств на Наддніпрянській Україні. Михайло Максимович.

У науково-культурному середовищі все чіткіше усвідомлюється потреба вивчення регіонів, минувшини історичних населених пунктів. В університетських містах створюються наукові товариства, які і підпорядкували свою діяльність потребі вивчення регіонів. У 1812 р. засновується Товариство наук при Харківському університеті. Зацікавленість археологічними дослідженнями краю проявив його засновник, громадський діяч Слобожанщини, економіст Василь Каразін. Ініціатором краєзнавчих починань тут був професор, декан історико-філологічного факультету Григорій Успенський – автор однієї з перших інструкцій для історико-топографічних і статистичних відомостей про край. Тоді були організовані і перші експедиції вчених університету та краєзнавців у сільські місцевості Слобожанщини.

У Харкові починають виходити перші на теренах України регіональні періодичні видання, в яких, крім літературно-художніх творів, публікуються матеріали з історії та етнографії Слобожанщини, які дають вихід у світ результатам пошукової діяльності місцевих дослідників, збуджують інтерес до краєзнавства все ширшого кола читачів, насамперед інтелігенції та духовенства. Виразні українознавчі прикмети мали «Украинский вестник» (1816-1819), «Украинский журнал» (1824-1825). Редакція «Украинского вестника» запевняла читачів у своєму бажанні «скільки можливо відкрити всі відомості стосовно тутешнього краю». Здійсненням цього задуму були такі публікації, як «Записка о Слободских полках» (1812) Іллі Квітки – дядька письменника Г.Квітки-Основ’яненка, яку називають першим історичним твором про Слобожанщину, де містились офіційні документи з історії краю; «Письма из Малой России» вихованця Харківського університету Олексія Левшина (тут маємо описи Полтави, Миргорода, Лубен та ін.); подорожньо-етнографічні нариси швейцарця за походженням Івана Вернета, нариси М.Грибовського «О Малой России» та «Исторические замечания о Малороссии». Журнал мав розділ «Про Харків».

Нариси про окремі населені пункти публікувалися і в часописі «Украинский журнал». Це – «Описание Кременчука» А.Корнеліуса, «Описание города Прилуки» А.Мещерського, «Описание Гадяча» М.Бублієва.

У першій книзі альманаху «Молодик» (1843) було надруковано нарис Г.Квітки-Основ’яненка «Основание Харькова», статті В.Каразіна «Взгляд на украинскую старину», К.Сементовського «Очерк малороссийских поверий и обычаев», а у четвертій (1844) – уривки з «Истории Малороссии» М.Берлинського.

У 30-40-х роках у Харкові створюється й активно діє гурток «любителів української народності» (Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Петро Гулак-Артемовський та ін.), який організовує етнографічно-фольклористичні експедиції для дослідження Слобожанщини. У 1833-1838 роках у шести випусках вийшов збірник «Запорожская старина», підготовлений І.Срезневським. Цей збірник містив історичні пісні, перекази, почасти стилізовані ним самим та іншими представниками харківської літературно-романтичної школи. Він сприяв пробудженню інтересу освіченого громадянства до козацької минувшини України.

Уже в 20-х роках у Києві діяла група краєзнавців (викладач історії та географії Київського головного народного училища, пізніше – член Московського товариства історії та старожитностей Максим Берлинський, родом з Путивля на Сумщині; чиновник для особливих доручень при Київському генерал-губернаторі Кіндрат Лохвицький, поміщик Олексій Анненков), які з благословіння митрополита Євгенія Болховитінова звернули увагу на місцеву історію, дослід жували вали, кургани, земляні укріплення Київщини, фундаменти Десятинної церкви і Золотих воріт, поклавши початок києвознавству. Сам митрополит Болховитінов, будучи дійсним членом Російської академії наук, зразу ж по приїзді до Києва розпочав активні архівні пошуки, написав і видав такі праці як: «Описание Киево-Софийского собора» (1825), «Описание Киево-Печерской лавры» (1826).

Після відкриття університету в Києві (1834) з ініціативи його першого ректора Михайла Максимовича вчені роблять кілька спроб самоорганізуватися в наукові осередки. 1835 року тут сформувався Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей, що став першою пам’яткоохоронною організацією в Україні (професори М.Максимович, С.Зенович, Г.Данилович), у її діяльності брали участь уже згадані М.Берлинський, К.Лохвицький, О.Анненков. Заслугами Комітету є збереження решток Ірининської церкви, створення при Київському університеті першого в Києві історичного музею підросійській Україні детально описано побут, господарство корінних жителів Закарпаття, підкреслено його спільність із центральними та іншими районами України.

Велике значення мала праця М.Максимовича «Дни и месяцы украинского селянина» (1856). Тривалий час учений жив і працював у власному будинку на горі біля Канева над Дніпром. Михайлова гора (під такою назвою вона ввійшла в історію української культури) стала своєрідним «історико-краєзнавчим факультетом для вивчення краю».

На Півдні України (за імперською термінологією «Новоросійський край», до складу якого входили Херсонська, Таврійська, Катеринославська губернії), в Одесі, 1828 року було засноване Товариство сільського господарства, яке, обстежуючи стан сільського господарства, зібрало й опублікувало вагомий матеріал з його статистики та історії.

3 1839 року розгортає свою дослідницьку та видавничу діяльність Одеське товариство історії та старожитностей, створене з ініціативи І.Стемпковського. Ще 1824 року він подав генерал-губернатору доповідну записку «Мысли относительно поиска древностей в Новороссийском крае», в якій наголошував на необхідності охорони археологічних пам’яток та організації музеїв у Керчі й Одесі. Безпосередніми організаторами товариства стали М.Кир'яков, М.Мурзакевич, куратор Одеської навчальної округи Д.Княжевич, директор Одеської публічної бібліотеки О.Левшин. Товариство об'єднало археологів, етнографів, філологів не тільки Одеси, а й Києва, Львова, Москви, Петербурга, цариною діяльності яких стали Північне Причорномор’я, Південь України. Вчені здійснювали розкопки античних міст Пантикапея, Тіра, Херсонеса, Ольвії, на островах Зміїний та Березань. У статуті Товариства були сформульовані цілі і завдання: воно створене «для поширення історичних і археологічних відомостей про південну Росію», а також має за обов’язок «збирати, описувати, зберігати всі залишки старовинності Південної Росії..., розбирати і роз’яснювати документи й акти з історії краю..., збирати відомості про сучасний стан краю..., видавати результати своїх занять за допомогою друкування». Плідну археографічну діяльність розпочали Аполлон Скальковський, викладач Рішельєвського ліцею, а потім університету Микола Мурзакевич, архієпископ Гавриїл, викладач В.Григор’єв. Визначним краєзнавцем був Олексій Маркевич – професор університету, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Він – один із найкращих історіографів Одеси та Одещини, автор праці «Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы» (1894), розвідки «К вопросу о народах, живших в древнее время в Черномории» (1893). Активно працював, переважно на території нинішньої Кіровоградщини, учитель історії, археолог Володимир Ястребов. Краєзнавці досі послуговуються його працями «Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии» (1894), «В запорожском захолустье» (1883) та ін.

При товаристві 1842 року створено музей, яким з 1843 року завідував М.Мурзакевич. Він був секретарем Товариства, з 1839 року розпочав археологічні розкопки на острові Зміїному, що підтвердили свідчення античних авторів про існування на цьому острові святилища Ахілла Понтарха, на території Ольвії та Феодосії. Члени Товариства вивчають старі поселення, розкопують кургани. Тут розпочалося дослідження історії Запорозького козацтва. Товариство опублікувало «Историю о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют и в каком состоянии ныне находяться», князя С.Мишецького, а також чимало документів та ряд матеріалів про ліквідацію Запорозької Січі Катериною ІІ, зокрема «Устное повествование бывшего запорожца Никиты Коржа» (1842).

З 1844 року вийшло друком 33 томи «Записок Одесского общества истории и древностей» – додатка до популярної газети «Одесский вест ник». їхня тематика – динаміка заселення краю, звичаї та обряди в побуті місцевого населення, опис археологічних знахідок. Цього ж часу виходив також «Одесский альманах», у якому увагу читачів привернули історичні, етнографічні праці І.Андрієвського, М.Маркевича, К.Зеленецького, ЛЯкубовича. Одеське наукове товариство діяло в цьому напрямку за розробленою ним програмою народознавчих досліджень.

А на Волині й Поділлі у перші десятиріччя XIX століття краєзнавчі обстеження проводилися за програмами, розробленими науковцями Віденського університету, тодішнього центру Віденської навчальної округи (до неї якийсь час належали Волинська та Подільська губернії). У Галичині і в Закарпатті, тобто за межами підросійської України, виникають громадські наукові осередки, що теж прагнуть задовольнити інтерес до минувшини. Це славнозвісна «Руська трійця» 30-40-х років у Львові, про яку мова йтиме далі, та закарпатський культурний осередок другої половини XVIII – першої чверті XIX століття, очолюваний мукачівськими єпископами Іваном Брадачем та Андрієм Бачинським. Цей осередок підготовляв і видавав не тільки букварі та підручники, але й краєзнавчі матеріали. Першою працею з історії краю учені вважають «Короткий нарис фундації Федора Коріатовича» (1799–1805) історика, протоігумена Іоаникія Базиловича