31.Творення національного історичного краєзнавства у період незалежності.

32.Історико-краєзнавчі дослідження в діаспорі.

Аби мати краще уявлення про багатство, зміст і форми українського краєзнавства, сучасні тенденції, шляхи та перспективи його розвитку, необхідно вивчити здобутки і досвід того краєзнавства, що розвивалось на еміграції. Воно насправді є феноменом, тому що виникло, існувало та існує поза краєм. Письменник Улас Самчук зазначав, що еміграційні науковці усвідомлювали: «... на віддалі є тяжко досліджувати територіальну область, але, беручи до уваги той факт, що за кордоном перебуває велике число свідків з численними матеріалами, маємо надію на успіх». Чужомовне, чужокультурне середовище викликало тугу за рідним краєм, загострювало пам’ять, спонукало до повернення хоча б уявно до рідного краю, і це повернення мало своїм наслідком писання і видання відповідної літератури. Потреба в такій літературі стимулювалася і політично-виховними, і державотворчими міркуваннями. «Нам потрібна література історична – книжок багато, багато, за допомогою котрих могли б не тільки про прожите нами згадати, але й уникати помилок у майбутньому», – писав Симон Петлюра 1922 р.

Уже 1921 р. в Польщі у м. Каліш з ініціативи групи старшин армії УНР було створене Українське воєнно-історичне товариство для збирання воєнно-історичних матеріалів та охорони українських військових цвинтарів. Згодом Воєнно-історичне товариство почало діяти у Варшаві. Зацікавлення Україною, її окремими регіонами зросло внаслідок національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. і серед жителів Західної Європи. Скажімо, в Пітсбурзі (Англія) серб М. Мілоєвич заснував 1922 р. слов’янський клуб «Запорожжя», метою якого було колекціонування всього запорозького (літератури, живопису, музики, історичних сувенірів), культу мови та звичаїв, побратимства, оптимізму та гумору.

Наприкінці травня 1925 р. професори Українського Вільного Університету в м. Празі (Чехословаччина) заснували товариство «Музей визвольної боротьби України». Головою управи став академік Іван Горбачевский, її членами-такі відомі діячі, як: О. Лотоцький, О. Колесса, В. Старосольський, генерал М. Омелянович-Павленко. Першого липня того ж року було відкрито Музей визвольної боротьби України, його директором став син видатного історика В. Антоновича, професор, мистецтвознавець Дмитро Антонович – відомий діяч УНР; вийшло перше число «Вістей Музею визвольної боротьби України» із закликом давати до експозицій відповідні предмети і документи. Матеріально і творчо допомагали українські установи – Вільний Український Університет, Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Мистецько-промислова школа, а також Чеський військовий географічний інститут, численні жертводавці з еміграційного середовища. У статуті товариства було записано, що його метою є «наукове вивчення всього, що торкається визвольної боротьби, шляхом зібрання, перераховування, опису всіх предметів та документів, зв’язаних з цими завданнями, та уможливлення на їх підставі наукової праці».

Протягом 1926–1939 рр. у відділах музею (загальному, політичному, мистецькому), в окремих збірках зосередилася велика кількість реліквій – пам’яток збройних змагань. У 1932 р. львівська газета «Новий час» писала: «За сім літ існування музей зібрав матеріали, без яких не зможе обійтися ні один історик цієї бурхливої доби на Україні». На початку 40-х років у музеї зберігався майже мільйон експонатів та документів. Музей існував до 1948 року, коли був ліквідований властями. Його фонди розпорошились по архівах, музеях Чехії, Словаччини, Росії, частково потрапили й до України.

У Німеччині в 1920–1930-х рр. діяв Український Науковий Інститут (м. Берлін), який мав постійну кафедру української етнографії і краєзнавства, очолювану професором, дійсним членом НТШ Зеноном Кузелею. З 1926 р. розгорнула роботу щодо збирання історико-краєзнавчих матеріалів Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в м. Парижі.

4.2. Після Другої світової війни у країнах еміграційного поселення українців – Канаді, США та інших виникли різні товариства, об’єднання, дослідні осередки – «Волинь», «Бойківщина», «Буковина», «Гуцульщина», «Лемківщина», «Об’єднання надбужан», «Карпатський союз». Значними осередками вивчення історії і культури рідного краю стали Українське історичне товариство, Канадський інститут українських студій, Фундація і Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика. Дослідницькою та видавничою діяльністю опікувалося НТШ. З 1963 р. НТШ організувало випуск журналу «Український історик». З січня 1968 р. в Гарвардському університеті (США) офіційно почали діяти перша в Америці кафедра історії України, а з червня 1973 р. – Український науковий інститут Гарвардського університету, що став визнаним центром студій з українознавства та сформував найбільшу на Заході збірку книг з україніки.

Восени 1949 р. в м. Нью-Йорку, м. Клівленді, м. Баффало (США), м. Торонто, м. Вінніпезі (Канада) виникли осередки дослідників Волині. 21 липня 1951 р. у м. Вінніпезі на установчих зборах було створено Інститут Дослідів Волині (ІДВ), який мав відділ Холмщини та Підляшшя.

Товариства, науково-краєзнавчі інституції розгорнули велику дослідницьку роботу, результатом якої стало видання багатьох книг мемуарно-краєзнавчого змісту. Особливо плідно працював ІДВ. На 1990 р. вийшло 65 книг – монографій, збірників, історичних нарисів та ін. Слід відзначити такі праці, як: «Нарис історії Волинської землі» І. Левковича; «Остріг П. Шумовського; «Свята Почаївська лавра» та «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» І. Огієнка; «Нарис історії Холмщини та Підляшшя» С. Пастернака та чимало інших; мемуарні праці Уласа Самчука «На білому коні» і «На коні вороному», збірник «Волинь у боротьбі за волю України» і ряд творів книг І. Дубилка, С. Килимника, С. Ярмуся та інших авторів.

У фонд класики краєзнавства увійшов двотомний словник Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» (Канада – Нью-Йорк, 1984, 1986). Автор активно досліджував регіон у 1920–1930-х рр. і пізніше узагальнив зібрані відомості у Польщі, де перебував у еміграції. У цій фундаментальній праці він подав інформацію про понад 5600 краєзнавчих об’єктів, використавши для ілюстрації численні гравюри відомого митця Наполеона Орди, який змальовував пам’ятки історії та культури Волині, Поділля, Галичини. На початку першого тому вміщено «Короткий геологічний нарис Волині і Волинського Полісся» і «Короткий передісторичний і історичний нарис Волині і Волинського Полісся». А перед тим у Варшаві О.Цинкаловським були опубліковані «Матеріали прадавнини Волині і Полісся» (1961), «Ріка Прип’ять та її допливи» (1966), «Старовинні пам’ятки Волині» (1975).

З 1953 р. ІДВ випускає науково-популярний збірник волинезнавства «Літопис Волині» (вийшло 20 чисел). Він багатий на статті, спогади та інші матеріали з історії, природи, культури і побуту, релігійного життя, про діяльність у світі вихідців з Волині. Особливу цінність мають матеріали про національно-визвольні змагання, польську, німецьку, радянську окупацію Волині, біографічні нариси про визначних громадсько-політичних і культурних діячів. Справдилися слова Уласа Самчука: «З яким розчуленням майбутній історик народу українського буде брати до рук... збірники під назвою «Літопис Волині», де нанизано дбайливою рукою стільки інформації з різних ділянок життя людського...»

1967 р. у м. Блумінгтоні (штат Індіана, США) інженер Максим Бойко започаткував «Каталог Волиніани», що згодом одержав назву Осередок бібліографії Волині. У праці М. Бойка «Бібліографія волинезнавства у Північній Америці» (1993) зафіксовано 90 монографій, 900 статей і сотні інших опублікованих матеріалів.

1967 р. в Канаді (м. Гамільтон) і США (м. Філадельфія) відновлено товариство «Бойківщина», яке продовжило традиції товариства під такою ж назвою, яке діяло в м. Самборі з 1927 до 1939 р. В 1970 р. головна управа товариства розпочала збирання матеріалів і підготовку їх до друку. До червня 1992 р. вийшло 52 випуски поновленого збірника. Головні тематичні напрямки – історія, етнографія, географія самобутнього регіону України. Найактивнішими в цій справі виявились археолог, професор Ярослав Пастернак, історик Микола Андрусяк, які відомі своєю працею ще з 1930-х рр. Фундаментальна книга «Бойківщина: монографічний збірник матеріалів про Бойківщину з географії, історії, етнографії і побуту» (1980, Філадельфія – Нью-Йорк) стала важливою подією у краєзнавчо-етнографічному дослідженні регіону. Особливий інтерес викликає матеріал, викладений під рубрикою «Визначні постаті Бойківщини», де вміщено 140 біографічних довідок.

Член товариства «Гуцульщина», її глибокий і різнобічний знавець Михайло Ломацький, мешкаючи у Німеччині, видав протягом 1950–1960-х рр. більше десятка книг. Варто означити тільки назви деяких книг, щоб мати уявлення про їхню тематику: «В країні чарів і краси», «Гомін гуцульської давнини», «Бескидом зеленим в три ряди садженим», «Опришківське гніздо», «Заворожений світ», «По той бік Чорногори» ...

Досить помітна діяльність «Об’єднання надбужанців», до якого входять вихідці з давніх українських земель, що нині проживають переважно в США і Канаді. Це об’єднання видало друком три дуже об’ємистих томи історично-мемуарного збірника «Надбужанщина» (1986, 1989). Своїм змістом вони охоплюють Сокальщину, Белзчину, Холмщину, Підляшшя та інші надбузькі землі. Упорядники та автори поставили перед собою завдання дати правдиву картину історії, географії, економіки, культурно-побутових, церковно-релігійних особливостей, української збройно-визвольної боротьби обабіч ріки Західного Бугу з її притоками. В збірнику «Надбужанщина» уміщено нариси про визначних діячів, спогади й розповіді про села, містечка, міста, установи місцевого та регіонального характеру.

Наукове товариство ім. Шевченка в еміграції заснувало багатотомне видання «Український архів», у якому в різні роки вийшли підготовлені різними осередками і товариствами історично-мемуарні збірники: «Золочівщина: її минуле і сучасне», «Коломия і Коломийщина», «Лемківщина: земля – люди – історія – культура», «Броди і Брідщина», «Городенщина», «Збаражчина, «Підгаєцька земля», «Рогатинська земля», де уміщено багато матеріалів про етнографічні краї та адміністративно-територіальні райони західних областей України.

Повертаються пам’яттю до краю попереднього проживання чехи, поляки, німці, які після 1939 р. і Другої світової війни переселилися з Волині у свої країни. У Німеччині (в м. Нюрнберзі) 1975 р. було створене історичне товариство «Волинь». Воно об’єднало тих, хто народився і жив на Волині і вимушено виїхав 1940 р. до Німеччини; згодом до товариства вступили німці-волиняки, яких доля розкидала по всьому світу. Нагромаджено велику кількість різноманітних матеріалів – книг, фотографій, географічних карт, документів; банк інформації постійно поповнюється. Встановлено творчі і наукові зв’язки з Рівненщиною, Житомирщиною. Видаються «Волинські зошити» (німецькою мовою).

1990 р. було створено «Товариство чехів з Волині та їх друзів», яке поставило собі за мету зберегти д ля наступних поколінь об’єктивну і найповнішу інформацію про цю чеську меншість на Волині. Наслідком діяльності когорти ентузіастів стало видання головної праці – «Історії волинських чехів» та «Історичної карти чеських поселень на Волині». 1997 р. в м. Празі вийшла друком книга науковця з Рівного В’ячеслави Логвін та празького збирача Яна Поспішіла «Чеські пісні з української Волині».

У місцях компактного поселення українців на чужині їхніми зусиллями створені і музеї. Один із найвідоміших репрезентантів української культури в США – Український музей у м. Нью-Йорку, заснований наприкінці 1980-х рр. Нині тут є тисячі взірців народної вишивки, килимарства, ткацтва, багата колекція писанок, поштових знаків, екслібрисів. У 1980 р. музей придбав колекцію вишивок з Волині, яку зібрав протягом 1932–1944 рр. краєзнавець Юрій Шумовський. Скарби нашого образотворчого мистецтва представляють роботи О.Архипенка, В. Кричевського, О. Новаківського, Никифора з Криниці... Музей 1982 р. влаштував фотографічну архітектурну виставку «Втрачені архітектурні пам’ятки Києва». Вона містила репродукції з фотографій, збережених емігрантами та взятими з різних видань. У каталозі-альбомі, підготовленому архітектором Тигом Гевриком, наводиться перелік головних знищених пам’яток (30), ґрунтовно досліджено й описано поруйновані унікальні споруди Верхнього міста, Подолу, Хрещатика, Печерська, центра міста.

У Канаді приймає численних відвідувачів унікальний (і що цікаво – державний) скансен «Село української культурної спадщини», що заснований однойменним товариством у західній провінції Альберта біля м. Едмонтон. Тут відтворено сільські краєвиди переважно з часу трьох десятиріч XX ст. Відвідувач може ностальгійно милуватись «і ставком, і млинком», оглядати двори, огорожі, тини, а на музейних полях – традиційні для українців сільськогосподарські культури.

1990 р. при Українській бібліотеці в Парижі створено Музей визвольних змагань ім. Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри, де зберігаються речі, які належали Головному Отаману, а також архівні колекції з української історії 1917–1920 рр., уряду УНР в еміграції.

* * *

Отже, у 1920-х рр. XX ст. відкрилися нові можливості для розвитку українського краєзнавства. У цей період, були закладені науково-методичні та організаційні основи краєзнавчої роботи, сформовані нові краєзнавчі осередки – комітети, товариства, гуртки, а також науково-дослідні установи. Процес національного відродження виражався в активному зверненні широких народних мас до краєзнавства. Воно стало власне українським, почало відповідати інтересам українського народу. Саме тому період 1920-х – початку 1930-х рр. вважається золотим десятиліттям українського краєзнавства.

Водночас, уже з кінця 1920-х рр. під тиском партійно-державного керівництва краєзнавчі дослідження почали переорієнтовуватися на революційну та виробничу тематику, їх намагалися використовувати, насамперед, як пропагандистське знаряддя тоталітарного режиму. «Класовий принцип» призвів до втрати краєзнавством свого національного обличчя, воно, врешті, звелось до вивчення досвіду передовиків на заводах і у колгоспах, і в суспільному житті України з 1930-х і до другої половини 1950-х рр. стало майже непомітним.

Краєзнавство у Західній Україні, значна частина якої після Громадянської війни опинилася у складі Польщі, розвивалося у 1920–1930-х рр. в умовах полонізації регіону. На західноукраїнських землях краєзнавчі дослідження провадились, з одного боку, «польськими науковими закладами і краєзнавчими товариствами, котрі користувались повною підтримкою держави і академічних установ Польщі», а з іншого, – «українськими краєзнавчими осередками, що опирались на кола західноукраїнської інтелігенції, українознавчі кафедри Львівського університету, на Наукове товариство ім. Шевченка і на культурно-освітні центри на місцях». Українським краєзнавцям доводилося раз по раз спростовувати вигадки польських шовіністично налаштованих авторів про бідність та неоригінальність народної культури Західної України, відсутність у ній будь-яких історичних традицій, про визначальне для краю «культуртрегерство» польської шляхти, приналежність Галичини, Волині до «історичної» Польщі.

У цих умовах краєзнавство змогло стати справді національним, власне українським, і було одним із тих чинників, які пробуджували національну свідомість українського народу в Західній Україні.

Після занепаду у 1930-х рр. відродження для українського краєзнавства в УРСР стало можливим лише наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр. Якісно новий етап у розвитку краєзнавства, його організаційних форм пов’язаний з підготовкою багатотомної «Історії міст і сіл України», яка «і досі не має аналогів у світі». Проте краєзнавство цього періоду позначене однобічністю трактування історичних подій, повною підпорядкованістю ідеологічним догмам. Пріоритетною тематикою було ілюстрування боротьби за радянську владу, «соціально-економічних перетворень», перемог у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр., досягнень «розвинутого соціалізму». І лише в кінці 1980-х рр. «перебудова» призвела до якісних змін у краєзнавстві, передусім, у його змісті. Ідеологічна цензура втратила свої попередні можливості «не пропускати», і почали публікуватися науково-історичні та інші праці на раніше заборонені теми.

На початку 1990-х рр. стали доступними праці еміграційних авторів, їхні численні багаторічні дослідження нарешті дістали змогу влитися в загальне річище всеукраїнського краєзнавства і внесли у нього потужний національний струмінь.

Демократизація суспільства, а з грудня 1991 р. – проголошення України незалежною державою сприяли вивільненню краєзнавства від ідеологічних нашарувань, поверненню українському народу його історичної пам’яті, національної гідності, вікових народних традицій

33.Археологічні дослідження в Україні та Прикарпатті на сучасному етапі.

34. Використання археологічного матеріалу в навчальному процесі.

35. Топоніміка як наука про назви географічних об’єктів.

36. Ономастика і топоніміка в історичному краєзнавстві та їх основні принципи

. Ономастика – наука про власні імена. Найважливішими складовими частинами цієї науки є топоніміка і антропоніміка.

Ономастика – наука, яка вивчає власні імена, а історична ономастика вивчає історію власних імен. З одного боку, ця наука примикає до лінгвістики, з іншого, – до історії. Історик шукає в ономастичному матеріалі відомості про певні аспекти минулого рідного краю. А філологів вона цікавить з точки зору розвитку мови.

Ономастика тісно зливається і з географією, етнографією, соціологією. Наприклад, літописи, розрядні книги, підсумки перепису тощо, які є основними документами для історичних досліджень, є також і невичерпним джерелом для ономастики. Але ці документи (географічні назви, імена та прізвища і т. ін.) історик, лінгвіст, етнограф, географ і соціолог аналізують по-різному, з різною метою та для одержання різної інформації.

В ономастиці історика-краєзнавця найбільше за все цікавить топоніміка та антропоніміка.

Топоніміка – це наука про походження географічних назв (від грецьких слів «topos» – місце й «onyma» – назва, найменування, ім’я). Топоніміка включає такі поняття: 1) гідроніми (назви річок, озер, колодязів і т.д.); 2) фоніми (назви курганів); 3) ойконіми (назви населених пунктів); 4) спелеоніми (назви печер, скельних навісів); 5) ороніми (назви хребтів, гір, долин, ярів, впадин і ущелин); 6) хороніми (назви країв і країн). Серед гідронімів можуть виділятися: лімноніми (назви озер), потамоніми (назви річок), гелоніми (назви боліт). Серед ойконімів виділяються полісоніми (назви міст). В містах можуть існувати агороніми (назви площ), годоніми (назви вулиць), ергоніми (назви підприємств) та ін.

Для топоніміки характерні свої специфічні методи досліджень. Основну роль відіграють польові дослідження, збір первинного матеріалу, виявлення природних, історичних і етнографічних особливостей певного регіону, особливостей, які визначають своєрідність топонімів.

Топоніміка використовує методи, які притаманні історичній науці, – роботу з архівними матеріалами, аналіз письмових джерел. На службу топоніміці поставлені методи, які властиві географічній науці – картографічний, просторово-порівняльний та ін.

Велике значення має етимологія географічних назв, тобто пояснення їхнього походження, усвідомлення первинного змісту назви того чи іншого об’єкта. Будь-яка географічна назва має своє значення. І переважна більшість їх виникла стихійно, проте зовсім невипадково: беззмістовних топонімів немає. Втім, частина з них цілком «прозора». Місто Львів, наприклад, заснував князь Данило Галицький у XIII ст. і назвав ім’ям свого сина Лева. Не може бути двох думок щодо топонімів Івано-Франківськ, Запоріжжя, Піщанка.

Однак багато топонімів розгадати не так легко. Що, наприклад, означають назви Карпати, Прип’ять, Чернігів, Харків чи Азовське море? Щоб відповісти на ці запитання, вчені-топонімісти проводять багаторічні кропіткі дослідження, звертаючись до здобутків історії, мовознавства, географи, етнографії, археології та інших наук. Але деякі топоніми України, які дійшли до нас із глибини віків, і досі не вдалося розшифрувати. Невідомо, наприклад, походження назв міст Фастів, Тульчин, найменування озера Світязь. Є чимало гіпотез, здогадок, проте багато з них ще чекають пояснень, які б задовольнили допитливих.

Бажано збирати топонімічний матеріал шляхом ретельного дослідження місцевості та шляхом опитування місцевих мешканців. Таким методом можна зібрати велику кількість назв невеликих об’єктів. Для перевірки правильності одержаних даних слід їх звіряти з письмовими джерелами і перш за все по топонімічних словниках і довідниках. Топонімічний матеріал можна поділити на такі види:

1. Топоніміка археологічних пам’яток.

2. Топоніміка, що характеризує природні умови краю.

3. Топоніміка населених пунктів, річок, гір, урочищ.

4. Топоніміка занять та промислів населення.

5. Топоніміка, пов’язана із соціально-економічними умовами життя населення.

Знання топонімічного матеріалу значно збагачує подорожі чи екскурсії по рідному краю. Топоніміка, як історичне джерело, дозволяє з’ясувати походження поселень.

Виховання любові до свого краю починається з виховання любові до свого міста, селища чи села, з вивчення його історії чи з’ясування походження назви, бо не можна вважати культурною й освіченою людину, яка ні разу не поцікавилася, чому так, а не інакше він зветься. Популяризувати, пояснювати ці назви, розповідати про тих людей, іменами яких названо міста, селища й села – обов’язок вчителів і краєзнавців.

На Україні є понад 32 тисячі населених пунктів, з них майже 1 300 – міста і селища міського типу. Практика показує, що люди здебільшого не знають наукових версій чи гіпотез і по-своєму тлумачать старовинні назви, складаючи про них цікаві легенди й перекази. Такі матеріали не претендують на історичну вірогідність, але для фольклориста вони становлять вже цінність. Разом з тим, в народних переказах часто сповіщається те, що не збереглося з давнини про походження назви.