6) Національне літописання і історична проза хvіі–хvііі ст. Як вияв зацікавлення історією рідного краю.

При визначенні часу зародження краєзнавства слід враховувати наявність у культурно-освітньому житті суспільства таких основних складників:

місцевих сил дослідників, осередків, товариств, метою яких є вивчення краю, того чи іншого населеного пункту;

друкованих видань літератури і періодики, в яких публікуються матеріали про край;

регіональних музеїв, у яких уречевлюються результати пошуків з метою збереження пам’яток історії і культури та їх популяризації серед населення.

Дуже давні спроби краєзнавчих описів дослідження має Холмщина. Першим істориком, який звертав особливу увагу на її старовину, був холмський уніатський єпископ Яків Суша, автор історико-краєзнавчої праці «Фенікс» (1646). Він з любов’ю писав про землю, на якій жив: «... справді Холмська земля потоками пливе, ручаями живе, ставами рясніє, озерами славиться, ріками Бугом і Вепром до Гданська, Прип’яттю й Турією в поліські далекі країни, до Дніпра свої сплавляє достатки, врешті луками й лісами достатньо й оздобно одягається».

Спочатку елементи краєзнавства з’являються в історичній науці, етнографії, фольклористиці, географії, які в Україні починають формуватися наприкінці XVIII – першій половині XIX століття і пов’язані з добою бароко, а пізніше-літературного романтизму. Перші дослідники обрали полем своєї діяльності ту частину України, якій російське урядовство дало назву «Мала Росія». З імперської точки зору вони, звичайно, вважались регіоналістами, якими себе й почували, хоча були палкими українськими патріотами.

7) Збирачі старожитностей та перші публікації краєзнавчих праць у хvііі ст.

. Певною мірою попередником краєзнавства в Україні було національне літописання, покликане до життя духовно-психологічними та політичними чинниками XVII століття. Воно утверджувалось волелюбною козаччиною і стало відповіддю на потреби пізнання історії рідного краю, ознакою усвідомлення національної окремішності. У ХVІ–ХVІІІ століттях краєзнавчі елементи особливо яскраво виступають у козацьких літописах Григорія Граб’янки, Самійла Величка, Самовидця («великих») та численних регіональних, або крайових («малих»), які називаються за територіями: Львівський, Острозький, Київський, Волинський, Чернігівський, Хмільницький, Добромильський та ін. Різновидами регіональних літописів вважаються хроніки монастирів – Мгарського, Плісницько-Підгорецького, Сатанівського, Межигірського, Густинського, Вінницького. Ревний дослідник нашого середньовіччя письменник Валерій Шевчук зазначає: «Малі" літописи фіксували не тільки загальнонаціональні, загальноукраїнські події, а й багато фактів з місцевого життя» і, отже, мали краєзнавчий зміст.

Феодосій Сафонович у «Хроніці» (1672) наголошував на потребі для кожного українця «про свою батьківщину знати й іншим, що питатимуть, сказати», і переконував своїх читачів у цьому досить доступно: «... людей, які не знають свого роду, вважають за дурних».

Однак слід підкреслити, що наші найвідоміші літописці називали стан вивчення історії рідного краю незадовільним. Григорій Граб’янка на початку свого літопису в «Слові до читача» з гіркотою нарікав, що історія інших народів описана, а рідного – «в безодні забуття», хоча сам він «вибирав дещо з щоденників наших воїнів», «дещо з церковних та мирських літописців», «долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих живуть».

Ще різкіше висловився Самійло Величко: «Героїчні діла наших сармато-козацьких предків полишили їх власні писарі без опису й пояснення так, що вони внаслідок їх лінивства вкриті нікчемним плащем забуття». А відомий письменник і церковно-релігійний діяч Феофан Прокопович у підручнику з риторики (1706), пишучи про роль історіографії, скаржився: «Чи не прохає помочі у красномовстві наша батьківщина, коли стільки славних учинків пішло у забуття? Ледве що переказано пам’яті потомства з того, чого довершила вона досі, а це тому, що не було письменності, не було такої людини, котра занесла б це в історичні пам’ятки». Через сто років таке ж нарікання зустрічаємо у «Записці про початок, походження й гідність української шляхти» (1809) повітового маршала у Ромнах Василя Полетики: «Скрізь стараюся відшукати відомості, що відносяться до української історії, але находжу їх мало. Досі ми не маємо повних історій нашої батьківщини. Вірні й важніші сліди їх губляться, як запримічую, стільки ж майже в нещасних спустошеннях, стільки й у самих занедбаннях».

Це занедбання пояснювалося не стільки «лінивством», скільки політикою російського царизму, що була спрямована на викорінення будь-якої пам’яті про колишню державність України. Усі видавничі засоби зосереджувались у руках тих книжників, які проводили цю політику у життя.

Отож, усі наші літописи побачили світ лише у XIX столітті. Тут варто нагадати слова історика Дмитра Дорошенка, який спроби пізнати історію рідного краю назвав протестом проти антиукраїнської колоніальної політики імперського уряду: «І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини ІІ, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи гетьманщини зникла, щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ од москалів, – саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє житія рідного краю». Історик підкреслював, що схильність до пізнання національної історії проявляли саме нащадки українського козацтва. Вони були першими збирачами, колекціонерами старожитностей, авторами історичних праць. Це, зосібна, Андріян Чепа, Петро Симоновський, Василь Рубан, Опанас Шафонський, Василь Полетика, Федір Туманський, Яків Маркович, Василь Ломиковський. На цьому наголошував і М.Возняк: «Під зверхньою поволокою обмосковлення жеврів вогник українського патріотизму, що велів більш освіченим представникам українського громадянства збирати, описувати й досліджувати особливості старого українського побуту». Збирачі старожитностей стали авторами перших краєзнавчих праць.