25.Краєзнавчо-туристичне товариство «Плай» та його часопис «Наша Батьківщина».

Так, у 1924 р. виникло українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство «Плай». Воно відкрило свої філії у Перемишлі, Самборі, Стриї, Тернополі. Досвід роботи товариства узагальнювався спочатку у журнальному додатку до газети «Новий час», що мав назву «Туристика і краєзнавство» (1925) і виходив під редакцією професора І. Крип’якевича. Тут учений опублікував статті «Богданівська каплиця біля Підлісець Крем’янецького повіту», «Легенда про печери у Страдчі», «Мандрівки Якова Головацького», «Приповідки про галицькі міста».

«Плай» мав свій статут, яким передбачалась широка діяльність, зокрема: «...Плекання краєзнавства, збирання й опрацювання фізіографічних, антропологічних і археографічних матеріалів. Видавання наукових праць, скликування з’їздів і конференцій, реєстрація та охорона історичних пам’яток і особливостей природи». А завданням краєзнавства, як вважали засновники «Плаю», є «передовсім основно пізнати та оцінити красу рідного краю, перейти різні околиці, навіть закутини, відбиті від світу та головніших шляхів», вивчати характеристичні риси краєвиду, історичні, археологічні, духовні скарби рідного народу.

Розробляючи туристичні маршрути і маючи їх знавців, «Плай» організовував для молоді мандрівки у місцевості, цікаві з краєзнавчого і туристичного поглядів: піші – на Горгани й Чорногору, водні – Волинню і Поліссям. Разом з тим, почалося спорудження туристичних об’єктів. У 1935 р. відкрився перший туристичний високогірський захист на полонині Плісце у Горганах, була влаштована відпочинкова оселя в Рожанці поблизу Славська. А в 1932 р. «Плай» започаткував курси львовознавства, що передбачали виклади з геології, археології, історії та мистецтва. 1935 року разом з Українським фотографічним товариством (УФОТО) «Плай» запросив мешканців міста на виставки «Наша Батьківщина у світлині», «Львів у світлині» та інші. З’явилися і документальні історичні та етнографічні кінострічки на місцеву тематику, підготовлені українською фірмою «Фотофільм». їхні назви свідчать самі за себе: «Крилос», «Борислав», «Гуцульщина», «Весілля на Покутті», «Йордан у Львові».

Тривалий час «Плай» не мав фінансових можливостей видавати свій друкований орган. Тільки 1937 р. товариство почало випускати часопис «Наша Батьківщина» під редакцією Степана Щурата. Це було друге суто краєзнавче періодичне видання в Україні – після журналу «Краєзнавство», що виходив у підрадянській Україні у другій половині 1920-х рр. і припинив своє існування 1930 р. В першому номері «Нашої Батьківщини» завдання цього часопису та й загалом товариства «Плай» було сформульоване у передмові «Від редакції» так: «Оце вперше появляється у нас краєзнавчий журнал: від довшого часу українське громадянство пекуче відчувало потребу такого журналу, – тим більше, що й інші народи в останніх часах знов зацікавилися своїми землями, основують різні краєзнавчі організації й видавництва. Появляється в них багато гарно ілюстрованих журналів і туристичних провідників, твориться в них окрема ділянка науки – краєзнавство, з широкою популярною й науковою літературою. А все це з одною метою: відкрити громадянству красу й живописність рідних земель, показати йому їх багатства й можливості господарського і культурного розвитку, зв’язати сьогочасність із минулим – на те, щоби воно навчилося подивляти й цінити Батьківщину, любити її й жити для неї, поширити туристичний рух й вложити його в рами доцільності, спрямовуючи заінтересування громадянства в першу чергу на рідну країну, а щойно потім на чужину, звернути увагу чужинців своєї власної Батьківщини, що має велике пропагандивне й господарське значення». В цій статті висловлювався жаль, що на західно-українських землях існує тільки одне краєзнавчо-туристичне товариство, одначе воно вже понад десятиліття «рятує престиж краєзнавства».

У часописі містилися статті, нотатки, розмаїта поточна інформація, рецензії на книги, бібліографічні замітки з різних галузей місцевого дослідництва і туристки (мандрівництва). Варто назвати статті, що мають цінність і для сучасних досліджень теорії, практики та історії краєзнавства. Подаємо тут окремі виписки зі статей, у яких визначалися завдання, параметри українського національного краєзнавства, його джерела, напрями.

Завдання місцевого дослідництва – охоплювали як природне та цивілізоване довкілля, так і духовне життя. До цих завдань належить «безпосереднє, активне пізнавання краю, його природи та пізнавання творчості народу, пам’яток його мистецтва й культури»; щоб пізнати та оцінити красу рідного краю, його історію і культуру, треба «пізнати характеристичні риси гірського височинного та низового краєвиду, приглянутися всім формам поземелля та збагнути їх постання», використати «збірки всяких предметів із ділянки різних наук для археологічних, природописних та історично-культурних музеїв»; до завдань належить також «популяризація наукових відомостей про рідний край серед широких верств населення» у друкованій та усній формах, фіксація своїх спостережень у словесних описах, фотографуванням, змалюванням, кінофільмуванням (Маріян Гавдяк, «Завдання українського краєзнавства»).

«Історія, побут, духовна і матеріальна культура, мистецтво, суспільний і державний лад, право, етнографія, антропологія, географія краю й ін., далі природа, клімат, флора, фауна, терен і ін. як діяльні фактори, – все це, як рясне зерно, можна вигрібувати з архівів. Архіви – невичерпане джерело для науки краєзнавства» (Іван Шендрик, «Архіви і краєзнавство»).

А Євген Храпливий, автор праці «Сільське господарство галицько-волинських земель» (1936), на сторінках часопису пристрасно обстоював необхідність розвитку господарсько-економічного напрямку в краєзнавстві. Він вважав, що аж ніяк не можна оминати цей «один з найважливіших чинників, необхідних для пізнання краю». Адже «господарство, в широкому розумінні цього слова, впливає найбільше на характер країни, відбивається однаково на самому краєвиді, а також на населенні, на його праці і звичаях, на народному будівництві та на всій матеріальній і духовній культурі народу». З порівняння «безкраїх подільських шахівниць управних піль» і «таємних сутінків поліських підмоклих лісів», пише він, одразу видно, яке значення має господарство тієї чи іншої місцевості для творення його краєвиду; а з порівняння одягу хлібороба Поділля і дереворуба з Карпат теж помітно, як «впливає господарський напрямок праці даної околиці на побут». Пізнання господарства – це в глибшому значенні є пізнавання душі трудівника: «Вслухайтеся в народні пісні, а найдете там віддзеркалення всіх господарських радощів і смутків нашого селянства». Слова Є.Храпливого звучать актуально і нині.

У «Нашій Батьківщині» публікувалися також цікаві географічні та етнографічні описи і фотографії з різних регіонів – Карпат, Поділля, Прикарпаття, Волині, Полісся, матеріали з історії населених пунктів. Була й окрема рубрика «З краєзнавчого життя».

Крім «Плаю», у розвиток туристичного руху включилася молодіжна організація «Пласт», яка, вносячи у туристику національний зміст, влаштовувала мандрівки в Галич, Манявський Скит, Бубнище, до Писаного Каменя, стрілецьких могил Маківки, Лисоні, Ключа та ін. «Пласт», – як писав один з авторів, – перший кинув маси галицької української молоді через «сокальський кордон» на «тиху» Волинь і заслухане в себе Полісся, двигнув українську волинську молодь на південь ген аж до цекотів Горган, полонин Чорногори, «Пласт» подав руку й мандрівникам із Закарпаття, Буковини й гурткам із ближчої й дальшої української еміграції».

В українських національно-культурних, громадських і партійних організаціях розуміли, яку велику роль добре влаштована туристика може відіграти у вихованні молодого покоління в національному дусі. Для цього багато зробив історик Іван Крип’якевич, який організував перші науково-історичного характеру туристичні мандрівки «Плаю» по Львову та ближній околиці. Він як теоретик та один із засновників туристичного руху в Галичині був переконаний: «Мандрівки вчать патріотизму. Тільки той, хто власними ногами перейшов частину свого краю, на власні очі побачив його природу, оселі мешканців, – відчуває сердечно близький зв’язок з рідною землею, її минулим і сучасним. Він зрозуміє, що таке Вітчизна». І. Крип’якевича підтримував учитель, знавець історії Січового Стрілецтва Мирон Заклинський: «Рідний край не повинен бути в духовості члена нації якоюсь відірваною думкою, що не має ясного змісту. Слово «батьківщина» повинно викликувати в уяві цілу низку яскравих образів: гір, рік, міст, моря і простору між ними».

26.Діяльність суспільно-культурних та музейних товариств на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Історико-краєзнавчі видання. Водночас 1920–1930-ті рр. на галицьких землях характерні й тим, що тут утворилися й діяли під егідою Етнографічної комісії НТШ важливі народознавчі осередки, зокрема музейні товариства: у Коломиї – «Гуцульщина», у Сокалі – «Сокальщина» (1926), Самборі – «Бойківщина» (1927), пізніше в Стриї – «Верховина», Сяноці – «Лемківщина», Яворові – «Яворівщина» та інші, що займались вивченням етнічних територій гуцулів, бойків, лемків.

Значним був музей, створений товариством «Бойківщина». Його засновниками виступили культурні й політичні діячі Самбірщини: адвокат Володимир Гуркевич (перший голова товариства), автор ряду статей про бойківську минувшину (в його будинку і відкрився музей), лікар Володимир Кобільник (меценат, автор статей з археології Бойківщини), А. Княжинський, І. Филипчак. Музей мав відділи: етнографічний (старий одяг, вишивки, моделі селянських хат, зразки сільськогосподарських знарядь тощо із Старосамбірщини, Турчанщини, Дрогобиччини), церковного мистецтва (картини релігійного змісту ХV – ХІХ ст.), археологічний. Працівники музею випускали неперіодичний збірник «Літопис Бойківщини» (1931–1939), у якому публікувалось багато матеріалів з минувшини краю.

Засновником і довгорічним директором музею «Гуцульщина» (тепер – Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського) був місцевий громадський діяч Володимир Кобринський. Маріян Гавдяк зазначав, що в експозиціях цього музею зосереджувалося «все життя найкращої частини наших земель, уся краса Гуцульщини та твори її населення, обдарованого високим артизмом». У трьох залах для огляду виставлялися зразки старого одягу і вишивок; гуцульські вироби з дерева (архітвори славнозвісного різьбяра Юрія Шкрібляка); предмети гуцульського церковного мистецтва.

Музейники, науковці НТШ разом із ученими з еміграції організовували численні археологічні розкопки, брали участь у міжнародних з’їздах археологів та істориків (Варшава – 1933, Лондон – 1934, Брюссель – 1935, Осло – 1936, Бухарест – 1937, Берлін – 1939).

Діяв комітет українських обласних музеїв. Щороку (з 1931) відбувалися з’їзди музеєологів у місці розташування того чи іншого товариства (музею) почергово. Ці з’їзди добре прислужилися справі обміну досвідом організації та діяльності музейних осередків, стимулювали пошуково-збирацьку роботу. На перший такий з’їзд представники регіонів прибули до Львова у Національний музей. Вони ухвалили заснувати «Союз українських музеїв, книгозбірень та архівів». У1933 році адресою з’їзду став Самбір. На шостому з’їзді в Коломиї (1938) реферат «Сьогочасний стан українського музейництва й основні тенденції його розвитку» прочитав директор Національного музею Іларіон Свєнціцький. Він високо оцінив роль музейної роботи як складової частини краєзнавства: «Музейні збірки... дають для майбутнього краєзнавця безліч дуже цінного матеріалу для основної орієнтації в тому багатстві природи, матеріальної та духовної культури, яким кожен свідомий член нації завше мусить захопитися. Відвідини музейних збірок дають не тільки змогу пізнати деякі частини життя, але й змушують глядача вглибитися в їх вагу як свідків колишнього, основ сучасного та провісників майбутнього життя».

Регіональні етнографічні музеї, створені товариствами, сприяли національному самоутвердженню місцевого населення. «Ідеї краєзнавства та зв’язаний із ними музейницький рух, – писалося в часописі «Наша Батьківщина», – стають у Галичині в останніх роках щораз інтенсивніші та творять своїми добутками одну із краще поставлених ділянок нашої культури. Особливо помітний зріст обласного музейництва. По провінціяльних осередках Галичини постають нові музеї, а всі разом огортають своєю культурною діяльністю майже весь її простір». На той час таких музеїв було тут дванадцять.

Визначну роль у збиранні та вивченні пам’яток історії і культури відігравав Музей НТШ. В 1936 р. у ньому з ініціативи товариства «Молода громада» (в ньому згуртувалися колишні вояки Української Галицької Армії) було відкрито відділ історично-воєнних пам’яток, що став постійною виставкою з тематики національно-визвольної боротьби українського народу. Рада товариства та її історично-музейна секція звернулися до всього українського громадянства з проханням: «Присилайте всі пам’ятки, що є у вас по Українських Січових Стрільцях, Січових Стрільцях Галицької Армії, Армії УНР та й взагалі всі пам’ятки, зв’язані з останньою визвольною боротьбою і українською державністю (світлини, документи, частини одягу, виряд, печатки і т. п.)». Діяло «Українське воєнно-історичне товариство», яке видавало збірник «За державність».

Музей НТШ цікавився етнографічними регіонами. На початку березня 1938 р. в ньому було відкрито виставку «Полісся», яка планувалась як початок ряду етнографічних виставок за принципом етнографічного районування України. Експонувалися предмети українського побуту з Пінська, Кобрина, Берестя, Сарн, Каменя-Каширського. Велику увагу привертали відділи рибальства, бджільництва, кераміки. Виставка супроводжувалась «Поліськими вечорами», на яких із рефератами виступали директор музею Я.Пастернак (Полісся в старовину), вчені Ф.Колесса (народна пісня), Р.Герасимчук (матеріальна культура), І.Гургула (народне мистецтво), К.Добрянський (звичаї та вірування), Б.Романенчук (Полісся в художній літературі), В.Кубійович (національне обличчя Полісся) та ін. Селяни, які приїхали до Львова, демонстрували одяг, виконували пісні та обряди. Школи організовували учнівські екскурсії.

Краєзнавчі осередки виникали і при окремих навчальних закладах. На початку 1935 р. з ініціативи професора К. Чеховича було засновано гурток при семінарії слов’янської філології Богословської академії у Львові. Гуртківці (а їх нараховувалося 185) поставили перед собою мету «збирати й зберігати у власному архіві відомості про наш край; етнографічні, археологічні й мистецькі пам’ятки, – й тим способом помагати при розбудові української науки й музейництва». Це свідчило про те, що серед богословів продовжувала жити «світла традиція «Руської трійці» й інших заслужених священиків – робітників на полі українського краєзнавства».

. Результатом пошуків (збиральництва, наукової праці в бібліотеках, архівах, записування спогадів учасників історичних подій) стало збагачення краєзнавчої літератури новими виданнями. У них фіксувалися, передусім, події та епізоди національно-визвольних змагань, боротьби за державну незалежність України 1914-1921 років, а також події і явища національно-культурного відродження ХІХ – початку XX століть, що в підрадянській українській літературі замовчувались або перекручувались відповідно до догматів тоталітарної ідеології; виявлялись на місцях характеристичні ознаки духового життя, етнографічні особливості, які свідчили про невмирущість тих прадавніх генетичних життєтворних сил, що повсякчас убезпечували існування українського народу як окремішнього навіть за умов бездержавності та етноциду. Це і визначило національний зміст новітнього краєзнавства в Галичині.

Дослідженням регіонального характеру багато уваги присвятили історики, об’єднані навколо НТШ: І. Крип’якевич, М. Кордуба, І. Кревецький, Б. Барвінський, С. Томашівський, М. Андрусяк та інші, чиї праці друкувались у «Записках НТШ», науково-історичному журналі «Стара Україна», галицькій періодиці. Фактологічною новизною відзначалися праці Мирона Кордуби «Північно-західна Україна», «Історія Холмщини і Підляшшя», «Східні кордони Галичини».

Про величезну роботу НТШ у Західній Україні, поєднання регіонального і загального дослідництва писав М. Грушевський, працюючи в Радянській Україні: «Товариство ім. Шевченка, організовуючи західноукраїнські сили, виходячи у своїй роботі від проблем історії західноукраїнських земель, обслуговуючи наукові проблеми місцевого громадянства в цій сфері, не може бути заступлене науковими організаціями радянської України, якими б дослідчими, видавничими і популяризаційними засобами вони не розпоряджали. А й проблеми загальноукраїнського характеру дуже корисно і необхідно бачити в аспекті взаємовідносин західних і східних українських земель... Різні ділянки української культури і так само – наукового досвіду можуть розроблятися повніші і корисніші то в нашім українськім науковім центрі, то в західноукраїнськім. Тому без титулу чи з титулом... нині дві академічні установи повинні йти далі у високім змаганні в інтересах народу і все людства». У висловленні «не може бути заступлене науковими організаціями радянської України» М.Грушевський виклав своє розуміння того, що на той час проблеми і події, особливо національно-визвольного руху, через засилля тоталітарної ідеології не могли вивчатися в радянській Україні, хоч там малися значні наукові і видавничі ресурси.

Однак на адресу НТШ йшли нарікання, що воно мало турбувалося про випуск популярно-краєзнавчої літератури, «не спромоглося на те, щоби уможливити дослідникам публікацію історично-краєзнавчих дослідів, дарма що ця справа пекуча навіть з огляду на численні праці польських істориків з терену наших західних земель». Це, на думку історика Миколи Андрусяка, певною мірою компенсувалося тим, що «від кількох літ бачимо відрух самого громадянства в напрямі видання нарисів із місцевого минулого» і з огляду на це є «гарні гороскопи українських історично-краєзнавчих дослідів на західних землях».

Тому кількість популярних книжок про рідний край зростала. її випуском опікувалась і «Просвіта», й інші організації. Ще 1923 р. була започаткована видавнича серія «Історична бібліотека», під маркою якої до 1925 р. вийшло 10 книжок, зокрема «Княжий город Галич. Переказ про минуле» (1923) І.Крип’якевича. Випуск іншої серії – «Науково-популярна бібліотека» забезпечував благодійний фонд «Учітеся, брати мої ...» Наприкінці 20-х і в 30-х роках до читача дійшли історичні нариси і путівники (провідники) «Коротка історія Зборова до початку XIX ст.» (1929), «З історії Гуцульщини» (1929), «Історичні проходи по Львові» (1932) І.Крип’якевича; «Львів» (1925), «Белз-Буськ-Звенигород» (1927), «Теребовля» (1927), «Перемишль» (1928), «З історії міста Сокаля» (1929) мистецтвознавця і поета Миколи Голубця; путівник Євгена Пеленського «Долиною Опору і Стрия» (1932); дві книжки «Від бескидських розворів до поліських болот», «Від поліських болот до кавказьких верхів» (1935) географа і педагога Мирона Дольницького, який свої науково-популярні огляди подав у белетристичній формі як розмову батька з сином. Для популяризації знань про свій край багато зробив Юліан Тарнович, автор таких книжок, як: «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936), «За срібнолентим Сяном» (1938), «Мова століть. Лемківщина в переказах» (1938), «Верхами лемківського Бескиду», «Мандрівницький провідник по Лемківщині» (1938).

У 30-ті роки виданням книжок з історії населених пунктів займалися і філії «Просвіти». Завдяки їм з’являються книжечки «З минулого Жовкви: історична читанка», «Коротка історія Грималова і сіл судового грималівського округа», «Крилос: княжий Галич», «Яворівщина. З її минулого і сучасного», Івана Филипчака «Історія села Берегів Самбірського повіту» та ін. Символічно, що книга І.Филипчака вийшла накладом культурних установ одного села: просвітянської читальні, кооперативу «Єдність», каси «Селянська поміч», гуртка «Сільський господар». Типово краєзнавчою працею була книжечка «Село Чернихів Тернопільського повіту» (1936). Її видала сільська читальня «Просвіти», а автором був не заїжджий історик чи літератор, а місцевий селянин із трикласною гімназійною освітою Яків Косовський. Він подав цінний історично-географічний нарис свого родинного села. Зібрав топографічні назви та перекази про початки села та про місто Бозак на північ від нього.

Часопис «Наша Батьківщина» заснував «Краєзнавчу бібліотеку», в якій вийшла праця М. Кордуби «Що кажуть нам назви осель?». Краєзнавчі оповіді виходили окремими книжками у «Бібліотеці для молоді» І. Тиктора, що називалася «Ранок». Видавництво «Наш Лемко» випустило в серії «Лемківщина» книжку «Східними межами Лемківщини» дослідника і знавця цього краю Франца Коковського. Вийшло п’ять випусків історичної бібліотеки «Наш рідний край».

Багато книжок з історії України, із записами національно-патріотичних пісень увійшли до списків забороненої літератури, що періодично складалися польськими властями. Це праці С. Рудницького «Україна наш рідний край» (1921), І. Крип’якевича «Княжий город Галич» та чимало інших. Однак національні політичні партії, «Просвіта» з її широкою мережею бібліотек використовували їх з метою пробудження і самоутвердження українського патріотизму.

Історико-краєзнавчими матеріалами рясніла українська періодика Галичини. Численні публікації з’явилися на сторінках історичного журналу «Стара Україна», що виходив під редакцією Івана Кревецького (1924–1925). У ньому співпрацювали М. Возняк, М. Голубець, М. Кордуба, І. Крип’якевич, І. Огієнко. Слід особливо виділити журнал «Літопис Червоної калини» (1929–1939). У першому номері часопису редакція заявила: «Метою нашого журналу є розбуджувати та плекати пошану до нашого історичного минулого, закріплювати традиції, зберігати друком історичні матеріали, якими можна би покористуватися у майбутньому нашій історіографії». Редакція прагнула «зібрати в одну велику скарбницю» на сторінках журналу документальні пам’ятки, спогади та інші матеріали про історію національно-визвольних змагань українського народу початку століття. Духовно-психологічні причини необхідності краєзнавства, його актуальні проблеми стали темою роздумів редактора часопису Левка Лепкого («Де наші пам’ятники минулого?» (1929, ч. І). Національне має стати атрибутикою, єством краєзнавства, підкреслювалося в редакційній статті «Зберігаймо історичні цінності» (1930, ч. 10): «Найбільший скарб кожного народу – це його народна традиція. На ній опирається його сучасна сила і слава, від неї залежить його єдність і національна свідомість, розвиток його культури, освіти і науки». Ретельний читач «Літопису Червоної калини» письменник Улас Самчук дав йому таку оцінку: «Журнал, що творить невичерпну криницю матеріалів для майбутнього історика, особливо про часи нашої визвольної епопеї 1917–18 років».

Краєзнавчо насиченими (постійна увага до етнографічних регіонів, пам’яток історії і культури, визначних об’єктів природи) були просвітянські журнали «Життя і знання», «Самоосвітник», часопис для молодих «Дорога», газети «Новий час», «Діло», вісник українознавства «Сьогочасне і минуле». Значну кількість інформації з місцевими координатами пропонували читачеві календар-альманах «Дніпро», календарі «Просвіти», «Червоної калини» – своєрідні енциклопедії народного життя, які увійшли в оселі багатьох українських родин.

Учені розуміли, що преса відіграє велику роль у формуванні буденно-історичної свідомості людей і тому прагнули використати її для публікації своїх роздобутків. Показовим щодо цього є висловлювання історика Івана Крип’якевича: «Вивчаючи історію України, я зрозумів дуже рано, що потрібно не лише заповняти прогалини літопису нашого народу, але й підняти його історичну самосвідомість, а це можна здійснити тільки через публікації статей у різних газетах і журналах, щоб у такий спосіб знайомити народ з історією рідного краю, з його славною минувшиною».

27.Український краєзнавчий рух на Західній Волині в 1920–1930-х рр.

. Український краєзнавчий рух розгортався і на Західній Волині, хоч і не так інтенсивно, як у Галичині. Вже 1922 р. на першому з’їзді українських студентів у Луцьку було порушено питання про вивчення рідного краю, охорону пам’яток культури, архітектури, малярства. В другій половині 1920-х рр. Дубенське, Луцьке, Рівненське повітові товариства «Просвіти» організовували курси з українознавства; провідні культурні діячі на зібраннях читали лекції, реферати з історії України і Волині. У Здолбунові люди любили слухати публічні виступи бібліотекарки «Просвіти», відомої письменниці Галини Журби. Виникають краєзнавчо-літературні гуртки в українських гімназіях у Крем’янці, де починає віршувати і бере активну участь у пізнанні краю майбутній письменник, автор славнозвісної трилогії «Волинь» Улас Самчук, у Рівному та Луцьку. 1928 р. в Луцькій українській гімназії викладачі та учні створили Музей волинської старовини та етнографії, який ставив перед собою дві мети: зберегти від загибелі історико-культурні пам’ятки минувшини; сприяти вихованню учнівської молоді на традиціях національної культури. Душею і доглядачем музею був відомий письменник Модест Левицький.

Серед перших ентузіастів, які взялися за краєзнавчу справу, виділявся Олександр Цинкаловський, уродженець Володимира-Волинського. За дорученням Археологічного музею у Варшаві та Українського Національного музею у Львові він вивчає Волинь, Полісся, Підляшшя. На початку 1936 р. стає директором Музею Крем’янецької землі при ліцеї. Музей мав відділи географії, ботаніки, геології, археології, етнографії. Було видано геологічну карту краю, кілька брошур з історії міста – «Крем’янець», «Місто великої туги» та ін.

Олександр Цинкаловський відкрив багато археологічних стоянок, знайшов та описав городища літописних «червенських городів» і городище передлітописної столиці волинської держави – легендарний Червень над р. Гучвою; уклав археологічну карту Волині та Волинського Полісся з точним позначенням знайдених пам’яток різних культур. Пізніше у спогадах він так окреслив спосіб добування знань з місцевої історії: «Досліджуючи у перші повоєнні роки західну частину Волині і волинського Полісся переважно з боку археології, зокрема городища, селища, кургани, старі цвинтарища, – довелося мені не раз бувати і ночувати в будинках учителів, хуторян, поміщиків, у містечкових заїздах, де часто мої господарі показували мені переховувані ними пам’ятки історії і мистецтва. Майже у кожній церкві, у старих комірках, у ризницях і церковних горищах можна було знайти старі хоругви, цікавої роботи дерев’яні і залізні надкупольні хрести, стародруки, а часом і рукописні книжки, документа тощо. Так протягом багатьох літ збирав я ці пам’ятки і близько двадцяти рукописних книжок XVI і XVII ст., 300 стародруків передав до музею. Ці пошуки вимагали від мене всебічних знань з палеографії, будівництва і малярства і таким чином змусили мене вивчати питання нашої історії мистецтва, а також часто консультуватися з директором Українського Національного музею професором Іларіоном Свєнціцьким, з професором Іваном Шендриком, Володимиром Січинським та іншими фахівцями». Свої знахідки вчений передає Музею НТШ, Національному музею, Митрополичому архіву у Львові.

Олександр Цинкаловський брав участь у багатьох археологічних з’їздах, де виступав з доповідями та повідомленнями про розкопки на Волині. Результати понад 30-річної праці він виклав у фундаментальному краєзнавчому (історико-географічному, соціально-етнографічному) двотомному словнику «Стара Волинь і Волинське Полісся» (1984, 1986). Протягом усіх років наукової праці виходили друком його нариси про окремі літописні міста (Володимир, Шумськ, Пересопниця), річку Прип’ять. Учений публікував свої статті в «Записках НТШ», польському науковому журналі «Археологічні відомості», волинській та галицькій періодиці. Тільки у журналі «Життя і знання» опублікував такі статті, як: «Волинська Швейцарія. Опис околиць Крем’янця», «Данилова столиця Холм», «Камінні хрести на Волині», «Дерев’яні хрести на Поліссі», «Доісторична Володимирщина», «Над Горинею».

У 1920–30-х рр на Волині були відомі як краєзнавці Арсен Річинський (Володимир-Волинський), Йосип Новицький (Острог), Андрій Дублянський (Луцьк), Семен Жук (Крем’янець), Пилип Павлюк (с. Дермань Дубнівського повіту), Ігор Лозов’юк (Дубно), Леонід Маслов (Луцьк), Кузьма Бугело (Рівне), Назар Димнич (Горохів), які виступали в періодиці, стали авторами книг.

З періодичних видань, які надавали свої сторінки краєзнавчим матеріалам, слід відзначити журнал «Наша бесіда» (Луцьк), газету «Дзвін» (Рівне). У «Нашій бесіді» надруковано статті Б.Вронського «Природні багатства Волині», П.Павлюка – «Дерманська Швейцарія», В.Буговича – «Українські писанки», С. Любарського – «Великдень на Холмщині і Підляшші», «Місто Городло», І.Крип’якевича – «Богдан Хмельницький на Волині»; на сторінках «Дзвону»: П.Заброцького – «Волинь колись і тепер», С Лоповського – «Хмільництво на Волині», В.Оскілка – «По Поліссю», «По Волині». Товариство «Українська школа» (у Рівному) з 1936 р. почало видавати часопис для дітей «Сонечко», в якому друкувалися нариси про міста Острог, Дубно, Корець, Крем’янець, Володимир, Луцьк, ілюстровані малюнками та фотографіями; описи човнових мандрівок по Горині. У березні 1939 р. це товариство започаткувало видання науково-популярного місячника «Культурне життя»; підготувало науковий щорічник «Волинь у сучасному та минулому», який не вийшов у світ у зв’язку з подіями вересня 1939 року.

1927 р. за ініціативою інженера Франца Ксенжопольського в Луцьку було засноване польське Краєзнавче товариство Волині, що мало свій друкований орган «Земля Волинська», історико-етнографічну секцію, відділення в Острозі, Дубному, Володимирі, Ковелі, Любомлі. Члени товариства відкрили Музей Волині, Регіональний музей Дубнівської землі. Округовий відділ Спілки вчителів Волині у Рівному видавав під редакцією Якуба Гофмана «Річник Волинський» (1930–1939, дев’ять випусків), ведений на високому науковому рівні, і додаток «Загориння». Регіонально-краєзнавча секція цієї спілки влаштовувала туристичні мандрівки по визначних місцях Волині. У Луцьку наприкінці 30-х років група краєзнавців згуртувалася навколо журналу «Зніч» («Домашнє вогнище»).

Українським краєзнавцям доводилося раз за разом спростовувати вигадки польських шовіністично налаштованих авторів про бідність та неоригінальність народної культури Полісся, відсутність у ньому будь-яких історичних традицій, про визначальне для краю «культуртрегерство» польської шляхти, приналежність Галичини, Волині до «історичної» Польщі.

28.Український краєзнавчий рух на Закарпатті й Північній Буковині в 1920–1930-х рр.

Розгортався український краєзнавчий рух і на Закарпатті, Буковині, хоч також не так інтенсивно, як у Галичині, що пояснюється суспільно-політичними умовами в цих краях і меншою кількістю культурно-освітніх діячів.

У січні 1919 р., за день до урочистого проголошення у Києві Акта злуки українських земель (Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою), в Хусті (на Закарпатті) зібрався «Собор усіх русинів, жиючих на Угорщині». Цей з’їзд прийняв ухвалу про приєднання Закарпаття до УНР. Проте у вересні 1919 року Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини як провінція під назвою «Підкарпатський край». Після приєднання до Чехословацької республіки за заміну старої назви «Угорська Русь» та «Угорська Україна» виступив фундатор закарпатського українознавства Володимир Гнатюк, пропонуючи назву Підкарпатська Україна.

Місцеві українські культурно-громадські сили постійно виступали за всебічний розвиток краю, що, зрештою, спричинилося до перемоги українського національного руху, створення 1939 року незалежної Карпато-Української республіки.

Краєзнавчі осередки, переважно в Мукачеві та Ужгороді, діяли з 1920 р. в середовищі «Просвіти», яка 1936 р.  мала 14 філій та 233 читальні, а також у педагогічних товариствах – «Учительських громадах». Гуртуванню місцевих дослідників активно сприяли знані українці, які оселилися тут після поразки національно-визвольних змагань, – В. Пачовський, М. Обідний, В. Бірчак, І. Панькевич.

До розвитку краєзнавчих досліджень спонукало Музейне товариство, започатковане ще 1907 р. в Мукачеві місцевим адвокатом Тиводаром Легоцьким, словаком за національністю. Він зібрав численні археологічні та історичні пам’ятки краю. Пізніше Музейне товариство ім. Т. Легоцького організувало подальші пошуки та збирання пам’яток, але після його смерті (1915) справа призупинилась. У 1922 р. завдяки «Просвіті» музей був відновлений, директором його став археолог Йосип Янкович. Відтоді музей не тільки комплектує пам’ятки, а й розгортає дослідження історії, етнографії, природи краю. 1922 р. мукачівське та ужгородське товариства об’єднуються у «Підкарпатське крайове музейне товариство» і починає діяти Ужгородський земський музей як центральний з філією у Мукачеві.

1935 р. в Мукачеві заснувалося «Етнографічне товариство Підкарпатської Русі», організатором якого став виходець з Великої України Михайло Обідний. Воно досліджувало побутову культуру та фольклор краю. Головою товариства був відомий громадсько-політичний і культурний діяч, педагог Августин Волошин. У товаристві працювали І. Панькевич, О. Приходько, О. Головацький. Члени товариства уклали 18 програм, у тому числі для опису села, збирання матеріалів про народне будівництво; створили краєзнавчі осередки в кількох містах Закарпаття.

Вагомим внеском у закарпатське краєзнавство є історичні, археологічні праці Гіядора Стрипського, Івана Панькевича, Володимира Бірчака – дійсних членів НТШ у Львові. Цікаві твори про Закарпаття написав поет Василь Пачовський – «Історія Підкарпатської Русі» (два томи, 1920–1922), «Срібна земля» (1938). Сумлінно працював як краєзнавець священик Іреней Кондратович, автор книги «Історія Підкарпатської Русі для народу» (1925), нарису про історію Мукачівської єпархії (1930). Невтомними дослідниками краю були священик Василь Гаджега, письменник Лука Дем’ян. Дослідженню краю багато уваги традиційно приділяли львівські історики, етнографи, природознавці. 1939 року у Львові вийшов збірник «Карпатська Україна».

Матеріали з місцевої історико-культурної тематики друкувалися в «Наукових збірниках» товариства «Просвіти» (14 томів), «Вістях Етнографічного товариства», краєзнавчо-педагогічному місячнику «Підкарпатська Русь» і мукачівському журналі цього ж товариства «Молодий етнограф», часописах «Карпатський світ» та «Зоря». У «Підкарпатській Русі» ще 1923 р. надрукував одну із кращих своїх праць останнього періоду життя Володимир Гнатюк. Чимало краєзнавчих матеріалів опублікував тут Іван Панькевич.

Два роки виходив під редагуванням письменника Василя Гренджі-Донського часопис «Наша земля», що мав первісну назву «Українська земля» (1927–1928). Зміна назви сталась у зв’язку з забороною вживати для означення краю термін «український». Велику популярність серед читачів мав журнал «Наш рідний край» під редагуванням письменника Олександра Маркуша. Цей часопис успішно здійснював своє завдання учити школярів шанувати «своє, рідне, спільно працювати для добра народу і для добра держави». О.Гурко та О.Маркуш уклали і видали навчальний посібник для шкіл «Краєзнавство» (1937).

При приєднанні восени 1939 року Західної України до Радянського Союзу краєзнавчий рух припинив існування, національно-культурні товариства згідно з заздалегідь підготовленим планом були закриті, як і їхні видання, насамперед НТШ і «Просвіта». Вже у жовтні того ж року фонди «Музею українського війська» та «Музею Молодої громади» прибрали до своїх рук органи НКВС. Навесні 1940 року з 22 різних музеїв залишилося лише 8, та й ті були так «перебудовані», реорганізовані до невпізнання. Після війни знищено рештки великих збірок Національного музею, колекцій НТШ (музею та бібліотеки).

Однак влада не мала спромоги ліквідувати результати потужної праці української еліти, що знайшла своє відбиття у свідомості широких верств населення. Вони яскраво проявились у роки руху Опору гітлерівській окупації, примусовій радянізації і вже у наш час – на зламі 80-90-х років XX ст., коли Україна виборювала себе як незалежну державу.

29.Краєзнавство УРСР в роки Другої світової війни та в період післявоєнної відбудови.

З початку 1930-х рр. краєзнавство вилучене з кола суспільно-культурного життя на довгий час. Під час німецько-фашистської окупації українські вчені, які залишилися в Києві, заснували Інститут краєзнавства і господарчих досліджень, при якому 1942 р. був Музей-архів переходової доби. Очолював цей заклад історик Олександр Оглоблин, а до його складу входили визначні представники науки і культури Н. Полонська-Василенко, І. Моргилевський, С. Гиляров, В. Міяковський, П. Курінний. Музей визначив своє завдання – збирати архівні матеріали, фотографії, писемні та усні свідчення про злочини більшовицького режиму. Першою практичною справою мала бути виставка «Руйнування більшовиками культурних пам’яток м. Києва». Однак окупанти закрили музей.

Під час німецько-радянської війни радянські урядові органи теж приймають рішення «посилити збирання матеріалів з історії краю» (Наркомат освіти УРСР, 1942), «Про збирання фольклору, створеного за час Вітчизняної війни, та проведення республіканської наради збирачів фольклору», «Про заходи по створенню документальної бази з історії України та історії Вітчизняної війни і впорядкуванню архівного господарства УРСР» (Раднарком України, серпень 1944 р.). Оскільки зібрані документи дуже часто не вписувалися в ідеологічні догми, то вони були закриті у сховища спецслужб, а доля фольклорних творів складалася так: одні (радянсько-патріотичні) друкувалися в збірниках масовими накладами, а інші (патріотично-антирадянські) не фіксувалися з двох причин: ніхто з записувачів не відважився б тоді занести їх на папір і ніхто з «носіїв фольклору» – повідати їх записувачам.

Війна, голод 1946–1947 рр., найнасущніші проблеми відбудови господарства створювали умови, в яких населенню було не до такої «розкоші», як місцеве дослідництво. Водночас, для тоталітарної системи з її стандартно-«залізною» ідеологією краєзнавство було небезпечним, неблагонадійним як надто допитливе та доскіпливе і на місцях ідейно «незагартоване», тому що порушувало встановлені правила «одностайності» і часто входило в заборонені зони близької і далекої минувшини. Тому воно було прикрите важкою плитою забуття.

Раз у раз ту плиту пробивали паростки потужних і подекуди ще збережених місцевих дослідницьких традицій. Передусім це траплялося в середовищі Академії наук, серед учених якої була ще жива пам’ять про краєзнавчий рух 1920-х рр. Тут 1949 р. було утворено Комісію для вивчення міст, науково-методичну раду для охорони пам’яток культури; 1950 р. – музейну комісію; з 1957 р. в Києві почав виходити «Український історичний журнал».

Однак, у зв’язку з украй несприятливим для об’єктивних досліджень ідеологічним кліматом ці заходи Академії наук помітних результатів не мали. Музеї, у яких краєзнавство знайшло свій останній притулок, настільки «очистились» від небажаних для тоталітарної системи історико-культурних пам’яток, що втратили свою роль не тільки як науково-дослідні, а й культурно-освітні заклади.

Це відчували і розуміли представники української інтелігенції, які навіть у тих умовах зберегли у своїй душі духовно-історичну спадщину свого народу. Мабуть, найрізкіше, найщиріше, найвідважніше (хоча б у щоденнику – посланні майбутнім поколінням) висловлювався Олександр Довженко. Процитуємо його запис 1952 року: «Одвідав краєзнавчий або, вірніше сказати, краєнезнавчий – нехочузнавчий музей у місті Нікополі, що стоїть на місці одної з Запорозьких січей. Так би мовити, старовинна історія двохсот п’ятдесяти буремних героїчних літ народу нашого, де творили оборону вітчизни хоробрі люди, прапрадіди наші, серед пустель і степів стоячи проти татарсько-турецьких загарбників, катів, людоторговців... Який огидний музей! Яке убозтво! Яке ганебне... не знаю, як назвати. Та знаю, що ні в одного народу світу такого ставлення до своєї історії не було, нема та, очевидно, і бути не може, бо се є щось абсолютно протиприродне, антикультурницьке і дике». Вражає емоційна пристрасність, з якою О.Довженко оцінює духовно-політичний клімат того часу: палаючи благородним гнівом-болем, шукаючи і не знаходячи для нього наявних у мові слів, він змушений вдатись до промовистих неологізмів: «краєнезнавчий», «нехочузнавчий». Одним із перших необхідність відновлення краєзнавчої діяльності від чув і здійснив для цього певні заходи видатний поет, директор академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Максим Рильський. Йому повсякчас боліло те, що і в 60-ті роки тривала руйнація пам’яток історії та культури. Як на аргумент у боротьбі проти цього він посилався на приклад тогочасної Польщі де «любовно зберігають і реставрують пам’ятки старовини».