- •1)Поняття «краєзнавство» та його складові частини.
- •2) Історичне краєзнавство, його предмет та ознаки.
- •3) Теоретико-методологічні особливості вивчення історичного краєзнавства.
- •4) Джерела історичного краєзнавства.
- •5) Науково-педагогічні основи шкільного та вузівського краєзнавства.
- •6) Національне літописання і історична проза хvіі–хvііі ст. Як вияв зацікавлення історією рідного краю.
- •7) Збирачі старожитностей та перші публікації краєзнавчих праць у хvііі ст.
- •8) Україна, рідний край очима чужоземців.
- •9) Топографічні описи як жанр краєзнавчої літератури.
- •10) Початки професійної історико-краєзнавчої діяльності (перша половина хіх ст.). Виникнення наукових осередків і товариств на Наддніпрянській Україні. Михайло Максимович.
- •11) «Руська трійця» – пробудження національної свідомості західних українців.
- •13) Поява перших музеїв в Україні першої половини хіх ст.
- •15. Історико-краєзнавчі дослідження на західноукраїнських землях у другій половині хіх – початку хх ст. Початки краєзнавчої літератури та мандрівництва в Галичині.
- •16.Іван Франко – теоретик краєзнавства
- •17. Роль «Просвіти» та нтш у формуванні національного краєзнавства. Діяльність Володимира Гнатюка та Володимира Шухевича.
- •18. Становлення національного краєзнавства в період українського революції 1917–1921 рр.
- •20.Діяльність науково-дослідних кафедр краєзнавства у 1920-х – на початку 1930-х рр.
- •21. Роль вуан та інститутів народної освіти (іно) в розвитку історичного краєзнавства.
- •22.Перша Всеукраїнська конференція краєзнавства та створення Українського комітету краєзнавства (укк). Становлення організаційних форм.
- •23.Розвиток історичного краєзнавства в умовах утвердження радянського тоталітарного режиму наприкінці 1920–1930-х рр.
- •24.Історико-краєзнавчий рух на західноукраїнських землях у 1920–1930-х рр. Підвалини формування краєзнавства в Галичині.
- •25.Краєзнавчо-туристичне товариство «Плай» та його часопис «Наша Батьківщина».
- •30.Розвиток історичного краєзнавства в урср у 1950–1980-х рр.
- •31.Творення національного історичного краєзнавства у період незалежності.
- •32.Історико-краєзнавчі дослідження в діаспорі.
- •37. Антропоніміка в історичному краєзнавстві
- •38. Методика використання матеріалів ономастики і топоніміки в шкільному краєзнавчому русі.
- •39. Етнографія і її завдання. Етнографічні установи на сучасному етапі розвитку та їхні видання в Україні.
- •40. Історико-етнографічне районування України і Прикарпаття та його значення в розвитку історичного краєзнавства.
24.Історико-краєзнавчий рух на західноукраїнських землях у 1920–1930-х рр. Підвалини формування краєзнавства в Галичині.
На початку 20-х років Україна вкотре була розмежована між кількома державами: Центральна, Східна, Південна її частини – відійшли до СРСР під назвою УРСР; Західна Волинь, Західне Поділля, Східна Галичина – до відновленої Польської держави; Буковина – до Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини. Про умови, в яких розвивалося краєзнавство в УРСР, йшлося в попередньому розділі. Тут бодай коротко схарактеризуємо розвиток краєзнавства в умовах Польської держави.
Офіційний курс на полонізацію краю зустрів різкий опір українського населення, що знайшов вияв у створенні партій, об’єднань, товариств, відкритих виступах проти пануючого режиму. Долаючи адміністративні перешкоди властей, національні сили прагнули здійснювати конституційне право на вільний розвиток української мови і культури, тим самим готуючи ґрунт для утвердження незалежності України в майбутньому.
Національну самосвідомість збуджувало та зміцнювало і краєзнавство, яке тут, незважаючи на протидію державних органів і шовіністичної частини польської громадськості, змогло стати національним. Потреба в розвитку краєзнавства усвідомлювалася багатьма українськими політиками, діячами культури і науки, письменниками ще й у зв’язку з тим, що держава стимулювала утворення на західноукраїнських землях польських товариств, які зобов’язували шукати в історії аргументи для обґрунтування історичної приналежності цих корінних українських земель до Польщі.
Основоположник української наукової географії Степан Рудницький 1921 р. писав: «... Українська інтелігенція повинна якнайпильніше взятися до пізнання рідного краю так лектурою, як і практично, розвивати на Україні туристику й мандрівництво, закладати товариства для досліду краю …». Разом з тим, особливо необхідною стала потреба дослідження і друкованого фіксування подій національно-визвольних змагань 1918-1921 років як у регіональних, так і в загальнонаціональних масштабах, яка пізніше була сформульована так: «Наших змагань, наших досягнень, довгих і кривавих зусиль не сміємо пустити в непам’ять. Ми мусимо їх в цілій їх величині якнайвірніше зберегти. Зокрема, творців минулої великої історичної доби кличе обов’язок – взиває до списання всіх цих стремлінь, всіх подвигів, злиднів і радощів, щоб тим способом зібрати в одну велику скарбницю все це, що в майбутньому стане невичерпним джерелом самосвідомості, стане національним євангелієм для грядучих поколінь».
Уже на початку 1920-х рр. у Галичині створюються гуртки і товариства, які ставлять перед собою мету дослідження історії рідного краю. Вони залишили помітний слід у процесі національного самопізнання західних українців, що проявилось у заснуванні та функціонуванні відповідної періодики, виданні книжкової продукції і, врешті, поєднанні краєзнавства з туризмом. Як правило, все це ініціювалось діячами НТШ і «Просвіти». У 1920 р. львівська «Просвіта» оголошує конкурс на кращі воєнні спогади 1914–1920-х рр., розпочинає збирання матеріалів до історії національно-визвольної боротьби, створює Громадський Комітет, який пізніше перетворився у Крайове товариство охорони воєнних могил.
Історик Мирон Кордуба, тодішній голова історико-географічного словника Галичини і Буковини, розробив питальник для збирання географічних назв, залучив до цієї справи учених, священиків, студентів, сам збирав відомості з історії, історичної географії, топонімії Галичини, Буковини, Холмщини. До 1924 року було зібрано матеріали з 212 громад Галичини.
За благословінням «Просвіти» перший краєзнавчий осередок виник у Львові і мав назву «Кружок любителів Львова» (1921–1922 рр.). У ньому об’єдналися вчені-історики, літератори, художники, мистецтвознавці, громадсько-політичні та цершвно-релігійні діячі: Б. Барвінський, І. Свєнціцький, Й. Застирець, І. Труш, О. Степанів, М. Голубець та інші. Головою гуртка був обраний молодий історик Іван Крип’якевич, який організовував для молоді міські науково-історичні екскурсії. У цьому середовищі визріла думка «омасовити» пізнання рідного краю за допомогою розвитку туризму (мандрівництва).