Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices5-1_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр.
Глава четверта. Вiйна.
Глава п'ята. Москва. Брянськ. 1. 1945 р. Ще раз Маньчжурiя.
2. 1946 р. Ворошилов - Уссурiйський. Кирило. Вiдпустка.
3. 1946 р. Демобiлiзацiя.
4. 1947-52 рр. Брянська хiрургiя.
5. 1950-52 рр. Брянське життя. Дисертацiя.
6. 1949-51 рр. Хiрургiя легенiв. Дебют.
7. 1952 р. Побут та країна.
8. 1952 р. Київ. Тубiнститут. Глава шоста. Київ.
Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава п'ята. Москва. Брянськ. 1. 1945 р. Ще раз Маньчжурiя.
Отже, ПРГ-2266 помер. Ми з Лiдою одержали розпорядження їхати на якусь станцiю, не пам'ятаю, у госпiталь 497, до начальника Гарелика.
Спаковали валiзи i листопадовим вечором нас посадили в поїзд. Їхали години три. Приїхали вже в темнотi. Ночували в добрих людей.
Яка неприкаянiсть! Начебто вiд рiдної матерi вiдiрвалися.
Ранком знайшли госпiталь, на околицi селища, у вiйськовому мiстечку. Комсклад жив у "фанзi", такому кругленькому будинку з дощок на манер чукотського чума. Тiсно i нудно прожили цiлий мiсяць. Огидний настрiй. Не було бажання що-небудь робити, усе здавалося сугубо тимчасовим. Начальник - молодий енергiйний капiтан, Саша Горелик. Я його знав по колишнiй армiї. З ним дружина, не ППЖ. Собака вiвчарка. Ще служили троє лiкарiв, молодi жiнки. Одна - цiкава. (Помiчав, Амосов!). Але iмена забув.
Наприкiнцi грудня одержали наказ: виїхати в Манчжурiю й очолити табiр японцiв, у якому лютує сипний тиф.
Надiслали студебекери. Вiдвантажилися. Поїхали. Мороз 20 градусiв.
Прибули в мiсто Мудедзян, кiлометрiв двiстi. Вивантажилися у великому селищi: колишнє вiйськове мiстечко японської армiї.
Боже мiй, який жах! Майже як у Гомелi або Кенiгсберзi. Одноповерховi будинки, вулицi, перехрестя. Але вiд будинкiв - однi стiни. Навiть дахи не скрiзь. Не тiльки рами - косяки, пiдлоги виламали китайцi. Мстилися?
Але все-таки знайшли обжитий район: команда i комендант: двадцять солдат i п'яний капiтан. Ледве далi - японський вiйськовий госпiталь, їхнiй ПРГ. Вiкна вставленi: скло, фанера. Дахи, i дим iз труб. Живуть люди.
Наша лiкарська справа - теляче: сиди i чекай. Комендант знайшов будинок, декiлька кiмнат цiлих, iз грубками i навiть дровами. Вивантажилися, стали грубки топити i грiтися. Начальство з господарниками пiшло справи робити: будинки займати, майно розвантажувати, ремонт починати. Але, насамперед - гарячу їжу. Польовий госпiталь усе має: похiдну кухню, казани, окрiп. Через час уже їжа готова. Живемо! Похмуро жартуємо: "ПРГ у своїй стихiї".
Прийшов начальник, Саша. Дав iнформацiю.
Табiр вiйськовополонених, бiля 500, точно нiхто не знає. Карантин iз за тифу. По iдеї - є органiзацiя - команда солдат i японський госпiталь. У дiйсностi - хаос i вимирання. Табiр не охороняється, полоненi втiкати бояться - китайцi вiдразу вбивають. Японцiв годують сухим пайком, але в дiйсностi - голод: команда продає i пропиває продовольство. Госпiтальнi себе годують, але нiкого не лiкують. Задача: оздоровити табiр.
Порадилися iз Сашею. У нього - уся повнота влади, є наказ зверху. Намiтили: сортування та облiк. Явно хворих зiбрати разом, вимити, лiкувати. Мiцних змусити працювати. Справ багато: утеплитися, отопитися. Годування з кухнi. Прожарити одяг. Перевiряти на вошивiсть i захворювання. Здорових пiсля карантину i перехворiлих - вiдправляти на радянську територiю. Тифозних приймати з iнших таборiв.
Викликали японця - начальника госпiталю. Крупний, дуже вальяжний, одягнений за формою. Є перекладач. Заявляє:
- Не визнаємо себе переможеними: Мiкадо наказав здатися.
Саша припугнув:
- Не будемо з'ясовувати. Командуємо - ми, за непокору - розстрiл.
Пiшла робота. Плани виконувалися, фронтовий досвiд.
Пам'ятаю перший обхiд баракiв для сортування "контингенту".
Входимо: начальник, лiкар - японець, iз ним їхнiй перекладач i писар. Потiм - я, господарники. У бараках - пекельний холод. Дiри у вiкнах. Сидять навпочiпки бiля стiн, iншi лежать - ослабли.
Офiцер щось кричить iз порога, напевно, наше "Встати!".
I от - чудо: напiвмертвi пiдводяться, хитаючись, шикуються. Знову команда, вiдповiдають хором дивним грудним звуком, начебто: - О.. о... х!
Хто пiднiмається лiниво, або мовчить, того офiцер б'є по обличчю. Слабких пiдтримують. Вони падають, як тiльки офiцер проходить далi.
(Думаю: "Да... а сильнi япошки! Це не нiмцi. I не росiяни.")
Сортуємо, даємо бiрки, писар переписує. Зовсiм слабких, ведуть i вантажать у машину. Сильних - ведуть господарники. Строєм ведуть!
Навели порядок за два днi. Вошебiйка димить цiлодобово. Поруч у будиночку щось начебто лазнi - (води мало), сидять голi - чекають одяг. Сухi пайки припинили: обiд iз кухнi, окрiп, цукор i хлiб. Виявилося, що норми пристойнi: консерви, крупи, риба, жир. Хлiба - 600 гр.
Японськi сестри i санiтари дуже знадобилися, а з лiкарями контакту не вийшло, лiкували ми самi.
Головне: вiдкрили барак на 100 мiсць. Замiсть лiжок були носилки i тапчани. Бiлизни й ковдр госпiталь мав у надлишку: "трофеї наших вiйськ". Було i все iнше майно. Лiда - старша: пригадали кращi часи. Замiсницею в неї був фельдшер Хамада - стара, худюча i дiлова. Лiду називала: "Лiда-сан", панi. Молодшi сестри - японки теж приємнi. Була бригада санiтарiв, дуже дiлових хлопцiв. Нашим далеко до них. Лiкарiв i офiцерiв поклали в окремiй палатi: данина субординацiї.
Вiдношення мiж японцями нам здавалися дивними. Хлопцi i дiвчата зберуться ввечерi бiля грубки, пiснi спiвають, не лапають, як у нас, навiть не торкаються. Офiцери, розмов iз рядовими не ведуть, нас намагаються не помiчати: Чортовi самураї! Японки - сестри, навпаки, дуже наших покохали.
Коли тифознi хворi видужують - прорiзується звiрячий апетит. Бувало - крали пайки, хлiб iз пiд подушки сусiди. Якщо кого обвинувачували - старший командував "струнко" i бив по обличчю, цiлком серйозно.
Вмирали не часто, тiльки крайнi дистрофiки. Але усе ж майже щовечора на околицi селища японцi спалювали трупи: попiл вiдправити додому.
Лiкування зводилося до мiнiмуму: кофеїн, камфора при поганому пульсi. Годували, напували, перевертали, коли свiдомiсть каламутилася вiд високої температури. Дивилися, що б не втiкали в мареннi. Вошивiсть лiквiдували швидко.
Сутужнiше було облаштувати помешкання для здорових, карантинних: багато ремонтної роботи. Але - справилися. Нашi - командували. Японцi - працювали.
Побут персоналу налагодився. У нас iз Лiдою була кiмната-кухня. Холодна, як у всiх будинках. От коли придалася нiмецька перина!
Видавали пачки окупацiйних грошей - юанiв. Що б їх витратити їздили в мiсто на базар. Дуже багатолюдний, маса китайцiв продають iз рук сущi дрiбницi - шматок матерiї, пачку сигарет, їстiвне. Цiни - для китайцiв -дуже високi, їх роздули нашi вiйськовi. Розповiдав начфiн, що юанi в штаб дивiзiї машинами привозять. Лiда купила декiлька японських кимано.
Ще були в гостях у селi. Росiйських злиднiв багато побачив за вiйну, але китайськi - це щось страшне. Глинобитний будиночок, малюсiньке вiкно, земляна пiдлога, грубка i щось начебто нар-лежанки, пiд яким димохiд проходить. Бруд первiсний. Пригощали нас, багато блюд, не смачно.
На китайський новий рiк їздили в мiсто. Бачили представлення: драконiв, лiхтарики, феєрверки, ходи.
Наприкiнцi лютого Бочаров, мiй друг i головний хiрург округи, витребував мене до себе, у Ворошиловськ-Уссурiйський, в окружний госпiталь.
Враження вiд японцiв: "О... о... !!" Сильна нацiя. Це - виправдалося потiм у "Японському чудi".
Вiд китайцiв - навпаки - слабкi. Це не виправдалося. Обдурився.
За пiвтора мiсяцi, що прожили в Маньчжурiї, написав другу дисертацiю "Органiзацiя хiрургiчної роботи в польовому госпiталi". Матерiал: "Книга записiв хiрурга" i пам'ять. Хотiлося повчити нащадкiв.
2. 1946 р. Ворошилов - Уссурiйський. Кирило. Вiдпустка.
23 лютого 1946 року. День Червоної Армiї. Ми з Лiдою їдемо з Маньчжурiї. Зима, холод, дорога мiж сопками, сидимо у вантажiвцi на ящиках i тюках, вiтер пронизує шинель наскрiзь. I нiби-то китайцi навiть стрiляють услiд: "хунхузи".
Пiвроку тому, коли японцiв гнали, китайцi зустрiчали з радiстю: "Шанго! Шанго!". А тепер розчарувалися: вивозимо всi японськi трофеї, а нашi окупацiйнi грошi сильно пiдняли цiни на базарах.
У Ворошилов-Уссурiйський, там штаб та окружний госпiталь, приїхали ввечерi цiлком замерзлi. Чотириповерховий "генеральський" будинок. Зупинилася машина, сповзли на землю. Лiда залишилася грiтися - стрибати, а я пiднявся на третiй поверх. Вiдчинив хвацький офiцер: чорнi очi, шевелюра з просiддю - "кавказька людина". Чекали:
- Ти - Коля Амосов?
Вийшов Аркадiй, розцiлував, сказав "зараз", сiсти не запропонував. Через хвилину вийшов одягнений: "Пiдемо".
От так зустрiч! Образа, майже сльози. Дружба побоку? Навiть погрiтися не запропонував. На вулицi привiтався з Лiдою, велiв нам забиратися наверх, сiв у кабiну, поїхали.
Потiм ще з пiвгодини стояли бiля госпiталю, поки Аркаша кудись ходив. Повернувся з офiцером i солдатом, що б вносити речi. Опинилися у гарнiй свiтлiй кiмнатi, з обстановкою.
- Тут Вишневський жив до вiд'їзду. Розташовуйтеся, завтра поговоремо.
I пiшов. Але в кiмнатi так тепло! Санiтарка принесла вiдмiнну вечерю: образа майже пройшла.
Наступного дня Аркаша усе роз'яснив. У вiйськових, як i скрiзь, квартирна криза. Бочаров прийшов увечерi до начальника госпiталю i сказав: "Прибув iз Маньчжурiї хiрург iз дружиною, про якого домовлялися. Зовсiм змерзли. Накажiть розмiстити". Тому нiкуди дiтися, велiв ночувати в кабiнетi при вiддiленнi фiзiотерапiї, де вже ранiш жив генерал.
- Якби я тебе лишив навiть на нiч, квартири б уже не одержати. Їм не треба знати, що ти - друг. Поки - не треба.
Той офiцер, що зустрiв в Аркашi, виявився Кирило Симонян, капiтан. Для мене i друзiв - просто Кирка. Вiн значився в штабi, жив в Аркадiя - вони готували до друку збiрник наукових праць хiрургiв П'ятої армiї. Здiбний, чорт, за машинку тiльки сiв i як стукає! "Я ж пiанiст!"
Мене назначили старшим ординатором у травматологiчному вiддiленнi окружного госпiталю. Начальник - Фамелис, грек, москвич. Дуже знаючий, але i я не промах. Роботи не багато, справа - впорядкована.
Через мiсяць нам дали кiмнату. Майже щодня ходили в гостi до Бочарова. I розмови, розмови з Киркою. Чарував - був у нього до цього талант, чарувати: санiтарку, академiка, кого завгодно.
"Син перського пiдданого". Батько - вiрмен, ростовський комерсант, поїхав в Iран незабаром пiсля бiлих, лишив дружину з двома дiтьми без засобiв, на пiклування родичiв. Бiдували. Кира багато розповiдав про школу: був тiсний кружок розумникiв. Серед них - А.I.Солженiцин. У 43-му Кира потрапив на фронт у п'яту армiю, до Аркадiя. Швидко висунувся до провiдного хiрурга медсанбату. Працював вiдмiнно.
Пiсля того як вiд Аркашi поїхала одна, скажемо так, - знайома, а попросту - ППД, (хiрург), Кирка з ординарцем вiв усе господарство.
Пам'ятаю, Лiда пекла пирiг, ставилася мiнiмальна випивка, i ми дуже добре проводили час. Головна розмова - про вiйну. Але вже будували плани на мирну роботу i на науку. Збiрник праць закiнчили, але не надрукували.
У березнi була Сесiя Верховної Ради: опублiкували плани на 4-у п'ятирiчку. Вiдновлення країни: до 1950 досягти 70% вiд 40 року.
У червнi (1946) ми втрьох поїхали в Москву. Лiда - уже вiльна - закiнчувати педiнститут, Киру обiцяли демобiлiзувати, а я - у вiдпустку i до Юдина - за протекцiєю. Аркаша написав листа i просив за мене. Без блату демобiлiзуватися молодому лiкарю на Сходi було немислимо.
Країна дихала особливим повiтрям: полегшення, свiт зовнiшнiй i внутрiшнiй. Арешти тридцятих рокiв заслонилися втратами вiйни. Iм'я вождя сяяло, рапорти заводiв i республiк "дорогому та улюбленому" друкувалися в кожнiй газетi. Про новi репресiї нiчого не було чутно, приховували дуже старанно, навчилися. Приступили до вiдновлення виробництва. Професорам подвоїли зарплату: зрозумiли цiну науки.
Запам'яталася дорога з Далекого Сходу. Переповнений вагон. Поїзд у Ворошиловi брали штурмом, за допомогою солдат. Одна полка на трьох. Дорога - 12 днiв, довгi зупинки на станцiях, черги бiля будок "Окрiп", убогi пристанцiйнi базарчики, обiрванi дiти з цебрами з консервних банок: "Подайте, дядечка!" Безногi iнвалiди з медалями на заношених гiмнастерках. Вбиральнi iз суцiльно пописаними стiнами. Ми з Кiрою спецiально вивчали солдатський фольклор. "Нинi нова програма, срати не менше кiлограма".... далi зовсiм недруковане. Мiльйонна армiя, що прокотилася на схiд i тому лишила слiди: "на скрижалях".
Зробили зупинку в Ярославлi: нову дружину показати i зайвi речi лишити. З приводу дружини - хвилювався. Не люблять невiсток, та й Галю пам'ятають. Але усе зiйшло добре, Лiда вмiла себе тримати.
З Ярославля зробив марш-кидок у Череповець: потрiбно речi забрати, iз друзями зустрiтися. Прожив два днi.
Череповець був близько вiд фронту - бiля двохсот кiлометрiв. Мiсто не постраждало, усього декiлька бомб скинули на вокзал. Але голоду вистачили.
Мої речi, що лишав у знайомої лiкарки - проїли. Образи на це не тримав. Спасибi, що паперове майно зберегли: дипломи, книги, листи. Зошити з "теорiями".
Ходив по мiсту, по гостях. Промайнуло п'ять рокiв, а враження - як вiчнiсть пройшла. Не вiдомо для чого собор знесли. Олександра Миколаївна померла. Льонька Тетюєв повернувся з вiйни iнвалiдом. Рука не гнулася пiсля поранення, на скрипцi грати не може. До випивки приохотився. Але вже був при гарнiй справi - лiсопильному - йшло будiвництво металургiйного комбiнату. Його мати, Титiвна, померла, у Женi двоє дiтей народилося. Катю, операцiйну, бачив. Замiж вийшла, дитина є. Розповiла лiкарнянi новини: Борис Дмитрович постарiв, його випирають на пенсiю, а вiн - не хоче. Через це я навiть не пiшов до нього: скаржитися буде, а що я скажу? (По жлобськi поступив, Амосов)
На зворотному шляху перечитував старi листи. Тi, що вiд жiнок - порвав. Вiд спокуси. "Моя доля уже вирiшена... я вийшла замiж..." Нi, зарок собi тодi не давав.
По дорозi з Ярославля в Москву вкрали саму головну валiзу: у ньому було наше парадне обмундирування, речi Лiди. Не пам'ятаю, щоб дуже переживав. Коли що-небудь безповоротно пропадає, я завжди собi наказую: "Отринь!"
У Москвi ночували в Катi Яковлевої, нашої сестри. Рiк тому я оперував її з приводу важкої виразки шлунка. Побоявся зробити резекцiю, наклав сполучення, потiм вона все життя мучилася, а я себе кляв за боягузливiсть.
Яковлеви жили в двоповерховому дерев'яному будинку на Таганськiй вулицi, настiльки старезному, що стiни були пiдпертi колодами. (Тепер його вже немає - шукав). Але квартира в напiвпiдвалi затишна по моїх тодiшнiх стандартах. Прийняли - iз тiєю особливою росiйською теплiстю, вiд якої душа тане.
З труднощами доїхали в Харкiв - у гостi до тещi - Катерини Єлисеївни Денисенко. Їй тодi було не багато рокiв, бiля п'ятдесяти, але здавалася старше. Зятя приймала, як належить. Пiсля цього побачення ми з нею мирно спiвiснували двадцять рокiв. Я не по-дурному написав це полiтичне слово: щиросердечностi у вiдношеннях не було, звав по iменi та по-батьковi, "на ви", голосу жодного разу не пiдвищив. Вона вiдповiдала тим же.
Батько Лiди, Василь Михайлович Денисенко походив з робочої сiм'ї, iз Кривого Рогу. Був шахтар, дуже енергiйний, рано вступив у партiю, швидко пiшов на висування: суддя в сiльському районi, потiм секретар райкома. Потiм, так само швидко - у верхи - аж першим секретарем обкома в Смоленську. Проробив секретарем пару рокiв i був спрямований в Академiю Суспiльних наук. Там його застала вiйна. Мобiлiзували i вiдправили на фронт, у чинi полковника. У 1945 занедужав на рак i помер.
В сiм'ї, крiм Лiди, були ще сестра Рая, геолог на Колимi i брат Коля, студент у Харковi.
Коли нiмцi пiдходили до Смоленська, сiм'ю евакуювали в Комi-Перм'яцький округ. Там теща працювала на господарськiй роботi.
Лiда пiсля середньої школи вчилася в Днiпропетровському Унiверситетi, перевелася до батька в Смоленський педiнститут, у 41-му закiнчила третiй курс. З розповiдей Лiди: секретар обкома жив скромно: три кiмнати i пiвбудинку - дача.
3. 1946 р. Демобiлiзацiя.
В Українi в те лiто була найсильнiша посуха. Вже в червнi в парках Харкова посохла трава i зморщилося листя. Наслiдки були важкi - не такi як в 33-му, але смертi вiд голоду бували. Це, проте - пiзнiше, уже зимою.
А в червнi було добре. У Єлисеївни - двi кiмнати. Син Коля скiнчив школу, поступив в iнститут. Продукти по картках, базар, грошi є. У комендатурi пайок виписали на вiдпустку - одержав.
Вiдпочивали. Читали. Гуляли. Харкiв великий i гарний, руйнацiй вiд вiйни не видно. Їли домашню їжу.
... ... ... Мене не покидала турбота: як позбутися вiд армiї?
Коли, пiсля мiсяця вiдпустки, я приїхав у Москву, Кира вже працював в iнститутi Склифосовського i навiть женився. Тесть, дiлок, його демобiлiзував. Дружину теж звали Лiда, вона була з того ж ростовського шкiльного гуртка,
Передi мною було важка справа: просити в Юдина протекцiї для демобiлiзацiї; нiж гострий.
I от Кира привiв мене до шефа. Вiн уже був тут як свiй - умiв пiдiйти! Нi, я не заздрив таким... Не потрiбно менi.
Кабiнет Юдина. Сергiй Сергiйович тiльки що прийшов пiсля операцiї. Зустрiчався з ним у 1942 роцi, але я не нагадував. Клейончастий фартух iз крапельками кровi висiв бiля дверей. На стiнах - фотографiї корифеїв хiрургiї з особистими написами. Стародавнiй письмовий стiл, iз рiзними штучками. Описати обличчя Юдина - неможливо: худе, у безупинному русi. Руки його малював хтось iз значних художникiв, не пам'ятаю.
Представлення:
- От це Коля Амосов, найближчий учень i друг Аркадiя Олексiйовича...
Досить байдужний погляд. Взяв лист, прочитав.
- Не можу вам допомогти. Менi ще самого Аркашу треба добути. Можливостi мої обмеженi.
Ну що ж. Виходить, так i буде. Не образився. У життi жодного разу по знайомству не пробивався. Як усi, так i я. Будемо служити. З тим i пiшли.
Вночi мене осiнила iдея: а якщо використати мiй другий - iнженерний - диплом? Органiзувалося нове Мiнiстерство медичної промисловостi, iнженерiв немає, а я - iз подвiйною освiтою.
Не хотiлося, але знову пiшов до Юдина, уже без Кiри. Розповiв iдею. Вiн вiдразу ж зайнявся:
- До Третьякова, до мiнiстра!
Вийшли на подвiр'я, вигнав iз гаражу машину, посадив. Тепер можу похвастати: сам Юдин мене возив на машинi. Пам'ятаю - нiмецька, бежевого кольору, вiдкрита. Особистi машини в професорiв тодi були вкрай рiдко.
Повз швейцара, контролю, майже бiгом, прямо в кабiнет до мiнiстра.
- От (не пам'ятаю iм'я та по-батьковi), я вам привiз iнженера i хiрурга. Для вас - просто скарб! Допоможiть, i будемо його використовувати навпiл!
Третьяков була людина спокiйна, доброзичлива, справу вирiшив швидко: видали клопотання в Головне медико-санiтарне управлiння армiї. I я зник. Два днi потiм домагався до начальства, але папiр спрацював, резолюцiю одержав. Пiдполковник вручив розпорядження i напутнi побажання.
- Демобiлiзовуватися прийдеться у Ворошиловi. Туди прийде наказ.
Лiда залишалася в Москвi, її прийняли закiнчувати педагогiчний iнститут, а я поїхав знову на Далекий Схiд.
Тодi ж познайомився з дружиною Аркашi - Ганною та тещею. Вони жили в маленькiй квартирцi в районi метро Бауманська. Бабуся була в минулому стоматолог, але з "колишнiх". У Тетяни був чоловiк - мiнiстерський чиновник i дочка iрина, закiнчувала школу. Обидвi сiм'ї були дуже дружнi.
Ганна та iрина поїхали зi мною на Схiд, у гостi до Аркашi. Чи то вiн запрошував, чи то самi напросилися. Зробили фатальну помилку.
Подiї розвивалися так. Аркаша був дуже радий гостям. (Чи був?) Жiнки взялися за господарство, розговорилися iз сусiдками й одержали iнформацiю:
- У полковника була ППД.
Боже, що отут почалося! iстерики, сльози....
Ганна зраду чоловiка переносила важко. Вiдлучила його вiд себе майже на рiк. Розмовляла тiльки по необхiдностi. Дорого обiйшлася Аркашi ППД!
Я терпляче ходив до них в гостi, щоб розряджати обстановку. Подружився з iриною, потiм разом поверталися в Москву залишивши Аркашу на з'їдання Ганнi. Наступний раз я побачив їх через два роки, але i тодi ще Ганна пiдпускала шпильки чоловiку.
Проробив у госпiталi мiсяць, поки не прийшов наказ. Написав за цей час ще одну, третю вже, кандидатську дисертацiю: Попередню - другу, про органiзацiю госпiталю, Аркаша рiшуче забракував. Нова називалося: "Первинне опрацювання ран колiнного суглоба". Всi матерiали були в "Книзi записiв хiрурга" i статтях написаних у Схiднiй Пруссiї.
Смутний i неприємний перiод життя - Москва 46-го.
... ... ... У будинку, де жила КатяЯковлева, нам здали кiмнатку - чотири квадратних метри. Стояло залiзне лiжко, комод, столик i стiлець. Вiльного мiсця не було. Коли приїжджала сестра Лiди - Рая, я спав на пiдлозi, але ноги знаходилися пiд лiжком. Готували на гасницi, нею же опалювалися.
При демобiлiзацiї у вiйськкоматi видали на два мiсяцi пайок: три кiло крупи, декiлька банок консервiв i багато буханцiв хлiба. Його доїдали уже заплiсневiлим. Лiда одержувала студентську картку, але отоварювали погано. Вiд такого харчування схуд, i голова покрилася коростою. Втiм, не варто перебiльшувати, настрiй псувався не вiд цього.
Я не працював цiлий мiсяць. Ходив до медичної бiблiотеки i читав iноземнi журнали, в основному, по вiйськовiй хiрургiї. Але як їхня хiрургiя та умови вiдрiзнялися вiд наших! Вони уже вiльно оперували поранення грудей, пневмотораксу не боялися. При переломах застосовували метал для скрiплення вiдломкiв. Про гiпс не писали.
У груднi, як домовилися влiтку, Юдин узяв мене завiдувати головним операцiйним корпусом iнституту Склифосовського, хотiв щоб я упорядкував технiку. Операцiйна колись була добре обладнана нiмцями. Усе було запущено. Юдин скаржився, що сам повинний надiвати шоферську робу i змащувати столи, коли вони зовсiм утрачали рухливiсть. У Мiнiстерство, до Третьякова, я не пiшов, нiхто не нагадував.
Обов'язки мої були нескладнi: складати розклад операцiй - було чотири операцiйних на шiсть столiв, дивитися за порядком, пiдписувати рецепти. Ще одне: щодня лагодив езофагоскопи. До iншої технiцi щось не лежали руки. Робити менi було просто нiчого, оскiльки була ще старша операцiйна сестра - дуже активна жiнка.
Усе таки я багато надивився в iнститутi Склiфосовського. Звичайно до конференцiї робив ранковi справи i йшов в операцiйну.
Чудовi були хiрурги. Сам Юдин величина свiтова, до нього їздили з Європи й Америки. Головне - була в нього "харизма", як тепер говорять. Учнi: Б.А.Петров, Д.А.Арапов, Б.С.Розанов, А.А.Бочаров. На вiйнi були головними хiрургами фронтiв, флотiв, армiй. Тепер тiснувато їм було всiм разом. Особливо Петров став в опозицiю до шефа.
До мене вiдношення iнститутської елiти змiнювалося. Спочатку, поки працював - не помiчали. ("Бродить отут якiйсь хлопчисько"). Потiм, коли приїжджав iз Брянська - придивлялися. Потiм я їх ще встиг перегнати.
Як ставився Сергiй Сергiйович?
Через роки, вiн говорив - "Мiй учень!" Хоча я навiть скальпель в iнститутi не тримав. Нi, нi до якої школи я не належав, вчителя в мене не було. Чесно. Був друг - Аркаша, да. Дещо у юдинцiв пiдглянув - да.
... ... ... Не прижився я тодi, у 46-му, у Москвi. I не тому, що кiмната була в чотири метра, їжа погана i короста на головi. Роботи не було, хiрургiї.
На посаду - завiдувати операцiйною - я вступив iз 1 грудня 46-го. До Нового року вже знав: це не для мене! З 18 рокiв, з електростанцiї, звик командувати i робити справу. А отут - зовсiм неробство.
Спочатку дивився операцiї, на два мiсяцi вистачило. У Алоферова та Стасова таких не бачив: внутрiгруднi резекцiї стравоходу або видалення раку кардiї через живiт. Спинно-мозкова анестезiя знеболювала усе пiд дiафрагмою, на три години. Оперувати - благодать!
Гарнi операцiї, немає слiв, але трепету чомусь не вiдчував. I дивитися чужу роботу набридло. Отруєний самостiйнiстю: "Дай менi, i я зроблю".
Але нiхто не пропонував навiть асистувати. А безглузде самолюбство не дозволяло просити. Кира вiдмiнно вписався в цей побут, а я - нi. Технiку я теж не налагодив: майстернi немає, та й серце не лежало. Тошно менi було ходити в iнститут. Розважали тiльки ранковi конференцiї: Юдин - як артист!
Тому я вивчав оголошення в "Медичному робiтнику", ходив у Мiнздрав. "Он iз Москви! У глухомань, у Саратов! " У Саратов, точно, не свiтило, хоча б у мiстечко, тисяч на п'ятдесят жителiв. Важко було улаштуватися пiсля вiйни: багато таких активних фронтовикiв, як я, повернулися з претензiями на посади. I - з арапством.
... ... ... Москва зимою 46-47-го була вовкувата i голодна, рiк був неврожайний. Картки отоварювалися, але продукти були поганi i з чергами. Базар непомiрно дорогий. На вiйськовi заощадження треба було ще одягтися. Єдина гiмнастерка набридла. Тому ходив на барахолку, купив пiджак, майже новий, i пальто. От якби ще хiрургiя.
Кирцi не заздрив: ординаторське положення мене не спокушало.
1947 рiк зустрiли з однополчанами: аптекарша Зiночка, сестри: Аня Сучкова, Катя. Дуже весело. Запам'яталося величезне блюдо вiнегрету.
Про таємне життя суспiльства мав вiдомостi вiд Кирки. Загальне враження: примирення i звикання. Старе Сталiну простили, про новий захiд - арешти всiх колишнiх вiйськовополонених - знали деякi. Процесiв тепер не влаштовували. У вiйну пiднiмали Батькiвщину, повернули країнi iсторiю, навiть iз церквою загравали. Здавалося, вождь одумався. Якби не цi газетнi листи трудящих! Скiльки можна?
Проте два товаришi Кири з їхньої шкiльної команди, сидiли у в'язницi, у 44-му їх заарештували, ще на фронтi. Один iз них Сашко Солженiцин. Його наречена, (або дружина?) Наташа, училася в аспiрантурi i приходила до Кири. Чув її розповiдi про передачi, допити, бачив сльози. От їхня iсторiя, загалом: друзi - фронтовi офiцери - обмiнялися листами, у котрих несхвально вiдiзвалися про вождя народiв. Їх вiдразу замели.
... ... ... У лютому 47-го ми одержали листа з Брянська, вiд колишньої старшої сестри Бикової: писала, що в обласну лiкарню шукають головного хiрурга. "Може, приїдете?" Я помчався вiдразу.
Брянськ пiсля Москви - маленький, а пiсля вiйни - великий. Лiкарня цiлком пристойна, будинок вибудований перед вiйною. Лiтнiй головний лiкар, iнтелiгент до революцiї: Микола Зинонович Винцкевич, Микола Зинонович - терапевт. Прийняв добре. У активi в мене мало: стаж 7 рокiв, iз них 5 - вiйна. Ще: працюю в прославленому iнститутi. До того ж дисертацiя готова. От тiльки вид був уже дуже заморений, Микола Зинонович навiть запитував у Бикової: чи здоровий?
Загалом, запросив: зав. вiддiлення i головним хiрургом областi.
Юдин мене не затримував. Думав, мабуть: "Надiй не виправдав. Технiку не полагодив. Неконтактний". Тiльки i сказав:
Що ж, їдьте.
Кира засуджував:
-Тут кар'єра, московська прописка, кiмнату одержиш, дисертацiю захистиш. У провiнцiї - закиснеш!
- Нi! Головний хiрург областi! Про що ще можна мрiяти?
Речей зiбралося достатньо, їхали назовсiм. 10 березня ввечерi попрощалися iз Москвою: йшов снiг iз дощем.
Так, iз приводу дисертацiї: давав почитати Арапову. Вiн сказав:
- Добре, пiде. Тiльки вкинь мiркування з механiки ран. Не зрозумiють. Собi напсуєш.
Я шкодував: здавалося - саме розумне. Але викинув.
4. 1947-52 рр. Брянська хiрургiя.
Брянськi роки - iз 47-го по 52-й - найяснiшi в моєму життi. Випробував хiрургiчне щастя, дружбу з пiдлеглими. Потiм такого вже не було.
Справа ледве не скiнчилася катастрофою на самому початку. Мiй попередник лишив хворого пiсля резекцiї шлунку. П'ятий день, а його рве: "непрохiднiсть сполучення". Потрiбно оперувати. Непросто переробляти чужу роботу: шансiв мало. Але без цього - смерть вiрна. День ходив навколо, сумнiвався. Ще добу переливали фiзрозчин, а потiм узяли на стiл. Важко вiдокремити невiрно пришиту до шлунку худу кишку, накласти нове сполучення. Возився чотири година.
Наступного дня прийшлося їхати в район. Два днi мене не було. Повертаюся в тривозi, а хворого знову рве.
Говорю йому:
- Потрiбно знову оперувати!
- Нi вже досить. Я тобi не мiшок - розрiзай i перешивай. Не дамся. Так помру. Ну, що скажеш, друг? Перша операцiя - i смерть. Збирай валiзу.
Ще два днi переливали рiдини, вiдмивали вмiст шлунку через зонд. Мужик уже зовсiм доходить. На третiй день через дренажну трубочку з порожнини живота вiдiйшло кубикiв двiстi рiдкого гноя i прохiднiсть їжi вiдновилася. Репутацiя була врятована i навiть змiцнена: непросто було зважитися на таку операцiю сходу пiсля приїзду.
- Амосов! Бог тебе любить.
... ... ... З Брянська я часто їздив у Москву. Легкий був на пiдйом. Справи з дисертацiєю, наради обласних хiрургiв i просто так - у бiблiотеку, почитати iноземнi журнали. Навеснi на конференцiї в iнститутi демонстрував iсторiю хвороби: ларинголог проткнув стравохiд при видаленнi кiсточки. Виникло гнiйне запалення середостенiя, умирала людина. Я зробив унiкальну, для того часу, операцiю - розкрив заднє середостенiє, дав вiдтiк гною i спас хворого вiд вiрної смертi. Юдин вислухав моє повiдомлення, здивувався: певне не чекав такої спритностi вiд утiкача. Але - похвалив.
Лiтом 48-го року всiх хiрургiв уразило, як громом: - Юдин заарештований! i Марина, його помiчниця -теж. Справа так i залишилася темною. Наклепникiв завжди було достатньо. Пiдозра падала навiть на учнiв.
По iнституту Склифософського як чума пройшла: iм'я шефа викреслено, говорять про нього тiльки пошепки. Старшi учнi - професора, мовчали. Та й чи багато пiсля 37-го року було смiливцiв, щоб захистити вчителя? На жаль!
Нiкого, крiм Марини, не посадили, але Киру перевели завiдувати вiддiленням у мiську лiкарню. На користь йому пiшло: зробився хiрургом.
... ... ... Хiрургом мене зробила вiйна. Але справжнiм - Брянськ.
Ми вивантажилися з вагона 10 березня 1947 року. Йшов снiг. Зустрiв шофер Толя з машиною. Ми потiм iз ним дружили.
Приїхали. З'явився до Винцкевича. Вiн велiв показати квартиру. Так, так, цiлих двi кiмнати, iз кухонькою - у будиночку на подвiр'ї лiкарнi. Хороми, пiсля чотирьох московських метрiв. Правда, до вбиральнi не дотягли. - на подвiр'ї. Про ванну i не говорю.
Нi, я не буду намагатися вiдтворити картинки з брянського життя. Багато чого забув, видумувати не хочу. Але коротенько розповiм про людей.
Хiрургiчне вiддiлення 100 койок. Вже є один молодий хiрург - Шалiмов, Саша. Ми з ним поговорили i роздiлилися: у мене чоловiки i травматологiя в нього - жiнки та урологiя. Є чотири ординатори: Наташа Худякова та Ольга Авiлова, обидвi незамiжнi, обидвi воювали, живуть у дворi, днюють i ночують у лiкарнi. Вони захотiли до Сашка. Замужня, не вiйськова, молодша - Гайнанова Фаїна, чоловiк у горкомi, i Рогинська, подруга двох перших, мiська. Вони дiсталися менi. Потiм виявилося: усi гарнi.
Лiда перед вiд'їздом iз Москви перевелася на заочне вiддiлення, тепер її призначили старшою операцiйною. Тил я забезпечив. i отримав головну бiль: дуже ретельна, службою дошкуляла навiть удома. Але це - потiм.
Колеги-лiкарi в iнших вiддiленнях: звичайнi. Усi зi мною дружили. Колоритна фiгура лише гiнеколог, Iгрицька, багато старше мене, фронтовичка, комунiстка. З нею - нейтралiтет. Збройний.
Посада обласного хiрурга - при Облздраввiддiлi. Завiдуючий Георгiй iллiч Воронцов, теж дуже гарний. Дружить iз Винцкевичем. Дочка його - Вiра - тiльки закiнчила iнститут, працює в Iгрицької. Її чоловiк - Iсак Асин - патологоанатом. Став моїм другом.
Робота: двi посади. Перше - керувати хiрургiєю в областi. Це - 23 райони. Районнi лiкарнi з хiрургiєю, вiд 10 до 50 койок, 1-3 лiкаря.
Друге - обласна лiкарня, вiдповiдаю тiльки за свою половину.
Чекала нормальна робота, потрiбно показати клас.
В областi: iнформацiя i "єдина хiрургiчна доктрина", тобто загальнi правила лiкування, регламентацiя. Так вирiшив по досвiду вiйни. i не помилився. Для цього потрiбно об'їхати райони, подивитися, трохи повчити хiрургiв, зiбрати разом, обговорити потiм - наказати. И - пригрозити. Як в армiї.
Про, я рвався в бiй! Завжди мав пристрасть до органiзацiї, а отут таке поле. Тому, почав їздити в райони, ледве не щотижня. Ритуал: телеграфую, приїжджаю на поїздi, хiрург зустрiчає, веде до себе, пригощає яєчнею iз салом, пропонує спиртику, вiдмовляюся. Розмовляємо, входжу в курс справ. Йдемо в лiкарню, загальний огляд, чи є електрика, лабораторiя, рентген. Яка полiклiнiка. Докладнiше дивлюся вiддiлення, операцiйну, iнструменти, автоклав. Роблю обхiд хворих. На це iде цiлий день.
На вечiр прошу звiт за минулий рiк, операцiйний журнал, iсторiї хвороби всiх мертвих, данi скресань. Все це аналiзую, перевiряю, що б сходилося, щоб не брехали, шукаю помилки, "законнiсть" смертей.
Пiсля цього усе ясно: квалiфiкацiя, працездатнiсть i... нахабнiсть. Це важливо, усi хiрурги хочуть робити складнi операцiї, наприклад, резекцiї шлунка. Але дуже деякi готовi до цього i мають умови.
Сплю в лiкарнi, їм лiкарняну їжу: незалежнiсть iнспекцiї. Ранком проводжу бесiду за результатами. Достатньо жорстку. Визначаю, що дозволяю робити зараз, що - освоювати, яку допомогу просити в начальства. Доктор, як правило, не заперечує: роздавлений фактами i боїться начальства.
Через пiвроку вся область була як на долонi. Восени запросив на конференцiю. Зiбрав у залi, що б оголосити порядок.
Був "бунт на кораблi": коли хiрурги зiбралися разом, то виявили, що я наймолодший з усiх. Осмiлiли, почали висловлювати невдоволення.
Я перетерпiв: подивимося що скажете потiм.
Спочатку їх потрiбно "убити". Тому почав iз показової операцiї. На той час я вже був на конi: на шлунку, кишках, кiстках, суглобах робив будь-якi складнi реконструкцiї.
Операцiями я скорив незадоволених: нiхто з них подiбного не робив. Далi усе пiшло, як треба. Звiт iз цифрами, висновками, типовими помилками, установками - в яких умовах i що можна робити, запрошення - повчитися. З прiзвищами був обережний: не можна ганьбити привселюдно. У загальному - бунт подавлений, обласний хiрург вiдбувся.
Наступнi п'ять рокiв не знав горя з областю. Зав'язалися симпатiї, хiрурги - народ гарний. На щорiчнi конференцiї завжди були науковi доповiдi i свiжi операцiї: на легенях, на стравоходi. Брехати вже нiхто не намагався. Горiлки я не пив, подарункiв не брав. Хоча - пробували.
Вiдношення з Облздравом були вiдмiннi: писанина не вимагали, по пустякових справах не тривожили. "Скарги трудящих" - це бич божий для начальства. Частiше усього - чепуха, але це був зворотний зв'язок для верхiв.
Зарплата: ставка в Облздравi спочатку 1000 ("старими", новими - 100), а з 1950 набавили до 3000! На них машину купив у 1950 - му. Крiм того половину ставки сплачували за хiрургiю, i Лiда одержувала - жили безбiдно. Але чомусь не розбагатiли. Тiльки книг купував дуже багато. Одяг, утiм, завели.
Центр життя складала хiрургiя. Що я був до Брянська в мирнiй хiрургiї? Тiльки досвiд Череповця. Вiйна дала смiливiсть i повну свободу орiєнтування в тканинах i органах. Щось пiдглянув у Юдина, i дуже багато прочитав у бiблiотецi.
Свої можливостi я знаю: нiколи не був блискучим рукодiлом. Але гарним - був. Зато знання i вигадка - були присутнi завжди. Проте, смiливiсть нiколи не обганяла умiння. Життя хворого для мене священне, нiяких фокусiв за рахунок ризику. Втiм - це не точно. Гарний хiрург без ризику неможливий. Питання - коли i скiльки ризикувати. Перше: наскiльки взагалi потрiбна операцiя? Сумнiвно? - Вiдмов. Друге: чи може хворий знайти кращого хiрурга?. У Брянську краще не було. Москва була недоступна.
Саме головне для хiрурга - багато оперувати. Тiльки досвiд дає впевненiсть. Ще: не плутати операцiї з грошима. Великий хiрург- це подвижник, iдеалiст. На жаль, на цьому багато хто спотикається. Я - нi.
Але звернемося до справи. Моя справа - операцiї. Розумiю, що це цiкаво тiльки лiкарям, а бiльше - хiрургам, - але як я можу стерпiти, не похвастати в самому головному? Забери хiрургiю i що залишиться вiд мене в Брянську? Метушня по науцi, скромний побут, книги, застiлля без випивки, автомобiль. Поїздки в Москву, Ленiнград, у Крим. Дружба? Так, дружба була. Iнтерес до жiнок? Смiшно заперечити, адже була Лiда. Не розмахнешся! Дружина серйозна: не лаялася, але могла замовчати на тиждень, а я - не мiг, мучився. Але... Бiс сильний!
От динамiка освоєння нових операцiй по роках:
1947 р. - шлунок, кишечник. 1948 р. - жовчнi шляхи. Кiстки, суглоби. 1949 р. - стравохiд, урологiя (поїхав Шалiмов!). 1950 р. видалення легенiв при раку i туберкульозi. Пряма кишка. Операцiї на нервах.
А серця - не було.
Основнi труднощi: знеболювання. Весь свiт оперував пiд наркозом, з апаратами. Тiльки ми однi - радянськi - пiд мiсцевою анестезiєю. А.В.Вишневський, блаженної пам'ятi, придумав методику, придатну на будь-який орган i захворювання, у будь-якiй лiкарнi. Крiм маленьких дiтей - вони не розумiють, що радянський громадянин повинний терпiти. В усiм терпiти, i в операцiях - теж. Метод - спецiально для злиденних: не потрiбно апаратiв, анестезiологiв. Копайся собi в парi iз сестрою, навiть у районi. Якщо вмiєш.
Одних тiльки резекцiй легенiв я i мої помiчники в Брянську i Києвi зробили пiд мiсцевою анестезiєю понад три тисячi.
Не стерплю: картинка, вже в Києвi. Приїхав у 1955-му iз Лондона всесвiтньо вiдомий професор-анестезiолог - Мекiнтош. Просив показати видалення легеня пiд мiсцевою анестезiєю. Я нормально зробив операцiю, хвора з дуже тяжким туберкульозом не проронила нi звука. Гiсть сказав:
- Цiй дiвчинi потрiбно дати звання Героя соцiалiстичної працi.
Тiльки в 1955 роцi, коли я пiшов на серце, прийшлося освоювати наркоз. Хвора, пiд мiсцевою анестезiєю, ледве не померла. Обрушився метод.
Результати. Не знаю чому, але смертей у нас було вiдносно мало. Вiд резекцiї шлунка при раку вмирали 5%, при виразцi 1-2%. Легеневi резекцiї при туберкульозi - 3%, при раку - 12%. Але при раку стравоходу вмирали часто.
А от тепер, уже точно - про операцiї - усе, кiнець.
Будемо говорити про життя?
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Малашок Тамара