Схемотехника / Мультимедія / Сайти / Віртуальний музей / ukrainiancomputing.org / AMOSOV / voices3-1_u
.htmlМикола Михайлович Амосов. Голоси часiв Бiографiя
Суто особисте
Книги ГОЛОСИ ЧАСIВ Замiсть передмови.
Глава перша. Рiдня. Мама.
Глава друга. Дитинство, отроцтво, юнiсть.
Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр. 1. 1932-35 р. Проводи. Дорога. Змiнний механiк. Гуртожиток. IТП - столова.
2. 1932-35 р. Станцiя. Змiна. Обов'язки. Аварiя. Робота.
3. 1932-35 р. Побут. Iменини. Порiвняння.
4. 1932-35 р. Перша зима. Хвороба мами. Любов. Дядько Павло.
5. 1934 р. Заочний iнститут. Вiдпустка. Авантюра з унiверситетом. Похорон мами.
6. 1934-35 р. Навчання в заочному iнститутi. Звiльнення. Медiнститут.
7. 1935-36 р. Медiнститут. Iспити. Гуртожиток. Борис. Фiнанси. Два курси за рiк.
8. 1937 р. Професор Лашкарьов. "Iнша фiзика". Квартира.
9. 1937-38 рр. Проект. Процеси. Арешт дядька Павла. Сталiнська конституцiя. Вибори.
10. 1939 р. Вербовка в моряки. Iнститут закiнчено. Аспiрантура. Пакт iз Гiтлером. Вiйна.
11. 1939-40 рр. Вiйна з фiнами. Захист диплома. Клiнiки Алфьорова, Цимхеса.
12. 1940-41 рр. Розставання. Череповець, хiрургiя. Стасов. Операцiї. Смольска Л.Я. Наука.
13. 1940-41 р. Комiсiя вiд вiйськкомату. Симуляцiя - бiлий квиток. Поїздка в Київ. Глава четверта. Вiйна.
Глава п'ята. Москва. Брянськ.
Глава шоста. Київ.
Виноски та скорочення
Ваша думка Русский English ГОЛОСИ ЧАСIВ. (електронний варiант)
М.М.АМОСОВ 01.01.2001 Глава третя. Архангельськ. 1932-39 рр. 1. 1932-39 р. Проводи. Дорога. Змiнний механiк. Гуртожиток. IТП - столова.
Кiнець жовтня 1932 року.
Пiзно ввечерi мама проводжала мене на пароплав: закiнчив технiкум, їду на роботу в Архангельськ. Дорога до рiки через луг. Було дивовижно тепло. Не пам'ятаю точних слiв, але мама говорила приблизно так:
- Проводжала твого батька на вiйну, так само було тепло, кiнець вересня в дев'ятсот чотирнадцятому. Щастя пiсля цього вже не було. От тепер ти їдеш.
Дихала нерiвно - стримувала, сльози. Не показав, що помiтив. До чого поглиблювати горе?
Смутно було на душi. Нiчого не чекав гарного. Шкода свого мiсця вдома бiля вiкна, книг.
Мама стрималася i не заплакала, коли обiймала мене перед схiдцями.
"Касир" повiльно загрюкав плицами i вiдвалив. Пiд гасовим лiхтарем на пристанi станула в пiтьмi жiноча фiгура в хустцi. Тодi тiльки уявив, як вона побреде одна в темнотi. Стиснулося серце.
Їхали iз Севою Милославовим, однокурсником.
Речi: саморобна валiзка, оббита бiлою клейонкою. У нiй Маяковський, пирiг "помазень", бiлизна, два простирадла. Ще вузол: клаптева ковдра, пiдшитi валянки, подушка - усе упаковано в матрацну наволоку. Її набити соломою або сiном i буде матрац. Одяг i взуття все на менi: тужурка iз шинельної тканини, штани, що перешили з батькiвських, пiджак. Старi черевики та калошi. Бiднiсть не порок, але вузол дратував своїм смугастим виглядом.
Дорога: Череповець - Архангельськ. У Вологдi пересадка. Страшна давка на вокзалi. Посадка - штурм, убиральня - проблема, поспати - якщо захопиш третю полицю, на другiй - сидять. Мат i смердота. Велике переселення народiв: селяни їдуть на Пiвнiч, рятуються вiд колгоспiв. Години через три усе утряслось, мiсце вже не займуть. На зупинцi стоїмо з кружками в будки "Окрiп".
Архангельськ. Станцiя на лiвому березi, мiсто - навпроти. Вовкуватий полудень, брудний, потоптаний поталий снiг, широченна порожня Двiна. Все дерев'яне - вокзал, перон, склади, пристань. Пароплав "Москва", майже морський, iз високими бортами. Довга черга на переправу в мiсто.
Переплили. Близько вiд пристанi знайшли "Будинок селянина", залишили вузли в камерi схову. Розпитали дорогу. Довго-довго їхали трамваєм уздовж мiста. Гасло: "Даєш п'ятирiчку за чотири роки! " Знову переправа - через Кузнечиху, рукав Двiни, у Соломбалу.
З трудом дiзналися дорогу на наш завод - "iменi Молотова". Там електростанцiя, куди нас розподiлили. Болото, на палях естакада з дощок, покритих прошарком бруду. Вдалинi маячить труба: "Он ваш завод". Снiг iз дощем, сутенiє. Змучилися. "Не добратися! " Лишили валiзи в крайньому будиночку. Нi, не боялися, що вкрадуть. Повернулися в Будинок селянина: койка, столова, окрiп. "Правда" на стiнi пiд склом. Комфорт.
Ранком легко добралися. Пiшки, п'ять кiлометрiв вiд мiста. Весь завод i селище - на трiсках, прошарок два метри. Нiде нi кущика. Селище: дерев'янi однаковi двоповерховi будинки i дощатi бараки. Рiка, на березi величезнi штабелi колод, два низькi дерев'яних корпуси лiсозаводiв, усередину по жолобах iз басейну повзуть колоди. Безупинний металевий скрежет транспортерiв. Цей звук над селищем дотепер стоїть в пам'ятi.
Електростанцiя дає струм у загальну мережу - на мiсто i лiсозаводи. Їх в окрузi п'ятнадцять, пиляють дошки на експорт: "валютний цех країни". Наш - наймолодший i великий, "будiвництво п'ятирiчки".
Станцiя вважається тимчасовою - тому в неї дерев'яний корпус у чотири поверхи i залiзна труба. Транспортери на стовпах тягнуться вiд корпусiв заводу, по ним пливуть трiски усередину станцiї i далi - на склад.
У селищi знайшли контору. Директор (iз робiтникiв) недовiрливо оглянув: хлопчиська - менi вiсiмнадцать, Севi - дев'ятнадцять. Але зарахував змiнними технiками. Iнакше: змiнний майстер, змiнний механiк Можна назвати i зовсiм пишно: "начальник змiни". До нас вони усi були з робiтникiв. (От були часи - начальник у 18 рокiв!)
Видали перепустки, картки, талони на столову: не жартуєте, для iТП! (iнженерно-Технiчних Працiвникiв). Вiдразу видали пiднiмальнi i дорожнi: бiля двохсот рублiв. Таких грошей скiльки жив не бачив. Зарплату призначили -125 р. плюс - "нiчнi". Мамi 50 послав i ще залишилося.
Проводили в гуртожиток, у будинок на краю селища.
Кiмната на першому поверсi, стiни не штукатуренi, п'ять дерев'яних лiжок iз дошками. Стiл пiд газетою, хлiб, кружки, таргани. Вiдро з водою, бляшаний таз. Три табуретки, одяг на цвяхах у стiнi. Слiди клопiв. Грубка, дрова. Вбиральня на подвiр'ї.
Вже живуть троє механiкiв, як ми. Познайомилися. Розповiли, де набити матраци: є тiльки стружка. Спорудили постелi: ватяна ковдра з кольорових лоскутiв трохи нiяково. Нiчого, народ простить.
Потiм ходили в столову. Вiдмiнна! Нiколи в життi так не їв.
2. 1932-35 р. Станцiя. Змiна. Обов'язки. Аварiя. Робота.
Станцiя. Я бачу її до дрiбниць, навiть iз вiдкритими очима. Маленькi дверi з вулицi в машинний зал, через якi ми ввiйшли в перший раз. Вiдразу огорнув рiвний гомiн турбогенераторiв.
У машинному залi на високих фундаментах - двi турбiни: велика - на 5000 кiловат i мала - на 1600, купленi старими. Тут же розподiльний щит. Отут царювали щитовий монтер i машинiст. Вони сидiли за столиками i щопiвгодини записували показання приладiв.
У котельної на бетоннiй пiдлозi змонтованi чотири парових казани. Висота - у три поверхи, iз залiзними трапами i схiдцями. Вгорi бiля водомiрного скла та манометра сидiли водонаглядачi. Вони регулювали надходження води в котел. Вони ж давали гудки.
На другому поверсi стояв кочегар. Вiн дивився за топкою i регулював подачу палива. У самому низу, де вентилятори i насоси, працювали два пiдлiтка-зольщика, їхнiй обов'язок - вигрiбати золу. Головним у котельнiй був старший кочегар.
Бiльше усього турботи доставляла топливоподача. Станцiя працювала на деревних трiсках та вiдходах пiсля розпилу колод. Трiски подавалися на станцiю - до котлiв i на склад - по стрiчкових транспортерах. Вони тяглися через заводське подвiр'я на високих стовпах. Для роботи на складi була команда з дванадцятьох дiвчат на чолi з їх "бригадиршою".
Змiнний технiк - командир над усiєю змiною.
Власне, нiяких спецiальних обов'язкiв у нього не було: забезбечити виконання графiка навантажень - i усе. Паливо не заощаджували. Трiски надлишок, нею засипали територiю селища. Вся бiда в неритмiчностi. Якщо завод стоїть, усе рiвно треба давати енергiю в мережу. От i починається аврал. Особливо в "години пiк", зимою - ранком i ввечерi - давай 6000 кiловат - i нiяких розмов! Диспетчер iз мiста не дасть покою спочатку щитовому монтеру, потiм змiнному технiку, потiм i директору.
Усього один тиждень ми стажувалися i заступили на свої змiни. Не було особливих труднощiв. Пам'ятаю тiльки першу аварiю вночi. Лампочки почали яскраво свiтитися, машинiст кричить:
- Зараз вирубає!
Це значить, наша дiлянка мережi вiдключиться вiд системи, навантаження впало турбiни йдуть врознос i спрацьовує автомат, пар закритий - турбiна вiдключилася. Отут починається дiйсне пекло: свiтло гасне, захиснi клапани на котлах труять пар пiд дах iз страшним свистом, димососи зупиняються, пар, дим та iскри заповнюють усю котельну. Молодi робiтники утiкали вiд котлiв на вулицю. А ти - командир, за усе у вiдповiдi!
Звичайно, у кожного робiтника на такий випадок iнструкцiя, але потрiбно, щоб вони не розгубилися, зробили усе як визначено. I щоб, Боже спаси, не зайнялася дерев'яна коробка будинку.
Першого разу я теж злякався, толку з мене було мало, у напiвтемрявi заблудився на схiдцях, але усе обiйшлося - хлопцi дiло знали. Потiм уже не боявся. Якщо порiвняти з кровотечею при операцiї на серцi, що випробував через чверть сторiччя, така аварiя - дитяча забава.
Освоєння професiї пройшло успiшно i досить швидко. Через пару мiсяцiв я вже мiг замiнити будь-кого з робiтникiв, крiм щитового монтера i машинiста - вони не довiряли менi своїх справ.
Крiм нас iз Севкою були ще два змiнних технiки. Обидва вони практики, теорiй не знали. Дружбу з ними не водив.
Молодшi за мене на змiнi були тiльки зольщики. Усi звали Коля i на "ти", але шанували. Напевно, за роботу, за простоту без панiбратства. Не знаю, за що, запитувати не приходилося.
Змiна була гарна. Старший кочегар Коля Михайлов, майже ровесник, син емiгранта, тому Коля боявся, що ледве що - заарештують. Щитовий монтер, Захарин Григорiй, забув по батьковi, багато старше мене. Бiографiя цiкава: у 1914 утiк вiд вiйни на iноземний корабель, плавав по усьому свiтi. Набриднуло, улаштувався в Штат, перемiнив багато професiй. Пiддався на радянську пропаганду i приїхав "будувати соцiалiзм". Потiм проклинав той день i час, а вже комунiстiв паплюжив: "вiд i до". Виглядав дуже iмпозантно: обличчя як у професора, комбiнезон свiтло блакитний iз масою кишень i застiбок, читає англiйськi книжки.
Тiльки один чоловiк на змiнi мене цiлком iгнорував - старий машинiст. Ще при Цусимi був машинiстом на кораблi. Лише через рiк менi вдалося заслужити його мiнiмальну повагу: я пустив турбiну пiсля аварiї, коли самий старий спасував i вiдмовився.
Менi вдалося згуртувати змiну приблизно за пiвроку. Потiм до кiнця не знав турбот, мiг спокiйно займатися у своїй конторцi. Для цього не потрiбно усiх гладити по голiвцi i сюсюкати про особистi справи. Матiрне слово я знав iз дитинства, але практику пройшов на станцiї. Тепер без ужитку лежать цi слова. Вiрнiше, перейшли у внутрiшню мову. Дуже допомагають при операцiях i конфлiктах.
Як гудок прогуде, змiну здали, усi збираються в "червоному кутку" на п'ятихвилинку. Начальник скаже декiлька слiв про роботу, розбере НП якщо були, пожурить недбайливих, похвалить гарних.
Приємний момент на змiнi - їжа. Опiвднi, а у вечiрнi змiни часiв у шiсть-сiм, заявлявся зольщик i запитував:
- Коля, мабуть за обiдом сходити?
Йому доставляло задоволення походити по селищу. Iнодi щось перепадало в столовiй, наших зольщикiв там знали.
Робочим їжу не носили, буфета або столової не було. Перерва не покладалася, їли тут-же, де працюють, частiше чорний хлiб з окропом.
Пори року дуже вiдзивалися на станцiї. Влiтку не робота, а задоволення. Навантаження маленькi: видно всю нiч, освiтлення не включають. Палива надлишок. Склад повний. Ходиш, бувало, по транспортерах, видно далеко, обдуває запахом деревини. На Пiвночi тепло має особливу принаднiсть, його увесь час вiдчуваєш як благодать. Але лiто в Архангельську коротке: два мiсяцi - i знову похмуро, хмари, дощ, холод. Зимою нам дiставався сповна: вечiрнiй пiк навантажень i ранковий пiк. З трьох годин i до восьми i ранком - iз семи ранку до десяти - нажимає диспетчер: давай - 6000 кiловат! Турбiни працюють майже на межi.
Але турбiни що, їм би пар, а от котельна - у постiйнiй лихоманцi. Потрiбно рiвномiрна подача палива i мистецтво ведення топки. Коля Михайлов дiло знає, але паливом приходиться забезпечувати менi... От i бiгаєш уздовж пасiв i транспортерiв - вiд станцiї на завод:
- Чому стрiчки порожнi?
- Бачиш, стоїмо, лiсу немає.
Бiжиш на склад:
- Дiвчата, давай, давай, пар сiдає!
Дiвчата вже хустки розмотали, тiлогрiйки зняли, свiжi трiски пiдiбрали, приходиться колупати стару, вона змерзлася в камiнь. Сам покопаєш для наснаги та зiгрiву, i знову на завод:
- Коли паливо подасте?
- I ходи ти... отут план горить.
Я нiколи не носив ватника, бiгав в однiй спецiвцi. Намерзнешся, ледве живий, - i на котли до водонаглядачiв, у тепло. Постукаєш по манометру, якщо стрiлка йде до верху - можна зiтхнути. Щасливий, коли змiну дотягнеш, iз графiка не сповзеш.
3. 1932-35 р. Побут. Iменини. Порiвняння.
У кiмнатi жили дружно, хоча без особливої теплоти. Костя Квасков - електрик, москвич, iнтелектуал. Маса анекдотiв, iсторiй, нiмецькi журнали читає. У сiчнi 1933 вiн перший просвiтив нас про Гiтлераi. Пашка Прокопьєв - архангелогородець, модник, випивака. На третiй койцi люди змiнювалися - не пам'ятаю. Ще був один прихожий - Володька Скрозников - старше нас, одружений, iз заводу. Добрий, прямий, гаркавий, низькорослий, матерщиник. Дуже приємний.
Вечора i ночi - преферанс по чверть копiйки з пивом. Пиво без карток у головному магазинi. Я грав без азарту, коли переходили на очко - вiдмовлявся твердо.
На початку грудня пригадали про мiй день народження (19 рокiв). Грошей не було, Володька зняв iз своєї книжки останнi i купив вина. Перший раз у життi спробував - було огидно, але пив i напився вдризг. Не пам'ятав, що було. Ранком похмiлля, блювота. Реакцiя залишилася на тридцять рокiв: шлунок не приймав. Цей рефлекс спас мене: у хiрургiв спирт завжди пiд рукою, спитися легко.
Замiсть випивок у моєму життi були вiддушини: робота i читання. Третя вiддушина - любов - поступалася першим.
Хочеться порiвняти "вiк теперiшнiй i вiк минулий".
От цi враження, вивiренi i зваженi. Вiдношення до працi було чесне. Не крали на виробництвi. Розводiв було трохи. Пили помiрковано. Бiднiсть: харчувалися погано, але не голодували. Одяг носили до зносу. Жили в гуртожитках i комуналках. Злочиннiсть низька.
Почалася друга п'ятирiчка. Багато було обiцяно, нiчого не виконано.
4. 1932-35 р. Перша зима. Хвороба мами. Любов. Дядько Павло.
Коли починав писати, здавалося, усе забув. Потiм прийшло прояснення: послiдовнiсть подiй, почуття, навiть ключовi слова, по котрим дiалоги придумав.
Перший перiод, у тiй кiмнатi для четирьох, зайняв усю зиму. Це була адаптацiя до побуту, освоєння професiї, людських вiдношень. Настрiй був непоганий. Тужив за самiтнiстю. Рiдко вдавалося одному подумати, хтось завжди в кiмнатi розмовляв. Короткi листи писав мамi щотижня, одержував вiдповiдi.
Книги, звичайно, читав. Бiблiотека на заводi була пристойна. Приодягнувся. На базарi купив морський шлем (зюйдвестку), шнурованi чоботи i... кожушок, а для виходу - жовтi черевики - iмпортнi - "Скороход"! Сусiдка зшила сорочку з приставними комiрцями. Першу краватка купив. Картка збереглася з тих часiв: кумедний хлопчик!
У першу ж зиму менi знайшли гарну справу: займатися з робiтниками, готувати їх до здачi техмiнiмуму. Спочатку учив кочегарiв, потiм машинiстiв. Народ строкатий, але бiльше молодi з трьома-чотирма класами початкової школи. Сiм класiв серед робiтникiв тодi вважалися "освiтою". Училися з задоволенням, занять не пропускали. Iспити здавали комiсiї. Хвилювалися, я теж. Вiд кочегарiв почалося моє викладання i на все життя.
Так i пройшла б перша зима 1932-33-го. якби не трапилося нещастя: занедужала мама.
Мамi не везло до кiнця. Вона померла в п'ятдесят два роки вiд раку шлунка. На болi в животi скаржилася давно, їздила в Череповець на рентген. Пiдозрювали виразку, не знайшли.
У березнi 1933 року на станцiю прийшла телеграма: "Амосову: термiново виїжджай, мати хвора". Вiдпросився, пiдмiнився змiнами, поїхав. Тривога.
У Череповець приїхав ранком. Вiдразу ж вiдправився пiшки в Ольхово. Сонячний день початку березня. Що мене чекає? Чи жива? Всякi думки приходять на розум, коли йдеш зимовою дорогою.
Зненацька зустрiв їх на серединi шляху. Здалеку впiзнав тiтку Євгенiю. Серце стиснулося. Побiг назустрiч. Мама лежала в санях, закутана в той самий кожух, у якому їздила на роди. Обличчя блiде, очi закритi. Поцiлував, вiдчинила очi, пожвавилася. "Миколка, Миколка!"
Не плакав, сльози завжди були далеко.
Слабким голосом розповiла, що була шлункова кровотеча, загубила багато кровi.
- От їду лiкуватися, i ти не бiйся, не помру...
Навiть отут вона думала про мої страхи, а свої, тримала при собi. Поїхали прямо в мiжрайонну лiкарню. Вона стояла на околицi, на високому березi Шексни, нещодавно побудована.
Хвору поклали на носилки i внесли у вестибуль. Прийшов хiрург, подивився i велiв вiдправити в палату. Я неумiло допомагав нести.
Три днi прожив у Череповцi. Ходив на короткi побачення. Операцiю не робили. Переливали кров. Стало краще. Посмiхалася: "Не бiйся, Миколка..."
Їхав iз Череповця, не розумiючи небезпеки. Маму виписали, приблизно через мiсяць. Процент гемоглобiну пiдвищився трохи. Самопочуття полiпшилося, удома навiть пробувала працювати, i не змогла. Проте майже щодня ходила до медпункту. До цього часу вiдчинили родильний будинок на три лiжка i була молода акушерка. Збулося те, про що мрiяла все життя: приймати роди в лiкарнi. Але вже не для неї...
Любов. У 1933 роцi весна в Архангельську почалася пiзно. У серединi травня дерева стояли ще голi. Але день уже довгий, працювати стало легко. До цього часу ми iз Севкою залишилися в кiмнатi вдвох - поїхав у Москву Костя, переїхав у мiсто механiком на спиртовий завод Пашка. Пройшов льодохiд по Двiнi. Криголам ламав кригу i декiлька днiв навiть перевозив людей iз Соломбали. Такий собi невеличкий криголамчик.
До лiта стара чоловiча компанiя розпалася i склалася нова: iз Череповця приїхали нашi випускники - Льонька Тетюєв i Толя Смирнов. Обидва друга працювали змiнними механiками на лiсопильному заводi. Тiльки робота в них була важкою. Як правило, хлопцi переробляли по три-чотири години, поки ремонтували механiзми пiсля змiни. Приходили додому в брудних ватниках, в щепi i валилися вiд утоми. Жили вони в тому ж будинку, де була наша столова, тому бачилися щодня.
Ще: спробував завести роман без любовi, для сексу. Дiвчина (iз дрiбних службовцiв, забув iм'я), малорозвинена. Але усе виявилося не просто: не зумiв. Переживав недовго, вiдступився. Але iнтерес до дiвчат розбудив.
Севка поїхав в Ленiнград учитися у вiйськову школу. Менi - на одного (!) - дали маленьку кiмнату в двукiмнатнiй квартирi директора (!) станцiї: от якi були часи! - Соцiалiзм.
У 32-му бараку жили дiвчата - бухгалтери з ВРЗа, Женя та Галя. Потiм до них пiдселили другу Женю. Кiмнатка була маленька, але лiжка (нашi заводськi дерев'янi) покритi бiлими покривалами. Вдень на них сiдати не покладалося. Не те, що ми: весь вiльний час проводили лежачи.
Дiвчат я примiтив у столовiй iТП iз перших днiв, вони приїхали з Вологди пiсля технiкуму. Пам'ятаю, як Галя стояла бiля столика касира: у шкiрянiй куртцi з хутряним комiром, нiжка в туфельцi i вовнянiй шкарпетцi надто "художньо" вiдставлена. Всi мужики на неї поглядали i розмовляли налто жваво.
Я теж дивився на них мiсяцiв дев'ять. Не вирiшався заговорити, комплексував Познайомив нас, здається, Володька Скрозников.
Важко писати про любов. Жодне почуття так не за'їжджене словами, як це. Не випадково: велика значимiсть.
Любов йде вiд бiологiї: у генах закладена головна програма природи - розмноження. Щоб її реалiзувати, потрiбно спiлкування, вибiр партнера, що вiдповiдають дiї. Для дiй - стимули. Стимули - вiд потреб. Потреби - у статевих залозах i пiдкiркових центрах мозку. Вони виражаються почуттями. Виховання тренує або придушує їх. Ще бiльше - успiх або невдачi в реалiзацiї. Така проста арифметика людського поводження.
От ланцюжок: Замилування, iдеал, Красота. Хочеться дивитися i дивитися. Але набридає: адаптацiя. Потрiбно знайомитися ближче. Розмовляти. Потребуваються зворотнi зв'язки. Вiдкинутий - позiтхав, заспокоївся. Пiдтримали, заохотили, помiтили - уже щастя. Спочатку здається - бiльше нiчого не потрiбно. Але... знову адаптацiя. Потрiбнi доторки. Потiм пестощi. Потiм... усе iнше. На кожному щаблi можливi зупинки. Короткi або довгi - вiд характеру (товариський, спокiйний), вiд виховання. I вiд зворотних зв'язкiв. Якщо усе правильно, то щастя усе росте i росте, принадностi кожного щабля залишаються i живуть iз тобою. Кохана увесь час у тобi - "ефект присутностi". На усе, що б не робив, прикидаєш - як оцiнить вона? Все належить їй, "предмету". В усiм суб'єктивнiсть оцiнок. Боже мiй, яка упередженiсть! Де твої очi? Вуха? Розум? Вона - гарна? Безсумнiвно. Якщо не антична красуня, то симпатична. Природний розум. Не розвинута? Нiчого, вивчиться! Добра? Звичайно, добра! Якщо не всi якостi, якi очiкувалися вiд iдеалiв, то просто життя в неї було важке - "середовище". Тепер усе змiниться.
I так далi.
Ступiнь i темп змiни етапiв: дивитися, розмовляти, стосуватися, пестити, спати... i - не дивитися, не розмовляти, не пестити, не стосуватися, тiльки секс. Усе вiд типу i виховання обох, вiд обставин.
Яка груба картина! i помилкова. Автор - лютий старець, усе забув або не почував.
Нi, любов прекрасна. Навiть її грубi i твариннi щаблi, проти яких повстає наша iдеальна романтика, обожнює людину. Але особливо гарна, коли усе гармонiйно сполучиться в обох: красота, почуття, пристрасть, розум, характер. Тодi любов устоїть проти адаптацiї, що немилосердно розправляється з перебiльшеннями.
Якщо йти вiд кiбернетики, то любов розвивається за закономи позитивних зворотних зв'язокiв: спочатку ефект посилює початковий зовнiшнiй вплив, але коли вже досягнуто межi, то навiть маленьке зменшення ефекту валить любов. Потiк починає висихати. Прозрiння. Немає, гiрше - переоцiнка з зворотним знаком. Часто - несправедлива.
I в нас усе було, як по писаному: "присутнiсть", "приналежнiсть". Питання внутрiшньої промови по кожному приводi: "Що вона зараз робить? Як вона до цього вiднесеться?"
Зрозумiло, я говорю про Галi. Розвився класичний варiант "чистої любовi", майже як iз було з Валей. Зустрiчi в столовой, обмiн книгами, кiно, походи в мiський театр. Катання на лижах. Якось був такий мороз i вiтер, що я ледве не вiдморозив... саме головне, поки до будинку добралися. Не скажеш адже їй, що пропадаю!
Нiяких поцiлункiв, зрiдка - пiд руку, тiльки розмови i розмови. Мрiяли надiйти учитися. Я мрiяв. Здавалося, що вона теж. У жiнок надзвичайна спроможнiсть свiтитися вiдбитим свiтлом.
Так пройшло лiто 1933 року.
У серпнi я приїжджав у вiдпустку в Ольхово. Було смутно, турбувало стан мами, хоча небезпеки не розумiв. Поїхав, мабуть - iз полегшенням. Любов уже намiчалася.
Можливо, платонiчна канитель iз Галей тяглася б дуже довго, якби ревнощi не пiдштовхнула подiї. Приревнував до Володьке Скрозникову. У нього вже два роки була красуня дружина Маша, але для розмов вона мало здавалася. Тому вiн тягся i сюди теж. Такi чоловiка. Не знаю, чи далеко йшли його намiри i її "зворотна зв'язок", але Галя з ним начебто б зустрiчалася.
I от наступило 7 лютого 1934 року. У мене нiчна змiна. Толька i Ленька подзвонили менi бiля часу, що пiсля чаю Галя i Володька пiшли прогулятися i їх усе ще немає.
Це була сама ревнива нiч у моєму життi. Романов уже було багато читано, бачив себе з боку: "Дурень, який же ти дурень! Не смiтиш поцiлувати, а отут..." Володька не соромилася у висловленнях iз приводу жiнова стать, включаючи i свою дружину. "Немає, усе скiнчити! Негайно!" О другiй годинi подзвонили, що прийшла. Змiну доробив, удома спати не мiг, в одинадцять пiшов снiдати в столову. Подруги, як нi в чому не бувало, сiли за мiй стiл. Напевно, Галi розповiли, як уночi на телефон хлопцi бiгали.
Пiсля снiданку були пояснення, зовсiм їх не пам'ятаю, але ввечерi друзi перенесли до мене лiжко i пожитки Галi. Одруження вiдбулося. Але вирiшили випробувати часом: зареєструвалися тiльки через пiвроку.
Шлюб був щасливим спочатку. Усi його атрибути були присутнi, але немає особливих слiв для опису. Хоча були трудностi в деяких аспектах подружнього життя, по моїй провинi, як зрозумiв пiзнiше, коли став справжнiм чоловiком. Пiдозри на адресу Володьки не виправдалися, про Галю i говорити нiчого. Класика: разом утрачали дiвочiсть.
Так обстояли любовнi справи. Якщо зважати по середньому, то цей фронт уже тодi, i все життя стояв на третьому мiсцi, крiм гострих моментiв. Першою справою - робота, другим була пристрасть до видумування, конструювання. До науки? Я завжди соромився називати себе вченим. Але все життя створював моделi, малював схеми, що б зрозумiти суть системи.
Почалося ще на першому курсi, на "проривi". Там, у завшивленому гуртожитку уже видумував "автомат для укладки дощок у стопи". Потiм за життя ще багато було винаходiв, малих i великих. Довiв до практики тiльки одне, але дуже серйозне: АШК, Апарат Штучного Кровообiгу, але це було через 20 рокiв. Такий от горе-винахiдник.
Зиму 1933-34 мама прожила у свого брата, дядька Павла, начальника НКВД Чувашiї, у Чебоксарах.
Мiсцевi лiкарi поставили дiагноз: пiдозра на рак. Оперували: пухлину видалити неможливо. Приховували вiд хворий, але вона все рiвно зрозумiла, хоча виду не показувала.
Я приїжджав наприкiнцi березня усього на декiлька днiв. Познайомився з побутом начальникiв: жили багато, по моїх тодiшнiх стандартах, по сучасним - скромно: три кiмнати, кухня, ванна. Обслуги не було. Дядька самий виносив у подвiр'я цебро зi смiттям. Не знаю - фасон або демократизм?
Зрiдка вели з ним розмови: визнав мене дорослим.
Я розповiв як мене викликав слiдчий. Вiн запитав щиро:
- Не пропонували спiвробiтничати? Не говорили: "Навкруги вороги, потрiбно чекiстам допомагати".
- Нi. А що це значить?
Тодi я ще був стерильний по цiй частинi.
Дядько пояснив. Назвав навiть термiн: "шкапний сексот".
- Вiдмовляйся зовсiм. Нiчого не зроблять... а то потрапиш до нас у лапи, так i будеш жити обгажений.
Обстановкою в країнi був незадоволений. Робив натяки на адресу Сталiна, але не уточнював. Вiн перший зародив у менi антипатiю до керманича.
До мами, звичайно, ставилися добре, але все рiвно вона почувала себе в гостях i тужила. Сидiла у своїй кiмнатцi за кухнею, така жалюгiдна, схудла. Плакала нишком. Навiть зараз серце стискується, як згадую.
Поїхав iз важким серцем. Потрiбно було працювати, i, крiм того, чекала Галя. Одруження сховав.
З приходом весни мама сильно занудьгувала по рiдних мiсцях i Маруся привезла її в Ольхово. Сама знайшла роботу в Череповцi i приїжджала по недiлях. За хворою доглядала тiтка Євгена, "баби" її вiдвiдували, молода акушерка приходила, розповiдала, ради запитувала...
5. 1934 р. Заочний iнститут. Вiдпустка. Авантюра з унiверситетом. Похорон мами.
Дуже хотiлося учитися. За законом потрiбно вiдпрацювати трьох року, щоб надiйти у вуз. Не було терпiння чекати. Весною 1934-го витримав контрольнi iспити у ВЗii - Всесоюзний Заочний iндустрiальний iнститут у Москвi. Енергетичний факультет.
Але мене спокушала не iнженерiя, а теоретична наука з ухилом у бiологiю. Винахiдництво - тiльки захоплення. Унiверситет! От куди хотiлося. Вибрали - Ленiнградський.
Галя захопилася iдеєю про iнститут i активно готувалася до iспитiв. Подали заяви на бiофак.
Але були складностi. Мама тяжко хвора, Я зобов'язаний їй допомагати. Де взяти грошi? Можна для початку продати книги, а потiм буду працювати.
По дорозi в Ленiнград ми з Галею заїхали в Ольхово. Мамi не сказали, що вже пiвроку одруженi, нiби "наречена". Вона робила вигляд, що повiрила. Дотепер соромно за цей вiзит. Хiба можна давати таке психiчне навантаження умираючiй матерi? Напевно, вона усе розумiла. Черства людина, Амосов.
У унiверситет давав адресу Ольхово, а виклику на iспити усе немає i немає. Сьомого серпня поїхали, не дочекавшись. Виявилося - непорозумiння. Iспити в розпалi. Допустили, але потрiбно у великому темпi надолужувати, i конкурс величезний, а службовцiв приймають в останню чергу. Саме головне - книги не купують. Носився зi своїм списком по букiнiстах, магазинах - дарма: "Своїх багато". Хоч плач. Вiдправив назад.
Усе розсипалося. Поступати в унiверситет не зважилися. Галя поїхала в Архангельськ i сходу витримала iспити в медiнститут, вiн вiдчинився за два роки перед цим.
Пiсля невдачi в Ленiнградi я один повернувся в Ольхово, щоб побути iз мамою. Там i закiнчив свою вiдпустку, тижнi зо два прожив. Одна розмова стоїть в пам'ятi:
- Якщо женишся, будь вiрним чоловiком. Знай, що жiнка страждає незмiрно бiльше, нiж чоловiк. Пам'ятай моє нещасливе життя, утримуйся.
Цей завiт мами не виконав - розiйшлися з Галею пiсля шести рокiв шлюбу. Правда, по взаємнiй згодi, без дiтей i зобов'язань.
Проте завжди пам'ятаю слова мами про жiночу частку страждань при сiмейних прикростях. Намагався їх зменшити. Чим? На жаль - порушенням заповiдi - таємницею.
Не знав, що прощаюся навiк: мама померла через три тижнi.
А життя продовжилося, як i не було лiтньої авантюри з Ленiнградом. Прийняв змiну i почав працювати. Дружина - студентка, стала кожний день їздити на заняття в таку далечiнь: трамвай, переправа, автобус. Бувало, увечерi чекаю, чекаю...
Маруся надiслала телеграму: "Мама померла". Нiчого не додала - образа жеврiла - їй довелося доглядати за мамою, не менi.
Шлях не близький, прибув у день похорон.
День чiтко залишився в пам'ятi: яскравий, осiннiй, пiвнiчний. Червонi ягоди на наших горобинах: на однiй як к_новар, на iнший - злегка жовтогарячi. Було тепло, вiкна в будинку вiдкритi. В подвiр'ї й у кiмнатi повно жiнок, багато хто з дiтьми. Подумалося: усiх їх вона перша потримала в руках. Але хiба хтось знає про ту акушерку, що допомагала нам з'явитися на свiт? На жаль, навiть учителiв забуваємо. (А iншi - i батькiв).
Слiз не було. Обстановка гальмувала почуття. Мама лежала в трунi, майже не впiзнати. Не фотографували, пам'ятаю тiльки живою.
Незабаром її понесли на цвинтар. Довгим показався цей шлях через село. Чоловiки всю дорогу несли труну на плечах, жiнки голосили. За чверть сторiччя кожна приносила до Кирилiвнi свої прикростi i бiди, не говорячи вже про хвороби.
Багато було народу на цвинтарi, як на пасху.
Ховали без священика, мама не звернулася до бога. Музики в Ольховi теж не було. Голова сiльради сказала декiлька дошкульних недотепних фраз, i пiд плач жiнок соснову труну опустили в могилу, поруч iз бабусею Марiєю Сергiївною.
Вiнкiв в Ольховi не робили, квiтiв теж не ростили в присадках. Поминок не було.
Горе охопило, коли повернулися додому з цвинтаря. Будиночок порожнiй. Лiжко прибрали, щоб помiстити труну. Але нiби ще витає дух мами в кожнiй речi. Сльози полилися, i довго не мiг їх угамувати.
Усе! Нiби зникнула якась страховочний ланцюг, за котрий вже не тримаєшся, але завжди можна схопитися, якщо почнеш падати.
Переночував одну нiч. Не смiв доторкнутися до її речей, але ранком наткнувся на старий клейончастий зошит. Бачу, щось начебто щоденника. Думка: "Навмисно лишила на очах?" Нi, хитрiсть їй не властива. Можливо, перечитувала перед смертю, а сховати вже не було сил.
Не став читати, не смiв стосуватися. Тiльки глянув мигцем на короткi записи вiд часiв вiйни. Рiзанули по серцю. Горе, туга за чоловiком, причiпки свекрухи, чiпляння чоловiкiв, хвороби Миколки, борги, борги вiд зарплатнi до зарпплатнi... "Нi, нехай полежить..." (i дотепер не можу собi простити, що не взяв iз собою: щоденники пропали.)
6. 1934-35 р. Навчання в заочному iнститутi. Звiльнення. Медiнститут.
Повернувся з похорон i розпочав посилено займатися в заочному iнститутi. За один семестр пройшов весь курс вищої математики i здав її в зимову сесiю при навчальному пунктi в лiсотехнiчному iнститутi. Вiсiм годин тривали iспити - по роздiлах. Вийшов ледве живий. Не скажу, що знав блискуче, але на "чотири" - чесно. Жарт чи, усю математику за один раз. Очнi студенти учать пiвтора року.
У груднi 1934 р. убили Кiрова. Пам'ятаю, що почув про це з вуличного репродуктора, коли йшов на нiчну змiну. Трудящi - обурювалися. Клялися. Тодi ще не знали - якi пiдуть гонiння на iнтелiгенцiю.
Але iз сiчня скасували картки i на заводi з'явився бiлий хлiб. Ми - на пiвночi - не пробували його рокiв п'ять. Спочатку стояли великi черги.
Навеснi здав фiзику, термодинамiку i якусь iз суспiльних дисциплiн. У Галi теж були гарнi оцiнки. Вона виявилася тямущою.
Проте заочний iнститут мене не влаштовував. Електростанцiї вивчив, бути головним iнженером не збирався. Потрiбно учитися по-справжньому, що б для науки. Крiм того, була важлива обставина - призовний вiк. У армiю люто не хотiв.
Тiльки унiверситет! i не менше.
Цього разу вибрав Московський державний унiверситет МДУ. Викликали на iспити, приїхав, поговорив в приймальнiй комiсiї. Засмутили:
- Ви службовець. Будуть усi п'ятiрки - пройдете, нi - виходить, нi.
Впевненостi не було й армiя маячила на обрiї. Забрав я, нещасний, документи i повернувся в Архангельськ. Благо кiмната ще залишилася поки за нами. Довелося поступати в медичний. Витримав на п'ятiрки, прийняли.
Розрахувався в конторi. Простилися добре. Пропонували повертатися. Здав кiмнату i переїхали в гуртожиток iнституту. Галя - у жiночий, я - у чоловiчий.
Так скiнчилася робота на виробництвi . Втiм, не зовсiм: навеснi i влiтку працював на старiй посадi в нiчнi змiни, i робив креслення.
Коли починав згадувати, думав, напишу ледве, найважливiше, не для бiографiї (ординарна), для розумiння людей, життя i себе. Утворилося багато. I ще не все.
"Справу про шкiдництво" на заводi усе - таки створили в 1937. Директор Леготин побудував лiсопильно-целюлозний гiгант на голому болотi, довiв його до толку i загримiв на багато рокiв. З наших станцiйних заарештували головного механiка Марченко, але, слава Богу, через пiвроку випустили. Дуже боялися арешту мої друзi - Льонька та Толька, вони працювали на слизьких мiсцях: механiзми ламаються, завод простоює, збиток експорту - шкiдництво запросто можна придумати. Але: пронесло. Обидва були членами партiї, але це не рятувало тодi, скорiше навпаки.
7. 1935-36 р. Медiнститут. Iспити. Гуртожиток. Борис. Фiнанси. Два курси за рiк.
Що таке був тодi наш Архангельський iнститут? За два роки до цього його створили на голому мiсцi. Дали два старi двоповерхових будинки. Надiслали з Москви кандидатiв для завiдування теоретичними кафедрами. Тепер оглядаюся назад: гарнi утворилися професори. Асистенти молодi, пiсля року аспiрантури в столицi, без ступеню. Але зате повнi ентузiазму. Устаткування кафедр? Зрозумiла справа, електронiки не було, так де вона тодi була? Зате трупiв для анатомiчки скiльки хочеш: багато бiглих селян помирали, ховати нiкому, тiльки берiть. Коли ми прийшли учитися, був уже першокласний анатомiчний музей: попався гарний професор i вiдмiнний ентузiаст-препаратор, iз засланих iнтелiгентiв.
Лiкарнi, якi вчили студентiв, теж були не такi уже й поганi. Що хворi часто лежали в коридорах, так i тепер їх зустрiнеш там же.
От iз гуртожитками було дуже погано - двоповерховий барак на вулицi Карла Маркса переповнений. Новий будинок не добудований. Тому нас тимчасово помiстили в у велику кiмнату в помешканнi, що примикало до анатомiчки. Ходили через коридор, де в пiдлогу врiзанi величезнi бетоннi ванни, дуже глибокi, у них плавали трупи. Той самий служитель-препаратор - нiби навмисно витягав i перекладав своє господарство. Лежали купа рук i нiг. Запах формалiну роз'їдав очi.
У цьому гуртожитку я зустрiв Бориса Коточигова, iз яким дружили потiм тридцять рокiв - до самої його смертi. Вiн був мiй ровесник, i життєвий досвiд схожий - дев'ятирiчка з педагогiчним ухилом, вчителювання в початковiй школi. Навiть мати в нього сiльська акушерка. Борис теж був "читач", мабуть, глибше освiдчений i взагалi був розумнiший за мене, хоча учена кар'єра його в наступному зупинилася на доцентi. Ми зiйшлися вiдразу, ще iспити йшли, а ми вже ходили ввечерi по набережнiй Двiни i вели розмови про лiтературу i про полiтику. Вiн менi багато чого розповiв. "Спорiдненiсть душ", як ранiш говорили.
Дивну рiч повiдав про себе. Вiн - таки побував тим "шкапним". Його завербували на iдейному грунтi: був великим комсомольським активiстом i дуже переконаний у комунiзмi. От його i попросили допомагати.
- Це ваш громадянський обов'язок!
Нi, нiяких ворогiв народу Борис не знайшов, обов'язок не виконав, але дуже скоро люто зненавидiв НКВД i зрозумiв, що потрапив до сiтки. Вiн був рiзка людина - Борис. Посварився з хазяїнами, не злякався погроз, дав розписку про мовчання i поїхав в Архангельськ. Але побоюється, що пригадають. Мене попередив:
- Якщо щось трапиться зi мною - знай - "дiстали". Але ти не тривожся.
Потiм його дiставали декiлька разiв: студентом iз комсомолу виключали, iз партiєю сварився на вiйнi. Але не посадили. Був щирий борець за справедливiсть i iдеї соцiалiзму.
Я не тривожився, що продасть. Дуже любив його i шанував. Царство йому небесне. Це - до слова.
Iспити ми з Борисом витримали, були зарахованi в групу, його призначили старостою, мене вибрали профоргом.
Першi лекцiї не викликали хвилювання - одна нудьга. Пам'ятаю, так хотiлося спати, що сусiду просив: "Штовхни". Мiсяця два звикав. Заняття здавалися легкими. Гнiтило тiльки зубрiння. Але нiчого, засвоїв технологiю.
Мiсяць прожили в тiй кiмнатi, за анатомкою, потiм вiдчинився новий гуртожиток, i ми з Борисом потрапили в кiмнату на шiсть чоловiк - лiжко до лiжка. (Лiжко iз сiткою - перше в моєму життi, ранiш на дошках спав.) Компанiя в кiмнатi попаслася погана. Вечiр сплять, нiч зубрять голосно, не заснути. Вуха затикав хлiбним м'якишем. Усе повернулося "до початку", до гуртожитку на "проривi". Тiльки народ гiрше.
Галя жила на вулицi Карла Маркса. Сiмейне життя в таких умовах - справа важка i неприємна. Подружнi справи вершили в лазнi, там були окремi номери i дешево. А що робити? Соромно, банщики дивляться косо. Не будеш же свiдчення про шлюб показувати. Але любов ще горiла, тому - не шкодував про неодружене життя.
Самолюбство зачiпало, що дружина учиться на курс вище, але вона перевагу не показувала. У мене вже були пiвтора курсу в Заочному iнститутi. Набагато гiрше - справи грошовi. Стипендiя 80 рублiв обiди - у студентськiй столовiй, снiданки i вечерi - "iз тумбочки" - хлiб, кружка окропу - титан завжди кипить. Без заварки, розумiється. Я є педант. Всi продукти були розрахованi: скiльки калорiй на копiйку, але i то охляв до 54 кiлограмiв. На маргарин вистачало, а на олiю нi. Але Галя любила вдягатися, щось їй було потрiбно купити. Добре, що Маруся стала посилати по 50 рублiв на мiсяць, доки я не розпочав пiдробляти.
Вчитися було легко. Пiсля заочного iнституту вся ця медична зубрильна наука здавалася дрiбницею.
Провчився два мiсяцi i занудився. У цей час трапилася подiя: стахановцi з'явилися. Виконання двох або бiльше планiв. Саме для мене:
- Даєш два курси за рiк!
Тим бiльше що училися в двi змiни, другий курс удень, перший увечерi. Пiшов по начальству: директор вiдмовив, але заступник, Сєдов - дозволив, якщо професора другого курсу погодяться. Усiх обминув, похвалився залiковкою iз Заочного iнституту i вони погодилися. Тодi Сєдов благословив:
- Давай. Але умова: без трiйок, практичнi заняття не пропускати, на обох курсах, а на лекцiї - як хочеш.
Розумна людина, спасибi йому.
Так почався мiй експеримент. Сильно надихався, займався як проклятий, iз ранку до десяти вечора - iнститут i бiблiотека.
Вiдмiнна обласна бiблiотека була в Архангельську. Незлiченнi часи там проведенi.
На другому курсi приєднався в групу до Галi. Спочатку косилися на "вискочку", потiм звикнули, поводився скромно, не висувався.
Перша задача в зимову сесiю - здати анатомiю i гiстологiю з другим курсом. Залишалося усього два мiсяцi замiсть пiвтора року при нормальному навчаннi. Потрiбно визубрити, i знайти на трупi бiля 1500 анатомiчних "пунктiв". Довелося сильно жати.
Вдень ходив на заняття другого курсу - на фiзiологiю, бiологiю, полiтекономiю. Слухав лекцiї, що цiкавi, на нудних займався своєю справою, учив. Асистентом по фiзiологiї була Марiя Григорiвна Сєдова. Вона ж i гурток вела, дуже цiкаво. При тому - гарна жiнка: пам'ятаю її смутний погляд i попелясте волосся. Анатомiчка Серафiма iллiвна теж гарна, але кульгала. Вони обидвi вболiвали за мене при iспитах. На жiнок поглядав Амосов.
Справа з продовольством зненацька швидко полiпшувалася. Грошей тiльки не було. Пiдрядився обслуговувати електрику в гуртожитку за 25 рублiв. Пiзно ввечерi, пiсля бiблiотеки лагодив поломки, змiнював лампочки.
Сесiю здав вiдмiнно.
Друге пiврiччя було вже легше. Почав захоплюватися фiзiологiєю, читати i думати про теорiї мислення, про регулювання функцiй. На початку 1936 р. помер Iван Петрович Павлов - учений герой моєї юностi. Весною того ж року не стало Горького - теж мого улюбленого. Газети i радiо трiскотiли про отруйникiв, заарештували лiкарiв Левина та Плетньова. Ми з Борисом не вiрили жодному слову - Сволоти!
Вiдношення з Галею перiодично загострювалися. Позначалося роздiльне життя i бiднiсть.
Навеснi став пiдпрацьовувати на станцiї - замiняв вiдпускникiв. Приємно було повернутися в стару стихiю. Гарнi червневi ночi, коли пiсля вечiрньої змiни в бiлу пiвнiч повертався додому в мiсто.
Пам'ятаю: заробив 250 рублiв. Саме для канiкул.
Веснянi iспити турботи не доставили - йшли спокiйнi п'ятiрки. По закiнченнi року премiювали iменними часами. Вони менi служили до середини вiйни. Коли був студентом, трохи балувався ремонтом годинникiв. Ще сам зшив собi штани, перелицював костюм, по бiдностi i для iнтересу. Швейну машину Галя привезла в придане.
Сiчень, 2001 р.
Микола Амосов. Голоси часiв.
Переклад з росiйської Малашок Тамара