I очi йому дивились люто й чекаюче.

Конi, фиркаючи, пiдбiгли до самого гурту.

Стражники, пiдбираючи поводи, пильно шукали чогось очима i, не

здоровкаючись, мовчали.

Чужий чоловiк важко дихав i дивився на них. Очi його зустрiлись з очима

переднього стражника, i той в мент привстав на стремена i скрикнув:

- Го! Є... Тут!.. Ось!

Два iншi стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.

- Вiн?

- Вiн, сукин син!.. Ану, марш за нами! Чужий чоловiк стояв i не

рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.

Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражникiв, на чужого

чоловiка, один на одного. Враз наперед виступив дiд.

- Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стрiляйте...

I дiд виставив розхристанi груди, жовтi, як старий вiск.

- Отойдi, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами. Чужий чоловiк

повернувся до людей i глухо спитав:

- Оддасте мене їм?

Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотiння, а далi крики:

- За що його забирають? Не дамо!.. Геть!

Стражники хапливо й мовчки зняли з плiч винтовки й наставили проти

гурту. Трохи затихло.

- Дасте студента? Чи нi?.. Говорiть! - крикнув переднiй i гидко

вилаявся, злiсно й з полегшенням.

- Студента? Якого студента? У нас нема студентiв!.. Всi умить

повернулись до чужого чоловiка i стали дивитись на нього. I лиця їм зразу

стали чужi, холоднi, з цiкавими, пильними очима. Стражники присунулись

ближче.

- Нi, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,-глянув на

стражникiв чужий чоловiк, i молоде лице його покрилось тiнню.

- Студент? - повернувся до нього дiд i близько нахилився вперед.Ти

студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?

Лице чужого чоловiка спалахнуло:

- Брехав? Я ? Так ви не вiрите менi? Так ви не вiрите моїм сльозам? Ви

їм не вiрите? Ну, говорiть! Скажiть, кому вiрите!

- Вовчi сльози! - буркнув хтось позаду. Чоловiк повернув туди голову.

- А хто хати запалив?

Очi чужому чоловiковi поширились.

- Так то я запалив їх?! _Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я,

я?.. Та що ви, люди?! I ви вiрите?

Вiн безпомiчно озирнувся, з одчаєм провiв поглядом по лицях: лиця

хмуро, недовiрливо, вороже дивились на нього.

- Та ви ж плакали тiльки що?! Ви ж...

- Ну, довольно!-крикнув раптом переднiй стражник i натягнув

поводи.Ступай за нами. Ми тобi покажемо сльози.

- Гайда!.. Марш!.. Живо!

I вiн вдарив коня в бiк.

Чоловiк вмить вихопив праву руку з кишенi i виставив її наперед: в руцi

блиснув на сонцi револьвер.

Серед гурту пройшло шепотiння, а стражник раптом потягнув поводи до

себе й закричав:

- Ану, стрельни! Ану, стрельни тiльки!

Чужий же чоловiк дрижачою лiвою рукою потер лоба, потiм, повернувшись

до людей, з болючим непорозумiнням повiв по них очима й закричав:

- Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вiрить менi? Чим же

доказать вам?.. Глядiть!

Вiн пiднiс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, i

револьвер блискав. В гуртi хтось ойкнув.

- Глядiть: на ваших очах я прострiлю собi голову, щоб ви повiрили менi.

Тодi повiрите? Повiрите, що не ворог я вам?

- Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!

- Не застрелюсь? - хрипко крикнув чоловiк, i лице йому враз стало

блiдо-синiм.

- Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?

Стражники про щось шепотiли мiж собою. Чоловiк безсило пустив руку i,

важко дихаючи, поширеними, божевiльно-напруженими очима водив по гурту.

- Та що ви його слухаєте! - раптом стрепенувся дiд.Жили йому

вимотать... Жили йому!!!

- Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!

I всi заворушились, але зараз же знов закам'янiли: чоловiк пiднiс руку

до виска. Пiднiс i зупинився.

- Брешу? - хриплим шепотом промовив вiн.-Брешу?

I раптом очi йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потiм

застигла коло виска, здригнувся револьвер, i вмить вибухнув вистрiл.

Чоловiк криво хитнув головою i сторчка упав лицем униз.

Люди закам'янiли. Потiм схаменулись, з жахом кинулись до чоловiка:

нахилялись до нього, пили очима його кров, що мiшалась з водою й брудом

землi, одхилялись i стурбованi говорили, дивились в очi один одному i

знову звертали свої очi на чужого чоловiка. А вiд його, вiд кровi цього

чужого чоловiка, вiд задубiлих рук його iшло їм в душi гострим туманом те,

чого вiн ждав вiд їх: вони вже вiрили йому.

Вiд чоловiка пiдвiвся й стражник.

- Помер,з жалем хитнув вiн головою.Ну, щастя його!

Серед людей пройшла похмура тиша.

- Тобi б такого щастя! - глухо кинув хтось iззаду.

- Голубчику наш!..схлипнуло з другого боку.Занапастили чоловiка!

Небо було ясне, тихе, велично-спокiйне; а серед пожарища в брудi над

трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злiсними поглядами.

- Я тобi покажу там,зазирнув через голови стражник.Ану, вийди сюди!

Люди заворушились - мiж ними пролазила наперед сива голова дiда.

- Де вони? Де? - гострим, скляним, божевiльним поглядом шукали дiдовi

очi.Давай їх сюди!! Це? - зупинився вiн на стражниковi, простягнувши жовтi

кiстлявi руки, став насуватись на нього.

- Одiйди, дiду!..стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.

- Це вони? - рiвно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дiд, i

пальцi його скручувались i тяглись до стражника.

- Дiду! - _крикнув стражник: - Одiйди, кажу!_

- Це вони?! - скрикнув дiд i скажено, дико стрибнув на стражника,

впився йому в шию руками i, хитаючи головою, захрипiв.

Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям

очi диким, лютим гнiвом.

- Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!.. Над гуртом збитих докупи

людей стояв крик i рев. А по вулицi тiкали iншi два стражники, топчучи

кiньми дiтей, клунки. I навздогiн їм нiсся крик.

З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радiсно дивилось на них

сонце i смiялось.