Iшов, схиливши голову, I вiтер несмiло, винувато гладив I хилитав його

сиве, розкудовчене волосся.

- Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!..-кричав рудий,

веснянкуватий Гаврило i, показуючи замазаною у сажу рукою до лiсу, грiзно

тряс головою.

- Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! - випнулась наперед

Козубиха: - Iшли i дивились на Домахину хату. А з неї якраз i почалось.

Вони!..

- Де вони, тi студенти? - раптом пролiзаючи до Домахи, глухо спитав

дiд, i полинялi очi його дивились гостро i люто.

- Де? - хитнула головою Домаха.Шукай їх! Ти його пiймаєш. Там!..

- Де "там"?

- У лiсi, у чорта в болотi...

- У чорта? Де тi студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я

наточу кровi їхньої i буду гасить мою хату. Давай!

- Жили їм вимотать!! - летiв крик iз грудей, iз стиснених кулакiв, з

затуманених очей. Летiв i нiсся до високого, спокiйно-радiсного неба з

веселим, величним сонцем. I собаки пiднiмали голови до цього сонця, i

страшно вили, i курилась чорна руїна хат, наче простягаючи тонкi стовпи

диму до царя природи. А цар природи весело смiявся.

В кiнцi вулицi з'явився якийсь чоловiк. Вiн чогось озирався назад i

поспiшав. Чоботи йому i свита були заляпанi, шапка одсунута назад, i з

блiдого лоба капав пiт на худi щоки.

Надiйшовши до розкиданих, скупчених дiжок, клункiв, до плачучих дiтей,

вiн зменшив ходу й часами зупинявся. Потiм знов озирався назад i скорiше

йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. I молоде,

худе та блiде лице його наливалось чимсь схожим на крик i плач погорiлих

людей.

I щодалi йшов вiн, то все менше озирався назад I частiше зупинявся,

розпитував i болячими великими очима дивився на дрижачих дiтей, на виючих

собак, на шматки погорiлих, розкиданих дощок. А коли пiдiйшов до купи

людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, й очi горiли.

- Драстуйте! - хрипло поздоровкався вiн.

Хтось сказав йому "драстуйте".

- Чого ж ви ждете тепер? - дивлячись на всiх гарячими очима i лижучи

сухi дрижачi губи, раптом голосно скрикнув вiн. Всi здивовано i

замовкнувши подивились на нього.

- А ти хто такий? - суворо спитав чийсь голос.

- Хто я такий? - перепитав чоловiк i на мент зупинився. Здавалось, у

грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути i,

застрягнувши, здавило горло.

А потiм воно, це велике, боляче стало вилiтать йому з грудей шматками

слiв, шматками вогню, шматками гнiвної муки.

А вони вже не питали, хто такий вiн.

- Голубчику наш! - плакав чийсь жiночий голос, а чоловiки шумно зiтхали

й дивились кудись далеко, поперед себе.

Вiд руїни ж здiймались спокiйно стовпики диму до ясного неба i вила

недалеко собака.

- Стражники їдуть! - раптом хмуро хтось бовкнув. Всi заворушились, а

чужий чоловiк враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню i озирнувся.

В кiнцi вулицi на конях, то зупиняючись i, мабуть, щось питаючи у людей,

їхало троє людей в сiрих одежах i з винтовками за плечима.

- Бачте! - повернувся чоловiк до всiх.Ось приятелi вашi... Вони когось

шукають тепера, ворога свого шукають.Чоловiк посмiхнувся.

- Так оце вони?..виступив наперед дiд.Ще приїхали? Мало їм нашого

лиха?!