Володимир Вiнниченко. Студент

Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i,

ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева

хитались i, вiд страху наїживши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а

вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi

хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали,

метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до

мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло,

вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi

вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.

Мiсяць утiк, небо посiрiло, а коли зовсiм розвиднiлось, вiтер стомився,

I вогонь лiниво, байдуже, нi крихти не вважаючи на людей, наче й не їхнi

хати вiн пожер, став погасати. Курiли чорнi, обгорiлi сволоки, балки;

недогорiла солома курiла теж байдуже, лiниво, стомлено. А з того боку, де

згорiла половина села, сходило сонце, весняне i радiсне. Наплювать йому на

недогорiлi балки, на сiрi, чорнi обличчя, на дику тугу, на повислi руки

маленьких людей! Воно собi умите, веселе, смiючись, плило з того боку,

звiдки нiсся всю нiч вiтер, звiдки тiкали i хмари, i мiсяць.

На непогорiлих же вулицях валялись вирятованi дiжки, скринi, кочерги,

свитки: мiж ними плакали й вовтузились дiти, жiнки та дiди; мов задубiлi,

стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з

опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали,

наче сподiваючись криком забити полум'я своїх мук, свого одчаю i туги.

Мiж ними сиротливо блукали собаки i, пiднiмаючи голови догори, жалiбно,

страшно вили. Вили таким воєм, наче вже бачили страшнi постатi голоду,

нужди, хвороб, якi зграєю йшли на погорiле село. На собак з ненавистю i

страхом кричали, вони пiдгортали хвости i знов, одiйшовши, пiднiмали

голови й вили. Прив'язанi до тинiв корови та конi ревли, тупчились; дiти

дрижали з холоду i плакали; хитались i голосили жiнки.

А сонце велично, розкiшно плило собi, земля назустрiч кидала йому

фiмiамом туманiв своїх i нiжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева

заспокоїлись i тiльки часом здригувались голими вiтами, неначе згадуючи

страхiття ночi.

Але люди не могли заспокоїтись; вони ходили помiж почорнiлих хат,

розкидали недогорiлу солому, диким поглядом озирали задимлену руїну i

безсило схиляли голови на груди.

Коло згорiлого трупа коняки i повалених стiн стояв дiд, без шапки, з

пропаленою сорочкою, й мовчав. Вiтер несмiло, боязко гравсь його сивим

чубом. Довго стояв дiд, потiм пiдвiв голову й дико, люто дивлячись у небо,

заговорив:

- Ну й усе?.. Чи ще мало? Га?

Вiн розiдрав сорочку i випнув жовтi, кiстлявi, старi груди з

жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла пiна, _в старих зморшках

лежала сажа, полинялi очi блищали гострим, холодним свiтлом.

- Як мало, то можна й ще!.. Ось-сьо, о...

На нього дивились сусiди i йшли до нього.

- Та схаменiться, дiду! Що ви кажете? Бог дав i взяв.

- Взяв? - впився в сусiду страшним своїм поглядом дiд: - За що взяв?

- Людей винiть, дiду, люди виннi, а не Бог...

- Де вони, тi люди? - повiв очима дiд навкруги.

- Нема їх тут, шукати треба, ходiм...

Дiд не хотiв iти, але його повели туди, де стояли i кричали iншi. Дiд