Соціально-економічна суть, форми і види зайнятості
Зайнятість — це трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід).[1]
Зайнятість — складна і багатоаспектна економічна категорія, що характеризує дуже важливі соціально-економічні відносини. Вона характеризується різними аспектами, основними з яких є види, форми і показники.
Класифікація основних видів та форм зайнятості подана на рис. 1.1.[2]
Як бачимо з рис. 1.1, форми зайнятості класифікуються за багатьма ознаками.
Також зайнятість розрізняють за легітимністю працевлаштування. Вона поділяється на формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці), тобто це вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки та інше.
Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шукають роботу в межах неформального сектору.
Зайнятість населення
За способом участі у суспільній праці
Зайнятість за наймом
Самостійна зайнятість (підприємництво)
За формами власності підприємств
На державних підприємствах
На колективних підприємствах
На приватних підприємствах
За мірою відповідності потребам економіки і людини
Продуктивна (економічно доцільна)
Ефективна (повна і раціональна)
Раціональна (економічно і соціально доцільна)
За мірою охоплення економічно активного населення
Неповна
Повна
За кількісними характеристиками неповного робочого часу
Поділ робочих місць
Неоплачувані відпустки
Неповний робочий тиждень
Неповний робочий час
Рис.1.1. Основні види та форми зайнятості
Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами:
- відсутність офіційної реєстрації діяльності;
- переважання самозайнятості;
- низька капіталоозброєність праці, застарілі і шкідливі технології;
- легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;
- низький рівень доходів, безправ'я працівників;
- нерідко "контроль" діяльності з боку кримінальних структур.
Оцінюючи зайнятість в неформальному секторі, слід мати на увазі, що низький рівень оплати праці та значне поширення прихованого безробіття стимулює і зайнятих у формальному секторі працівників шукати додаткові джерела доходу в неформальному і нетоварному секторах. Часто основну частину часу і трудових затрат цілком добросовісний працівник, законослухняний громадянин віддає вторинній зайнятості, тобто зайнятості за сумісництвом в формальному або в неформальному і нетоварному секторах.
За формами організації розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками.
Одним з різновидів нестандартної зайнятості є нетоварна зайнятість. Вона означає всі види неоплачуваної роботи, результати якої споживаються самими працівниками або членами їх сімей. Передусім це робота в особистому підсобному та домашньому господарстві, а також перенесення в сім'ю тієї роботи, яка при нормальній платоспроможності є платними послугами (наприклад, ремонт квартири, підстригання волосся, чистка чи пошиття одягу тощо). Чим нижчі грошові доходи сім'ї, тим більшу частку засобів існування вона отримує з нетоварного сектору.
Проблеми зайнятості в неформальному і нетоварному секторах можна звести до таких груп:
1) порушення норм законодавства про працю, зокрема щодо її безпеки, тривалості, оплати, тяжкості і шкідливості для здоров'я, використання дитячої праці тощо;
2) соціальна незахищеність працівників на випадок втрати роботи, виробничої травми, хвороби, старості;
3) несплата податків державі.
За мірою охоплення економічно активного населення розрізняють неповну зайнятість, що виявляється, з одного боку, як нестача робочих місць для всіх бажаючих працювати (безробіття), а з іншого боку, — як вимушена зайнятість неповний робочий час (неповний робочий день або тиждень, поділ робочих місць, неоплачувані відпустки з ініціативи адміністрації), та повну зайнятість.
Основними видами зайнятості є повна, продуктивна, раціональна і ефективна зайнятість.
Повна зайнятість є важливою характеристикою соціального захисту населення у трудовій сфері. Разом з тим вона є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства. Однак сама собою повна зайнятість ще не означає найраціональніше, найдоцільніше використання ресурсів для праці.
Продуктивна зайнятість — це економічно доцільна, вигідна зайнятість. Вона означає перевищення економічних вигід, отриманих в результаті цієї зайнятості порівняно з витратами на організацію цієї роботи. Продуктивність зайнятості з погляду працівника означає отримання трудового доходу більшого, ніж мінімально необхідний для відтворення робочої сили. Продуктивність зайнятості з погляду роботодавця означає отримання прибутку від найманої праці.
Раціональна зайнятість — це одночасно і економічно, і соціально доцільна зайнятість. Раціональність зайнятості визначається ефективністю трудової діяльності в найширшому розумінні цього поняття: суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць, що без шкоди для здоров'я дає змогу працівникові досягти високої продуктивності праці і мати заробіток, який забезпечує нормальне життя, а підприємцю дає змогу досягти високої ефективності виробництва без екологічної, соціальної та іншої шкоди для суспільства.
Повну зайнятість, що водночас відповідає вимогам раціональності, називають ефективною зайнятістю.
В економічній теорії і практиці розроблена система показників, яка відображає рівень ефективності зайнятості. Ця система включає такі групи показників:
1. Пропорції розподілу ресурсів праці суспільства. Вони показують, на якому рівні продуктивності задовольняється потреба населення в робочих місцях і якими шляхами досягається повна зайнятість. Чим вища продуктивність праці, тим більше передумов для високих доходів працівників, для вдосконалення сфери праці, підвищення якості трудового життя тощо. Відповідно громадяни можуть мати більше вільного часу без зниження рівня життя. Тому повна зайнятість зі зростанням продуктивності праці досягається при зменшенні рівня участі працездатного населення в суспільному виробництві.
2. Рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві. Він відображає, з одного боку, потребу громадян у оплачуваній роботі, а з іншого — потребу суспільного господарства у працівниках.
3. Структура розподілу працівників за галузями економіки. Тобто це пропорції розподілу трудового потенціалу за видами занять.
4. Професійно-кваліфікаційна структура працюючих. Вона показує розподіл працюючого населення за професійно-кваліфікаційними групами і відображає міру збалансованості підготовки кадрів з потребою економіки у кваліфікованих працівниках.
Остання група показників потребує особливої уваги, адже сучасна професійно-кваліфікаційна структура працюючого населення України явно не ефективна і значно відрізняється від аналогічної структури в країнах з високорозвиненою економікою. Серед зайнятих висока частка працівників фізичної праці, низькокваліфікованих робітників, надзвичайно мала частка технічних виконавців тощо. Це засвідчує про збереження в нашій економіці застарілих технологій. Значно погіршує показники професійно-кваліфікаційної структури інтенсивна еміграція з України висококваліфікованих робітників, спеціалістів, науковців. Проблеми набуття якісної професійної освіти також призводять до погіршення цих показників.
Вирішення цих проблем потребує особливої уваги держави.