Утворення Української Автокефальної Православної Церкви

Дуже складним стало положення української Церкви, яка опинилась перед альтернативою: підчинитися московській метрополії, або створити свою — українську. Отже в часах гетьманату покладено основи під початок Української Автокефальної Православної Церкви. Правда, ще в січні 1918 р. відбувся в Києві церковний Собор, але большевицька інвазія не дала його провести і закінчити. Щойно в листопаді того ж року, на останній сесії церковного Собору в Києві, за гетьманської влади, міністр віросповідань, А. Лотоцький, оголосив декларацію уряду в цій справі, в якій м.ін. було сказано: „В самостійній державі має бути і самостійна Церква . . . тобто Автокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”. Але з причин воєнних подій і крайнє ворожого ставлення російського духовенства до ідеї усамостійнення української православної Церкви, на остаточне оформлення української автокефалії прийшлося ждати майже три роки. Щойно в жовтні 1921 p., отже вже за радянської влади, Всеукраїнська Церковна Рада скликала до Києва Всеукраїнський Церковний Собор, на якому висвячено о. Василя Липківського на архієпископа і проголошено його Київським Митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п’ятьох інших священиків. Цим актом започатковано фактичну діяльність УАПЦ, яка стала могутнім оплотом українства проти, Москвою встановленого, комуністичного режиму.

Преса

У цьому ж періоді прийшло до появи україномовної преси. Першим офіціальним пресовим органом в українській мові були «Вісті Київського Губерніяльного Виконавчого Комітету», що почали видаватися зразу після Березневої революції. Згодом появилися «Вісті Української Центральної Ради», а врешті «Вістник Генерального Секретаріяту УНР». Крім цього періодично видавалася щоденна партійна преса («Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля»); відновилося видавання «Літ. Наукового Вістника» за редакцією М. Гру шевського та історичного квартальника «Україна». Крім цих видань виходили ще: місячники «Книгар», «Шлях», «Театральні Вісті», орган студентства «Стерно». Мали теж свій орган учні середніх шкіл «Каменяр»; для жінок видавався «Жіночий Вістник»; органом молоді був «Юнак», а крім цього був ще тижневик присвячений війську «Українська Військова Справа».

Все це видавалося в столиці України, а по інших містах були теж різні періодичні видання. Всього у 1917 р. виходило українською мовою періодики. Короткотривалі пресові органи були майже всюди там, де були групи української інтелігенції, також і поза етнічними кордонами України.

Незвичайно буйний розвиток бачимо теж у ділянці книжкових видань.

Театр періоду гетьманату

До революції 1917 р. існував тільки один український театр у Києві, а це — трупа М. Садовського, яка безперервно грала в Народному Домі. Не періодично грали й інші трупи (як от Саксаганського і Суходольського) в інших містах.

Весною 1917 р. засновано в Києві Т-во Український Національний Театр, в склад якого увійшли кращі українські актори, і воно об’єднало чималий гурт добрих акторів різних театрів. Але до дальшої і основної реорганізації театральної справи в Україні прийшло вже в періоді відродженої української державності і, з уваги на свої славні традиції, це стало дуже важливою справою. Ця реорганізація пішла двома шляхами: зречення з культивованого дотепер у театрі етнографізму й побутовщини, і виникнення нових театральних труп з новим обновленим репертуаром.

У 1918 р. в Києві остаточно оформились три театри: Державний Драматичний Театр, Державний Народний Театр і започаткував свою діяльність Молодий Театр.

Перший з тих театрів, очолений О. Загаровим і Б. Кривецьким, що були вихованцями Московського Художнього Театру (із славними режисерами К. Станіславським і В. Немирич-Данченком), в своїй інтерпретації схилявся до реалістично-психологічної школи, а в його репертуарі того часу ставилися п’єси передовсім Винниченка з українських драматургів, а з чужих — Ібсена і Гауптмана.

Для другого, Державного Народного Театру, під керівництвом П. Саксаганського, теж були прикметні шукання нового репертуару («Розбійники», Шіллера, «Урієль Акоста» Гуцкова).

Зовсім інший характер мав Молодий Театр, очолений великим майстром театрального мистецтва, найвидатнішим режисером пореволюційної доби і основоположником нового напрямку в історії українського театрального мистецтва, Лесем Курбасом та його співробітником Гнатом Юрою. Цей останній, з групою акторів, відокремився ще у 1919 р. і створив театр ім. І. Франка. У складі Молодого Театру були виключно молоді актори. Був це найбільше поступовий театр, що категорично зірвав з традицією старого побутового театру і орієнтувався на модерні течії західноєвропейського театру. Свій сезон відкрив він вперше виставленою п’єсою Л. Українки «У пущі» і «Затопленим дзвоном» Гауптмана. Справжньою сенсацією була вистава старогрецької трагедії Софокла «Король Едіп» і Шевченкових «Гайдамаків».

 

20