2.3. Українські політико-географічні ідеї хх ст.

Сучасні проблеми розвитку

Українська політична думка помітно активізувалась з початком Першої світової війни, коли гостро постало пи­тання майбутнього територіально-політичного переустрою Європи. В ході Першої світової війни й упродовж міжвоєнного періоду з'явилися й українські політико-географічні праці та геополітичні доктрини С. Рудницького (1877-1937) і Ю. Липи (1900-1944), котрі в трактуванні української пробле­матики опиралися значною мірою на історичні та історико- географічні підходи М. Грушевського (1866-1934) і засвідчили вихід української політики та геополітичної думки на якісно вищий щабель.

Безпосереднім поштовхом до вивчення визначним українським географом С. Рудницьким політико-географічної проблематики була потреба в широкому ознайомленні світової громадськості з «українською справою» саме напередодні формування нової політичної карти Центрально-Східної Європи за результатами Першої світової війни. З цією ме­тою у 1916 р. С. Рудницький видав у Відні німецькою мовою працю «Україна з політико-географічного становища», в якій довів неминучість незалежності України з урахуванням усієї сукупності історичних і етнополітичних чинників. Подібне завдання поставив учений і в праці під дещо публіцистичною назвою «Чому ми хочемо самостійної України» (1916).

У методологічному аспекті геополітичні погляди С. Руд­ницького формувалися частково під впливом німецької ратцелівської політичної географії, відзначаючись харак­терним для тогочасної антропогеографічної парадигми гіперболізованим трактуванням впливу природного середови­ща та антропологічного чинника на націогенетичні процеси та соціально-політичні стосунки (звідси, зокрема, намагання обґрунтувати самобутність України природно-географічними чинниками). Але, незважаючи на це, вони в багатьох аспек­тах відходили від географічного детермінізму, відзначаючись оригінальністю і новизною. Передусім, усі політико-географічні праці С. Рудницького поєднані ідеєю пріоритетності національного принципу при формуванні держав нової Європи, якої не сприймало багато європейських геополітиків і політиків: «Саме національна держава є метою, до якої прагне історичний розвиток ХХ століття».

С. Рудницький постійно наголошував, подаючи багато фактів, на тимчасовості багатонаціональних імперій, перед­бачав їхній майбутній розпад. Аналізуючи геоетнополітичну ситуацію, що склалася в Центрально-Східній Європі в роки Першої світової війни, він робить важливий і логічний висновок, що лише «...утворення української держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства і для світової політики»^I. Це тверджен­ня, як бачимо, стосується не лише обґрунтування місця України в міжнародно-політичній системі, але й пов'язане безпосеред­ньо з проблематикою регіональної безпеки і стабільності.

Акцентуючи увагу на значенні географічного потенціалу території і розкриваючи детально розміри ареалу українського етнічного розселення, вчений аргументовано доводить, що «українська справа - се велика справа, може найбільша з усіх європейських справ, її не можна зводити до справ малих народів». І тому на кожному кроці слід пам'ятати, що «ми - ве­ликий народ, наш край величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Європи, як нам після нашої чисельності й після величини нашої країни належиться».

Автор розкриває і своє бачення політичного ладу України як демократичної республіки з сильним центральним урядом і самоврядними громадами і землями (їхні розміри не мають перевищувати 10 тис. кв. км). Майбутня самостійна Україна, на думку автора, має забезпечити релігійну толерантність, політичну, соціальну й економічну рівність населення. Зо­крема, він проголошує, що «головне суспільно-політичне за­вдання самостійної України - наскільки можливо вирівняти маєткові ріжниці між громадянами Української Держави і через те звести до мінімуму або й цілком усунути клясову боротьбу в межах України». Відсутність «економічного поневолення» автор розглядає як важливий політико-географічний чинник, передумову внутрішньої єдності і стабільного поступального розвитку суспільства. С. Рудницький вперше висунув ідею, яка нині органічно вписується в поняття «українська політична нація»: «А правду сказавши, всі ці люди, що живуть на Україні, - се українці. Наскільки вони говорять нашою мовою та держать наші звичаї, ми їх їм не відбираємо і відбирати не будемо. На Україні кожен житиме, як захоче, коби лиш держав закони, які настановить собі на своїй землі український народ».

Розглядаючи варіанти майбутнього державно-територіаль­ного устрою України, С. Рудницький в праці «Про давні і нові столиці України» (Відень, 1922) зробив цікавий історичний політико-географічний аналіз столиць України протягом всьо­го історичного часу, зупиняючись насамперед на перевагах і недоліках військово-геополітичного розміщення історичних столичних центрів, та обґрунтував потребу будівництва нової столиці України ближче до геометричного центру української етнічної території.

У плані пошуку перспектив майбутнього міжнародно-полі­тичного устрою Центрально-Східної Європи український полі­тико-географ висуває ідею Балтійсько-Понтійської федерації^I, насамперед як противаги російській експансії і рівноваги щодо великих держав Західної Європи. Моделюючи географію май­бутніх центрів світової сили, автор застерігає західний світ від недопустимості включення України до складу Російської імперії, яке б могло багатократно посилити російські експансіоністські амбіції і стало б передумовою анексії Росією країн Центральної Європи. На жаль, ці передбачення, які швидко збулися, зали­шилися поза увагою західних політиків.

Безперечно, не всі ідеї С. Рудницького є актуальними в наш час, як з огляду на динамізм суспільного розвитку, так з огляду на відчутний природно-географічний детермінізм спо­відуваної ним антропогеографічної парадигми. Це стосується також гіперболізації значення антропологічних елементів в етно- і націогенезі. Але його концепція етногеографічних засад державності й облаштування держав на основі національного принципу має фундаментальне значення і в сучасних умовах.

Новим етапом у формуванні української політичної і гео- політичної думки стали праці Ю. Липи. В оригінальних до­слідженнях «Українська раса» (1937), «Призначення України» (1938) Ю. Липа зробив всебічний історико-генетичний і просто­ровий аналіз української ідентичності (раса в його розумінні - ментальна, духовна цілісність і самобутність). Розкриваючи стан українства з огляду на його політичну та етнічну історію, антропогеографічний тип, характер, ідеологію, Ю. Липа зосе­реджується на тих засадах, які могли б посилити його енергію, збільшити «відпорну» силу і безпеку українства щодо чужих політичних, культурних та ідеологічних впливів і загалом- його творчий потенціал. Це насамперед етнокультурна («расова») і релігійна солідарність, національна воля, критичне ставлення до чужих доктрин і цінностей, розумна геополітика, в центрі якої природна вісь Північ - Південь. Ю. Липа, зокрема, зазна­чає: «Визначення напрямної на схід чи захід - це передусім нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня. Духовності, що зросла над південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дні­стром, Дунаєм, Богом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня»^I. Дальшим обґрунтуван­ням цих ідей стала праця «Чорноморська доктрина»(Варшава, 1940). На думку автора, країни Чорноморського басейну мають спільні інтереси, а сам регіон, ураховуючи інтегруючу еконо- міко-комунікаційну роль моря, творить певну цілісність і має величезні потенційні можливості. І саме сильна і незалежна Україна, історія якої нерозривно пов'язана з Чорномор'ям, по­кликана консолідувати цей регіон, ставши його лідером, і разом з іншими країнами регіону створити сильну політичну оди­ницю. Такий погляд, з огляду на етнокультурну різнорідність та геополітичну різновекторність країн причорноморського регіону, є значною мірою ілюзорним. Хоча деякі аспекти цієї доктрини, творчо переосмислені, можуть мати прикладне зна­чення і в наш час.

Ю. Липа в дусі свого часу, як і С. Рудницький, також пе­ребільшував значення антропологічних особливостей в етно- генетичних і соціально-політичних процесах. Не позбавлене міфологізації і його трактування давньої історії України. Але важливим є насамперед те, що геополітичні концепціїЮ. Липи - це моделі активного включення України в європейську політику, які орієнтували українство не на пристосування до наявних, а на творення нових територіально-політичних реалій, утвер­дження України як суб'єкта світових міжнародних відносин.

Очевидно, що геополітичні ідеї Ю. Липи і С. Рудницько- го не могли бути свого часу реалізованими з огляду на вкрай несприятливі політико-географічні умови та недостатній потенціал українських державно-політичних сил. Але по­ява таких геополітичних доктрин, відображаючи зрілість політичної думки українського суспільства, сприяла розширен­ню горизонтів політичного мислення та усвідомленню України як самостійної геополітичної одиниці.

Українська політико-географічна проблематика знайшла деяке відображення і в працях визначного українського де- могеографа та етногеографа В. Кубійовича (1900-1985). На відміну від тогочасних європейських дослідників, які розгляда­ли і досліджували як цілісні організми лише незалежні держави, редагування і видання В. Кубійовичем таких фундаментальних комплексних праць з географії недержавної на той час України, як «Географія українських і сумежних земель» (Львів, 1933), «Атлас України і сумежних країв» (Львів, 1937), привертало увагу до українського питання зарубіжних політиків і вчених. Значною мірою саме завдяки цим працям В. Кубійовича ши­рока громадськість розглядала українську етнічну територію як потенційного носія державності.

Для дальшого уточнення меж української етнічної тери­торії, започаткованого в працях Г. Величка, О. Русова, С. Тома- шівського, Д. Багалія, С. Рудницького, М. Кордуби та ін., В. Ку- бійович зробив важливі оригінальні дослідження, основані на нових статистичних матеріалах та власних спостереженнях («Національні відносини в Галичині в світлі перепису 1931 ро­ку» (Львів, 1939), «Людність Західної Волині» (Львів, 1936) та ін.). Особливу увагу вчений приділяв окраїнним регіонам України (Полісся, Лемківщина, Надсяння), приєднуючи їх таким чином до єдиного українського етнополітичного«материка». В. Кубійович також активно включився в роботу з політико- географічного обґрунтування і підтримки незалежності Карпатської України. З цією метою він підготував такі праці: «Із антропогеографічних проблем Закарпаття» (Львів, 1939), «Людність Карпатської України» (Львів, 1939), «Сільське госпо­дарство Карпатської України» (Львів, 1939), які разом з іншими аналогічними працями інформаційно сприяли процесу держа­вотворення у цьому регіоні.

Розуміючи політичне значення адміністративно-терито­ріального поділу конфесій, В. Кубійович уперше розробив карту зіставлення політико-адміністративного устрою та адміністративної структури греко-католицької церкви, що і зараз має не лише пізнавальне значення, а й може бути пев­ним орієнтиром у здійсненні регіональної політики у сфері міжцерковних відносин.

Значне місце вчений присвятив конкретним політико- географічним проблемам: порівнянню змін державних кордонів різних українських державних утворень з етнічними межами, оціненню політико-географічного положення України та окре­мих її регіонів, особливостям адміністративно-територіального устрою на українських землях тощо. У статтях редагованої ним «Енциклопедії Українознавства», присвячених різним регіонам та історико-географічним областям України, ви­користано такі оригінальні політико-географічні методичні прийоми, як порівняння нових адміністративних центрів з попередніми, адміністративних меж з етнічними, зроблено політико-географічний аналіз етнічних змін у різних регіонах України протягом воєнного і післявоєнного періодів.

Завершуючи історичний огляд становлення української політико-географічної думки, відзначимо, що саме в повоєнний період поступальна лінія її розвитку в УРСР перервалася з відомих ідеологічних міркувань, хоча протягом 1920 років деяке зацікавлення політико-географічною проблематикою ще було помітним. Зокрема, історик й економіко-географ А. Синявський (1866-1951) уважно стежив за геополітичними процесами в Європі та аналізував економічні інтереси УРСР на Близькому Сході. Геоекономічне і геополітичне значення мали праці В. Доброгаєва і М. Волобуєва, котрі наголошу­вали на необхідності цілісного розвитку економіки України як окремої складової світового господарства, показували негативні наслідки економічного визиску союзним центром її господарства. Великий геокультурний та певною мірою геополітичний резонанс мали заклики відомого письменни­ка і публіциста М. Хвильового (1893-1933) щодо відходу від «культурного епігонізму» і пошуку власного шляху розвитку через переорієнтацію української літератури на «психологічну Європу» («Дайош Європу»), подолання залежності від російської культури («Геть від Москви»).

Зважаючи на ідеологічну нетерпимість радянського тоталітарного режиму, незалежну українську геополітичну дум­ку другої половини ХХ ст. (аж до кінця 1980 років) передусім репрезентували праці політиків та науковців української діаспори. Характерною особливістю еволюції їхніх поглядів упродовж повоєнного періоду (попри партійні відмінності) став відхід від тоталітарних ірраціоналістичних принципів і поступовий перехід на засади демократичного націоналізму, який намітився ще у сорокові роки у публікаціях П. Полтави і О. Горнового (Дяківа) і пізніше кристалізувався у працях А. Камінського, М. Прокопа, І. Багряного, залишаючись у бага­тьох напрямах (щодо стратегії, тактики, погляду на державний устрій, економічні засади та ін.) ідеологічно різновекторним. Важливий перехід від політичної публіцистики до науко­вого осмислення етнополітичних і геополітичних проблем здійснив відомий політик Л. Ребет (1912-1957), що знайшло відображення у його книзі «Теорія нації» (195б). Геополітичні аспекти цієї праці стосуються об'єктивних підстав національної ідентичності, перспектив етнополітичних рухів, розуміння про­блем територіально-політичної стабільності. Зокрема, спро­стовуючи закиди щодо небезпек появи воєнних конфліктів унаслідок національно-державного самовизначення, Л. Ребет констатував: «Мирові у світі загрожували і загрожують не 80 суверенних малих держав, а дві чи три великодержави, які прагнуть саме такого чи іншого світового уряду, очевидно, створеного ними».

Отже, попри те, що становлення українських політико- географічних ідей впродовж ХХ ст. не мало характеру непе­рервного процесу, і в територіальному, і часовому аспектах було роз'єднаним, все ж саме українська думка відзначається низкою переваг у розумінні деяких політико-географічних і геополітичних проблем, насамперед територіально- етнополітичних (геоетнополітичних), які мають усі підстави стати одними з визначальних принципів у методології модерної політичної географії.

На сьогодні в Україні простежується певне піднесення в розвитку політичної географії, зумовлене як об'єктивними суспільними потребами, так і пізнавальними зрушеннями в суспільній географії, зокрема, поглибленням зацікавленості до проблем становлення державних кордонів, зміни адміністративно-територіального устрою, регіональними відмінностями в електоральній активності населення. Знач­ний резонанс мало перевидання праць та обговорення політико-географічних й геополітичних ідей С. Рудницько- го, В. Кубійовича, Ю. Липи. Помітними є і реальні виклики територіально-політичній цілісності держави, відповіді на які може дати насамперед політична географія. Внаслідок таких якісних змін політична географія починає займати належне місце в структурі суспільної географії, а політико-географічні розділи навіть включено до посібників і підручників з географії України. Уже з'явилися окремі дисертаційні політико-географічні дослідження, зростає кількість політико- географічних публікацій у географічній періодиці, формуються українські школи і центри політичної географії. Але загалом кількість незаангажованих праць, автори яких керувалися б інтересами України, є ще недостатньою для заповнення всіх про­галин у політико-географічних знаннях про державу, і отже, - для формування цілісної картини територіально-політичних співвідношень в Україні, особливо на загальнодержавно­му рівні, адже більшість проведених досліджень стосується відображення територіально-політичної ситуації в межах яко­гось одного регіону.

Насамкінець наголосимо, що стан сучасних політико- географічних досліджень засвідчує необхідність розв'язання низки завдань. Зокрема, з метою уникнення понятійно- термінологічної плутанини необхідно розробити цілісні понятійно-термінологічні системи «Політична географія» і «Геополітика». Відчутну потребу в розширенні джерельної основи політичної географії можна забезпечити через удо­сконалення офіційної державної статистики, наприклад, шля­хом упровадження статистики релігійно-конфесійного скла­ду населення, опублікування матеріалів на рівні середнього і нижчого адміністративних ступенів, проведення систематич­них соціологічних опитувань. І з пізнавальною, і з освітньою метою необхідним є різнобічне картографування політико- географічної ситуації та політико-географічних співвідношень в Україні, у т. ч. й історичних, та відображення його результатів на тематичних картах та в атласах. З практичного погляду ос­новним завданням політичної географії України є моніторинг територіальної організованості політичних сил у державі та за її межами, прогнозування і попередження можливих зовнішніх і внутрішніх конфліктів, географічне обґрунтування основ безпеки держави та її місця в системі зовнішньополітичних відношень, розроблення зовнішньоекономічної геостратегії.

ШЙ Щц

■Запитання і завдання для аамоКонтролю ■

1. З якими вченими пов'язане формування основ політичної геогра­фії?

2. Зробіть порівняльний критичний аналіз політико-географічних поглядів Ф. Ратцеля, Р. Челлена, Г. Маккіндера та К. Гаусгофера.

3. Хто є автором ідеї історико-географічних районів як особливих культурно-цивілізаційних спільностей?

4. Кому з українських політичних діячів ХУІІ ст. належить вислів: «... від початку кордон князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон»?

5. Хто з українських учених ХІХ ст. стверджував, що «без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край»?

6. Назвіть основні геоетнополітичні ідеї С. Рудницького.

7. Як ви розумієте ідею «Балто-Чорноморської федерації»?

8. У якій публікації С. Рудницький досліджував проблему столиці України?

9. Як бачив геополітичну роль українського народу Ю. Липа?

10. Розкрийте сутність чорноморської геополітичної доктрини Ю. Липи.

11. Назвіть основні ідеї книги Ю. Липи «Розподіл Росії».

12. У чому полягає політико-географічне значення праць В. Кубійовича?

13. Назвіть окремі геополітичні аспекти праць М. Волобуєва і М. Хви­льового.

14. Кому з українських науковців належить вислів: «Мирові у світі за­грожували і загрожують не 80 суверенних малих держав, а дві чи три великодержави, які прагнуть саме такого чи іншого світового уряду, очевидно, створеного ними»?

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ, . ДЕРЖАВНА ТЕРИТОРІЯ, КОРДОНИ

□□□

ІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІМ