5.3. Основні тенденції етнодемографічного розвитку України впродовж хх ст. В контексті територіально-політичних трансформацій

Передумови багатьох сучасних територіально-політич­них співвідношень в Україні склалися в ході складних етнодемографічних процесів упродовж XX ст. Водночас вектор етнодемографічного розвитку України став наслідком не лише природних процесів відтворення населення, а й результатом доволі частих територіально-політичних змін та державної політики різних режимів.

Розгляаючи динаміку кількості населення української етнічної нації та етнонаціональних груп упродовж XX ст., спира­ючись на результати переписів населення, можна виділити такі загальні тенденції структурних змін: а) дуже повільне зростан­ня абсолютної кількості українців унаслідок антиукраїнської державної політики різних політичних режимів; б) різке зростання (абсолютне і відносне) кількості росіян (якщо у 1897 році їхня частка становила - 8,1%, то у 1989 році - 22%); в) суттєве зменшення в структурі населення України частки єврейської і польської етнічних меншин, зумовлене головно політичними чинниками (якщо, за підрахунками В. Наулка^I, на початок століття частка євреїв становила 8,9%, поляків - 4,3%, то у 1989 р. - відповідно 0,9% і 0,4%); г) зменшення етнічної мозаїчності в структурі населення (якщо у 1897­1900 роках, окрім українців, частка ще п'яти етнонаціональних меншин перевищувала 1%, то у 1989 році така меншина за­лишилася лише одна - російська). Очевидно, що ці істотні етнодемографічні зміни не є результатом лише природного перебігу демографічних процесів, а зумовлені значною мірою дією територіально-політичного чинника, яка виявлялася як шляхом безпосереднього політичного втручання (політичні репресії і депортації населення різних етнонаціональних спільнот і груп, геноциди, організовані масові переселення, воєнно-демографічні втрати, масова еміграція з політичних мотивів), так і шляхом цілеспрямованої асиміляторської і міграційної політики різних політичних режимів (кампанії щодо переселення молодого за віком українського населення на т. зв. новобудови п'ятирічок, комсомольські новобудови та ін.). Отже, виділимо насамперед суттєві етнодемографічні зміни в Україні впродовж ХХ ст., спричинені прямою дією геополітичних обставин:

1. Переселення близько 120 тис. православного українського населення з Холмщини у часи Першої світової війни вглиб Російської імперії.

2. Прямі і непрямі демографічні втрати етнічно українського населення в часи голодомору 1932-1933 років, що за різними оцінками становлять від 3-3,5 млн осіб до 7­10 млн осіб. Депортації українського населення під час політичних репресій 1937-1938 років.

3. Переселення у 1939 р. етнічних німців із західноукраїн­ських регіонів до Німеччини. Депортації німців на схід у 1941 р. з південної і лівобережної України.

4. Демографічні втрати українського населення під час Другої світової війни внаслідок воєнних дій, політичних репресій. Голокост євреїв. Політична еміграція україн­ського населення на Захід.

5. Депортації кримських татар та інших етнічних меншин у 1944 р. з Криму до Середньої Азії.

6. Виселення у 1944-1946 роках близько 500 тис. українців із західних етнічноукраїнських регіонів, що відійшли до Польщі, в південні та західні регіони УРСР, і виселення близько 800 тис. поляків та євреїв - громадян довоєн­ної Польщі - на територію повоєнної Польщі згідно з угодою про обмін населенням між УРСР та польським комуністичним урядом.

7. Переселення близько 30 тис. чехів з Волині на історичну батьківщину у 1945 році.

8. Депортації українського населення західних регіонів у віддалені регіони Росії упродовж 1939-1941 та 1944­1952 років.

9. Еміграція євреїв в Ізраїль та країни Заходу упродовж 1970 років з етнополітичних і етнорелігійних міркувань.

Для окреслення обсягів етнодемографічних змін, спричи­нених асиміляційними процесами та русифікаторською полі­тикою, розглянемо динаміку співвідношення кількості укра­їнців та росіян у межах Російської імперії - СРСР. Так, якщо у 1897 році росіян у Російській імперії було більше, ніж українців у 2,5 раза, то у 1989 році - у 3,3 раза. Це при тому, що кількість українців у післявоєнний період зросла й унаслідок приєднання західноукраїнських регіонів. Так само неспівмірними є і темпи росту: кількість українців упродовж 1897-1989 років зросла у 1,82 раза, кількість росіян - у 2,62 раза. Якщо екстраполювати середні темпи росту населення Російської імперії - СРСР (це число дорівнює 2,28) на українську спільноту, то (з урахуван­ням кількості українського населення і підросійської Украї­ни, і західноукраїнських регіонів на початку ХХ ст.) кількість українців за таких середніх темпів росту в 1989 році мала б становити близько 60 млн осіб, а росіян -лише трохи більше, ніж 125 млн осіб. Отже, навіть такі приблизні зіставлення ви­являють зменшення кількості українців лише в процесах аси­міляції, тобто не враховуючи демографічних втрат унаслідок політичних катаклізмів (війни, голодомори), на понад 15 млн і відповідно зростання кількості росіян унаслідок асиміляційних процесів на більше як 20 млн осіб.

Особливості державної політики та природних процесів са­морозвитку визначили різні тенденції і вектори етногеографіч- них змін упродовж різних періодів. Так, протягом 20-30 років минулого століття на українських землях у складі УРСР частка етнічних українців зросла в південному регіоні, зміцнюючи його зв'язаність з основним українським масивом. Водночас на Донбасі, з огляду на доплив мігрантів у процесі індустріа­лізації, зросла частка росіян. У західноукраїнських регіонах у той час дещо зросла частка українців у Закарпатті, але істотно зменшилася в Галичині внаслідок нової польської колонізації, асиміляції частини українців, передусім латинників.

Характерною особливістю етнодемографічних процесів 1959-1989 років є те, що населення України майже наполо­вину збільшувалося завдяки етнонаціональним меншинам, а кількість етнічних українців в Україні зростала протягом цього періоду значно меншими, ніж у середньому по СРСР темпами. Це проявилося й у поступовому зменшенні відносної частки української етнічної спільноти у загальній кількості населення: у 1959 - 76,8%; 1970 - 74,9%; 1979 - 73,6%; 1989 - 72,7%. Водночас відносна частка росіян зросла на 5,2 % (з 16,9% до 22,1%), а в абсолютному прирості всього населення частка росіян становила аж 44,5%. Такий високий абсолютний і відносний приріст етнічних росіян був лише частково зумов­лений природними процесами відтворення. За підрахунками О. Xомри^I, з 1959 по 1989 роки чисельність росіян в Україні завдяки міґрації й асиміляції зросла на 2230,3 тис., чисельність українців зменшилась на 1297,8 тис. осіб. Разом з тим позитив­ною тенденцією стало зростання частки українців у міському населенні на 4,3% (з 61,5% - у 1959 році до 65,8% - у 1989 році). Зріс і рівень їхньої урбанізації: з 36,6% у 1959 році до 60,3% у 1989 році, завдяки чому відбулося збалансування їхньої соціально-територіальної структури, подолання тривалої поляризації у відношенні «українське село - неукраїнське місто». Цей процес міг спричинитися до створення нової куль­турно-ментальної якості українства, однак на перешкоді стали дискримінаційні для української етнічності соціально-культурні умови середовища великих міст, а тому міське середовище, осо­бливо південних і східних регіонів, навпаки, стало чинником деукраїнізації. Втрата українцями основних етнокультурних ознак та їхня ідентифікація як росіян були зумовлені й дис­кримінацією українського населення в культурно-освітній сфері, загальною політичною кон'юнктурою та збільшенням кількості міжетнічних шлюбів.

Відносна частка інших етнічних меншин у загальній кількості населення загалом зменшилась з 6,3% у 1959 році до 5,2% у 1989 році. Особливо помітним було зменшення кількості євреїв і поляків, в основі якого лежать як об'єктивні чинники (природна асиміляція, еміграція євреїв в Ізраїль), так і політичні чинники суб'єктивного характеру (дискримінація в галузі освіти, тотальне звинувачення в політичній неблагонадійності та ін).

У регіональному вимірі помітними є відмінності між західними областями (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Xмельницька, Чернівецька області), в яких частка українців упродовж 1959-1989 років навіть дещо зросла, та групою компактно розміщених східних і південно- східних областей (Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Миколаївська, Полтавська, Харківська, Херсонська) з висо­кими значеннями зменшення кількості етнічно українського населення. Така диференціація виявляє, з одного боку, райо­ни інтенсивної імміграції етнічно неукраїнського населення та, з іншого - засвідчує цілісність західноукраїнського етно­культурного середовища, його вищу опірність русифікації. Позитивні значення зростання відносної частки етнічних українців були характерні і столиці, місту Києву, з огляду на урбанізацію прилеглої етнічно української сільської округи, а також Житомирській області (тут позначилась асиміляція поляків і чехів) та Кримської області, зумовлені його включен­ням до складу УРСР у 1954 році.

Політичні детермінанти етнодемографічних процесів у другій половині ХХ ст. найбільш випукло простежуються у змі­нах структури населення за рідною мовою, інерційний вплив яких зберігається і в сучасних умовах. Отже, якщо за пере­писом 1959 року частка населення, яке вважало рідною укра­їнську мову, становила 73,0%; російську - 24,3%; інші мови - 2,7%, то в 1989 році частка населення з рідною українською мовою зменшилося до 64,6%, з рідною російською - зросла до 32,9%, іншими рідними мовами - зменшилася до 2,5% усього населення. Такі масштабні зміни мовної структури населен­ня симптоматично відобразили поглиблення кризи української етнічності. Той факт, що звужувалось мовне середовище саме етнічної більшості, корінної нації, об'єктивно свідчить про неорганічність процесів та велику роль деструктивної державної етнополітики.

У регіональному розрізі за тенденціями змін рідної мови населення впродовж 1959-1989 років виділився великий ком­пактний район, утворений суміжними областями - Луганською, Донецькою, Запорізькою, Дніпропетровською, Харківською, в яких відбулося найбільше зменшення частки населення з рід­ною українською мовою (на понад 11%). Високими показника­ми зменшення частки україномовного населення (від 8 до 11%) упродовж 1959-1989 років характеризуються і три південні області - Одеська, Миколаївська і Херсонська, засвідчуючи за­галом меншу опірність асиміляційним процесам українського середовища пізніше заселених регіонів. У південному регіоні за напрямом мовно-структурних змін окремо потрібно виді­лити Крим, де внаслідок політичних змін (включення до складу УРСР у 1954 році) та міграції етнічних українців зросла і від­носна частка населення з рідною українською мовою.

Значно нижчими темпами зменшувалася відносна кількість населення, котре вважало рідною українську мову, у централь­ному Подніпров'ї, особливо на Чернігівщині, та на Поділлі. А у столиці, місті Києві, де внаслідок урбанізації різко зросла частка етнічних українців і здійснювалась дальша концентрація української інтелігенції, частка населення з рідною українською мовою, навпаки, різко зросла, започаткувавши процес подо­лання контрастності етнонаціонального і мовного складу на­селення великого міста та прилеглої сільської округи.

У західноукраїнському регіоні частка україномовного насе­лення зменшилася лише в Івано-Франківській області, передусім з огляду на порівняно вищі темпи імміграції етнічних росіян. Майже не змінився цей показник у двох волинських областях - Волинській і Рівненській. Найвищий приріст частки насе­лення з рідною українською мовою відбувся у Закарпатській, Львівській та Чернівецькій областях завдяки вищим значенням зростання частки етнічно українського населення загалом.

Отже, різновекторні тенденції регіональних етнодемо- географічних та етнокультурних процесів упродовж 1959­1989 років змінили територіальну структуру етнонаціональної сфери України в напрямку поглиблення її етнонаціональної поляризації. Зокрема, збільшилася етномовна диференціація між, з одного боку, центральними і західними та, з іншого боку, східними і південними областями. Такі зміни, своєю чергою, призвели до порушення цілісності українського мов­но-культурного середовища східних і південних регіонів та дальшої його маргіналізації, зокрема звуження сфери вжи­вання української мови навіть у сільській місцевості. Водночас дві західні області, Закарпатська і Чернівецька, які найпізніше увійшли до складу України, за етнічним і мовним складом населення дещо вирівнялися з іншими західноукраїнськими регіонами.