1.3. Методологічні засади сучасних українознавчих політико-географічних досліджень

Зростання публікацій, пов'язаних з політико-географічною ситуацією в Україні, часто призводило й призводить до фор­мування хибних уявлень, зумовлених невизначеністю, а то й неправильністю методологічних підходів. Це проявляється в інерційному впливі радянських ідеологічних стереотипів, намаганні перейняти механічно, без критичного переосмис­лення, парадигми та технології західних модерністських і постмодерністських концепцій розуміння глобальних процесів, сутності держави, нації тощо. Деструктивний характер має і розгляд територіально-політичних проблем України че­рез призму російських геополітичних проектів, особливо неоєвразійства, які на практиці безпосередньо спрямовані на порушення територіально-політичної цілісності України. По­верхове запозичення методологічно необґрунтованих підходів до розуміння політико-географічних процесів в Україні іноді поєднують й з еклектичним використанням різних понятійно-термінологічних систем, що насамперед стосується етнополітичної сфери.

Результатом методологічної недосконалості в дослідженні політико-географічної ситуації в Україні є низка невірних уста­новок, лише окремими прикладами яких є: 1) абсолютизація історико-географічних відмінностей, за якою іноді наголошу­ють на нібито штучності об'єднання регіонів України в ме­жах єдиної державної території і браку об'єктивних історико- географічних передумов її цілісності; 2) гіперболізація поліетнічності і полірелігійності України, яка також закладає нерозуміння чинників територіально-культурної і територіально-політичної цілісності держави й уявлення про величезні іманентні міжрегіональні суперечності, а відтак і обмежені перспективи; 3) прагнення здійснити реформу адміністративно-територіального устрою України на основі територіальних схем інших держав (як історичних, так і су­часних) та ін.

Водночас об'єктивне відтворення всіх історико-геогра- фічних передумов засвідчує, що Україна як держава має інтеграційний (складений) характер лише в тому сенсі, що різні її регіони у минулому були у складі різних держав (такий самий історико-складений характер має, наприклад, Польща, Румунія, Болгарія та деякі ін.), але за основним чинником формування європейських держав, етнонаціональним, Україна - це цілісна, єдина країна, приблизно 95% державної території якої - ареал переважаючого розселення державоформуючої української етнічної нації. А тому аргументація щодо приналежності окре­мих регіонів України до різних у минулому держав, річкових басейнів чи басейнів морів може мати сьогодні лише другоряд­не значення, особливо за умови етнокультурної консолідації української нації. Так само етногеографічні реалії якраз не дають підстав для висновків про загальнорегіональну поліетнічність України, адже поліетнічність держави, тим більше - її багатонаціональність, визначається не наявністю окремих представників етнічних груп, а множинністю ареалів розселення автохтонних етнонаціональних спільнот та їхньою суттєвою демографічною вагою. Зважаючи на такі підходи, поліетнічний чи двоетнічний характер мають лише порівняно невеликі ареали державної території України.

Деякі проблеми політико-географічного аналізу пов'язані з проявами кризи в загальній методології української природничої та суспільної географії. Зокрема, розвиток теорії систем у другій половині ХХ ст. зумовив поширення в географії геосистемної парадигми, що скоро стала домінуючою. Попри методологічні позитиви і наявні наукові здобутки, помітними сьогодні є і вияви неадекватного застосування в Україні цього підходу, що проявилось у тотальному оголошенні всіх поєднань географічних об'єктів та фрагментів географічного простору геосистемами (у суспільній географії - ще й комплексами), незважаючи на брак у них реальних зв'язків і внутрішньої організованості, які відповідали б критеріям системності чи комплексності, що часто призводило і призводить до міфологізації географічної дійсності. Тобто замість того, аби досліджувати реальні зв'язки і співвідношення, наприклад, і в тому контексті, наскільки вони відповідають моделям геоси- стеми чи геокомплексу, всі фрагменти географічної реальності, у т. ч. дуже далекі від цілісності, оголошують геосистемами чи геокомплексами. Така ситуація потребує внесення суттєвих ко­ректив, зокрема, в аспекті поглиблення дослідження реальних структурно-функціональних зв'язків.

Сучасними соціальними науками висунуто й обґрунтова­но теоретичні положення, що можуть бути закладені в осно­ву стратегії досліджень. Хоча зберігають, іноді при суттєвому переосмисленні, конструктивний потенціал і ті парадигми, що домінували в гуманітарній географії минулого. Це насампе­ред стосується функціонального підходу, що його обґрунтував Р. Хартшорн, в основі якого об'єктивний аналіз співвідношення сили доцентрових та відцентрових чинників в територіально- політичній структурі держави. Проте необхідно зауважити, що з позицій якоїсь окремої парадигми можна досліджувати деяку вузьку проблему. А політико-географічне дослідження держави, яка є поєднанням складних різнопланових об'єктів і структур, потребує плюралізму методологічних підходів.

Ураховуючи значущість походження та еволюції політи- ко-географічних структур, пріоритетність структурно-функціо­нальних зв'язків, політико-географічні дослідження держави є найбільш ефективними на основі історико-географічного, включаючи історико-генетичний та історико-еволюційний, і структурно-функціонального методологічних підходів (чи геоструктурно-функціонального, акцентуючи увагу на дослідженні територіальних структур). Сутність історико- географічного підходу в політико-географічних дослідженнях полягає у детальному відстеженні процесів зародження і роз­витку деякого політико-географічного феномену з метою ви­явлення причинно-наслідкових зв'язків у його формуванні і розвитку. Інше важливе завдання історичного політико- географічного аналізу - виявити географічні сліди минулих історичних епох у сучасній політичній географії, зважаючи на те, що історико-суспільний процес, за словами О. Г. Топчієва, це не лише «еволюція, розвиток і заперечення старого, розрив з минулим і творення нового», але і «збереження й перенесен­ня з минулого у сучасне й майбутнє всього життєздатного»^I. У суспільно-географічних дослідженнях накопичено знач­ний досвід застосування цього підходу, починаючи з праць класика географії нових часів К. Ріттера (1779-1859). С. Руд- ницький, розкриваючи значення історико-географічного підходу, підкреслював, що він «має причиново пояснити теперішній стан явища, як воно зробилось таким, як є». Во­дночас структурно-функціональний підхід у дослідженні певної політико-географічної одиниці чи явища полягає у визначенні його внутрішньої організованості й внутрішніх функціональних зв'язків, а також зв'язків з зовнішнім середо­вищем, що дає змогу виявити його стан і перспективи даль­шого розвитку.

У сучасній політичній географії, як і в політології чи соціології, генетично-еволюційний і структурно-функціо­нальний підходи часто протиставляють, абсолютизуючи зна­чення одного і недооцінюючи значення іншого. Зокрема, у політичних дослідженнях на Заході явну перевагу надають структурно-функціональному, часто ігноруючи інерцію політичних процесів минулого. На таку методологічну переоцінку, зокрема, вплинула жорстка критика історичного підходу і в широкому розумінні «історицизму» як способу мислення відомим філософом К. Поппером (1902-1994), ко­трий послідовно, але й безпідставно намагався довести, що «історицистський підхід до суспільних наук дає жалюгідні наслідки»^I. Для регіону Центрально-Східної Європи, зокре­ма, й України, в гуманітарних, у т. ч. і суспільно-географічних дослідженнях, та й мисленні загалом, навпаки, характер­ною є недооцінення сучасних функціональних зв'язків і перебільшення значення різних схем минулого, що зумов­лено впливом марксизму та інших філософій, які абсолюти­зують момент історичної приреченості (фаталізму). Звідси і методологічно безпідставні спроби перенести історичні моделі розв'язання політико-географічних проблем на цілком відмінний сучасний ґрунт. Разом з тим заперечення інерції політичних систем минулого та недооцінювання історико- політичних традицій перешкоджає розкриттю глибинної сутності сучасних політико-географічних явищ.

У державах з чітко вираженою диференціацією полі­тичних настроїв важливо відстежити різне бачення полі- тико-географічного образу держави та її регіонів різними територіальними групами населення, а також відображення в свідомості політичного образу свого та інших регіонів, уяв­лень про їхнє місце в територіально-політичній системі дер­жави. Такі регіонально-ментальні відмінності завжди є важли­вим чинником політичної активності громадян, а їхній аналіз забезпечує геоментальний підхід. У процесі аналізу регіональних відмінностей політичної поведінки різних груп населення доцільно використовувати окремі елементи бігейвіористського підходу, але з деякими застереженнями, адже цей підхід до певної міри абсолютизує психологічні мотиви поведінки, водночас у політико-географічному аналізі важливим є оцінення насамперед соціально-географічних та ментально-географічних чинників.

У політичній географії, згідно з загальними тенденціями гуманітарних наук, активно застосовують також міждисциплі­нарний підхід. У його основі - використання методичних прийомів і концептуальних засад інших дисциплін. Найбільш логічним є застосування апробованих методів, які використо­вуються суспільними науками, проте можливі й інші підходи, часом і не зовсім вдалі, як у разі проведення аналогії між держа­вами й біологічними організмами, що її запропонував Ф. Рат- цель, прийшовши в результаті до дуже сумнівних висновків. На Заході поширеними є спроби описати просторову взаємодію різних соціальних об'єктів за аналогією із явищем гравітації у фізиці (У Уорнст, 1959; П. Хаггет, 1966). Результативнішими є методики, які політична географія запозичила з інформатики (теорія ймовірностей, геоінформаційні системи), соціології (соціально-політичний моніторинг).

У вивченні окремих політико-географічних проблем методологічне значення мають і конкретні концепції суміжних дициплін.Так, у аналізі динаміки поширення по території держави нових політичних явищ чи навіть політичний ідей доцільним є використання теорії дифузії нововведень Т. Гагер- странда, яка розкриває залежність та динаміку територіального поширення нової інформації від певного джерела.

Вибір оптимальної парадигми в політико-географічному аналізі на державному рівні залежить від теми дослідження, враховуючи специфіку конкретних політико-географічних об'єктів. Тому у вивченні таких питань, як адміністративно- територіальний устрій, географія виборів чи етнополітична географія держави можуть бути істотні відмінності щодо вихідних концептуальних принципів та критеріїв, а також щодо програми й методики дослідження.