5.1. Закономірна взаємопов'язаність модерних геокультурних та територіально- політичних процесів

^Розділ || ^]

ІІІІМННННМННМННННІНШІШІШШННШІІІІІІ

Геокультурна різноманітність світу, що залежить насам­перед від етнічної та релігійної самобутності населення, має об'єктивний характер і є важливим джерелом його духовного поступу та взаємозбагачення. Але в сучасних умовах культурне середовище щораз більше втягується в сферу територіально- політичних взаємин. І це не випадково, адже культура, як сукупність духовних та матеріальних надбань суспільства з характерною системою цінностей, стереотипів поведінки, не лише формує морально-етичні засади життєдіяльності гро­мадян, а й впливає на геополітичну свідомість населення, ви­конуючи також безпосередньо й інші геополітичні функції (ідентифікації держав, утвердження їхнього місця у світі, територіально-політичної консолідації населення). Саме куль­турна єдність чи рівновага найбільшою мірою забезпечують територіально-політичну цілісність більшості держав. А тому етнічні та релігійні особливості певної території як основа її культурної ідентичності завжди тією чи іншою мірою знахо­дили своє відображення в державно-політичних системах і міжнародних відносинах, тобто культурна сфера відігравала і відіграє важливу роль і на етапі формування держав, і в різних аспектах їхнього функціонування. Відповідно перебіг геокуль­турних та територіально-політичних процесів також був і є

взаємопов'язаним. З огляду на географічне положення на стику різних релігійних традицій, вплив міжконфесійних відносин на формування політико-географічного мислення та державно- політичні орієнтації різних груп населення мав і має особливо важливе значення і для України.

Упродовж ХІХ-ХХ ст. саме політизація етнонаціональних взаємин, як об'єктивний процес розширення сфери життєді­яльності етнонаціональних спільнот і груп, стала одним з основ­них рушіїв політичної активності населення. Отже, прагнення етнокультурних суб'єктів закріпити передумови свого самозбе­реження в територіально-політичній системі держави набуло всезагального характеру. Основним наслідком і відображенням природного розвитку етнополітичних процесів стало форму­вання національних держав, найбільш характерними рисами яких є: 1) особливі історико-генетичні засади (сформувалися або безпосередньо внаслідок етнополітичного самовизначення, або внаслідок об'єднання різних державних утворень на єдиній етнонаціональній основі); 2) територіальний устрій (в основі державної території - ареал розселення державоформуючого етносу) та 3) чітко виражене культурне обличчя, характерні риси якого також визначає культура державоформуючого ет­носу. Як уже було зазначено, ще в роки Першої світової війни С. Рудницький передбачив, що «саме національна держава є метою, до якої прагне історичний розвиток ХХ століття»^I. Про державоформуючий потенціал етнонаціонального чинника свідчить не лише формування значної кількості національних держав упродовж ХІХ-ХХ ст., але й утворення, особливо після Другої світової війни, етнонаціональних федерацій та етнонаціональних автономій в унітарних державах. Отже, ха­рактер територіально-політичних змін, зіставлення політичної та етнічної карт засвідчують, що становлення більшості держав

Європи й Азії, їхня внутрішня державно-територіальна струк­тура тією чи іншою мірою є результатом складних процесів етнополітичної активізації і консолідації населення. З іншого боку, функціонування модерних національних держав, у роз­порядженні яких є великі засоби та важелі впливу, безпере­чно, стало потужним чинником етногенезису і націогенезису, адже саме під впливом державності в першій половині ХХ ст. у державах Європи й Азії відбулося прискорене формування націй унаслідок стирання племінних чи регіонально-етногра­фічних відмінностей. А сам перебіг етнополітичних процесів переконливо засвідчив, що етнонаціональні спільноти є одно­часно і суб'єктом, і об'єктом державотворення, тобто вплив у відношенні держава-етнос (нація) є взаємним.

Наростання хвилі формування національних держав, етнонаціональних федерацій, етнонаціональних автономій переконливо засвідчує, що тенденція до відповідності територіально-політичного й етногеографічного устрою су­часного світу - одна з глобальних закономірностей, яка однак по- різному проявляється в розрізі окремих частин світу з огляду на відмінності етнонаціональної свідомості, співвідношення ав­тохтонного та переселенського населення, значення релігійної та територіальної ідентичностей тощо.

Відсутність територіально-політичних передумов для життєдіяльності і розвитку етнічних спільнот і груп, неузгодженість їхніх інтересів зумовлює появу геоетнополі- тичних проблем, соціально-політичною відповіддю на які є ви­никнення етнонаціонально-політичнихрухів, у структурі яких можна виділити такі складові: 1) боротьба етнонаціональних спільнот за а) створення національних держав (в окре­мих випадках об'єднання в одну державу); б) створення територіально-політичних автономій в унітарних національних державах; в) федералізація унітарних поліетнічних держав за етнонаціональним принципом; 2) боротьба етнонаціональних меншин за а) створення адміністративно-територіальних та територіально-політичних автономій; б) культурну екстериторіальну автономію; в) пропорційне представницт­во в органах державної влади; г) приєднання до сусідніх національних держав (ірредента); ґ) за громадянську рівноправність, проти дискримінації. Водночас розмах та пер­спективи етнополітичних рухів суттєво залежали й залежать не лише від їхнього становища, але й від рівнів самосвідомості та модернізації етнонаціональних спільнот, які, своєю чергою, визначаються їхнім соціальним складом, ступенем урбанізації та компактністю розселення.

Особливим виявом загострення етнополітичних про­блем, протистояння між різними суб'єктами етнополітичних взаємин (етнічними спільнотами і групами, етнонаціональною автономією і державою загалом, суб'єктами федерації та ін.), яке може супроводжуватися насильницькими діями, масовими безпорядками тощо, є етнополітичний конфлікт. З огляду на те, що більшість етнополітичних конфліктів є наслідком сукупності багатьох геополітичних чинників, а їхнім предме­том - проблеми приналежності, статусу і політичного устрою територій, їх можна розглядати саме як територіально- етнополітичні конфлікти, які з політико-географічного по­гляду є гострою структурно-функціональною суперечністю, зумовленою неадекватним відображенням етногеографічних особливостей у територіально-політичній системі.

Поряд з етнополітичним піднесенням вагомим чинником територіально-політичних змін в історичному минулому, й осо­бливо в сучасних умовах, є політизація релігійно-конфесійних взаємин, унаслідок чого територіальна релігійно-конфесійна ідентичність також іноді стає передумовою створення нових держав та автономій. Зокрема, під час деколонізації Індії у 1947 році Велика Британія віддала перевагу не етногеографічному підходу, а релігійно-географічному поділу єдиної колонії на дві держави: Пакистан з мусульманською більшістю, та Індію, де більшість населення сповідувало індуїзм. Релігійна (христи­янська) ідентичність зіграла вирішальну роль і в проголошенні у 2002 році незалежності Східного Тімору. Можна припустити, що в сучасних умовах державоформуюче значення релігійно- територіального чинника, насамперед з огляду на політизацію ісламу, лише зростатиме.

Але все ж роль релігії у формуванні політичного просто­ру світу найчастіше буває не прямою, а опосередкованою, і здійснюється через зовнішню політику, різнобічний вплив на культурно-цивілізаційні, міжетнічні та соціальні процеси. У практичній політиці на наддержавному рівні гіперболізація значення географії релігій особливо характерна для ісламських держав, російської геополітики, яка, зокрема, розглядає аре­ал поширення православ'я як зону особливих державних інтересів. На внутрішньодержавному рівні етнополітичне значення має вивищення релігійної свідомості над етнічною або злиття релігійної (конфесійної) свідомості з етнічною і загальносуспільною, активно впливаючи на асиміляційні процеси, формування етнонаціональної свідомості, стаючи навіть ознакою національної ідентичності. Зокрема, наявність у первинно етнооднорідному субстраті різних за конфесійною приналежністю груп населення могла бути причиною фор­мування нових субетносів і навіть нових етносів. В іншому випадку, міжконфесійне відокремлення у межах етносу, тобто формування окремих етноконфесійних груп, може призвести до культурного і політичного відчуження відповідних верств населення, а якщо ж конфесійний поділ має чітко виражені територіальні особливості, то тоді помітним стають і регіональні розходження. Оскільки за конфесіями стоять і відмінні мовно- обрядові традиції та пов'язана з ними ментальність, то в райо­нах чіткого ототожнення певних етносів з конфесійними гру­пами консервативність релігійних канонів, з одного боку, може сповільнити процеси асиміляції, з іншого - перехід етнічних груп у лоно конфесії, яка однозначно ідентифікується з іншим етносом, може призвести до зміни їхньої етнічної ідентифікації. З огляду на це у державній політиці цілеспрямованої асиміляції застосовувались і застосовуються такі прийоми, як ліквідація одних релігійних громад і їхнє насильницьке прилучення до інших або заміна мовно-обрядової суті конфесій, яка автома­тично змінює і мовно-культурні орієнтації.

Різні політико-географічні наслідки має адміністративно- територіальний устрій конфесій, який відображає не лише територіальний розподіл та ієрархію їхніх керівних структур, але й визначає фактично центри та периферію релігійного жит­тя, а в певному сенсі - й геокультурні орієнтації. Розглядаючи з цього погляду українську ситуацію С. І. Здіорук справедливо зазначає, що «...негативною специфікою України є те, що про­тягом тисячоліття релігійні центри, яким підпорядковувалися українські церкви, знаходилися поза її межами».^I

Отже, і на міжнародному, і на внутрішньодержавному рівнях етнонаціональна та релігійна сфери є не лише важ­ливими чинниками політичного організування людського суспільства, але його політико-географічної структуризації, без­посередньо впливаючи на формування кордонів держав, утво­рення автономій та федеральних країв, становлення культурно- політичних центрів. Разом з тим етнополітичні і релігійно- політичні вимоги часто мають конфліктогенний характер, адже ставиться питання про суттєві територіально-політичні зміни. Однак звинувачення етнополітичних і релігійно-політичних рухів в ескалації воєнних конфліктів, політичній дестабілізації та поширенні насильства є перебільшеними. Більшість воєнних конфліктів упродовж ХХ століття, зокрема, світові війни, були спричинені не етнополітичними рухами, а імперськими праг­неннями до глобальної гегемонії. Разом з тим, поширення не­гативного сприйняття етнополітичних і релігійно-політичних рухів має і об'єктивні підстави, враховуючи насамперед той факт, що деякі з них вдалися до неадекватних насильниць­ких дій, зокрема, до тероризму. Водночас етнополітична мобілізація має і багато прикладів позитивного впливу щодо перебігу регіональних та глобальних процесів, долаючи, на­приклад, інерцію історико-політичної роз'єднаності народів (французького, німецького та багатьох інших), субетнічної відчуженості. Недооцінення і навіть побоювання політизації етнонаціональних і релігійно-конфесійних взаємин є суттєвим недоліком політичного мислення. Боятися потрібно не їхньої політизації, а невпорядкування, невизначеності в цій сфері, яка зумовлює або посилює радикалізацію та маргіналізацію етнополітичних і релігійно-політичних рухів.