4.2. Політико-географічні аспекти функціонування столиці та вищих органів державної влади України

Основним фокусом політико-територіальних відношень у більшості держав світу є її центральне поселення - столиця, статус якої зазвичай підтверджують у конституціях чи регу­люють окремими законами. Саме в столицях, за незначним винятком, розміщені вищі і центральні органи державного апарату та іноземні дипломатичні представництва. Столичні міста є здебільшого і основними осередками економічного та соціально-культурного життя держав. З огляду на важливу роль у процесах державотворення столиці часто стають символами державності й національної єдності. З цього приводу відомий італійський політичний діяч і публіцист Д. Мадзіні ще у ХІХ ст. зазначав: «Країна і столиця, подібно до людського організму і розуму, утворюють одне ціле, неподільну єдність»^I.

Поряд з загальнополітичними та соціально-економічними функціями столиця виконує і важливу політико-географічну роль, адже: 1) головне місто держави є значною мірою середо­вищем підготування провідних національно-політичних еліт; 2) подає імпульси загальнополітичного і етнокультурного розвитку; 3) має найбільше можливостей для забезпечення національно-політичної консолідації всього населення. За словами Б. П. Яценка, столиця разом з системою адміністра­тивних центрів вищого рівня, пов'язаних транспортними коридорами, утворює геопросторовий каркас держави, який може мати різну конфігурацію (лінійну, деревоподібну, зірко­подібну, ортогональну). Регулюючи місцезнаходження столиці, держава може зміщувати вагу соціально-політичного життя з одного регіону в інший, вносячи таким чином і корективи в територіально-політичні процеси.Так, з метою недопущення гіперконцентрації соціально-економічного життя в одному центрі чи необхідністю його зміщення в напрямку до геоме­тричного центру держави, в Бразилії збудували нову столицю - Бразиліа, а столицю Казахстану перенесли з периферійно роз­міщеної Алмати до Акмоли (тепер Астана). Задля оптимізації територіально-політичних співвідношень у державі можна ви­користати і такий механізм, як плюралізм (роззосередження) столичних функцій, коли вищі органи державної влади можуть бути розміщені в кількох містах. Наприклад, офіційною столи­цею сучасної Німеччини є місто Берлін, хоча окремі центральні державні структури є в Франкфурті та Карлсруе.

У Конституції України (ст. 20) зазначено, що «Столицею України є місто Київ». У різні історичні епохи столичні функ­ції виконували також інші міста України (Чигирин, Батурин, Глухів - української гетьманської держави ХУІІ-ХУІІІ ст., Львів, Тернопіль, Станіслав (Івано-Франківськ) - ЗУНРу, Хуст - Кар­патської України). До 1934 року столицю УРСР було місто Харків. Але попри перервність виконання столичних функцій, Київ можна віднести до історичних традиційних столиць. Вирі­шальним був вклад Києва у становлення новітньої української державності, коли наприкінці 80-х-початку 90-х років ХХ ст. це місто стало епіцентром політичних рухів за демократизацію суспільства і вихід України зі складу СРСР, що мало значний резонанс у інших регіонах.

Політико-географічна ефективність функціонування кож­ної столиці залежить від різних чинників, але насамперед від географічного положення та сукупного потенціалу (кадрового, інфраструктурного, економічного). Важливою є і культурно- ментальна відповідність середовища столиці меті і завданням держави та національно-державній ідеї загалом. У цьому кон­тексті м. Київ має низку переваг географічного положення (по­рівняна близькість до геометричного центру України (близько 160 км), надзвичайно вигідне транспортне розміщення (Київ зв'язує основні магістралі (автомобільні, залізничні) з заходу на схід та з півночі на південь, є важливим річковим портом, маючи по Дніпру вихід до Чорного моря), близькість до центру корінного українського національного ареалу розселення). Сто­лиця є майже рівновіддаленою від крайніх у західному, східно­му і південному напрямках регіональних центрів (Ужгород, Лу­ганськ, Сімферополь). До недоліків географічного положення м. Київ потрібно віднести сусідство з Чорнобильською зоною - районом широкомасштабної екологічної катастрофи, та, що важливо у військово-геополітичному аспекті, - наближеність до північного і північно-східного кордону (близько 100 км до кордону з Білоруссю і 200 км - з Росією).

Київ є найбільшим містом України (2,7 млн осіб), має по­тужний працересурсний та інтелектуальний потенціал, про що, зокрема, свідчить і той факт, що саме у Києві найвища серед усіх регіонів України частка осіб з вищою освітою. У столиці зосеред­жено понад 5% населення України. Порівняно з іншими держава­ми, це досить помірний рівень концентрації населення в головно­му місті держави. Кількість населення Києва в 1,7 раза більша, ніж кількість населення другого за розмірами міста України - Харкова (1,6 млн мешканців). В Україні ще три міста (Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса) мають чисельність понад мільйон осіб, що також обмежує тенденції до концентрації населення в столиці.

У Києві розміщені вищі і центральні органи державної вла­ди (Верховна Рада, Кабінет Міністрів і міністерства, Верховний Суд), а також Адміністрація Президента, Конституційний Суд та інші центральні державні структури. Крім вищих і централь­них державних інституцій, у Києві знаходяться штаб-квартири більшості політичних партій і громадських організацій України, що посилює його організаційну роль. Місто Київ є також і основним релігійним центром держави, адже тут розміщені управління більшості релігійних організацій і конфесій України.

Виділяється столиця і в економіко-географічному аспекті, виступаючи ядром однієї з найпотужніших в Україні промис­лових агломерацій, яка одержує й найбільшу частку з усьо­го обсягу іноземних інвестицій. Відповідно швидкими тем­пами розширюється соціально-культурна та транспортна інфраструктура міста.

Етнонаціональна структура населення Києва, згідно з да­ними перепису 2001 року, за кількісними співвідношеннями між основними суб'єктами (українська державоформуюча на­ція - велика російська національна група - малі національні групи) від загальнодержавної істотно не відрізняється. Лише дещо більшою, ніж у середньому по Україні, є у Києві частка етнічних українців - 82,2%, причому саме у Києві, порівняно з 1989 роком, приріст питомої ваги українців був найвищим - 9,7%. Серед етнічно неукраїнського населення, як і по Україні загалом, найбільшою є частка росіян - 13,1%, що дещо менше від середніх по Україні значень (17,3%). Близько третини етніч­них росіян, котрі проживають у Києві, саме тут і народилися. І лише трохи меншою від середньодержавного рівня (4,9%) є у Києві частка представників усіх малих етнонаціональних груп (4,7%). Такі співвідношення дають змогу Києву відображати українську національну сутність держави і збалансовувати од­ночасно міжетнічні стосунки, адже тут зосереджена і значна частка еліт національних меншин України. А помітна тенденція до зростання питомої ваги українського населення у столиці впродовж останніх періодів є результатом об'єктивного і про­гресивного процесу внормування взаємовідносин великого центру і прилеглої округи.

Разом з тим у багатьох сферах культурного життя Києва помітною, і навіть визначальною, є інерція попередніх кіль­кісних співвідношень в етнонаціональній структурі населення міста, зокрема, ще дається взнаки той факт, що в першій чверті ХХ ст. етнічні українці становили в Києві меншість. І в сучас­них умовах інерція тривалого дискримінованого становища українства, насамперед у мовно-культурній сфері, не дає змоги призупинити процеси його мовної асиміляції. Так, за пере­писом 2001 року, 14,2% етнічних українців вважали рідною російську мову, що значно більше, ніж в інших великих містах центрального регіону. Водночас сфера реального вживання української мови є навіть вужчою від питомої ваги населення з рідною українською мовою з огляду на стійкі, сформовані дов­готривалими механізмами, стереотипи використання україн­ської мови в домашній обстановці і вживання російської мови на роботі, у транспорті, у спілкуванні з друзями тощо. Тобто у сучасному Києві суперечливо поєднується високий ступінь зосередження української культурної і політичної еліти зі зна­чною акультурацією широкого загалу етнічно українського населення. Причому акультуроване середовище виявляє тен­денцію до свого розширеного відтворення. Це значною мірою пов'язано з тим, що у Києві відбувається процес концентрації економічно дуже впливових груп населення, які відчужені від української культурної традиції та негативно ставляться до розширення українського культурного середовища.

У функціонуванні столиці є і деякі політико-правові про­блеми, адже Київ має фактично потрійне політико-адміністра- тивне значення: є столицею держави, містом зі спеціальним статусом (адміністративною одиницею вищого рівня) і об­ласним центром. Така поліфункціональність без закону про ад­міністративно-територіальний устрій може спричинити деякі політико-правові колізії.

У підсумку зазначимо, що місто Київ загалом ще недостат­ньо використовує свій потенціал столиці у процесах політи- ко-географічної, насамперед геоетнокультурної, консолідації українського суспільства. Але саме від тенденцій політико-гео- графічного розвитку столиці і надалі залежатиме вибір моделі культурно-політичного розвитку всієї України, адже як зазна­чає Л. Нагорна: «Відповідно до синергетичних уявлень нація є спільністю, яка потребує постійної самопідтримки. Вона сильна тоді, коли має впливовий, економічний, політичний, духовний центр, здатний об'єднати людей і водночас залишити їм від­чуття свободи»^I.

Політико-географічна роль столиці безпосередньо поєднується з різними територіальними проблемами функціонування вищих і центральних органів державної вла­ди. У сучасних українських реаліях співвідношення доцен­трових та відцентрових територіально-політичних процесів, міжрегіональні взаємини найбільше залежать від інституту Президента. Територіально-політичне значення має не лише його безпосередня діяльність та позиція щодо актуальних про­блем, але й низка інших моментів, включаючи етнонаціональне і регіональне походження, географію електоральної підтримки та ін.

Перший Президент нової України Л. Кравчук, котрий упевнено переміг на виборах 1 грудня 1991 року, намагався не акцентувати увагу на своєму походженні з історичної Волині (Рівненська область), ідентифікуючи себе політично з тією частиною колишнього радянського апарату, яка з розумінням сприйняла нові політичні зміни, розраховуючи при цьому на підтримку виборців східної і південної України. І ця обста­вина, поряд з багатьма іншими чинниками, дала йому змогу одержати абсолютну більшість голосів у Кримській автономії, 21 області, містах Києві і Севастополі (рис. 4.1).

Другий Президент нової України, Л. Кучма, зробив­ши ставку на ідеях економічного піднесення, боротьби зі злочинністю, на виборах 1994 року одержав перемогу в дру­гому турі над Л. Кравчуком у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській і Чернігівській областях та у м. Севастополь (рис. 4.2). Як бачимо, ареал його електоральної підтримки також має компактний характер, а його ядром знову стали східні і південні регіони.

н

Л Я Р ►і Я)

о